Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Знайомтеся, це Джейсон, і він має аутизм, — до нас у командний центр завітала ціла делегація: двоє дорослих і маленький хлопчик.

— Привіт, Джейсоне!

— Привіт, Джей-Джей! — з’ясувалося, що Франческа знайома з нашим маленьким гостем.

До нас у гості ходить багато дітей. Зазвичай школи домовляються з командуванням бази і ми виділяємо час для екскурсій — військові дуже відкриті в цьому плані. Полковник Вескотт завжди йде назустріч дитячим колективам, особисто зустрічає всі делегації і, якщо є час, сам проводить екскурсії. Думаю, що з командира вийшов би чудовий вихователь чи навіть учитель. Але цього разу в нас був незвичайний гість. І прийшов він не просто на авіабазу, а прямо до нас, у наш маленький командний центр.

І цей гість став для мене найбільшим потрясінням за останній час, якщо, звісно, не брати до уваги моє знайомство з Франческою.

— Давно ви знайомі? — спитав я напарницю.

— Десь із півроку! — сказала Франческа, обіймаючи Джей-Джея. — Це мій маленький друг! — Дівчина нахилилася до нього і, дивлячись у підлогу, показала пальцем на мене й тихо проказала: — Це мій друг і напарник Джорджіо. Він смішний.

Джей-Джей кивнув. З найпершої хвилини, коли хлопчик зайшов, він не промовив ані слова. Він узагалі був незвично тихий і чомусь завжди дивився вниз і трохи навіть убік. На вигляд йому було років десять — звичайний хлопчик у картатій сорочці і в штанях кольору кави з молоком. Густе русяве волосся стирчало на всі боки — геть як у старшої дочки полковника Вескотта, Меґан, — і теж робило хлопчика схожим на маленького Страшила.

З Джейсоном прийшло двоє дорослих. Один — його батько Мейсон, а другий — університетський викладач Франчески, містер Флетчер. Містер Флетчер, високий і худорлявий, чимось схожий на Євгена Коновальця, підійшов до мене й потис мені руку.

— Багато про вас чув! — сказав математик і якось недобре, як мені здалося, посміхнувся.

Я підозріло покосився на напарницю — невідомо, що вона про мене наплела, — і про всяк випадок відповів:

— О, яка приємна несподіванка! Я про вас теж!

«От брехло! — одними очима промовила Франческа. — Збрехав і не почервонів!»

«Що ти йому наплела?» — теж очима запитав я.

«Ой, та заспокойся! Нічого особливого. Розповіла, що ти бовдур-журналіст, який випадково потрапив у наші доблесні лави математиків».

«У тебе не язик, а калатало!» — без слів образився я.

«Caro mio, та я пожартувала! От ти справді як дитина!»

— Приємно чути, що моя студентка вам про мене розповідала, — розплився в усмішці містер Флетчер і, перервавши наш мовчазний діалог, подивився на Франческу. Та одразу наліпила на себе білозубу усмішку. Мені стало соромно.

— Джейсон дуже хотів сюди прийти! Він багато знає про космос, і НАСА для нього — це просто мрія! Мене звати Мейсон! — батько хлопчика простяг мені руку.

— Дуже приємно! Зараз нас двоє, але незабаром прийдуть професор Рассел, старший офіцер Баррел і Трейсі. Просто зараз іще рано, зміна не почалася.

— Джейсон хотів подивитися, як ви працюєте.

— У нас багато математики і кнопок, — усміхнувся я.

— Джейсон любить кнопки і математику.

До зміни лишилося кілька хвилин, і ми зайняли свої місця. Джейсон сів біля Франчески, а Мейсон — біля мене. Флетчер і Рассел про щось перемовлялися в кутку командного центру.

— Спершу ми отримуємо з Г’юстона кейси на корекцію, після чого починаємо з поточної телеметрії… — почав я лекцію і раптом схаменувся: — А ви чим заробляєте на життя?

— Я мікробіолог.

— О, клас! Я колись хотів стати ентомологом.

— Дитяча мрія?

— Саме так.

— А що завадило?

— Ну… — знітився я. — Знаєте, обставини…

А сам подумав: «Справді, чому я свого часу не пішов у біологію?»

— Як ви дізналися, що Джейсон народився з аутизмом? — я знову, несподівано для себе, поставив найтупіше питання, яке тільки міг. Однак зі свого журналістського досвіду я знаю, що в окремих випадках, коли журналіст демонструє цілковите дилетантство, співрозмовник починає пояснювати все максимально просто і зрозуміло. Не завжди і не з усіма це працює, звісно, але часто спрацьовувало з економістами, військовими і тими, хто працював із точними науками, до яких я відношу й біологію.

