Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Коли ви востаннє почувалися двієчником? Я оце щойно.

— Так, діти. Ану покажіть мені ваші чернетки! — професор Рассел застав нас зненацька. Ми щойно завершили розрахунки і збиралися вже запускати двигуни, як професорові раптом заманулося «перевірити процес».

«Діти» — це ми з напарницею. І якщо Франческа ще була дуже схожа на підлітка, то я, із наполовину сивою бородою (щоправда, це можу бачити тільки я, бо ніколи її не відпускаю), абсолютно не підпадав під визначення «діти». Що, зрештою, не зупиняло ні професора, ні старшого офіцера Баррела, ні командира бази. Через це над нами всі потішалися. З легкої руки полковника ледь чи не вся база називала нас «діти». Причому гвардійці, серед яких більшість були молодші за мене, потішалися із нас найдужче. Позаочі, звісно. Бо всі знали, що буває, якщо когось із нас зачепити.

Ми віддали чернетки з розрахунками і стали поряд. Я стояв спокійно, заклавши руки в кишені, а напарниця густо зашарілася й не знала, де подіти свої.

— Та-ак! — сказав професор, незадоволено роздивляючись наші каракулі крізь окуляри. — Та-ааааак!

— Ну що там?! — не витримала Франческа. — Що там не так?!

— А ви не здогадуєтеся?

Звісно, що ми здогадалися. Просто, не змовляючись, одночасно «ввімкнули дурня».

— Ви знову порушуєте процедуру! Ви проігнорували все, що я вам говорив! — Рассел подивився на нас круглими котячими очима, в яких не було ні співчуття, ні поблажливості. — Ви знову розподілили між собою роботу, яку повинен зробити кожен із вас від початку й до кінця! Знову Франческа робила тільки розрахунок похибки траєкторії, а Джорджіо робив лише корекцію орієнтації! А потім ви абияк, поверхово, одне одного перевірили й побігли вмикати двигуни!

— Я вирахувала орієнтацію подумки! — пискнула напарниця. — Це не відображено в чернетках!

І це могла бути щира правда, бо, як відомо, Франческа розв’язує найскладніші рівняння із кількома невідомими на кілька дій просто подумки й усього за кілька секунд. «Могла бути» правда, тому що вона, звісно, нічого подібного не розраховувала. Але хто ж перевірить?

— Чудово! Гаразд! Ти вирахувала орієнтацію. Охоче вірю. Молодець, Франческо. Хоч ти мене слухаєш. Але чернетки повинні бути. І тоді твій напарник у халепі, тому що він, звісно, нічого не розраховував! — сварився Рассел.

Франческа зблідла, але потім знов густо почервоніла.

— Ну добре, добре, здаюся! Нічого я не вираховувала! — пробурмотіла дівчина. — Хай я теж буду в халепі!

Я вдячно подивився на сицилійку.

«Хрін із тобою. Якщо йти на дно, то разом. Ми ж напарники», — очима сказала Франческа.

«Дякую!» — відповів я поглядом.

Якщо чесно, то Рассел справді мав повне право сваритися, бо він уже тричі робив нам зауваження. І ось чому: процес корекції складається із двох етапів: 1) траєкторія і 2) орієнтація. Отримавши поточну телеметрію, себто координати сателіта чи корабля, ми повинні звірити її із розрахунковою, тобто з тією, що має бути. Тобто нам потрібно розрахувати похибку між цими координатами. Відповідно до цієї похибки ми розраховуємо силу й напрям імпульсів, що їх дають маленькі двигуни корекції орієнтації (Attitude Control Thrusters). Далі ми вмикаємо ті двигуни і здійснюємо, згідно з кутами Ейлера, маневри корекції крену за віссю Х, рискання за віссю Y і тангажу за віссю Z. Усе просто, чи не так? Тільки ось ми обоє окремо повинні розраховувати весь процес корекції, починаючи з траєкторії і закінчуючи орієнтацією. А потім звіряти результати. І якщо вони збігаються, то можна сміливо вводити цифри в станцію і запускати двигуни. А ми натомість що робимо? А ми натомість розділили роботу між собою. Франческа рахує похибку траєкторії, а я, використовуючи її дані, вирівнюю орієнтацію — виходить удвоє швидше.

— Якщо кожен із нас робитиме процес до кінця, то нам не вдасться проводити по п’ять корекцій за зміну! — бурчала Франческа. — Будемо робити тільки три!

— Зате це будуть три якісні й безпечні корекції! — відрізав професор. — Три бездоганні, ідеальні корекції! Діти, краще працювати повільно й чітко, аніж швидко й абияк!

Рассел кинув на стіл наші чернетки й уважно подивився на нас поверх окулярів.

— Вам довірили дуже ніжну й точну апаратуру. Дуже дорогу апаратуру. Я б сказав, безцінну! Ми в НАСА намагаємося використовувати тільки таке обладнання. Воно дороге й часом вередливе. Одне носить окуляри й зветься Джорджіо, а друге кидається в напарника апельсиновими лушпайками і зветься Франческа! Ви працюєте насамперед зі своїми мозками! Але й суперкомп’ютер може деколи давати збій. І саме від того, як ви спрацюєте разом, від того, наскільки якісно ви одне одного зможете перевірити, залежить точність результату. Результат — ось ваша мета! Чистий, бездоганний і точний результат! А не кількість зроблених за зміну кейсів!

Ми стояли як парочка двієчників, яким читала нотації сувора вчителька. Справді, в гонитві за кількістю зроблених за день кейсів ми порушили ту схему роботи, яку запровадив колись професор Рассел: паралельні розрахунки на двох незалежних станціях і звірка результату. Звісно, у нас є так званий leash («повідець», або «захист від дурня»), тобто система не дає нам вводити якісь дивні або критичні числа, щоб ми взагалі не відправили сателіт к бісовій матері. Але цей «повідець» — тільки запорука того, що сателіт залишиться живий. А корекція потребує точності.

— Відсьогодні ви повертаєтеся до схеми паралельних розрахунків і ніколи, ніколи в житті не будете порушувати цієї схеми. Виняток тільки тоді, коли будете рухати щось важке й складне. Тоді або я перевіряю, або ви робите кожне свою задачу, але ретельно, дуже ретельно перевіряєте результати напарника. Ясно?

Нам нічого було додати.

І говорити нічого не хотілося. Хотілося просто сісти в крісло й перетравити все те, що впало нам на голови. Ну що ж, прощайте, швидкі темпи. Ласкаво просимо, якість, точність і перестраховка!

— Ні, ви подивіться на них! Систему вони хотіли трахнути! — бурчав професор, який сьогодні або встав із лівої ноги, або з дружиною посварився. — Поки система добряче не трахне вас разів тридцять, навіть не думайте трахнути систему!

— От буркотун окулярчастий! — прошепотіла Франческа, забувши, що на ній гарнітура і Рассел у своєму навушнику все чує. Професор кинув на неї швидкий погляд — я не сумніваюся, що він усе почув, — і знову заглибився в розрахунки.

Тяжко повставати проти старої школи.