Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

У командному центрі грав «Щедрик». Точніше не зовсім «Щедрик», а «Carol Of The Bells» у виконанні Pentatonix. На носі Різдво, тож звідусіль лунають «Up On The Housetop», «White Christmas», «Baby, It’s Cold Outside», але всі рекорди б’є, звісно, «Carol Of The Bells». Місцева радіостанція WRCH нон-стоп почала крутити різдвяні мелодії одразу ж після Дня подяки. Я таке чув тільки на радіо «Дзвони» на Івано-Франківщині. WRCH слухав офіцер Баррел.

— Hark how the bells,

Sweet silver bells,

All seem to say,

Throw cares away! — бурмотів старший офіцер.

— Christmas is here,

Bringing good cheer,

To young and old,

Meek and the bold! [40] — підспівував йому Pentatonix.

— Щедрик щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка! — заспівав я.

Усі раптом замовкли.

— Що це за переклад? — красиво підняла чорну брову Франческа. — Це українська, я вже на слух добре розрізняю! — вона не могла себе не похвалити.

— Це не переклад, а оригінальні слова. А ось те, що ви співаєте, це якраз переклад! А точніше, навіть не переклад, а адаптація. По суті інтерпретація, — сказав я.

— Та ну тебе! — махнув рукою Баррел. — Я іще після Кейсі Цісик не відійшов, а ти мене тут Сч…щч…ссшшш… Як воно вимовляється?!

— Сшччед-ррик, — вимовила Франческа дивлячись у телефон. — Це й справді українська мелодія!

— Її написав композитор Леонтович у першій чверті двадцятого століття, — я не міг згадати точний рік.

— 1916 року, — уточнила Франческа.

— Ні, у шістнадцятому її вперше виконали в Києві, написана вона була раніше. А точніше, це аранжування, бо сама пісня дуже давня.

— Наскільки?

— Наскільки це можливо. Бо там фігурує ластівка, а ластівки прилітали навесні. А давні слов’яни святкували прихід нового року навесні.

— Що, загалом, логічно, — сказав Баррел. — Друїди святкували новий рік восени, коли все помирало і готувалося до народження. А навесні святкували Белтейн, час, коли все невідворотно змінюється!

— Отут я не в курсі, — чесно зізнався я. — Ми, монголи, святкуємо Саґаан Сар, або «Білий Місяць», із початком місячного року за дванадцятирічним циклом. І припадає це на кінець зими і початок весни.

— Отак почали пісню згадувати, а заглибились у стародавню історію! — Баррел закрутив сивий вус. — Знаєш, я чув цю пісню змалку. Вона щороку грає із кожного ящика. Але я ніколи не задумувався, звідкіля вона, — офіцер помовчав. — І Цісик я любив. Але вона завжди була для мене американкою. Дуже вродливою до того ж.

— А ви їли колиcь кемпбеллівський суп? — запитав раптом я.

— Це консервоване їдло з Джерсі?! — засміявся Баррел. — Томатний, чеддер, клем-чаудер! Та я його їв усе дитинство і юність, поки не одружився! Моя жінка терпіти його не може. Я, щоправда, й досі його їм, коли ніхто не бачить, — смак юності, сам розумієш… Хоч тепер він не той, що був раніше… А ось рисовий…

— Пам’ятаєте інсталяцію Енді Воргола? — перервав я Баррелові спогади.

— Із бляшанками?! Аякже! Це ж моя юність!

— 1962-й рік, тридцять два полотна, 51 на 41 сантиметр кожне. На полотнах — бляшанки «Campbell’s Soup» різних видів! — я чудово пам’ятав цю роботу, бо любив поп-арт.

— Стривай, — не зрозумів Баррел. — До чого тут «Carol Of The Bell»?

— Енді Воргол — русин, — я тицьнув пальцем у Закарпатську область на мапі, що висіла на стіні. Його батьки русини. А русини жили на території сучасної України і Словаччини.

— О-о-о, камон! Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Pierogi! — продемонструвала свої кулінарні пізнання Франческа.

— Польські!

— І українські — в Україні їх також називають і «пироги», і «вареники».

— Variniki!

— Varenyky!

— Я не можу вимовляти «у» після сонорних звуків!

— Можеш! Я ж навчив тебе слову «паляниця»! «Вареники» — те саме!

— Чого ти брешеш, variniki — це равіолі, а palyanytsya — це crust!

— Я мав на увазі фонетику.

— А-а-а! — погодилася нарешті сицилійка.

— Тобі аби сперечатися!

— Ні!

— Так!

— Ні!

— Так!

— Ти самозакоханий індик! Хочеш, щоб завжди було по-твоєму!

— Ти курка в окулярах!

— Ти нестерпний!

— Ти сперечаєшся!

— Ні!

— А що ти зараз робиш, по-твоєму?!

Мені в голову полетіла шкірка з апельсина. Я не встиг відхилитися, і вона повисла в мене на окулярах. Напарниця зойкнула, підскочила й акуратно зняла її із мене. На окулярах залишилася пляма соку. Франческа обережно зняла з мене окуляри й почала протирати їх своєю сорочкою. Я подав їй спиртову серветку — спеціально для нас, окулярчастих, у коридорі, коло шафки першої допомоги, стоять коробочки з такими серветками. І однаково Франческа протирає окуляри казна-чим. Я також.

— Diakuyu! — спокійно сказала напарниця, ніби ми й не сварилися півхвилини тому.

— Ви закінчили? — флегматично спитав Баррел.

— Ага! — відповіла напарниця, віддаючи мені чисті окуляри.

— Grazie! — подякував я.

— А що ще є українське, про що я не здогадувався?

— Taras Shevchenko Expressway між Newington і New Britain!

— Ти думаєш, я тупий? Я там ледь чи не щодня їжджу! — образився офіцер. — Я знаю, хто такий Шевченко! Може, в мене вуса такі, як у нього!

І тут мене наче струмом ударило. Точно! Ну який морж?! Старший офіцер Баррел мав розкішні шевченківські вуса!

— І точно! Як я раніше не помічав?!

— Ну а ще що?

— Міла Йововіч народилася в Києві!

— Міла Куніс теж з України.

— З Чернівців. А ще Стівен Возняк.

— Він хіба не поляк?

— Сам казав, що українець.

— Коли?!

— Недавно, коли в Київ приїжджав.

— Офігіти просто.

— До речі, ще є така страва… Чорт, як її?.. Pork belly?

— Сало!

— Salo?! — Франческа знову вигнула брову. — Salted or smoked fat pork belly?! Як це взагалі можна їсти?!

— Мовчки.

— Чому, Джорджіо?!

— Тому що, як будеш багато балакати, його у тебе вкрадуть! — абсолютно серйозно сказав я.

Офіцер Баррел зареготав.

— Ну все! Прийду додому, слухатиму Цісик, дивитимуся Йовович, їстиму pierogi й salo!

— Спочатку навчіться вимовляти palyanytsya.

— Dyakuyu! — обережно сказав Баррел.

— Годиться для початку, — усміхнувся я.