Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Франческо? — у відповідь тиша. — Ragazza? — нічого. У навушнику був повний спокій. Я підвівся із крісла і заглянув за монітор. На столі, поклавши обличчя на руки, солодко спала моя напарниця.

Франческа широко позіхала ще під час церемонії підняття прапора. Щойно полковник Волтон промовив перші слова ранкової промови (Вескотт із загоном добровольців був у відрядженні в Пуерто-Ріко), як напарниця схрестила руки на грудях, заплющила очі й почала куняти. Щоб дівчина не заснула й не впала, мені довелося штурхнути її ліктем.

— Франческо, ти спиш на ходу, що з тобою?

— Племінниця, Сільвія, захворіла, вночі мала високу температуру, то я цілу ніч не спала. Аж на ранок обидві позасинали, — пожалілася бідолашна.

— Боже, що сталося?

— Мабуть, у садочку підхопила вірус. Патріціо з дружиною тільки сьогодні вранці прилетіли з Техасу.

— Літали волонтерами?

— Угу. А я ввечері забрала малу від батьків, і почалось…

— Ясно. Співчуваю. Тобі дуже погано?

— Зараз отут упаду й засну…

— Давай хоч до кабінету дійдемо.

— Може, ти мене понесеш?..

Перед зміною Франческа зварила таку каву, що в мене від самого тільки запаху полізли очі на лоба. Але кава її врятувала не більше ніж на півгодини. Щойно ми розібрали кейси і почали роботу, як дівчина заплющила очі «на п’ять секундочок». «П’ять секундочок» тривали хвилин десять, поки її не розбудив Г’юстон — їм там заманулося дізнатися, який кут нахилу ми збираємося дати супутникові GOES—15. Ці дещо застарілі машини побудовані на базі Boeing BSS—601 і вельми примхливі при корекції.

— Пташко, з тобою все нормально? — спитав Г’юстон. — Тут «Світленд» (НУОАД) переживає через кут… — Дженіфер зі зміни координації теж переживала не на жарт.

— Та все в порядку, — позіхнувши, відповіла Франческа. — Кут дванадцять мінут п’ятнадцять секунд… дванадцять мінут п’ятнадцять секунд… угу…

— А вектор корекції який? x=15,7; z=0,18?

— Ага, такі синенькі…

— Що-о-о? Синенькі? Що синенькі?

— Таблетки… Маленькі такі… — Франческа замовкла.

— Ти мариш, ragazza mia, — сказав я. — Г’юстон, вектори коректні, я підтверджую!

— Ой, вибачте, вибачте, це я про своє подумала, і ось… — бурмотіла Франческа.

— ОК, Сі-Ті, прийняли, — насторожено промовила Дженіфер. — Ви там будьте обережні. Чуєш мене, Пташко?

— Мгм… Чую, Джен… Тобто Г’юстон, Сі-Ті, прийняли!

Хвилин п’ятнадцять я розраховував орієнтацію. Після того, як отримав потрібні дані, я заклав їх у станцію і перевів статус із червоного на жовтий. Залишилося дочекатися перевірки, ввести дані векторів корекції, і можна буде запускати двигуни. Але в полі «перевірка» вперто горів червоний вогник, сигналізуючи, що процес і не думав починатися. У полі векторів було абсолютно чисто, хоча дані були нам відомі ще п’ятнадцять хвилин тому.

— Франческо? — у відповідь тиша. — Ragazza?

Знову тиша. У навушнику — повний спокій. Я встав із крісла і заглянув за монітор. На столі, поклавши обличчя на руки, солодко спала моя напарниця.

— Франческо! — покликала в навушник Трейсі. — Boeing на тре…

— Цсс, вона спить! — тихо сказав я.

— Тобто як спить?

— Як усі люди сплять!

— Не зрозуміла…

— Вона цілу ніч просиділа з хворою племінницею, — пояснив я. — Ось і відключилася…

— Бідолашна…

— Забери їй звук із гарнітури, будь ласка!

— Уже забрала.

— Дякую!

У цю мить у командний центр зайшла сержант МакКарті. Ми всі дружно поприкладали пальці до губ: «Тихіше!»

— А що, власне…

— Тихо, Франческа спить!

— Спить?!

— Та тихіше!

— Боже, що з нею?

— Втомилася людина. Доглядала хвору племінницю.

— Бідолашна… — Сара навшпиньки підійшла до подруги. — Ой дивись, дивись! Спить, як янгол!

— «Янгол»! — гигикнув я. — Хіба що коли спить…

Я підійшов із другого боку, обережно висмикнув прозору трубочку навушника з вушка напарниці і повільно витяг із-під неї документи, щоб вона їх не заслинила вві сні. Сара накрила Франческу своєю військовою курткою, а я тихенько погасив монітор і вимкнув станцію.

— Трейсі, приглуши монітори, будь ласка, і заведи мені в гарнітуру лінію голосного зв’язку, — попросив я.

— Зараз… — пошепки відповіла Трейсі. У ту ж секунду я почув у навушнику гомін Центру управління польотами в Г’юстоні.

— Джорджіо, я сяду на третю станцію, і продовжимо, — сказав професор Рассел. — Нехай дитина спить.

Перед перервою до нас знову зайшла Сара.

— Ти підеш надвір?

— Ні, краще залишуся тут — раптом дитина прокинеться, побачить, що вона сама і монітори не працюють, — ще злякається.

— Уявляю собі! — тихенько засміялася Сара. — Я колись, як прийшла в Національну гвардію, заснула на навчаннях, бо перед тим цілу ніч несла вахту в зоні прийому. А в нас тоді тактику викладав Маршалл. То ця падлюка як гаркне мені у вухо: «Тривога!»

— От зараза!

— Ага. Я схопилася, замахала руками! Ну геть як сполохана курка! — сміялася Сара.

Тут Франческа уві сні щось заговорила й заплямкала, і ми одразу притихли.

Хоч зміна була напруженою як завжди, але ми спростили процедуру, і все минуло легко й швидко. На останній корекції Рассел впустив із рук теку з документами. Та голосно впала плазом.

Франческа різко підняла голову. Розпатлана, з червоною щокою, на якій чітко відбилися пальці, напарниця намагалася сфокусувати погляд на мені.

— Г’юстон-Світленд, Сі-Ті, зміну закрили, дякую! — сказав я у мікрофон.

— Дякую, пташки, Г’юстон!

— Дякуємо, Сі-Ті. Сподіваємося, це був останній день, далі беремо розрахунки на себе, Світленд!

— Га? Що?.. Mio caro, що, в біса, сталося?..

— Доброго ранку, ragazza mia!