Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Скільки днів минуло з Геловіну? Тиждень. Рівно тиждень Франческа були тиха й спокійна, мов Потомак тихим липневим світанком.

Нічого не відбувалося. Ніщо не горіло, не падало, не приземлялося жіночкам у зачіску, не губилося й не застрягало. Але ж середа, правда? Ви забули, що в нас діється по середах? Гм. То я нагадаю — по середах у нас катастрофи і взагалі цілковитий Армагеддон. І, як завжди, Франческа до цього непричетна.

Під час другої перерви, перед самим ланчем, напарниця поїхала на сусідню заправку, де є магазинчик. Хвилин через п’ятнадцять, коли вже пора було вертатися до роботи, задзеленчав телефон (я поставив собі старомодний ринґтон). Натискаю піктограмку «відповідь» і чую стривожений голос напарниці:

— Джорджіо, у мене проблеми, зустрінь мене на КПП, швидко!

— А що, власне… — почав було я, але напарниця вже від’єдналася.

Накидаю куртку й вилітаю з кабінету. Якщо напарниця каже, що в неї «проблеми», то це може бути що завгодно. Від несправної автівки до зламаного нігтя. Та хоч би що це було, треба негайно кидати всі справи й бігти. Що я, власне, й зробив. Підходжу до КПП й бачу невеличку чергу на в’їзд — працівники бази та службовці вертаються з перерви. Хто їздив у магазин, хто в кафе, а хто їздив курити, бо на авіабазі це суворо заборонено, навіть у власних автомобілях.

Щоб проїхати КПП, треба пред’явити документи й спокійно сидіти в машині, поки охорона перевірить, чи має автомобіль допуск на в’їзд, а головне — поки двоє солдатів зі спеціальними дзеркалами не оглянуть дно й багажник. Уся процедура огляду займає буквально дві-три хвилини, і пройти її зобов’язані абсолютно всі, включно з полковником Вескоттом.

Тут із‑за повороту вилітає знайомий червоний «Сівік» і з ходу прилаштовується в кінець черги, а це метрів із десять. Я закладаю руки в кишені і йду назустріч — що ж там за проблема?

У ту саму секунду з-за того самого повороту вилітає сіра «Алтіма» і прилаштовується за «Сівіком». З водійського місця «Алтіми» вистрибує якийсь чувак, кидається до машини моєї напарниці і починає щосили смикати за дверну ручку. Двері, зрозуміло, на замку й не відчиняються. Тоді чолов’яга починає просто гатити рукою в шибку. З переднього пасажирського місця «Алтіми» тим часом теж хтось вибіг.

— Гей, якого біса?! — я підбігаю до машини напарниці, щоб з’ясувати, в чому річ. І навіть не «в чому річ?», а всі «Whiskey Tango Foxtrot», тобто WTF?!

Але з’ясувати нічого мені не вдалося. Не встиг я підскочити до машини Франчески, як із ходу отримав удар в обличчя. Удар доволі сильний, але на ногах я встояв. І в ту ж мить тумблер у моїй голові з режиму «мирні переговори» перемкнувся в режим «ах ти ж сука!.»

У традиційній бурят-монгольській боротьбі «бхэ-барилдаан», або «боротьбі бугаїв», є такий прийом: захват стегон і кидок супротивника спиною на землю. Від сильного удару спиною й потилицею він відкидає копита непритомніє.

— Ах ти ж сука! — вигукую я, нахиляюся і врізаюся покидькові головою в живіт, підхопивши його руками за стегна. Чолов’яга валиться, як лантух із бараболею, з усього розмаху чвакаючись довбнею об асфальт.

Та, навіть лежачи, він устигає обхопити мою голову і завдати мені удару у вухо. Я відчуваю, як темніє в очах і дзвенить у тімені.

Раптом руки, що держали мою голову, відлітають. Краєм ока я бачу Франческу з перекошеним обличчям — вона щосили вдарила ворога в бік ногою. Я жду, що напасник знов ударить мене по голові, але він просто підняв руки й завмер.

Крізь дзвін я чую, як хтось за моєю спиною гаркнув:

— Підняти руки! Лежати й не рухатись!

Я стаю навколішки, обертаюся й бачу нашого начальника охорони, сержанта Маковскі, з трьома солдатами в повній бойовій викладці, в касках і в бронежилетах. Солдати держать на прицілі гвинтівок двох чоловіків з «Алтіми». Один, той що бив мене, лежить на спині, другий — на животі прямо коло машини — він не встиг зробити й кроку.

Я пробую встати з колін. У голові дзвенить. З носа тече юшка прямо мені на куртку.

— Ти поранений?! — Франческа схопила мене обома руками за щоки й щосили заволала: — Він поранений!

— Та перестань, який поранений?! — я видерся із рук напарниці. — Ніс тільки розбитий.

Франческа підскочила до чоловіка, що лежав на спині і ще раз щосили вгатила його носаком у бік, ближче до печінки. Той застогнав. Дівчина замахнулася вдруге, але Маковскі вчасно згріб і відтяг оскаженілу тигрицю від жертви. Поки наша охорона пакувала нападників у пластикові кайданки-стяжки (страшна штука, до речі), поряд почав збиратися неабиякий натовп. Мені хтось дав носовичка, і я витер кров із лиця. Єдине, за що я переживав, — щоб нічого ніде не розпухло і щоб окуляри були цілі.

Мої Ray Ban утрималися на носі й не зіскочили, коли я врізав чувакові головою в живіт. І навіть, на перший погляд, були неушкоджені. Ніс ніби теж був на місці, тільки трохи кривавив. Ліве вухо палало. Мене одразу ж повели в медпункт, де докор Джексон почав світити мені ліхтариком в очі, вуха й ніс.

