Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Щойно сержант Маковскі зайшов у наш кабінет, як я одразу зрозумів, про що буде розмова. А точніше не «про що», а «про кого».

— Ти сам? — спитав начальник охорони авіабази, озираючись навколо.

— Франческа має бути з хвилини на хвилину, — сказав я. — Вибігла в туалет. Це мінімум п’ятнадцять хвилин. Маєш час.

— Що ж вона робить стільки часу в туалеті?! — здивувався Маковскі.

— Книжку пише! — пожартував я. Хоча це взагалі був не жарт, а сувора реальність, яка, щоправда, стосувалася мене.

— Аха-ха-ха! Насмішив, Джорджіо. Жартівник ти наш!

— Маковскі, ти сміятися прийшов чи маєш якісь справи? Кого сьогодні треба забирати зі школи?

— Я насправді порадитися прийшов… — раптом тяжко зітхнув Маковскі.

— Сара, — зітхнув я. — МакКарті.

— Як ти, в біса, знаєш?!

— Боже, Маковскі, у тебе на лобі футовими літерами написано «САРА»!

— У мене не такий великий лоб, — образився сержант. — І нічого там не написано!

— Ти в дзеркало подивися! — пожартував я.

Маковскі одразу ж витріщився в дзеркало, яке моя люба напарниця притарабанила в наш кабінет із дому. Я зареготав.

— Джорджіо, ти засранець! — усміхнувся Маковскі. — Саме тому я до тебе й прийшов.

— Сумнівна аргументація. Але нехай. Хочеш призначити їй побачення?

— А ти як здогадався?!

— Ти забуваєш, ким я був раніше.

— А, справді. ФБР, як я міг забути.

— Ну, викладай свої думки.

Маковскі нервово зняв кепі, зім’яв його й сів у крісло.

— Кхм… Е-е-е… М-м-м…

— Маковскі, я не Сара. Вернись у реальність. Давай ближче до діла.

— Тобі легко говорити! Ми майже однолітки, але ти вже маєш двох дітей, і старша вже майже доросла.

— Перебільшуєш. Ти молодший за мене на десять років, а моя старша — тільки підліток.

— Я сам недавно був підлітком!

— Перестань. Ти дорослий чувак, годі скиглити, давай по суті. Хочеш запросити Сару на побачення?

— Так.

— Так би одразу й сказав. Розвів тут дитячий садок. То візьми й запроси. У чому проблема?

— Я не знаю як…

— Ти знущаєшся?!

— Ні…

— Чувак, ти знаєш, чому вимерли динозаври? Вони не знали, як запросити одне одного на побачення!

— Як смішно, Джорджіо, — з кам’яним обличчям сказав Маковскі. — Я зараз помру зі сміху.

— Ну добре. Ти хочеш, щоб я підказав тобі, як це зробити?

— Ні. Я хочу, щоб ти запросив її замість мене!

Я трохи каву на коліна не розлив.

— Маковскі. Ти серйозно?

Сержант опустив очі й зітхнув.

— Так…

Я кілька секунд помовчав.

— Сказати, чого у мене в такому молодому віці вже є дві майже дорослі дочки?

Маковскі підняв голову і подивився на мене так, ніби я зараз йому розповім, хто вбив Кеннеді.

— Ти знаєш, що я бурят-монгол. А ми, бурят-монголи, такі, що як нам якась дівчина сподобається, то ми беремо її впоперек сідла — і гайда в степ!

Маковскі розгублено закліпав очима. Я засміявся.

— Ти що, справді хочеш, щоб я її запросив?

— Ага…

— Ти вважаєш, що це добра ідея?

— Якщо я не можу сам, то прошу про це свого найкращого друга…

— Маковскі, я твій найкращий друг? BFF?! Best Friend Forever? — зареготав я.

— Щось таке… — зніяковів Маковскі.

Я відчув себе останньою падлюкою.

— Добре, друже. Дай мені час подумати.

— Думай. А я на чергування, sir! — Маковскі чомусь приклав руку до козирка, ніби я старший за званням, повернувся на каблуках і вийшов.

Щойно за Маковскі зачинилися двері, зайшла Франческа.

— Що хотів дорогий сержант, охоронець наших душ? — спитала вона, з усього розмаху приземляючись у крісло.

— Це не моя таємниця, — делікатно ухилився я.

— Теж мені таємниця! — пхикнула напарниця. — Питав, як краще під’їхати до Сари?

— А ти як, у біса, знаєш?

— Тут і біса не треба. У нього на лобі написано, що він без тями від МакКарті.

