Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Ранок почався буденно.

Церемонія підняття прапора була коротка. З часів, коли полковник Вескотт покинув свою посаду командира бази, ми були позбавлені полум’яних, повних важкого гумору й бурлеску промов. Але порядків, заведених попереднім командиром, дуже ретельно дотримувався нинішній. Будь-які конфлікти на базі жорстоко каралися, не допускалася дискримінація у будь-якому вигляді, а крім того, було посилено охорону, щоб уникнути несанкціонованих відвідувань бази псами та дикими індиками. І все одно ми скучали за своїм попереднім командиром, який через свою тотальну зайнятість не завжди знаходив час нас провідати.

Ми зайшли в командний центр і почали готувати апаратуру до зміни.

— Коліне, сьогодні будеш мною. У вашу першу самостійну зміну ти показав себе хорошим керівником, тому сидітимеш на моєму місці.

— Он як?! Я теж хотіла бути, як Джорджіо! — пхикнула Джой. — Але, видно, я більше схожа на Франческу!

— І справді, ти така ж спокійна й витримана!

— Коліне, стули пельку, ти в мене договоришся!

— Джой, Франческа в таких ситуація жбурляє в мене апельсинові шкуринки.

— Та я у нього зараз цілий апельсин запущу!

— І не шкода?

— Цього Тафериматеа? Не шкода!

Ми з Франческою витріщилися на роздратовану японку.

— Кого?! Джой, хто це?!

— Тафериматеа — це бог вітру в маорі. Такий же безголовий і дурний, як і Колін!

— Коліне, твоя робота? — гмикнув я, склавши руки на грудях.

— Клянуся, Джорджіо, я ніколи не читав їй лекцій із міфології маорі!

— Авжеж не читав, дурню. Сама прочитала! Я ж повинна знати, з ким працюю!

— Коліне, а ти добре знаєш мову маорі?

— Я виріс у Нью-Плімуті, мої названі батьки — маорі, і вони говорять на діалекті фанґануї.

— Тобто ти мову знаєш досконало?

— Взагалі-то фанґануї — моя рідна мова.

— Але ж ти, м-м-м… Caucasian[72]?!

— Та хоч монгол, пробач, Джорджіо. В якій мові тебе змалечку виховали, тим ти й будеш.

— Я зрозуміла, що працюю із Тафериматеа.

— А я, Джой, зрозумів, що працюю з онна-бугейся! — не залишився в боргу новозеландець.

— Коліне, а це хто?!

— Це, Франческо, жінка-самурай.

— Я не самурай, а просто виросла на околицях Сан-Дієґо. Після моїх районів вам Бронкс здасться Санта-Барбарою.

— Так, стоп. Прекрасно! Готуємося до зміни! — я вирішив припинити веселу розмову, бо вже пора було встановлювати зв’язок із Г’юстоном.

— А Джорджіо зануда!

— Так, я зануда. Усе це весело, але в нас через десять хвилин зміна.

— Джой, Коліне, я вам щось скажу. Джорджіо мені колись розповідав, що в них, бурят-монголів, є народний герой — Будамшуу[73]! — хитро поглядаючи на мене, сказала моя дорога напарниця.

— О, камон.

— І цей Будамшуу — брехун, хитрун, реготун і великий любитель на дурняк попоїсти й випити! — Франческа з виглядом знавця тицьнула пальцем у мій бік.

— І що з того? Чому ти проводиш паралелі між мною і Будамшуу?

— Тому що народні герої — це відображення настроїв і природи самого народу!

— Ага! І це мені говорить сицилійка! Та ваш Джуфа[74] — такий самий, як Будамшуу!

— О, Джорджіо, розкажи!

— Авжеж, Коліне, розкажу. Іде якось Джуфа з млина додому, несе мішок борошна. Важкий, зараза. Набридло йому нести, взяв та й висипав те борошно прямо на дорозі. Приходить додому, а мати питає: «А де борошно?» А Джуфа: «Я віддав його вітрові, він же швидший за мене, я думав, він принесе борошно раніше».

Колін і Джой зареготали. Франческа вмить запустила в мене апельсиновою шкуринкою. Я ухилився, шкуринка полетіла далі, в напрямку входу, і влучила прямо… у полковника Вескотта!

