Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Понеділок був як понеділок, тільки Франческа була явно не така, як завжди. Тиха й сумна, напарниця перебувала в стані, про який зазвичай говорять: «Та тебе як із хреста зняли». Вона не сміялася, не жартувала, не розповідала, як минули її вихідні, й не кидалася в мене апельсиновими шкірками.

Але найбільше занепокоєння викликала її мовчазність. Повна тиша в нашому командному центрі майже завжди означає тривогу, передчуття катаклізму, запах халепи й сигнал катастрофи, яка або наближається, або вже сталася.

— Чессіно, ragazza mia, з тобою все ОК? — спитав я в гарнітуру.

— Угу… — долинуло з навушника.

«Угу» — і все. Явно щось було не в порядку.

— Франческо, не бреши. Я ж бачу…

— Та нічого не сталося, mio caro, дякую за турботу…

— Еге, «нічого не сталося». Може, ти просто не хочеш про це говорити?

— Не хочу.

— У тебе знову депресія?

Депресія у Франчески — це вкрай погано. Це зовсім не те, коли вона нервується, розлючена або роздратована. Коли напарниця злиться, вона хоч на живу людину схожа: свариться, обурюється, кидається різними предметами й ображено пхикає. А коли в неї депресія — все. Не людина, а тінь. Не вогонь, а сирість, цвіль і всесвітній сум. І потоп — коли Франческа в депресії, вона багато плаче. А вигляд заплаканої дівчини нікого не може залишити байдужим, повірте.

Я не витримав, устав і підійшов до напарниці.

— Франческо, скажи, чи можу я тобі чимось допомогти…

— Дякую, Джорджіо, та ніби все гаразд, просто задумалася…

— Про що?

— Та про всяке… Різне… Ще відучора…

— Ти самокопанням займалася чи що? — осінило мене.

— Самощо?.. — здивовано перепитала напарниця. — Копанням?

— Самокопанням! — повторив я, дослівно переклавши на англійську назву цього дуже невдячного й безглуздого процесу. І виглядало це як «self digging».

— Що ти маєш на увазі? — напружилася Франческа. — Що я забагато в носі колупаюся?

У навушниках було чути, як захихотіла Трейсі.

— Трейсі, ти нас підслуховуєш?! — обурилася напарниця.

— Та ще чого! Робити мені нічого! — образилася операторка зв’язку. — Ви ж у гарнітурах, я всі ваші розмови чую!

— А-а-а… — протягли ми в унісон.

— …І записую!

— Як?!

— На флешку, — спокійно сказала Трейсі. — Це наш «чорний ящик» — ми всі розмови записуємо. Ви хіба не знали? Це правило безпеки!

«Самощо?» — «Самокопанням!» — «Що ти маєш на увазі? Що я забагато в носі колупаюся?» — почули ми у себе в навушниках запис. Страшно подумати, скільки ми з напарницею наговорили дурниць за рік часу!

— От чорт!.. — скисла Франческа. — Стільки гігабайт компромату!

— Та нічого, ніхто цього не слухатиме! — заспокоїла нас Трейсі. — Я зберігаю записи всього рік. А Джорджіо мав на увазі, мабуть, не «self digging», а «soul-searching». Так?

— А, справді, душевні метання… — погодилася Франческа. — Щось таке…

— З кожним буває, — заспокоїла Трейсі. — Я іноді заснути не можу, бо всіляка херня лізе в голову, типу «хто я?», «чи все правильно я роблю у своєму житті?» та інша маячня.

— Це не маячня! — заперечила сицилійка. — Це самоаналіз!

— Це маячня! — приєднався до розмови в навушнику старший офіцер Баррел. — Як наваляться думки перед сном, то нормально в туалет сходити не можна!

— Ну що тобі не дає спокою, Чессіно? — спитав я.

— Ну… ну… ну… — пробелькотіла дівчина. — Сара на мене чогось зла…

— МакКарті?! — здивувався я. — Я взагалі її ніколи не бачив злою!