— До трьох років Джейсон був абсолютно нормальний… — Мейсон раптом замовк, ніби зрозумів, що бовкнув зайве. — Ну… тобто… такий, як усі діти… Але ми помітили, що він плаче тільки тоді, коли береш його на руки. Він навідріз відмовлявся спілкуватися з новими людьми, був замкнутий. І в нього було тільки п’ять іграшок, із якими він грався. Решту він акуратно склав у кутку. Знаєте, як на вітрині в іграшковому магазині…

— Він спілкується з іншими дітьми?

— Майже ні. Не тільки з іншими дітьми, а й взагалі з іншими людьми. Раніше він бурхливо реагував, коли поряд був хтось чужий, але згодом почав до чужих ставитися спокійно, і ми навіть могли ходити в гості або гуляти в парк. Сьогодні ось до вас прийшли! — засміявся Мейсон.

— Тобто Джейсон не вчиться у звичайній школі?

— Він відвідує деякі предмети, але здебільшого в нього немає навчання… У тому сенсі, в якому воно існує у звичайних дітей…

— Тобто?

— Він не любить читання й узагалі не сприймає книжок. Тобто він уміє читати тексти, але читати книжки відмовляється.

— А що тоді?

— Він любить математику.

Джейсон любить цифри. Він уміє читати слова, але цифри він сприймає краще. Тому предмети в школі Джейсон лише слухає, всотуючи, мов губка, тільки необхідні йому знання. Йому важко читати математичні книжки, оскільки він не знає термінології. Але він дуже точно схоплює суть і логіку формул, які йому пояснює містер Флетчер. Професор Флетчер, крім математики, займається ще й роботою з дітьми, які мають так звані «розлади» аутичного спектра. Хоча я і вся наша команда вважаємо, що це не «розлад», а дарунок. Або особливість.

Колись професор Флетчер познайомився із Джейсоном у медичному центрі, і хлопчик потрапив до нього в спеціальну навчальну програму. Так Джейсон познайомився із Франческою — студенткою Флетчера. Простіше кажучи, Флетчер викладає у десятирічного Джейсона математику, бо математика — єдине, до чого хлопчик проявляє інтерес.

— Але Джейсон дуже любить слухати! — за розмовою я й не помітив, як до нас підійшли Франческа з малим. — Професор Флетчер розповідав йому про прикладні галузі в математиці і, зокрема, про космос та НАСА. І Джейсонові стало цікаво.

Джейсон стояв поряд із Франческою і, здавалося, не проявляв ніякої цікавості до того, що відбувалося навколо. Франческа нахилилася до хлопчика й тихо, дивлячись у підлогу, промовила:

— Зараз Джорджіо покаже тобі, як він працює.

Я трохи захвилювався, бо не мав досвіду спілкування із дітками, що мають РАС. Я багато спілкувався з людьми, які мають синдром Дауна (в університеті Каліфорнії є чудовий інженер Дей Рейф, він працює у літаючій лабораторії НАСА), але з аутизмом стикнувся вперше.

— Джорджіо, просто розповідай, він тебе слухатиме, — підбадьорила мене напарниця.

— Тут усе просто, — почав я. — Спочатку ми повинні визначити поточну позицію космічного апарата: його висоту, нахил, швидкість і axis-орієнтацію, тобто те, куди він повернутий відносно певних точок на Землі.

Джейсон мовчав.

— Я зрозуміло розповідаю? — я це спитав скоріше не у Джейсона, а в дорослих, які стояли поряд. Але раптом хлопчик ледь помітно кивнув.

— Добре, — повеселішавши, продовжив я. — Потім ми дивимося на цифри, які мають нам сказати, як саме повинен летіти космічний апарат. Яка в нього має бути швидкість, нахил і як саме він має бути повернутий відносно Землі. Здебільшого ці цифри трохи відрізняються від тих, що ми з Франческою отримуємо. І це нормально, бо на апарат діють зовнішні сили: тяжіння Землі, тяжіння Місяця, електромагнітні поля і навіть кінетична енергія із попередньої корекції. Ми повинні вирахувати похибку й закласти її у комп’ютер, який нам створює модель повернення космічного апарата на потрібну траєкторію, тобто які саме двигуни і з якою силою нам потрібно ввімкнути, щоб повернути корабель на місце.

