Франческа. Володарка офіцерського житона

* * *

Понеділок почався буденно і, можна навіть сказати, нудно. Ми з напарницею стояли на ранковому морозі під час церемонії підняття прапора, Франческа хихотіла, розповідаючи мені про походеньки пса Джорджіо, якого вона подарувала своїм батькам. Відколи невгамовний песик з’явився у величезній оселі сеньйора Джіованні та сеньйори Карли, спокою настав кінець. Пекельний мікс джек-рассела і фокстер’єра замінив поважній парі всіх чотирьох дітей із їхніми сім’ями. І не те щоб Джорджіо був неслухняний, ні. Він чудово виконував усі команди і взагалі доволі вдало прикидався чемним — але якраз до того моменту, коли господарі бралися за свої справи, а про нього забували. Тоді Джорджіо розважався, як міг.

— Уявляєш?! Він такий самий засранець, як і ти, caro mio! — захоплено шепотіла сицилійка. — Такий собі спокійний-спокійний, а потім щось як учудить!

— І як це, на твою думку, пов’язано зі мною? Що я такого роблю? Розриваю подушки? Відгризаю каблуки з твоїх туфель від Джіммі Чу? Перетворюю твоє водійське посвідчення на посвідчення без водія?

— Ти засранець!

— Ти не відповіла на моє запитання!

— Бо воно тупе!

— А це ще чому?

— Бо я так сказала!

— Це нон…

— Чи не можна тихіше?! Взагалі-то прапор піднімають, а ви тут базар розвели! — шикали на нас із задніх шеренг.

Так, обмінюючись люб’язностями, ми й зайшли у наш кабінет.

Біля мого крісла в позі Святого Севастіяна стояв Колін. Ви коли-небудь бачили зображення покровителя усіх лучників, мученика Севастіяна? Оце саме такий вираз обличчя був у Коліна. Я одразу згадав, що сьогодні понеділок і пора відпочинку та блаженного спокою закінчилася. Настав час катастроф, година «Д». «Д» — від слова «дупа».

— Коліне, що таке? Щось сталося? — спитала Франческа.

Мене раптом наче окропом ошпарило.

— Де Джой?!

Колін якось перелякано на мене подивився й вичавив:

— Джой у поліції…

— ЯК?!

— За бійку.

— ЩО?!

— Ну, Джой, тобто ми… Джой… Ну, ми пішли в паб на День святого Патріка і там, ну, випи…

— Ще в суботу?!

— Ну, так…

— Коліне! Якого чорта ти не подзвонив мені або Франчесці?! Докторові Расселу або Еліс?! То Джой із суботи в поліції?!

— Так…

— Коліне, щоб тебе так і сяк! Де, в якому відділку вона сидить?!

— У Ґренбі…

— З нею все в порядку?!

— Франческо, якби з нею було не все в порядку, вона б зараз була в лікарні, а не в буцегарні. Ох, Коліне. А тепер спокійно й по порядку розповідай, як ви дійшли до такого життя.

Колін сумно зітхнув і почав свою розповідь. Порівняно з тим, що він нам розповів, президентські вибори в деяких країнах здалися нам мишачою метушнею під килимом.

Романтичний Колін хотів просто прогулятися у незнайомому містечку, бо стажери приїхали сюди щойно на початку березня і ще не встигли до пуття освоїтися. Але був якраз День святого Патріка, і Джой захотіла піти у справжній ірландський паб і випити пива «Ґіннес», а то й чогось міцнішого.

— Вона потягла мене в той паб, — похмуро розповідав Колін. — Ми зайшли, а там реально голці ніде було впасти.

Я дуже розумію Коліна. У далекому 2010 році, коли я вперше приїхав у США, ми з Яркою, її братом Юрою і його дружиною Наташею подались у місцевий паб у Баффало. Транслювали якийсь хокейний матч, і народу в пабі було наче в київській маршрутці. Поки ми йшли до стойки, мене встигли по-дружньому вдарити в плече, обняти й тицьнути під ніс кухоль пива. Дуже інтимна й тісна атмосфера там панувала, скажу я вам. А якось я зайшов у паб у старій Александрії, на Кінґ-стріт, що біля самого Вашингтона. Виявилося, що то паб лише для поліцейських. І за півгодини я вже сидів у товаристві копів, які поїли мене шотландським віскі і, дихаючи перегаром мені в обличчя, кричали про одвічну дружбу між США, Україною та всіма монголами світу.