Отак буває. Намагаєшся приховати свої почуття від усіх, самому собі боїшся зізнатись. А тут на тобі! Усі навколо обізнані, в кого ти закоханий, і ні для кого, крім тебе, це не таємниця.

Рівно за п’ятнадцять хвилин до початку зміни двері в наш кабінет відчинились, і до нас вплила граціозна Сара МакКарті. Її балетне минуле завжди давалося взнаки: у м’якості й чіткості рухів, у драматизмі і пристрасності.

— Франческо? — Сара подивилася на мою напарницю крізь опущені вії. — Ми можемо поговорити?

— Я зайвий? — нахабно спитав я, наперед знаючи, про що буде розмова.

— У мене від Джорджіо таємниць немає! — безапеляційно заявила Франческа. — Говори, я слухаю!

Я сховався за монітор.

— Ем… Бачиш… Тут таке діло…

— Маковскі? — не діждалася Франческа.

— Як ти здогадалася? — здивовано вигукнула Сара.

Я за монітором тихенько засміявся.

— У тебе на обличчі написано, — спокійно сказала Франческа. — Теж мені, таємниця. Здивувати мене захотіла. Бабусю свою здивуй!

— Моя бабуся патологоанатом, її нічим не здивуєш! — не залишилася у боргу Сара.

— Чарівна сімейка МакКарті! — гмикнула Франческа.

— Можна подумати… — почав було я, але не встиг — негайно мені у голову полетіла апельсинова шкірка. І як вона встигає так вчасно чистити апельсини?!

— Отже?

— Я відчуваю, що Маковскі хоче запросити мене на побачення… — випалила Сара й зашарілася.

— Полковник уже в минулому? — украй безтактно спитала Франческа й одразу заробила від мене апельсиновою лушпайкою в голову.

— Таке скажеш, — спокійно відповіла Сара. — Я ставлю перед собою реальні цілі.

— Маковскі й справді хоче запросити тебе на побачення, — втрутився я. — Щойно до мене заходив. Радився, як це безпечніше зробити…

— Тобто? — не зрозуміла Сара.

— Ану ж ти його вкусиш?

— Джорджіо!

— Та тихо, жартую. Він хотів, щоб я тебе замість нього запросив на побачення.

— О-о-у! Яка краса! — простогнала Сара. — І ти мене запросиш?

Я відчув себе клоуном, у якого прямо посеред циркового манежу впали штани.

— Саро, — почав я. — Запрошую тебе на побачення!

З рук професора Рассела, що, як завжди, вчасно й несподівано з’явився у дверях, випав контейнер із макаронами й м’ясним фаршем.

— Що тут у вас діється?!

— Я запрошую сержанта МакКарті на побачення, — із кам’яним обличчям сказав я.

Франческа рохнула з-за комп’ютера. Сара гнівно струснула чорним кучерявим волоссям, що стирчало з-під кепі на всі боки. Здебільшого вона збирає його в тугу «дульку» на потилиці, але сьогодні система дала збій, і тепер Сара нагадувала розлючену Медузу Горгону у військовій формі.

— Бозна-що! — буркнув Рассел, піднімаючи свій контейнер. — Добре, що я його вчасно закрив, бо ще б залишився без обіду. І все через вас!

Професор нарешті розігнувся й подивився на мене.

— Що ти сказав?!

— Я запрошую Сару на побачення, — повторив я.

Мені в голову полетіла апельсинова шкірка.

— Джорджіо! Ти?! Чому?!

— Бо сержант Маковскі боїться підійти до сержанта МакКарті й запросити її на побачення. Тому він доручив цю місію мені. Ви думали, я сам із нею піду, чи що?

— Боже, якийсь дитячий садочок. Я ніби знов у middle school вернувся.

— Middle school і kindergarten — це різні речі![48] — заперечила Франческа.

Сара сиділа вся червона. Мабуть, уже триста разів пошкодувала, що прийшла до нас зі своєю проблемою, бо ми, як і завжди, зробили з проблеми балаган.

— Я вже піду… — почала Сара.

— Сидіти! — наказала сержантці Франческа й заклацала по клавіатурі. — Я дивлюся, куди в Коннектикуті симпатичний молодий чоловік може повести молоду симпатичну дівчину. — «Бушнелл»?

— Тільки не «Бушнелл»! — скривилася Сара. — Я там два роки відтанцювала, мене там кожна миша знає.

— «Сінеполіс» у Вест-Гартфорді?

— О, це класне місце, там новий екран і крісла з ефектами! — зраділа суперінтендант.

