Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Щось давно до нас Сара не заходила, — Франческа стурбовано подивилася на мене.

— Я бачив МакКарті сьогодні зранку на церемонії підняття прапора, — я сьорбнув термоядерної кави, що її заварила напарниця, і заплющив очі, бо боявся, що від такої кави вони вилізуть з орбіт і весело застрибають підлогою, наче м’ячики-стрибунці.

— Та я теж її бачила, але ні вона, ні Маковскі до нас не заходили… Слухай, коли ми їх востаннє бачили разом?

— Коли… Та ось тиждень тому. Емм… Чи навіть два, — намагався пригадати я. — Або й три! Але точно до того, як у нас з’явилися стажери.

— Джорджіо, щось це мені не подобається. Піду її знайду. Ідеш зі мною?

— Мені треба підготувати кейс на корекцію. Зараз ми повинні показувати Коліну і Джой двоступеневий перехід — ми ж міняємо орієнтацію для Jason-2. Там треба зробити попередні розрахунки. Ти йди до Сари, а я поки візьмуся за розрахунки. Розкажеш потім, що і як.

— Нема проблем, бос!

— Дивіться, у цього сателіта є постійні параметри, наприклад інклінація 66,03 градуса відносно екватора, така позиція допомагає йому спостерігати за 95 % Світового океану впродовж десятиденного періоду.

Стажери ловили кожне моє слово так, як моя Галька ловить коржики з індичої печінки. Я почувався професором Расселом і астронавтом Брезніком одночасно. Чесно зізнаюся, це піднімало мою самооцінку до таких висот, що було страшно дивитися вниз.

— Раніше услід за ним, а точніше, з протилежнго боку Землі, літав інший апарат, назвали його, як і наш апарат, на честь ватажка аргонавтів Jason-1. До 2013 року він спостерігав за тією самою частиною океану, за котрою спостерігав і наш Jason-2, але на п’ять днів пізніше. Таким чином два сателіти, один за одним, забезпечували практично безперервне спостереження за океаном, — продовжив я лекцію. — Безперервність подачі даних у НАСА, НУОАД і у Французьку CNES (National Centre for Space Studies) допомогла вченим зрозуміти багато процесів, які зароджуються в океані.

— А що за процеси?

— Наприклад, величезні циклони, шторми й урагани. Уся ця система спостережень називалась Ocean Surface Topography Mission, або OSTM.

— А чому «називалася»?

— Вона, власне, і зараз так зветься.

— А що сталось 2013 року?

— Тоді ми втратили зв’язок із Jason-1.

— Як?!

— Jason-1 було запущено ще 2001 року, і він був розрахований усього на три роки роботи. А фактично пропрацював дванадцять. Старенький уже був… Поступово його виводили з використання, поки взагалі не відправили в «зону захоронення».

Тут я згадав нашого Містера Щасливчика, й до горла підступила гірка грудка.

— Вони геть як ми. Народжуються, працюють, старішають і вмирають… — зітхнула Джой.

— Десь так… Але повернімося до Jason-2. Я вже казав, що його інклінація становить 66,03 градуса, орбітальний період 6754 секунди, а RAAN (або довгота висхідного вузла) складає майже 302 градуси. Це дає нам охоплення до 95 % площі океану, не вкритої кригою. Однак площа криги має здатність збільшуватись або зменшуватись, особливо навесні. Власне, тому ми й робимо двоетапний перехід по траєкторії та зміну орієнтації, щоб тримати в зоні радарів площу, вільну від льоду та снігів. Ясно?

— Ні, — чесно відповіли стажери.

— Та це ж елементарно, ось дивіться… — я взяв крейду і вже було приготувався намалювати траєкторію Jason-2, як у командний центр влетіла Франческа.

— Джорджіо, у нас проблеми.

Отак завжди. Щось там сталося між Маковскі й МакКарті, а «проблеми» в нас. Стажери, почувши слово «проблеми», делікатно відійшли вглиб командного центру.

— Ну що там?

— Вони посварились.

— Oh, really? Таке буває.

— Oh, really? Я й не знала.

— Ближче до суті.

— Фінанси.

Розумію, це дуже й дуже серйозна причина.

— А що саме?

— Я не знаю точно. Сара познайомила його зі своїми батьками. Тоді все й відбулося.

— Що відбулося?

— Конфлікт.

— Франческо, кажи ясніше!

— Та я нічого більше не знаю!

— О, камон, ти ж дівчина! Невже Сара з тобою не поділилася?!

— Джорджіо, це з тобою всі тут діляться, ти ж у нас журналіст, спеціаліст з інтерв’ю! А я всього-на-всього лише бідна сицилійська дівчина!