Приблизно в таку атмосферу й потрапили Колін із Джой.

— Ви багато випили? — спитав я.

— Не «ми», а Джой, — тяжко зітхнувши, сказав Колін.

— І скільки Джой випила?

— Я не лічив… Спочатку «Ґіннес», потім перейшла на віскі…

— Омайґад, можу собі уявити!

— Рахунок був доларів на дев’яносто. Причому я взяв тільки кухоль «Ґіннеса».

— Прекрасно. І що було далі?

— А далі якийсь тип став мені казати, що я повинен берегти «цю пташку», бо вона «занадто багато цвірінькає».

— А йому яке діло? Джой його зачіпала?

— Та ні, ми просто сиділи за стойкою, розмовляли, я щось розповідав, а Джой просто голосно сміялася. І все, клянуся, це все! Ми нікого не зачіпали!

— Добре, спробую тобі повірити. А далі що було?

— Той висловився на адресу Джой, а я сказав, що це не його собаче діло.

— Правильно, пишаюся тобою. А ще далі?

— Ну, він мені сказав, щоб я до нього не ліз, а потім Джой сказала, щоб він від мене відчепився, а то вона відірве йому голову і встромить її йому в дупу.

— Просто блискуче! — не витримав я. — Просто шик, блиск і красота! А далі?!

— Той іржав. І сказав їй, що нехай спробує.

— Омайґад, — Франческа затулила обличчя руками. — Джой займалася дзюдо!

— От вона його й гахнула головешкою об стіл!

— Сильно?

— Вирубався.

— Чудово.

— А потім із їхньої компашки підтяглися чуваки. І Джой сказала, що вона їх усіх тут уриє.

— Уже була така вгашена?

— Та була. І, що характерно, ніхто на неї не злився, просто їм не вірилося, що така дрібна японка могла вирубати їхнього дружбана.

— А він був великий?

— Фунтів з двісті.

— Омайґад.

— Вони й спитали, чи може Джой повторити. Укладали парі.

— І?

— І вона повторила.

— Успішно?

— Один одразу полетів. Другому руку поламала.

— Сильно?

— Та таке. Вигнулася в протилежну сторону.

— А в підсумку?

— Зламана рука, зламана ключиця, два ребра й один струс мозку.

Щоб ви розуміли: Джой — це метр шістдесят щонайбільше і вага кілограмів п’ятдесят.

— А далі?

— А далі приїхала швидка. І поліція теж. Поліція її ще й не зразу взяла.

— Pizdiets! — сказала Франческа.

Я докірливо подивився на неї. Дівчина затисла собі рота руками.

— Франческо, мені тут порадили, щоб я замість твого вульгарного «pizdiets» навчив тебе слову «torba».

— Torba? Що це таке?

— Торба — це така сумка. Найчастіше з матерії, носиться або за плечима або через плече.

— Просто сумка?

— Просто сумка. А що?

— У ній хоч би лайно носять?

— Чого лайно?!

— А чого я тоді маю говорити «torba» замість «pizdiets»?!

— Справді, — мені не було чим крити, і я повернувся до Коліна. — Добре ж ви погуляли!

Колін повісив голову.

— Усе-таки — чого ти нікому з нас не подзвонив?!

— Джой попросила нічого нікому не казати. Вона у відділку протверезіла й сильно злякалася. Я теж хотів із нею сісти, але мені пояснили, що на волі я їй допоможу більше.

Я круглими очима подивився на напарницю. Та, так само круглими, подивилася на мене.

— Дзвони Патріціо.

— Уже.

Одноповерхове поліційне управління Ґренбі розташоване поряд із місцевою мерією та публічною бібліотекою, всього за дев’ять хвилин їзди від нас.