— На «Паддінґтона».

— Франческо, ти знущаєшся!

— Можна подумати, ви там кіно будете дивитися. Вам там хоч Свинку Пеппу показуй, ви ж там будете…

— Франческо!

— Що?

— Я не піду на «Паддінґтона»!

— А дарма. Дуже милий ведмедик, майже як Маковс…

— Франческо!

— Що я такого сказала?!

Я тихенько сміявся за своїм монітором.

— Зараз ще ти в мене заробиш! — пригрозила мені МакКарті.

— Не займай Джорджіо! — заступилася за мене Франческа.

— Він наді мною насміхається!

— Я тут, між іншим, виконую важливу місію! Запрошую тебе на побачення із Маковскі!

Сара знову почервоніла.

— А я зі своєю дружиною познайомився через книжку. І на побачення запросив! — згадав раптом професор Рассел.

— Ого, як романтично!

— Я теж не міг набратися сміливості. Ходила в нашу університетську бібліотеку дівчина. Щодня ходила, а я все боявся до неї підійти. Смішно, так? Мені було дев’ятнадцять. Я спостерігав за нею і наступного разу вже знав, яку книжку вона братиме в бібліотеці. Там було три томи математичних обчислень. Два вона вже брала, залишився третій. От я і взяв його перед нею, вклав туди записку й чекав, коли вона прийде його брати. Тож у мене теж був дитячий садочок.

— І що, знайшла та дівчина, тобто ваша дружина, записку?

— Ні, — у нас усіх трьох відвисли щелепи.

— Як?! Ви самі їй потім сказали?

— Ні. Вона взагалі тієї записки не бачила. І більше ніколи не бачила.

— ???

— Записку прочитала бібліотекарка. І коли я сидів і чекав, завмираючи зі страху, вона підійшла до мене й сказала, що не проти зі мною куди-небудь сходити. Це й була моя майбутня дружина!

— Aй-й-й-й… — розчулилися дівчата.

— І правильно. Деякі чоловіки — наче барани: поки їх за роги не візьмеш, діла не буде, — висловив я свою експертну думку.

— О, Джорджіо, ти монгол, знаєшся на баранах!

Ми всі засміялися.

— А я одружився з дівчиною, яка мене дуже дратувала в школі, — подав голос старший офіцер Баррел, що вже кілька хвилин стояв у дверях і слухав романтичну історію професора Рассела. — Вона завжди з мене насміхалась, а потім ми одружились. А на медовий місяць ми поїхали на Гаваї, і там я застібкою від брюк прищемив собі…

— Stop! Не треба далі!

— Ніколи не даєте мені розповісти до кінця! — образився Баррел. — А це, між іншим, дуже життєвий сюжет!

— А мої батьки познайомилися в консерваторії, — я теж вирішив поділитися недолугою історією знайомства. — Тато розповідав, що якось він пізно прийшов у гуртожиток, і вахтерша попросила його донести до кімнати дівчину, яка десь так нагулялася, що заснула на диванчику у вестибюлі. І тато тарабанив її на четвертий поверх. Мама розповідає таку саму історію. Щоправда, за її версією все було навпаки. Словом, я так і не знаю, хто кого тягнув!

— Так завжди — різні версії, — погодився Баррел. — Теж дуже життєво.

— А мій тато оженився на мамі тільки тому, що вона потрапила в інвалідний візок і не могла ходити, — сказала Франческа.

Усі замовкли.

— Мама потрапила в аварію, коли їхала з нареченим у Палермо. І невдовзі після того, як лікарі сказали, що вона не зможе ходити, наречений її покинув. До аварії мама була першою нареченою в Аґрідженто. А після, прикута до ліжка, мама була нікому не потрібна. Тільки мій тато її кохав і вірив у неї. Він, зрештою, і поставив її на ноги…

Франческа зарюмсала, і я обняв її за плечі.

— А чи не піти вам кудись у ресторан? — запропонував я Сарі.

— Ага, до мого батька у піцерію! — засміялася напарниця, а її сльози миттю висохли. — Ото буде круто! Ми перші дізнаємося всі подробиці!

— Ні, дякую! — чемно відмовилася Сара.

— О! Я купила вам квитки в наш Connecticut Science Center! Там якраз виставили шикарний стенд із фізики, і там є павільйон із метеликами!

— Круто! — подякувала Сара. — Завжди мріяла туди піти, але самій якось не цікаво, а запропонувати комусь навіть не знала як!

— Тепер підете з Маковскі!

— А йому сподобається?