Колін, який чув увесь наш діалог, раптом рохнув у кулак.

— Може, ти сходиш до Маковскі й дізнаєшся?

— Гаразд, — отримавши завдання від редактора цінну вказівку від напарниці, я подався до Маковскі на Центральний КПП.

Маковскі належав до тієї категорії людей, у яких все написано на обличчі.

Сьогодні на круглому й завжди добродушному обличчі сержанта було написано: «звісно-типу-в-мене-все-добре-але-якби-в-мене-хтось-спитав-то-все-просто-капець».

Я мовчки зайшов у службове приміщення, сів у сержантове крісло, закинув ноги на пульт і сказав:

— Я в курсі, що у вас щось не те. Розказуй!

Маковскі шумно зітхнув і сказав:

— Якась херня!

Це був такий влучний опис, що я мимоволі засміявся. Льолєк набундючився.

— Сара запросила мене на знайомство з батьками.

— О, це круто! — я і сам згадав своє знайомство з Ярчиними батьками вісімнадцять років тому. Слід визнати, що в них дуже міцні нерви і стійка психіка.

— Я дуже хвилювався, — Маковскі люто почервонів, либонь, спогади вдарили йому в голову.

— Я тебе розумію, друже! Я теж хвилювався. Але, клянуся, батьки моєї дружини хвилювалися у сто разів більше! — уявіть собі чудову українську родину, де раптом з’являється монгол. Просто уявіть. Уявили? Усе. Більше не уявляйте.

— Та я не знаю, чи її батько взагалі хвилювався! — раптом розсердився Маковскі.

— То що сталося?!

— Він хотів від мене відкупитися!

Я зняв ноги з пульта і, абсолютно приголомшений, витріщився на Льолєка.

— Поясни, будь ласка!

— Ну, він почав розпитувати, хто я, звідки і все таке інше. А я, як дурник, розповів і про сестру-тінейджера, яка хоче цього року вступати в акторську школу в Каліфорнії, і про маму, яка бореться з раком, і чого я їжджу на роздовбаному «Форді», і про все на світі…

— Ти так усе прямо й вивалив на першій зустрічі?

— А що, я мав розділити інформацію на дві зустрічі? Ну, він ниточка за ниточкою усе з мене й витяг. Це ж батько Сари, я що, мушу йому брехати?!

— Ти не гарячкуй так. Подумаєш, розповів. Теж мені кримінал. І що було далі?

— А далі він пішов і вернувся із чеком на круглу суму, — я трохи склянку з водою не впустив.

— З дуже круглою?

— Джорджіо, я за рік стільки не заробляю.

Слід зауважити, що американці до грошей ставляться дуже прагматично. Завжди кожна серйозна виписана сума має чітку мотивацію: виплата боргу, допомога або доброчинність.

А є ще інший варіант — відкупитися.

— Здається, я їм одразу не сподобався, — бубонів Маковскі. — Вони думали, що я щось там шукаю. Щось там від Сари хочу…

— Я не зовсім зрозумів, точніше, геть не зрозумів, що ти маєш на увазі.

— У Сари дуже заможні батьки, — Маковскі засопів, як ображена дитина. — Її батько — власник транспортної компанії, а мати — університетський професор!

— А чого ти вирішив, що він хотів від тебе відкупитися?

— Пам’ятаєш, у Сари був один… Пітер.

— О-о-о, пам’ятаю ту прикру історію.

— А знаєш, як він від Сари відчепився?

— Невже?!

— Так. Батько йому дав такого хабаря, що той забрався зі штату геть.

— Ну добре. А ти з чого вирішив, що батько хоче від тебе відкупитися?

— Бо я не подарунок, до того ж на хріна йому такі проблемні родичі?

— Чекай-чекай. Ти Сарі пропозицію зробив?!

— Ще ні… — Маковскі знов люто почервонів.

— А коли?

— Тепер уже й не знаю…

— Що значить, «не знаю», сержанте?!

— Ми більше не розмовляємо.

У нас у командному центрі є один вередливий монітор. Не знаю, що з ним, але він вмикається із другого або третього разу. І то не завжди. Коли ми готуємо апаратуру до роботи, то вмикаємо всю нашу інформаційну панель, яка складається із кількох величезних моніторів, і коли отой вередливий не вмикається, він так і мозолить мені очі чорною діркою в лівому нижньому кутку панелі. І від цього я почуваю легкий дискомфорт. Це як камінчик у черевику, який ви старанно півгодини зашнуровували, як муха в бокалі з вином, як краплинка соусу, що потрапила на білосніжну сорочку. Саме таке враження в мене виникло, коли Маковскі повідомив, що вони з Сарою «більше не розмовляють».