— Усе ніби на місці, — сказав Стів. — Але на МРТ я б тебе відправив. Голова не болить?

— Та не болить нічого. Дайте дзеркало! — я подивився на себе, щоб оцінити косметичні ушкодження. На моє щастя, ніс був на місці, ліве вухо було червонувате. Окулярам нічого не сталося, хіба що дужка трохи вигнулася. Куртку «прикрашали» плями крові. Я посидів ще з хвилин десять-п’ятнадцять і вийшов із медпункту.

Коло головних воріт уже стояла поліція й медики. Мене одразу ж взяли попід руки й посадили у швидку, незважаючи на мій слабкий спротив, мовляв, «я щойно від лікаря». Там, у швидкій, був один із нападників — його вже закінчили оглядати й одразу потягли в поліційну машину. Голова в нього була перев’язана — мабуть, таки добряче приклався об асфальт.

Парамедик у швидкій знову почав світити мені ліхтариком у ніс і в очі.

— Я в порядку, дякую.

— Вам потрібно в лікарню!

— Та не треба мені нікуди, дякую! Голова не болить, та й удар був не такий сильний — я встояв на ногах!

— Ні, вам потрібно до лікарні!

Найменше за все мені зараз хотілося їхати до лікарні.

— Серйозно. Я в порядку!

— Ні, я призначу вам огляд цього тижня.

— Призначайте, будь ласка!

Я вийшов зі швидкої, відповів на питання полісмена про те, що сталося. Розповів усе, що бачив.

Під’їхав Патріціо.

Франческа, навіть не привітавшись із братом, підійшла до поліцейського автомобіля, де сиділи обидва хулігани, й нахилилася впритул до шибки. Довго, не кліпаючи, подивилася на того, що вдарив мене у вухо, і провела рукою по горлу. При цьому щось тихо промовила. Чувак похмуро подивився на дівчину й опустив очі. Патріціо зареготав:

— Він і так уже в штани нагатив, коли зрозумів, що зв’язався із сицилійцями, а тут сестричка йому ще помсту обіцяє!

— Ну, розказуй, — почав допит Патріціо, коли Франческа підійшла до нас. — У яку халепу знову влипла?

— Чого ти так?! Я нікуди не влипала, просто та довбана сука…

— О-о-о… Давай без епітетів! — поморщився Патріціо. — Прибери зайві слова, і час розповіді скоротиться удвоє.

— Я стала в чергу. І той довбаний цап, — дівчина натисла на слова «довбаний цап», — почав чіплятися до хлопця в черзі. А я стояла ззаду. І я тільки зробила тому довбеникові зауваження!

— А він за тобою погнався?

— Так!

— Тепер спочатку, — спокійно продовжив Патріціо. — Як саме він чіплявся до хлопця?

— Штовхав його й казав: «Ти підор? Ти підор?» Інші нехороші слова теж казав. Повторити, які?

— Не треба, я тобі вірю. І що далі?

— А потім він його вдарив у потилицю, кулаком!

— А той хлопець?

— А нічого, він мовчав.

— І не пробував звідти піти?

— Ні.

— І що було далі?

— Коли той довбаний цап…

— Франческо!

— Коли той ДОВБАНИЙ ЦАП його вдарив, я зробила цапові зауваження!

— І як саме?

— Сказала щось таке, як «відчепися від нього»!

— Ага, — скептично всміхнувся Патріціо. — Прямо так і сказала: «Відчепися від нього»? А «будь ласка» не казала?

— Ні, «будь ласка» не казала.

— А що казала?

— Сказала: «Відчепися від нього, мудак!»

— О, тепліше! І все? Все? Тільки ці слова?

— Я сказала: «Відчепися від нього, довбаний мудак!»

— І все?

— І штовхнула!

— О! — сказав Патріціо. — Тепер усе стало на свої місця.

— Так, я втрутилась! А що, я мала просто так стояти?!

— Ти мала одразу викликати поліцію.

— Та він би його вбив!

— Ти мала викликати поліцію. Якщо у тебе в кишені нема пістолета, то навіть не думай робити щось подібне! — сварився Патріціо. — Запам’ятай! Дзвонити в поліцію! Сісти на хвіст! Записати номери! Непомітно вести відеозйомку!

Видно було, що Франческа зараз заплаче.

— Ну все, годі! — Патріціо обняв сестру. — Нам пощастило, що цей мудак не мав при собі зброї і не почав стріляти. Ніколи так більше не роби! Ніколи! До речі, полісмени сказали, що його вже раз брали за наркоту. Тож справи в нього дуже кепські!

Підійшли полковник Вескотт і сержант Маковскі. Обидва такі радісні, ніби в лотерею виграли.

— Ну ти як, кадете? — спитав командир, усміхаючись, наче Чеширський Кіт.

— Краще не буває! — я вже остаточно оговтався, кров із носа не йшла, і навіть вухо вже не горіло.

— А я бачу — наших б’ють! — підключився Маковскі. — Я одразу всіх і підняв!

— Ти чого сам поліз? — сказала мені раптом Франческа. — Я тобі знаками показувала «не лізь, поклич охорону»!

— Та я взагалі на тебе не дивився! Бачу: хтось ломиться у твою машину — думаєш, я буду тебе розглядати?!

— Ви без пригод не можете, так? — поставив Вескотт риторичне запитання.

— А що я?! — обурилася напарниця. — Можна подумати…

— Та заспокойся, все ти правильно зробила! — миролюбно сказав полковник. — Тільки от штовхати його не треба було. Я тебе навчу бити в ніс долонею. Знизу. Зламаний шнобель — стопроцентна гарантія.