— Йому сподобається, навіть якби ви пішли на мультики. Головне, що з тобою!

Сара вкотре почервоніла.

— Дитячий садочок! — пробурчав Рассел і додав: — Навіть гірше — Національне управління з аеронавтики і дослідження космосу!

* * *

Вигляд у Франчески був стурбований. Ба більше, вигляд був такий, ніби за нею женеться цілий загін головорізів. Дівчина нагадувала натягнуту струну: зачепи її — і вона задзвенить!

— Чессіно, cara mia, у тебе все ОК?

— Ну… мабуть… — брехати Франческа не вміла. Точніше, говорити вона могла все, що завгодно, але очі, ці великі чорні промовисті очиська, обрамлені пухнастими віями, і ці чорні, мов вороняче крило, брови говорили всю правду. І говорила раніше, ніж вона вилетіла б через її яскраво нафарбовані губи.

— Що сталося? — я зрозумів, що пора хвилюватися.

— Ну… Я навіть не знаю, як сказати…

— Ти просто почни. У процесі сформулюєш.

— Я підходила до нашого корпусу, а тут компресор, труба, і вона так дивно мовчала, а компресор працював, і полковник, він… Я просто спитала, а він подивився туди і…

У цю мить ми почули в коридорі чиїсь важкі кроки. Франческа білкою прошмигнула під свій стіл і звідти пискнула:

— Мене тут немає!

— Щось я не… — пробурмотів я.

Двері кабінету відчинились, і зайшов полковник Ґвінн.

— Доброго ранку, Джорджіо!

— Доброго ранку, сер! — я подивився на полковника уважніше і, здається, здогадався, в чому халепа — навколо лівого ока в полковника чорніло майже ідеальне коло. Ніби хтось дуже акуратно накреслив його за допомогою циркуля та вугільного олівця. Здалеку ввижалося, що новий командир начепив старомодний монокль. До образу шляхетного джентльмена не вистачало хіба що циліндра та акуратно закручених вусів.

— Джорджіо… До речі, а чому ви Джорджіо? На вашій табличці написано зовсім інше.

І справді, на латунній табличці, яку я ношу на лівому боці форми, написано «Vasiliev. A.». Ані найменшого натяку на Джорджіо.

— Емм… Я монгол. І в мене два імені, перше — Андрій, а друге, родове — Дорж. Але моя напарниця прочитала його на свій лад, замість Dorje — Giorgio. Так мене й почали всі звати, сер!

— Гм, цікаво, — з цілком серйозним виразом обличчя сказав Ґвінн. — До речі, а де ваша напарниця?

Я у повному відчаї подивився на стіл, під яким ховалася дівчина.

— Гадки не маю, сер! Щось сталося?

— Та сталося. Дивно, я був упевнений, що вона зайшла в кабінет, я ж ішов за нею.

Я затривожився. Франческа якимось чином розмалювала полковника й тепер від нього ховається! І я вкотре покриваю цю збитошницю.

— Гадки не маю, сер! — повторив я, розуміючи, що кожне слово, яке вилітає з мого рота, це цвях у труну. — Може, вона в туалет пішла?

— Як вернеться, передайте, що я хочу бачити її у своєму кабінеті!

— Так, сер!

— На все добре.

Ні хріна собі день почався.

— Франческо, ану вилазь! — зашипів я, щойно двері за полковником зачинилися. — Що це все значить?! Це ти так полковника розмалювала?!

— Ні! Тобто формально не я. Але загалом — я… — долинуло з-під стола.

— Вилізай, кажу! — суворо звелів я. — Розказуй, заради чого я збрехав полковникові.

Франческа повільно вилізла з укриття й розгублено подивилася на мене.

— Джорджіо, я ні в чому не винна.

— Хто б сумнівався.

— Правду кажу!

— Як ти намалювала полковникові таке коло навколо ока?

— Це не я, це він сам!

— А чого він на тебе полює?

— Бо він думає, що це я!

— Стоп! Я нічого не розумію. «Він сам, але вважає, що це я!» Ти малювала його рукою, чи як?

— Та не малювала я! То все труба!

— Яка труба?

— Від компресора!

Я відчув, що в мене закипає мозок.

— Так. Давай спокійно і спочатку.

Франческа зітхнула зі схлипом й почала:

— Я підходила до корпусу. Чую, а повітряний компресор, той, що ганяє повітря в нашому корпусі і в бункері під ним, якось дивно виє. Якщо раніше він працював так: «бур-бур-бур-бур», то сьогодні так: «ві-і-і-і-в-і-і-і-в-і-і-і-і…».

