Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— А-а-а! Трейсі, що це в тебе?! Що ти там від мене ховаєш?! А-а-а! Сублімована локшина! — Франческа верещала від захвату так, ніби побачила не стаканчик заварної локшини, а качку з апельсинами.

— Франческо, відчепися! Чого ти кричиш на всю кухню?!

Трейсі намагалася непомітно вислизнути з кухні зі стаканчиком псевдояпонського рамену «Nissin». Але моя напарниця вчепилася в начальницю зв’язку, наче тер’єр у хазяйський черевик.

— Де ти це взяла?!

— Де, де! У магазинчику на заправці купила! Ти що, локшини не бачила, чи що? — шкіра у Трейсі була красивого шоколадного кольору, але навіть я побачив, як вона густо почервоніла.

— Я її обожнюю!

— Я думала, сицилійці обожнюють аранчіні, пасту й піцу. І аж ніяк не оце! — Трейсі не полишала спроб вийти з кухні, але Франческа так міцно обняла свою жертву, що вийти тій не вдавалося.

— Локшина! Студентська страва! — вигукнула Франческа, і це була щира правда.

Жахлива пластикова китайська вермішель з’явилася у нас на початку дев’яностих. Коштувала вона копійки, а вміст пакетиків на вигляд, колір і смак нагадував немите й жирне сиве волосся. Я не можу пояснити чому, але ця страва, трошки корисніша за брудну й прокислу від довгого лежання у напівпорожньому відрі швабру, була нашим улюбленим студентським харчем.

Ми заливали її окропом, гризли суху, додавали в суп і робили з неї гарніри. Крім копійчаної ціни, вона ще й не потребувала варіння, промивання, змащування олією і додавання спецій — усе було в чарівному пакетику (або у двох). Особливо просунуті й дорогі пакети з локшиною мали навіть три пакетики! В одному сіль, перець і глутамат натрію (бо без нього ця отрута була неїстівна), у другому — олія, а в третьому (о, чудо!) — сушені трави й шматочки овочів (принаймні ми хотіли так думати). Таку локшину ми називали «лакшарі», і продавалася вона в пінопластових коритах. Це був корейський бренд «Доширак» концерну Nong Shim. До речі, ця бридота є і в США.

А скільки легенд ходило про цю «страву»! Що її придумав особисто Мао Цзе Дун, щоб скоротити перерву на обід до 30 хвилин, що туди підсипають наркотик, під впливом якого людина думає, що це смачно, і заливає окропом ще одну порцію, і навіть що сам імператор Японії не проти всмоктати стаканчик цієї отрути на обід. Японська імператорська династія, старша за християнство, з появою цієї локшини в небезпеці, я вважаю.

З цією локшиною пов’язаний навіть один цікавий епізод. Одного разу, вже в Україні, ми повезли гостей із далекої Москви в музей Степана Бандери, що у Старому Угринові.

Тижнів за два до того я там був і робив сюжет про цей абсолютно чудовий музей. Тож я зателефонував голові Калуської райадміністрації (не пам’ятаю прізвища, але його точно звали Василь) і, насилу стримуючи регіт, сказав, що у мене гості з Москви. Районний голова знав, що робити в таких випадках.

У Старому Угринові нас зустрів молодий директор музею й особисто провів московським гостям екскурсію. Говорив він щирою українською, але гості його чудово розуміли, бо перед тим я їм сказав, що за слова «нє панімаю украінскій язик» на батьківщині провідника ОУН вішають на березі за ліву ногу.

Після чудової екскурсії московські гості вже були переконаними українцями, вміли вимовляти «паляниця» і навіть самі придбали у крамничці червоно-чорні прапори.

І вишенькою на торті стала їдальня, де спеціально для гостей, за всіма канонами української гостинності, був накритий стіл. Чого на ньому тільки не було! І вареники трьох сортів, і ковбаси, й шинки, і запечений короп, і курочка, і наливки, горілка з перцем і навіть калуське пиво. У своїй Москві вони такої смакоти й не бачили! Гості просто заклякли і вже згадували, як вимовляється «Слава нації!», коли побачили на столі… салат із яйця, моркви, зеленого горошку, кукурудзи і… сублімованої локшини! Вітчизняної. Не здивуюсь, якщо й тепер в Україні таке виробляють, бо воно ж не тоне — ви зрозуміли.