Джейсон кивнув.

— Хочеш нам допомогти?

Джейсон знову кивнув.

— Він увійшов із вами в контакт, це просто чудово! — сказав батько. — Таке нечасто буває.

— Це все завдяки Франчесці.

— Так, Франческу він любить.

— Джорджіо, дай йому щось вирахувати!

— Емм… Що саме?

— Що захочеш!

— Що ж, я пішов у магазин, — промовив я повільно й почав записувати на папері цифри, щоб потім показати їх Джейсонові. — У мене є 274 долари і 56 центів. Я купив ножа за 51,25$, намет за 125,84$, запальничку, яка працює під водою, за 18,45$ і ліхтар на сонячних батареях за 14,28$. Я заплатив із цієї суми 10 % податку. Скільки в мене зали…

— 43 долари 78 центів, — ледь чутно сказав Джейсон.

У мене очі на лоба полізли. Я ж навіть не показував йому цифри. Я хотів записати, а потім просто віддати йому аркушик, щоб він спокійно вирахував, а він мені й договорити не дав і вже видав результат!

Я двічі перевірив на калькуляторі. 43,78$. Точно 43,78!

— Дайте йому щось складніше.

— Джорджіо, дай йому висоту! — підказала Франческа. — Але напиши формулу на папері.

Я нашкрябав формулу розрахунку висоти для геосинхронного сателіта. Джейсон підійшов, сів поряд і, не дивлячись на мене, тицьнув пальцем у позначки «Mea», «Rea» і «Torb» (M/earth R/earth i T/orbite відповідно, що означає масу, радіус Землі та орбітальний період).

Я написав йому: 5,972 × 10²⁴, 6,376 × 10³ і 8,64 × 10⁶⁴.

Рівно через десять секунд він вивів мені рівняння.

— Він знайомий із числом «Пі»?!

— Аякже, це ж основи! — сказав містер Флетчер. — Йому достатньо знати цифри, від яких треба відштовхуватись, і він далі йде самостійно, керуючись математичною логікою.

Містер Флетчер усміхнувся й додав:

— Він це робить так, як ваша напарниця.

І справді! Так само робить і Франческа! Колись вона знайшла помилку в даних, які ми отримали для корекції, і самотужки, керуючись логікою, перерахувала траєкторію науково-дослідницького сателіта.

Я із подиву роззявив рота так, що в нього спокійно могла залетіти сова. Франческа вголос засміялася.

— Нічого собі! — тільки й зміг я вимовити. — Що я тобі скажу, Джей-Джей… Я порівняно з тобою і з Франческою просто дуже й дуже тупий!

Джейсон різко ляснув долонею по столу.

— Йому не сподобалося, що ви назвали себе тупим, — пояснив батько. — Він так не вважає.

— Але він бачить формулу вперше в житті! І одразу вивів мені результат!

— Просто для нього з математичної точки зору це настільки очевидно, як для вас, наприклад, очевидно, що кросівки не пасують до ділового костюма, а лаковані туфлі — до спортивних штанів, — пояснив містер Флетчер. — У Джея мозок влаштований трошки по-іншому, ніж у решти людей. Йому байдуже до ділового костюма й кросівок. Його цікавлять цифри.

— Тобто аутизм це не…

— Це не хвороба, — закінчив за мене Флетчер. — Звісно, це певна особливість розвитку, але цим не можна заразитись і це не вада. Я б сказав, що це своєрідний дарунок природи.

Я мовчав. Я був такий вражений, що не міг промовити ні слова. Мало того, що мій особистий погляд на аутизм цілком збігався з поглядом професора Флетчера, але на додачу поряд зі мною сиділа маленька людина, голова якої була ідеально влаштована для тих процесів, що їх мій мозок намагався осягнути вже рік, однак так до кінця й не осягнув.

Він може, а я ні.

— Очманіти й не встати, — це все, що я міг сказати. — Джей, ти… ти просто… Унікальний! Я тобою захоплююся!

Замість відповіді хлопчик раптом різко встав і обняв мене. Я відчув, що в мене защипало в носі й стисло горло.

— Ну все, тепер ви друзі! — засміявся Мейсон. — Вітаю, ви в колі!

Коли гості пішли, Франческа сказала:

— Бачиш, Джорджіо… Він живе в дещо іншому світі. Якщо більшість людей живуть у світі почуттів і пристрастей, то Джей-Джей живе у світі чисел і логіки, — тут вона подивилася мені прямо у вічі й тихо сказала: — Як і я, зрештою…