— Перестань, я тебе зрозумів!

— І з димарика від двигуна нічого не вилітало. Я подумала, що його чимось забило. Поряд проходив полковник. Я привіталася, сказала: «Доброго ранку, сер!» Він мені відповів, сказав: «Доброго ран…»

— Та яка, в біса, різниця, що він там сказав! Як ти йому таке коло вліпила?!

— Я сказала, що, мабуть, димарик чимось забитий. І попросила його туди подивитися!

Я сів на стілець. Від реготу не те що говорити, а й дихати не міг.

— Ну він і подивився… А потім я злякалась і втекла…

— А пізніше він подивився в дзеркало й вирішив, що ти його розіграла, а тепер викликає тебе на ешафот!

— Щось таке…

Я знову зігнувся від реготу вдвоє.

— Чого ти іржеш?! У мене біда, а йому смішно! — дівчина заплакала.

Я зразу перестав сміятися.

— Ну, Франческо… Ну ти чого? — я підійшов і погладив її по жорстких кучерях. — Ти не винна, ти ж не хотіла, правда? Треба буде тільки сказати правду, чуєш? Не плач, я тебе не кину.

— Правда? — Франческа підняла на мене заплакані очі.

— Правда.

На церемонії підняття прапора полковник Ґвінн, на відміну від колишнього командира, полковника Вескотта, не виступав перед солдатами й офіцерами з мотивуючими промовами. З одного боку, час церемонії без промов значно скоротився і ми не стояли по кілька зайвих хвилин на ранковому морозі. А з іншого — це було сумно, тому що вся авіабаза любила ці промови. Вескотт говорив просто, без папірчиків, і деколи не цурався й міцного слівця, від чого хлопці гиготіли, а дівчата червоніли.

Ґвінн же, який до посади командира служив пілотом-інструктором, був, як усі військові тренери, вельми небагатослівний і волів залишатися в тіні. Але не сьогодні. Сьогодні полковник був зіркою церемонії. Під час виконання державного гімну і підняття прапора солдати й офіцери витріщалися на командира. Даю слово, що половина бази хотіла підмалювати полковникові розкішні вуса Еркюля Пуаро. У рядах то там, то тут було чути гиготіння й рохкання. І тільки Франчесці було не до сміху. Вона міцно вчепилася в мій рукав і дрижала.

Після церемонії Ґвінн десь швидко зник. Ми скористалися цим, швиденько зайшли в корпус і зачинилися в командному центрі.

Зміна почалася тривожно.

Під час першої перерви я зустрів полковника в коридорі. Монокля на його лівому оці вже не було.

— Джорджіо, ви передали Франчесці, що я її шукаю? — сухо спитав командир.

— Так, сер! Але вона зараз зайнята. Може, я буду вам корисним?! — кинувся я грудьми на амбразуру.

— Ні, мені потрібна Франческа, — відповів полковник і пішов собі далі.

З самого ранку вигляд у нього був заклопотаний і похмурий.

Я вернувся в командний центр і неабияк задумався. Я не мав сумнівів, що Франческа вляпалася в чергову пригоду. Нічого нового, якщо не брати до уваги, що в цій халепі фігурував новий командир. Це вам не Вескотт, який і сам міг би посміятися зі свого дурнуватого вигляду. Колись Франческа намалювала на правому борту машини Вескотта слово «cutie», через що з нього сміялися не тільки рідні, а й сусіди. Чим це закінчилось, я вже розповідав[49].

Ґвінн же справляв враження врівноваженої, але дуже прискіпливої, амбітної і серйозної людини. Такі люди точно жартів не люблять. І тим більше над собою.

Оливи у вогонь підлив Баррел:

— Аха-ха! Ви бачили, як нашого полковника сьогодні зранку розмалювали? Він був схожий на собачку! У мене колись дворняга була, ну точно з таким колом навколо ока! Цікаво, який камікадзе так познущався з командира?

«Камікадзе» втягла голову в плечі і важко зітхнула. Я зрозумів, що мені доведеться вкотре виступити миротворчим контингентом і першому йти на переговори, поки не почалися повномасштабні бойові дії.

Я вийшов із командного центру. Здавалося, Франческа розуміла, куди я йду. Вона проводжала мене таким поглядом, ніби я йшов не до командира, а на ешафот замість неї.

Та щойно я вийшов, як почув дріботіння кроків — це була напарниця. Вона підбігла й знов ухопила мене за рукав:

— Підемо разом. Тобто я піду з тобою. Точніше, це ти підеш зі мною. І взагалі, я піду замість тебе! Ґвінн же мене викликав, а не тебе…

— Я старший зміни, — заперечив я. — І несу відповідальність за все, що тут відбувається, а також за все, що ти накоїла.