— І давно?

— Тижнів два.

— А чого? Це ж не Сара виписала тобі чек.

— Я той чек акуратно розірвав, поклав на стіл і грюкнув дверима.

— Теж мені, любитель театральних ефектів. І що, навіть не поговорив із батьком? І з Сарою?

— Та тут і так усе ясно.

— Маковскі, ти дурко.

— Якщо ти прийшов повідомити тільки про це, то я й без тебе знаю, — образився Льолєк.

— Мені, як журналістові, одне незрозуміло: ти не вислухав позиції сторін. Я маю на увазі Сару та її батька. Ти побачив чек, жовта рідина вдарила тобі в голову, ти театрально заломив руки і втік. А потім зробив висновки і навіть не потурбувався з’ясувати, що це, в біса, таке було?

Маковскі мовчки сопів.

— Чого ти раптом вирішив, що батько хоче тебе позбутись? А може, він хотів щиро, від усього свого батьківського серця, тобі допомогти?

— У перший день знайомства?! Та він мене геть не знає!

— А може, він просто довіряє своїй дочці? А може, то була Сарина ідея? А може, навпаки, вона нічого про це не знала і теж була шокована? Ну чого ти вирішив, що твоя думка тут єдина правильна, і ти на основі цієї думки зробив висновки? Це називається «сам побачив, сам додумав і сам же образився». Дуже по-дитячому. Дитячий садочок, Маковскі. Сідай, двійка!

Льолєк розгублено кліпав своїми білявими віями. Він був схожий на молодого бичка, якому перед мордою розкрили парасольку.

— Це ж було очевидно…

— Знаєш, чувак, якщо дивитись один тільки FOX News, то складеться враження, що країна в облозі, а процвітає тільки завдяки тому, що американці обрали саме того, кого треба. А якщо дивитися тільки CNN — усе погано, у світі твориться якась суцільна херня, зброю треба заборонити, а країну очолює круасан.

— Ти трохи перебільшуєш.

— Ні, дорогий мій Льолєку, повір мені як колишньому журналістові. Не довіряй джерелам і емоціям, будь скептиком. Порівнюй, перевіряй і докопуйся. Бо може з’ясуватися, що все зовсім не так, як тобі здається.

Маковскі приголомшено мовчав. Я лише зітхнув і встав із крісла:

— Ну все, нотацію завершено. Я вертаюся до себе в командний центр. А ти провідай Сару. Вона ні в чому не винна. Будь людиною, сержанте!

— Угу.

— Так, щось я не зрозумів. Що це за гівняна відповідь?!

— Sir, yes, sir!

— Ну що там, що там? — Франческа жадала подробиць. Я переповів ситуацію. Франческа задумалася.

— Знаєш, справді складно зрозуміти батькову мотивацію. Може, він і справді хотів допомогти. Навряд чи він хотів позбутись Льолєка. Льолєк набагато приємніший, ніж той її слизький колишній.

— А може, він просто його перевіряв? Згадай Вескотта, він же теж любить познущатися із хлопців Меґан.

— Коли мій тато оженився на мамі, то дід сказав, що не дасть молодим ані ліри. Бо думав, що тата тільки гроші цікавлять. Тато йому так і не пробачив.

— Що не отримав ані ліри? — обережно спитала Джой.

— Ні! Тато не міг пробачити дідові, що той звинуватив його в нещирості.

— Не розумію… — Джой винувато розвела руками.

— Коли тато зробив мамі пропозицію, вона була прикута до інвалідного візка. Через аварію вона не могла ходити, і всі лікарі сказали, що вона ніколи ходити не буде. А тато так не вважав. Він був без тями в неї закоханий. А гроші — то ніщо!

— Діти заможних батьків завжди так кажуть, — ущипнув я напарницю.

— Та я від батьків ні цента не беру! — обурилася Франческа. — Я бідна сицилійська дівчина, все са…

Колін не витримав і зареготав.

— Чого ти іржеш?!

— Та просто Джой так само говорить: «Чи могла я, бідна дівчинка з окраїн Сан-Дієґо, мріяти про…» — і далі по списку!

Джой почервоніла. Зате розсміявся я:

— Я теж завжди кажу, що я бідний кривий монгол!

— І головне, скромний! — у відповідь ущипнула мене напарниця.

Наприкінці зміни мені прийшло повідомлення від Маковскі: «Дякую. Все гаразд!»

Весна почалася.