Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Доброго ранку! Мене звати Майя, і я — психолог!

Ми сиділи колом посередині командного центру. Франческа чистила апельсин, і я вже чекав, коли в мене полетить шкурка. Польоти апельсинових шкурок, гумок і олівців стали для мене такою самою буденністю, як, скажімо, комарі літніми вечорами на терасі.

— Я штатний психолог Центру Кеннеді і працюю із групами в центрах керування польотами, а також з астронавтами і, зокрема, з екіпажами, які мають тривалий час провести разом на орбіті в замкнутому просторі.

Я оглянув наш командний центр. Так і є: вікна в нас відсутні, плюс броньовані двері — чим не космічний корабель?

— Я тут для того, щоб допомогти вам бути ближчими одне до одного, вміти реагувати на чужий настрій і розумітися з півслова.

— А що, у нас усередині колективу виникли проблеми з розумінням? — спитала моя напарниця, пильно розглядаючи свої нігті. Вона завжди так робить, коли чимось знервована або збентежена.

— Що ви, ні! — засміялася психолог із Центру Кеннеді. — Навпаки, у вас усе гаразд! Отож я тут не для того, щоб наводити у вашій команді лад. Можливо, навпаки, ви мене чогось навчите.

Висока, руда й веснянкувата Майя весело подивилася на нас синіми, як небо над Флоридою, очима.

— Запорука хороших стосунків у команді — щирість і відвертість, — почала психолог.

Мені в голову полетіла шкурка від апельсина. Звичним рухом, не дивлячись, я зловив її рукою.

— І це дуже добре! — сказала Майя. — Знаки уваги, — вона подивилася на нас із Франческою, — свідчать, що спілкування всередині колективу не носять чисто формального характеру.

— Які ще знаки уваги? — пробурмотіла Франческа. — Це всього-на-всього шкурка.

— А увага одне до одного, — продовжувала психолог повчальним тоном викладача, точнісінько як професор Рассел, — допомагає переживати стреси, з якими ви постійно стикаєтеся в процесі роботи.

Психолог говорила такими складними фразами, що я насилу її розумів. До того ж було очевидно, що вона анітрохи не в курсі, що основні стреси, з якими стикається наша команда, найчастіше пов’язані з нашою дорогою Франческою.

— Скільки часу ви працюєте в такому складі?

— Рік, — відповів я.

— То ви вже повинні добре знати одне одного. Зараз перевіримо!

— Ось ви. Що ви скажете про свою напарницю?

— У неї не просто світла, а геніальна голова. Вона здатна вираховувати операції на чотири-п’ять дій практично без будь-яких записів і чернеток. Працюючи над траєкторією, вона спочатку уявляє всі дії і кінцевий результат, а вже потім фіксує їх та перевіряє обрахунки на комп’ютері. І вона ніколи не помиляється! — випалив я одним духом.

— Гаразд. А що ви можете сказати про неї як про людину?

Я на мить задумався.

— Вона впевнена в собі, знає, чого хоче, здатна добитися того, чого захоче, й ніколи не дасть себе скривдити.

— Це все?

— Тобто?

— Це все, що ви можете сказати про людину, з якою пропрацювали один рік?

— Попри те, що вона, на перший погляд, самодостатня, їй потрібна підтримка у важку хвилину.

— А ще?

— Вона дуже вразлива.

— І?

— Що «і»?

— Це все?

— Ні! Вона вразлива, вимагає багато уваги, але й сама дуже турботлива й чутлива до інших…

— До всіх навколо?

— До всіх, хто з нею працює, — допомогла мені Трейсі. — Вона така тільки з нами. Вона може бути ніжною зі мною, із Джорджіо, з Сарою…

— А хто це — Сара? — спитала Майя і подивилась у свої папери.

— Це ще одна людина з нашої шайки.

— Перепрошую?

— Це наша подруга, сержант Сара МакКарті, вона з персоналу авіабази, — Трейсі переклала на людську мову слово «шайка».

— А, добре, продовжуйте!

— Франческа може бути ніжна з нами всіма, але якщо хтось сторонній нас зачепить, то вона йому видряпає очі й запхне в задницю!

— Нічого собі! — реготнув Баррел. — Хотів би я на це подивитися!

— Хіба ви не бачили? Уже скільки таких випадків було, — сказав я. — Вітакер, білявий здоровань, який штовхнув мою напарницю, і та змусила нахабу вибачатись, а ще морські піхотинці — ті взагалі потім з ангарів носів не потикали. (Якось один заїжджий морпіх по-хамськи залицявся до дівчини, а вона ледь не прострілила йому з гвинтівки коліно).