Ми завершили мінімум запланованого на понеділок. Професор Рассел пообіцяв, що прикриє нас зі звітами, і ми вже на другій перерві поїхали туди.

Під управлінням нас уже чекав старший Франчесчин брат Патріціо, один із найкращих адвокатів штату.

— О, Мадонно! Як не з вами, то біля вас! — Патріціо театрально заломив руки, ніби жаліючись небесам на нас із Франческою. — Я заради вас переніс зустріч із клієнтом!

— Дякую, братику! — Франческа обняла й поцілувала брата в щоку.

— Ну що ж, ходімо визволяти вашу Ксену, принцесу воїнів! — Патріціо поправив краватку, дрібно перехрестився й поцілував срібний перстень із зображенням Мадонни.

Ми зайшли у відділок. Він анітрохи не нагадував гамірні й великі поліційні дільниці Нью-Йорка, які нам показують у кіно. Це був спокійний і навіть сонний поліційний департамент маленького містечка, загубленого в коннектикутських лісах. Вусатий черговий пив каву і щось жваво обговорював по телефону. Патріціо залишив нас при вході, а сам пішов до стойки і щось сказав черговому. Черговий через плече закричав на весь відділок:

— Адвокат до Такахаші! До тієї скаженої малої, що ми її взяли в суботу!

Франческа знову затулила лице руками.

Джой привели звідкілясь із глибини відділку й одразу завели в кімнату для зустрічей. Вигляд у неї був утомлений, розгублений і наляканий. Мені навіть на мить здалося, що й очі заплакані. Джой нас помітила й легенько кивнула. Після чого її завели в кімнату. За нею зайшов Патріціо. Ми залишилися при вході.

— Ваша мала? — спитав офіцер, що привів Джой.

Ми ствердно кивнули. Офіцер гмикнув і хитро подивився на нас.

— Вона налупила кузена нашого капітана!

— От же ж лажа… — засмутилися ми.

Офіцер реготнув.

— Та нічого страшного, звичайна бійка в барі. Яка п’ятниця без бійки в барі? Повеселились, як справжні чол… Гм… Таке. Словом, добре повеселилися! Чуєш, Метт, це вона приклала молодшого Джерсі мордою об стойку!

Офіцери засміялися.

На Коліна було гірко дивитися. Він вважав, що це його провина.

— Це я у всьому винен, — бубонів стажер, нервово потираючи скроні.

— Коліне, перестань. Сталося так, як сталося. Просто наступного разу пам’ятай, що як п’єте «Ґіннес», то треба після третьої пінти зупинятися. Почали пити «Ґіннес» — не переходьте на віскі. А разом із Джой краще пити десь у герметичному й наглухо закритому ізольованому приміщенні. Ще краще — взагалі не пити! Буде тобі наука, кадете! — я вже геть як полковник Вескотт почав називати Коліна «кадетом».

Колін мовчки всотував новий досвід, старанно зображаючи учня з картини Федіра Решетникова «Знову двійка».

— Як думаєте, нас звільнять?

Я задумався. Ні, я не міг дати Колінові 100 % гарантії, що з ними, як із робочою двійкою, в майбутньому все буде добре. Однак вирішив бідолаху заспокоїти.

— Не думаю, Коліне. Прямих дисциплінарних порушень у вас немає. Крім того, ти ще не знаєш, що ми з Франческою тут витворяли! Якось було… — я не встиг почати, як із кімнати вийшли Джой, Патріціо та начальник відділку.

— Джой! Що з тобою?! — Франческа кинулася до стажерки. Джой негайно заплакала, та так гірко, що навіть копи почали її заспокоювати.

— Зараз повернуть її речі, і поїдемо в суд. Її звільняють під заставу, — сказав Патріціо й почав набирати на телефоні чийсь номер.

— Пробачте, пробачте мені… Я дурна! — плакала Джой в обіймах моєї напарниці. Колін, бачу, теж почав шморгати носом.

— Та годі, годі вам. Бачите, все нормально, Джой відпустили, все буде добре!

Принесли речі: крихітний рюкзачок, пасок і якусь коробочку. Капітан її відкрив і дістав звідти абсолютно чорне лезо, з руків’ям, обмотаним шкіряним шнуром.