— Дя… — жалісну сцену перервав гуркіт на сходах. У коридор зі сходової клітки ввірвався новий командир і, як поранений бізон, галопом пробіг до себе в кабінет, не звернувши на нас ніякої уваги. Ми з Франческою так і заклякли з роззявленими ротами. Я нічого не розумів. Зранку ми бачили полковника з вугільним колом навколо лівого ока. Потім без вугільного кола. Тепер коло було навколо ПРАВОГО ока! Я вирячився на напарницю:

— Ти бачила?! Ти ЦЕ бачила?! — прохрипів я.

— Нічого не збагну… — прошепотіла дівчина. — У нього коло на другому оці! WTF?! Він же приклався до труби лівим оком, клянуся!

— Та я бачив, що в нього коло було з лівого боку! Це точно, це цілком точно! — я заплющив очі й спробував заспокоїтися. — Краще відкладімо візит. Мені здається, що йому зараз не до нас.

— Не до нас! — охоче погодилася Франческа.

Ми залетіли назад у командний центр.

— Діти, чули? Оперативний штаб евакуюють із бункера. Якісь проблеми з вентиляцією. Треба й нам вийти надвір, — здивував нас новиною професор Рассел.

Наш командний центр — приміщення майже без вікон, під’єднане до спецсистеми вентиляції. Тому ми також вийшли з корпусу. Надворі останніми днями потеплішало, і ми були раді зайвий раз подихати свіжим повітрям. Франческа аж повеселішала — з’явився маленький шанс, що в метушні через вентиляцію полковник просто забуде про ранковий інцидент.

Біля корпусу було повно народу — штабний персонал, що завжди сидить глибоко під землею, весело гомонів, радіючи зайвій можливості вийти на поверхню.

Маленькі двері поряд із головним входом, які ведуть у приміщення, де стоять генератори освітлення та вентиляції, були відчинені. Всередині юрмився технічний персонал. Генератор компресора вентиляції, який завжди гудів, ганяючи повітря вентиляційними шахтами корпусу й бункера під ним, мовчав. Коло труби метушилися наші механіки й ремонтна бригада. З ними тусувався й полковник — він стояв спиною до нас.

Франческа про всяк випадок сховалася за мене. Думаю, що вона зробила це чисто інстинктивно — бо не можна всерйоз ховатися від своїх проблем за спинами інших, хай це навіть і твій напарник.

Це й виявилось останньою краплею. Я не міг більше чекати й рішуче зробив крок до полковника.

— Я з тобою… — зітхнула дівчина.

І ми разом рушили назустріч долі.

— Сер, ви шукали мою напарницю, то вона тут. Але насамперед, я хо…

Тут Ґвінн повернувся, й слова застрягли у мене в горлі. Франческа сіпнулась і видала звук, схожий на «ой», тільки чомусь скрипучим басом — такий звук зазвичай виходить, коли грудьми падаєш плиском на асфальт. Наступної секунди я зареготав так, що до мене повернулися всі, хто там стояв. У полковника навколо очей чорніли два акуратні кола. І тут я перевів погляд на нашого механіка, вусатого Ренді. Той узагалі був схожий на панду — навколо очей були просто дві чорні плями від постійного заглядання в трубу. Такі самі фізіономії були майже у всіх механіків.

— Що таке? Чого ви? Поясніть мені, — незадоволено й навіть ображено спитав Ґвінн. — Що такого смішного?

— Сер… бха-ха-ха, пробачте, сер! А-ха-ха-ха, не можу, сер, ми думали… а-ха-ха-ха! — я аж згинався зі сміху. Усі англійські слова вмить вивітрились у мене з голови.

Услід за мною засміялися вголос ті, хто досі в присутності командира боявся це зробити. Здавалось би, що тут такого? Так, кола навколо очей, що відбилися через постійне заглядання у вихлопну трубу, були дуже кумедні. Але загалом ситуація склалася дуже й дуже серйозна.

Так вийшло, що на аварію перша звернула увагу Франческа й сказала полковникові. Той заглянув у трубу, підійшов до дверей у генераторну й зрозумів, що справи кепські. Франческа тим часом утекла, а полковник терміново викликав механіків і ремонтну бригаду. Бігаючи без кінця між своїм кабінетом і трубою, полковник періодично зазирав у «димарик» то правим, то лівим оком, намагаючись зрозуміти, що ж, власне, сталося.