Після того, як москвичі побачили салат із локшини, вони розслабились і нарешті зрозуміли, що перебувають не в казковій Вальхалі, а на Землі, у чарівному Старому Угринові, і що тут живуть справжні живі люди, які їдять сублімовану локшину.

До речі, екскурсією гості були вражені і щиро зізнавалися, що їм такого у Москві «нікогда нє расказивалі». А одна гостя навіть переїхала через рік до Львова. Я не жартую, все так і було.

— Слухай, Трейсі, може, махнемося? — не відставала Франческа.

— Тобто?

— Ти мені локшину, а я тобі свій ланч!

— А що в тебе?

— У мене мариновані артишоки, антіпасто і шматочки тунця на грилі!

— Ти віддаси все за оце? — Трейсі, тримаючи двома пальцями стакан із гарячою локшиною, помахала ним перед носом напарниці.

— Віддам!

— Ти божевільна, Франческо!

Отримавши заповітний стаканчик, Франческа кинулася до столика, взяла мої бамбукові палички і всілася трапезувати. Була вона абсолютно щаслива.

Трейсі сіла поряд зі мною і відкрила контейнер. По кухні рознісся аромат середземноморської кухні. Мариновані артишоки сеньйори Карли, засмажений сеньйором Джіованні тунець на грилі, шматочки проволоне, салямі, пеперончині і маринованої моркви, злегка политі оливковою олією першого віджиму.

— Пригощайся! — запросила мене Трейсі й підсунула контейнер до мене. — Тепер це наше! Я не розумію, як можна обміняти цю смакоту на ту отруту?

— У мене був знайомий хірург, — раптом згадав я, підчепивши артишок. — І якось я при ньому заварив цю локшину. Він подивився на неї і сказав: «Боже, в мене вчора операція була — привезли дитину з тяжкою глистною інвазією. Ми кишківник відкрили, а там хробаки! Ну чисто як у тебе в чашці!»

Трейсі закашлялася.

— Навіщо ж ти сама купила цю «отруту»? — не кліпнувши і чвакаючи глевкими макаронами, спитала Франческа.

— Та біс його зна! — Трейсі наколола на виделку шматочок тунця. — Але було так соромно на касі! Я почувалась, як мій собака, який щойно розтерзав смітник і нажерся «смачненького»! Соромно, морду ховає, але хвостом махає, задоволений! Я, напевно, теж згадала коледж, коли жила в кампусі й рахувала центи. Перший рік був дуже напружений, а я не могла знайти роботу на ніч. Того і їла всіляке «сміття». Це вже в третьому семестрі я влаштувалася на роботу, і стало трохи легше. Але іноді, щоб згадати ті часи, беру пакет локшини і варену ковбасу…

— Власне, я також, — теж зізналася Франческа. — У коледжі харчувалася чим попало.

— У тебе ж батько має піцерію!

— То ж батько, а не я, — зауважила напарниця. — Не змішуй бізнес і сім’ю.

— А вдома не годували?

— Я жила окремо, до того ж у мене часто не було часу зайти додому, бо на першому курсі треба було багато вчитися. Тоді не те що додому, у туалет зайвий раз ніяк не вдавалося збігати.

— А ти, коли студентом був, що їв? — спитали мене дівчата.

Я задумався.

— Та все їв, що було. Ішли на ринок, купували за копійки м’ясні обрізки з салом, і на них смажили картоплю.

— О-о-о, то ви мажори!

— Це коли гроші були.

— А коли не було?

— Брали пляшку вина і йшли до сусідів!

— Чекай, яку пляшку? Грошей же не було!

— Пляшка була завжди! Навіть коли грошей не було!

— Мажори!

— Але цю локшину ми теж їли. Хіба можна без неї?

До нас підсів старший офіцер Баррел.

— Офіцере, а ви що їли, коли вчилися в коледжі?

Баррел погладив вуса.

— Коли я був студентом, цієї локшини ще не було. Я з покоління консервів «Campbell» і горохового супу в пресованих брикетах.

— Я теж їв такий суп! — зрадів я. — І навіть гриз!

— Оце наша людина! — ляснув мене по спині командор. — Пердиш потім після того супу! — Баррел був невиправний. — А кемпбелівський суп я й досі замовляю іноді, щоб згадати юність…

Напевно, в будь-кого є подібні кулінарні кістяки у шафах. Хтось любить «МакДональдс», хтось локшину, хтось ліверну ковбасу. І нічого з цим уже не вдієш.