Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Отак живеш собі, живеш і не знаєш елементарних речей. Славетний Шерлок Голмс, наприклад, міг відрізнити багнюку з Пікаділлі від бруду на Ріджент-стріт і знав різницю між попелом гаванської та манільської сигар. Але гадки не мав, хто така Жанна д’Арк, не читав Вольтера і вважав, що Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки.

А я, виявляється, не знав, як застосовують розвідний ключ. Простий собі розвідний ключ, яким я, до слова, досить часто користуюсь.

На перерві ми з полковником пішли до Ренді. Старий механік переробляв новий дотягувач вантажів у військовий транспортник С-130, і Вескотт забажав особисто проінспектувати хід робіт.

— Ренді, як справи?

— Усе добре, гармата незабаром буде готова, сер!

Інші механіки засміялися.

Багато років тому Ренді працював на військовому заводі в Балтиморі. Він був головним інженером лінії, що збирала важкі гармати та гаубиці. Тому в нас і жартують: «Хоч би за що взявся Ренді, завжди вийде гармата».

Старий механік має талант до всіляких залізяк. Є в нього пристрасть — реставрація старих автомобілів. Разом із полковником вони зібрали Ford Thunderbird 1957 року — тепер у машини вигляд, ніби вона щойно зійшла з конвеєра. А раз Ренді знайшов за ангаром старий кузов від Jeep Willys MB 1941 року і всього за рік повернув раритет до життя. Тепер Ренді переробляв дотягувач, за допомогою якого у вантажну кабіну транспортника С-130 затягували важкі вантажі.

— Джорджіо, синку, візьми великий розвідник і придержи мені оцю гайку по ходу різьби!

Я надів робочі рукавички, взяв важкий блискучий розвідник, накинув його на гайку і став щосили тримати, поки Ренді дотягував з іншого боку. Тут раптом старий вусатий механік став і круглими очима подивився на мене.

— Синку, що ти таке, в біса, робиш?!

Я, не відпускаючи ключа, підняв очі на Ренді.

— Тримаю — кажу. — Гайку…

— Я сказав «по ходу різьби»!

— Ну а я як тримаю?

— А ти тримаєш так, ніби, навпаки, відкручуєш!

Я вирячився на розвідний ключ. Усе ніби нормально, ключ на гайці сидить міцно, що ще треба?! Ренді кинув свій ключ, обійшов машину й став біля мене, уважно дивлячись прямо мені під руки. Зі співчуттям подивившись на те, як я тримаю гайку, Ренді похитав сивою головою:

— Дитино, ти не знаєш, як користуватися розвідним ключем?

Я відчув, що стаю схожий на повного йолопа.

— А що не так? Я ж гайку затис? Затис!

— Та-а-ак… — багатозначно протяг Ренді і, точнісінько як наш старший офіцер Баррел, поблажливо прогудів:

— От молодь.

Твердою рукою механік видер із моїх рук ключа й покрутив ним у мене перед носом.

— Бачиш, яка конструкція? — спитав патріарх верстатів і ватажок ключів.

— Ну, бачу, — я поправив окуляри, як справжній «ботанік».

— І що ти бачиш?

— Бачу рухому частину лещат, регулювальний вал і ручку!

— Чорта лисого ти бачиш, Джорджіо! — незлостиво вилаявся механік. — Ось дивися: рухома частина ключа набагато менша, ніж нерухома. Бачиш?

Не побачити це було неможливо.

— Нерухома частина набагато міцніша за рухому, бачиш?

— Угу.

— То де має бути нерухома частина ключа?

— Там, де більше зусилля?

— О! Диви, здогадався! А рухома?

— За логікою, вона не дає ключеві зісковзнути.

— А рухома частина завжди йде по ходу закручування, тобто по ходу різьби! — Ренді подивився на мене круглими, як у хом’яка, очима і знову похитав головою. — Джорджіо, ти стільки прожив, а не знав, як користуватися ключем!

Я подумав: «Справді, як це я викочував із гаража пепелац без гравіцапи[14]?» А вголос сказав:

— Та я інтуїтивно здогадувався, але теорії і справді не знав.

— Якщо ти держатимеш рухомою частиною проти різьби, то ключ може сприснути і вибити тобі щелепу. Як можна цього не знати?!

Я, присоромлений, стояв посеред майстерні і не знав, де діти руки.

— Та ну! Я теж уперше про це чую! — втрутився раптом Вескотт.

Усі витріщилися на полковника.

— А що такого? — знизав плечима командир. — Я що, цією штукою щодня користуюся, чи що?! Не знав, то й не знав!

— Ох ви, хлопці, даєте! — видихнув Ренді. — Стривайте, я вам ще влаштую курс молодого бійця!

Механіки засміялися.

Ми мовчки поверталися в командний центр.

— Це ж треба, день відкриттів… — пробурмотів я.

— Та нічого, з усіма буває! — поплескав мене по плечу Вескотт.

І тут мене осяяло:

— А ви знали, сер!

— Знав. Просто не хотів, щоб ти один був як телепень! — простодушно засміявся добрий полковник.

У коридорі я наздогнав начальницю зв’язку Трейсі. Вона теж верталася з перерви і тримала в руці баночку з содовою. З баночки стирчала соломинка — Трейсі її встромила крізь кільце відкривачки.

— Ого, класно придумала! — не втримався я.

Трейсі подивилася на мене круглими очима. Десь я цей погляд уже сьогодні бачив…

— Джорджіо, це не я придумала. Це виробники так зробили, щоб було зручно пити й соломинка не випадала. Ти що, не знав?!

— Та знав я, знав… — опустив я очі й скоренько застрибнув за пульт.

Весь час до початку другої половини зміни я крутився на стільці. Розрахунки не лізли в голову. Я почувався двієчником серед відмінників. Причому не просто двієчником, а закінченим тупаком. Дивне таке відчуття, правда? Нарешті я не витримав і сказав у мікрофон:

— А ви знаєте, що алігатори ковтають каміння?

В ефірі повисла пауза.

— А на хріна вони це роблять? — відгукнулася Дженіфер, старша зміни координації із Г’юстона. — От я у Флориді народилася й прожила двадцять років, але не знаю!

— Вони так під водою тримають рівновагу, — сказав я, і мені стало набагато легше.