А сталося ось що: від глушника через високу температуру всередині і стрибки атмосферної температури назовні, відірвався один зі щитків і майже наглухо закупорив вихлопну трубу. Гази повернули назад і знайшли вихід у слабкому місці, прорвавши частину труби в середині приміщення. Кімната наповнилася газами, двигун перегрівався й міг вибухнути, якби Франческа вчасно не звернула увагу на звук «ві-і-і-і-і-і-ві-і-і-і-і-і-ві-і-і-і-і».

— Так, власне, що ви хотіли, Джорджіо? — знову спитав Ґвінн, але вже не так грізно.

Я, насилу стримуючи сміх, пояснив, у чому річ.

— Господи, ну ви даєте! — видихнув полковник. — Я думав, щось серйозне. Та ні! Я шукав Франческу, щоб їй подякувати! Якби не вона, мали б ми тут інцидент, це точно! Труби розпеклися так, що ось-ось могла б статися біда.

Франческа все це слухала, і її очі ставали все більші й більші.

— Вескотт мене попереджав, щоб я тримався від вас якомога далі, але очей із вас не зводив! — усміхнувся командир. — Бачу, з вами справді весело. Хай там як, але я вам, Франческо, дякую!

Полковник потис напарниці руку.

— А ви, як я зрозумів, її адвокат? — насмішкувато спитав він мене.

— Щось таке… — промимрив я розгублено.

Іноді ситуація складається геть не так, як ви думаєте. Ось і Франческа не завжди є джерелом усіх халеп і пригод на авіабазі. Життя коли-не-коли підкидає нам різні сюрпризи, але у всіх випадках важливе й необхідне — чуття плеча.

* * *

— Ну що, засранці! Не чекали дядечка Френка?! — так посеред зміни до нас могла увірватися тільки одна людина на світі — помічник генерал-ад’ютанта штату з авіації, полковник Вескотт.

«Дядечка Френка» ми не чекали. Франческа відірвалася від розрахунків і кинула на мене швидкий погляд.

«Ми ще на нього злі?» — спитала вона одними очима.

«Ще й як!» — так само поглядом відповів я.

— Ласкаво просимо додому, сер! — сухо сказав я, не перериваючи обрахунків axis-орієнтації.

— Персонал командного центру радий вас вітати, — спокійно сказала Франческа, не піднімаючи голови. Трейсі зі своєї кабінки помахала рукою, але, побачивши наші кам’яні обличчя, назустріч полковникові не вийшла.

Один тільки старший офіцер Баррел виплив зі свого скляного акваріума, розпушив густі моржові вуса й привітав колишнього командира по формі.

— Я бачу, прийом такий теплий, що й попектися можна, — саркастично зауважив полковник. — Ви й досі на мене злі? Чому?

— Бо дме пташка в сурму[50].

— О-о, камон, Джорджіо, не треба бути таким злопам’ятним!

Я повернувся, склавши руки на грудях.

— А я не злопам’ятний. Я добропам’ятний — маю пам’ять добру. І взагалі я спокійний.

— Я бачу. Зараз у тебе вогонь із носа піде — он, уже дим клубочиться! — реготнув полковник. — Здаюся, Джорджіо, я був неправий!

— Really? — Франческа розвернулася на стільці в такій самій позі, що й я — нога на ногу, руки схрещені на грудях.

— Авжеж, — наче двієчник, що дає обіцянку вчитися тільки на «відмінно», струснув головою Вескотт. Жест цей був настільки недолугий і награний, що я мимоволі всміхнувся.

— Я тоді намагався вас гукнути, але ви поперли, а потім ще й двері переді мною захряснули. Ще й, на додачу, їх заблокували! Ви не уявляєте, що я потім від дочок вислуховував! — пожалівся полковник.

— Сер, персонал просто повернувся на своє місце.

Вескотт засміявся.

— Ти впертий монгол! Не гнівайтеся, ваша високість, я всього-на-всього неотесаний американський вояка.

— До членів Золотого Роду[51] не звертаються «ваша високість», сер! — пихато сказав я.

— А як звертаються?

— Нойон!

— Ной… йо… От чортяка, мені треба добряче випити, щоб я міг це вимовити!

— Бурят-монгольська не така складна, як здається, сер. За рік роботи зі мною ви заговорите так, ніби все життя по степу овець ганяли.

Вескотт засміявся.

— Усе життя мріяв пасти овець. А що, напарниця твоя вже по-монгольському заговорила?