— Може, досить мене тут обговорювати? — спитала червона, як помідор, Франческа.

— А вона симпатична? — проігнорувала її Майя.

— Аякже! — одночасно вигукнули ми всі.

Франческа з яскраво червоної стала бордова й негайно заплакала. Майя злякано подивилася на нас.

— Вибачте, я щось не те спитала?

— Та ні, це нормально! — сказав я, взяв зі стола шоколадну цукерку й подав напарниці. Франческа її розгорнула й одразу заспокоїлась, ніби й не починала плакати.

Майя швидко зробила в блокноті якусь позначку.

— Дякую. А що Франческа може сказати про свого напарника?

— Він дуже терплячий… — сицилійка знову зашарілася. — Він мене терпить, терпить і терпить. Я все забуваю, плутаю, потрапляю в різні, гм… ситуації. Один раз навіть замкнулася в туалеті…

— Це ще не найстрашніше, повірте мені, — похмуро сказав я. — Вона тут двічі в лікарню потрапляла — оце, я розумію, були ситуації!

— І він завжди мене рятує… А ще він дуже скромний…

От чесно — я вже забув, коли востаннє так реготав. У мене просто істерика трапилась.

— Що я такого сказала?! — обурилася Франческа, і в голову мені негайно полетіла апельсинова шкуринка, ледь не зачепивши в польоті ошелешеного психолога.

Майя знову щось записала в блокнотику.

Ми обговорили, перемили кісточки одне одному, порівнювали одне одного з різними тваринами та предметами і дуже сміялися.

Ми з’ясували, що я схожий на вайлувату й смішну панду і чомусь на англійське шкіряне крісло.

Професор Рассел — на мудрого ведмедя та на комп’ютер Dell зразка 2002 року.

Трейсі — на невгамовного скотч-тер’єра і гавайську гітару «укулеле». Ще й сперечалися, чому саме гавайську, якщо Трейсі з Ямайки. Але бути схожою на барабани наша космічна зв’язківниця категорично відмовилася.

Вусатий Баррел був схожий, звісно ж (хто б міг подумати?), на моржа і на техаський ковбойський капелюх.

А Франческу ми порівняли з пухнастою маленькою білкою за її манеру всім кидатися та зі скляним ядерним реактором. Благаю, навіть не питайте чому.

Весь час, поки ми сміялися, сперечалися, сварилися й знову реготали, психолог стурбовано хитала головою і щось писала у своєму блокноті.

Нарешті настала черга обговорювати ситуації.

— Уявіть собі, — сказала Майя, — що ви потрапили в полон до ворогів. І вони вас готові відпустити, але ви натомість повинні обрати когось одного, хто залишиться в заручниках. Ваші дії? Почнімо зі старшого зміни.

— Я нікуди не піду, якщо не оберуть мене, — сказав я.

Ситуація, звісно, була дурна, але якщо вже відповідати, то відповідати.

— А чому? — спитала психолог і уважно на мене подивилася.

— Тут причина не в самопожертві й не в геройстві. Я наймолодший, а відповідно, хай пробачать офіцер і професор, я міцніший. Дівчата, звісно, підуть перші.

— Ні, Джорджіо. Ти не правий. Я найстарший. Рішення приймати повинен я. До того ж я командую центром! — рішуче заперечив командор Баррел. — Залишусь я, це очевидно.

— Джоне, у тебе п’ятеро дітей, що ти верзеш?! — обурився Рассел. — Я не набагато за тебе молодший. Франческа — перспективний математик, Трейсі має холодний розум, а Джорджіо з його навичками виживання виведе всіх до наших.

— У мене немає сім’ї і дітей, залишусь я, — сказала Трейсі.

— Ану не вигадуйте! — урвала потоки жертовності Франческа. — Треба в них лишити мене! Я їм влаштую апокаліпсис! Вони вас іще доганятимуть і благатимуть, щоб ви мене забрали в обмін на їхню повну капітуляцію!

Словом, ми так і не розплутали цю ситуацію.

Коли ігри в психологію нарешті закінчились і Майя закрила свій блокнотик, Франческа спитала:

— То як вам наша компанія?

— Повний дурдом! — простодушно сказала психолог і додала: — Відчуваю, що моїх знань тут недостатньо. Мені потрібно йти вчитися на психіатра!