— Що це? — спитав капітан, тримаючи небезпечну штучку в руках.

Джой уже відкрила рота, але Патріціо її перебив:

— Це заколка для волосся, — не блимнувши, відповів замість клієнтки її адвокат. — Хіба не видно?

— Це метальний ніж, — сказав капітан. — Кунай. Подивіться.

— Хіба? — щиро здивувався Патріціо, тримаючи в руках метальний ніж. — Це десь написано? Це схоже на заколку для волосся, моя мати такою користується.

— Це… — знову почала Джой, але Патріціо так наступив їй на ногу, що дівчина зойкнула з несподіванки.

— Це заколка для волосся. Шпилька. Як це японською, Джой?

— Кандзасі… — ошелешено прошепотіла дівчина.

— Я не у вас питаю! — оговтався нарешті капітан. — А в неї!

— Вона мій клієнт і не зобов’язана відповідати на ваші запитання. Ви слідчий? — перейшов Патріціо в наступ.

— Ні.

— Отож!

— Усе одно, це метальний ніж, — уперся капітан.

— Ви можете це довести? — глузливо спитав адвокат. — За якими критеріями ця шпилька потрапляє в категорію «метальний ніж»?

— Це й так видно!

— Ну, знаєте… Якщо бугай важить під двісті фунтів і носить бороду, то це не означає, що він має сталеві яйця, якщо він вийшов боротися проти цієї дівчинки, яка, підозрюю, легша за нього більше ніж удвоє.

— До речі, — спитав капітан, — як тобі вдалося так хрякнути Нейтона об стойку, що він відрубався?

— Ну… Тут така річ… Що більший і важчий противник, то важчі в нього будуть ушкодження, бо сила, яку він спрямовує проти мене, насправді обертається проти нього самого…

— Тобто, капітане, фактично, він сам себе, як ви правильно висловилися, «хрякнув». Це був самозахист! — підсумував Патріціо.

— А в тебе вистачить грошей на цього адвоката? — спитав капітан, звертаючись до Джой і розглядаючи листа з регаліями старшого брата Франчески.

— Це залежить від того, скільки вона отримає за моральні збитки від тих, хто спровокував її на бійку, — спокійно відповів Патріціо.

Капітан аж крекнув.

— Гей, Віллі, це ж сицилійці з Віндзора, дай їм спокій! — крикнув хтось із глибини відділку.

— Та я що, нехай собі йдуть. Дивно, як сюди ще якудза не приїхали!

— Я записую нашу розмову на диктофон, — попередив Патріціо капітана.

— Та я що? Я нічого, я пожартував! Хлопці справді самі винні, що там казати…

Ми вийшли з відділку.

— Я із Джой їду в суд. Зараз нас прийме суддя, і я внесу за неї заставу, — сказав Патріціо.

— Скільки?.. — прошепотіла Джой. — Я сама заплачу.

— Це не твоя турбота, дівчинко, — сказав Патріціо. — Тепер я твій адвокат. А ви можете їхати на роботу. Скажіть, що Джой сьогодні не буде, вона буде завтра.

— Я поїду з нею, — твердо сказав Колін.

— Не маю заперечень, — завченою фразою і доволі сухо відповів адвокат. — І не нервуйтеся, все буде гаразд. Я беру цю справу.

Чомусь я впевнений, що все таки буде гаразд.

Раз на тиждень у нас бувають підсумкові збори нашого невеличкого колективу, де ми у вузькому колі можемо сказати все, що думаємо про роботу одне одного. І коли на ці засідання приходить хтось із HR, (а «хтось» — це переважно Еліс), я завжди хвилююся.

Бо попри те, що ми виконуємо свою роботу добре, відгуки про нас часто бувають жахливі: «Джорджіо і Франческа знову сварилися», «Діти знову скандалили», «Сваряться на різних мовах в ефірі», «Дражнили Г’юстон», «Зіпсували whiteboard». Тобто, як ви зрозуміли, з поведінкою в нас повний гаплик.

Бачу, тепер нам із Франчессіною не буде так самотньо.