— Франческо, буряад-монгол хэлээр ярьдаг уу? — спитав я через плече.

— Хэлж байна би! [52] — незворушно відгукнулася напарниця.

— Оце я розумію, команда! До речі, Маковскі сказав, що ви тоді добре відпрацювали.

— У сенсі?

— У сенсі, що добре відпрацювали операцію «Забери дівчину-підлітка зі школи».

— Ще б пак! Він ж керував нами по радіо.

— Мобільні групи, кадете, завжди координуються по радіо, якщо це штатна й запланована операція. А взагалі Маковскі, як і ви, — засранець!

— Це ж чому? Усе було чітко сплановано, поліцію попереджено…

— «Попереджено». Знаєш, як він їх попередив? «Працюватиме наша група»!

І тут я згадав, як Маковскі розмовляв із патрульними біля школи — усього кілька слів, потім копи віддали честь та й годі.

— Тобто поліція була впевнена, що ми справжня група?!

— Отож. А знаєш, що це означає?

— Правопорушення, як мінімум.

— Якраз ні. Формально операція впроваджувалася під нашим патронатом — відповідав за все Маковскі, в якого були такі повноваження. Тут річ в іншому. У разі нештатної ситуації, нападу або ще чогось поліція розраховувала б на вас як на бойову одиницю. А ви… Ви підставилися під дуже великий ризик!

— Я добре стріляю! — образилася Франческа.

— І це дуже заспокоює, — погодився Вескотт. — Та все одно ви всі засранці! І я разом із вами.

— Вам теж влетіло?

— Та Марґарет із мене трохи шніцель не зробила! За те, що занедбав сім’ю, за те, що на вас накричав, і за те, що хотів покарати Маковскі.

— То, значить, у вас у сім’ї Марґарет старша за званням? — зареготав я.

— Мною всі командують… — зітхнув полковник.

— Просто у всіх своя зона відповідальності, — Франческа поправила окуляри. — Ви командуєте на службі, а вдома командують вами. Джорджіо командує тут…

— Покомандуєш тобою, ага. Розказуй тут. «Джорджіо командує»! — не погодився я.

— Словом, я приїхав, щоб реабілітуватися! — нагадав полковник про ціль свого візиту.

— Принесли пляшку і м’яса? — пожвавився офіцер Баррел.

— Джоне, тобі б тільки пожерти й випити!

— А що в цьому поганого, сер? Я люблю пожерти й випити!

— Я маю цікавіший варіант. Година польотів!

— Теж мені здивували. Від пляшки з віскі літаєш більше, ніж годину! — розчаровано махнув рукою Баррел.

— Година польоту на C—130. Я зараз лечу в Нью-Лондон, потрібно дещо перевезти. Рейс через годину. Ви якраз закінчите зміну. Паперової роботи у вас багато?

— До дупи паперову роботу! Ми летимо! Франческо, ти як?

— Ти тут командир…

— Ой, пробач, я забув, що ти боїшся висоти…

— Дурниці. Ти полетиш — і я полечу.

— Напарники! — всміхнувся Вескотт.

Рівно півроку тому, коли на базі був напружений трафік, полковник обіцяв узяти нас із собою в політ. Ми навіть відвідали у лейтенанта Міллера кілька тренінгів із техніки безпеки. Але потім пік спав, нас ніхто в політ не кликав, тож ми й забули про ту обіцянку. А тут раптом полковник вирішив згадати. Зуб даю, що якби йому не треба було налагодити з нами контакт, то дідька лисого він би про це згадав!

С-130 Hercules — великий транспортний літак, створений компанією Локхід Мартін. Уже понад півстоліття «Геркулеси» стоять на озброєнні Армії США. Кращої машини на короткі й середні дистанції ще не придумали, тому модифікацій цього літака просто безліч.

У салоні було дуже холодно: літак щойно почали готувати до рейсу, проте кабіну пілотів уже нагріли. Полковник вказав нам на два крісла позаду другого пілота й наказав:

— Ви відповідаєте за зв’язок із диспетчерами тут і в Ґротоні. Частоти в бортовому журналі. Вилітаємо — зв’язуємося із Бредлі. Після набору висоти, коли Бредлі віддасть нас Ґротону, просто перемкніть оцей канал і все. І заберіть Бредлі. Упораєтеся?

— Нічого складного! — сказала Франческа і взяла бортжурнал.

У кабіну зайшов лейтенант Бенсон, який летів сьогодні з Вескоттом другим пілотом. Солдати із зони відправки ще раз перевірили баланс вантажу, і нам дали дозвіл на зліт.