— Я сьогодні з нею привіталась, а вона не відповіла… — скиглила Франческа.

— То спитай її про це.

— Професор останнім часом мною не задоволений…

— Чого це я тобою незадоволений? — здивувався професор Рассел.

— Він постійно тебе нахвалює, — підтримав я професора. — Чого це ти раптом так вирішила?

— Ну… ну… Наприклад, ти — офіцер, а я ще й досі ні… — не вгавала напарниця.

— Боже, Франческо! Та склади ти ці кляті тести! — засміявся я. — Ти ж сама мене переконувала, що там нема що складати! Ти ж математик! Ми з професором тебе вже півроку вмовляємо!

— Я боюся… — раптом сказала дівчина й заплакала.

— Ану послухай! — я взяв напарницю за руку. — У тесті сто запитань. У кожному з них по чотири варіанти відповіді. Десять задачок. Пам’ятаєш, як ми їх розбирали? Важко? Ні.

Франческа рюмсала.

— П’ять графіків. Три траєкторії. Три орієнтації. На все дається до п’яти годин. Ми це все робимо щодня. Щодня! Згадай, як ти мене тоді підбадьорила! Ти мене переконала, що все це можливо! І тепер ти боїшся? Професор щодня тобі говорить: «Склади тести, склади тести». Візьми й напиши ті кляті тести, ти ж їх із заплющеними очима можеш скласти! Ну що таке?!

— Думаєш, складу? — Франческа дивилася на мене круглими очима.

— Франческо, не говори дурниць! — тоном утомленого викладача сказав Рассел. — Ти маєш такий багаж знань, що ці тести для тебе — проста формальність. Я не бачу тут предмета для обговорень. Хочеш — дам тобі сьогодні бланки подання, заповниш. Ти вже рік працюєш, пора вже зі статусу консультанта нарешті переходити в інший статус.

— Ну добре, — прошепотіла Франческа й заплющила очі. — Я заповню…

— От і молодець! — заспокоївся Рассел. — Бо я вже не знав, як тебе вмовляти.

— Ми всі тебе підтримаємо, — Трейсі вийшла зі своєї прозорої кімнати зв’язку й підійшла до нас. — Пташко, повеселішай!

Франческа кволо всміхнулася. І тут у командний центр зайшла сержант МакКарті. Франческа одразу втупила очі в стіл.

— Усім доброго ранку! — привіталася Сара. — Ой, а що це з Франческою? — сержант раптом побачила, що всі ми стоїмо біля робочої станції Франчески.

— Це в тебе треба спитати, — сказала Трейсі. — Франческа думає, що ти на неї зла і тому зранку не привіталася.

— Гм… Франческо, люба моя, ти що? Я й не думала на тебе злитися, — сказала Сара.

— Ти зранку зі мною не привіталася, хоч і дивилась прямо на мене! — ображено пхинькнула Франческа.

— Вибач, мабуть, я просто задумалася… — Сара підійшла до сицилійки й міцно її обняла. — Пробач, я не хотіла тебе образити!

— Та я не образилася, а просто злякалася, що ти чомусь на мене зла… — і Франческа знову заплакала.

— Oй, Франческо, чого це ти надумала хандрити? Надумуєш собі всяких дурниць!

— Джорджіо це називає «колупатися в носі», — схлипнула напарниця.

Усі зареготали. Я почервонів.

— От і добре, що все добре! — пожартував професор Рассел. — А тепер давайте до роботи — понеділок, справ повно. І не забудь, Франческо, ти сьогодні заповнюєш подання на тест!

Напарниця всміхнулась і кивнула головою.

Кожен із нас потрапляв у ситуації, коли дрібниці накручувалися до величезних проблем, яким, здавалося, немає кінця. Іпохондрія — річ непередбачувана, ніколи не знаєш, де вона тебе спіткає.

Головне — не залишитись із нею сам на сам. Правду кажу?