— Кадети, відставити вогонь по командирові! — гаркнув полковник, знімаючи шкуринку зі своєї зачіски. Хоч короткий офіцерський «їжак» складно було назвати зачіскою.

— Полковнику! — радісно закричала Франческа.

— Господи, Френкі! — старший офіцер Баррел, ворушачи вусами, викотився зі свого скляного боксу.

— Сер, радий вітати, сер! — старий вояка Баррел ніколи не забував про субординацію і виструнчився перед старшим за званням.

— Джоне, вусаню! Радий тебе бачити! — давні товариші обнялися. — Я бачу, у вас тут, як і завжди, весело! — засміявся Вескотт. — Ну як, ці двоє ще не розвалили вам командний центр?!

Франческа ображено пхикнула й відвернулася. Колін і Джой з усієї сили роздивлялися легендарного командира.

— Вони тут таки розтрощили півцентру, але ми зробили невеличкі зміни, і тепер тут набагато безпечніше.

Франческа ще раз пхикнула і вже було розкрила рота, щоб заперечити, як полковник зареготав.

— Там, де ця парочка, поняття «безпека» означає, що треба брати ноги на плечі і вшиватися! — тішився Вескотт.

— Полковнику, ви б краще стежили за тим, що говорите, бо Джорджіо про вас уже одну книжку написав!

— Яку книжку?!

Я мовчки показав колишньому командирові фото «Франчески»[75] з телефону.

— Офігіти й не встати! Я, звісно, не розумію, що робить у цьому командному центрі людина, здатна написати книжку, але я у цілковитому захваті! — у пориві почуттів Вескотт мене навіть обняв, трохи не скрутивши мені в’язи. — Сподіваюся, про мене там тільки хороше!

— Сподівайтеся, полковнику! — саркастично відгукнулася сицилійка.

— Франческо, а він уже не полковник, — сказав раптом офіцер Баррел.

— Що, разжалували назад, до підполковника? — засміялася Франческа.

— Ні, — сказав Вескотт. — Я тепер бригадний генерал[76]!

І точно. Замість полковницького орла на погонах у Вескотта красувалася велика генеральська п’ятикутна зірка, яку Франческа, ймовірно, сприйняла за підполковницький семилисник.

У командному центрі повисла тиша.

— Поздоровляю вас, генерале! — я обізвався найперший.

— Коли?! — видихнула сицилійка.

— Кілька днів тому! Я вчора написав Джорджіо, що зайду до вас.

— І ти мовчав?!

— Та в мене не було шансу хоч слово вставити!

Напарниця набурмосилась.

— А це хто? — полковник, тобто вже генерал Вескотт, очима показав на стажерів.

— Це стажери. Колін і Джой.

Наші стажери стояли й заворожено кліпали на пол… тьху, генерала (сам звикнути ніяк не можу).

— Це ваша зміна? — зареготав Вескотт.

— Ні, вони перекриватимуть тихоокеанське вікно, п’яту зону.

— А-а-а! Бо я подумав, що вас уже хочуть виперти на вулицю!

Франческа почервоніла з люті — вона ненавиділа такі жартики.

— Ну все, все, чого ти надулася? Дядечко Френкі кудись би вас прилаштував! — і генерал, задоволений собою, знову заіржав.

— Бачите, час іде, все змінюється, — я спробував змінити напрямок розмови. — У нас із Франческою вже є стажери, хоча ми самі ще недавно були на короткому повідку в Рассела. А тепер він може не з’являтися тут тижнями. Та й ви вже не полковник, а генерал.

— Як я чув, Баррел збирається на пенсію, і ти станеш керівником командного центру, — сказав Вескотт.

— Е ні, краще не спішити, — мені стало зле від самої думки про нову посаду. Я вже так звик до свого крісла за пультом, що перспектива пересісти в прозорий бокс Баррела мене просто лякала. Інколи я буваю просто не готовий змінювати те, до чого звик, хоча змін у моєму житті було більш ніж достатньо. Проте зміни не питають, чи ти готовий. Вони просто приходять і все.

— То що, кадети, як святкуватимемо?! — тепер ми знову стали «кадетами». — Піца?

Франческа закотила очі.

— Ну хто відзначає генеральське звання піцою?! Ви ж не сержанта отримали! Устриці! Тільки устриці!

— Устриці будуть, коли я у Пентагон пересяду. Я замовлю стейки.