Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Джорджіо, підійди, будь ласка, на центральний КПП. Тут для тебе чемодан… — бубонів у слухавку Льолєк.

— Чемо… що?

— Чемодан.

— Маковскі, це точно мені?

— Джорджіо, у нас інших Васильєвих нема.

— Дивно.

— Дивно, що нема?

— Дивно, що чемодан.

— Важкий, — гигикнув Маковскі.

Якщо вам зранку принесли на роботу валізу, а вона не ваша — тікайте. Бо нічого доброго в тій валізі, принаймні для вас, немає.

— Це тобі! — Маковскі очима вказав на здоровезний синій Samsonite, що стояв у кутку.

Я підійшов. Це був велетенських розмірів чемоданисько, в який, напевно, можна було запхнути й мене.

На чемодані висіла табличка компанії SW Airlines. На табличці було написано: «A. «G». Vasiliev» і адреса авіабази. І більше нічого.

— Твій?

— Уперше бачу.

— Але тут твоє ім’я!

— Не зовсім. Що таке «G»?

— «Giorgio», caro mio! — Франчесчиним тоном проголосив Маковскі.

— Значить, це той, хто знає мене тут. Хтось із місцевих.

— Але хто? І на хріна тобі чемодан?

— Може, це якась підстава? Бомба?

При слові «бомба» Маковскі скривився — йому явно не сподобалося це припущення.

— Перш ніж пропустити цей чемодан на територію бази, я мушу його оглянути. Ти не проти?

— А чого я мав би бути проти?! Він же не мій.

— Там твоє ім’я!

— То й що? На паркані теж моє ім’я можна написати, але не значить, що це мій паркан!

— Ну, якщо…

— Відкривай скоріше!

Маковскі надів латексні рукавички й насилу затяг валізу на металевий стіл для огляду. Підійшов до детектора, що стояв у кутку, дістав два папірчики й обтер ними всю валізу, особливо приділяючи увагу замкам та ручкам. Потім знову підійшов до апарата й заклав ці папірчики в аналізатор. На детекторі засвітився зелений вогник.

— Зелена лампочка означає, що слідів вибухівки на сумці немає, — пояснив сержант.

— Милостивий Будда! — саркастично зауважив я.

— ОК, продовжимо!

Тим часом на КПП підійшла і вже визирала з-за мого плеча допитлива Франческа. Крім неї, за нами зібралася вся зміна охорони центрального КПП — восьмеро солдатів.

Льолєк одним рухом розстібнув блискавку, відкинув кришку й закляк на місці. Франческа зойкнула. Вартові щось приглушено зашепотіли. У мене повільно почала від’їжджати щелепа.

— Якого біса…

Двома пальцями правиці Маковскі тримав веселі білі жіночі трусики з жовтими покемонами. У лівій руці сержант тримав ліфчик із тією самою жовтою потворною електробілкою, більше відомою як Пікачу.

— Це не моє, — ледве вичавив я, відчуваючи, як кров ударила мені у голову.

Раптом Франческа зареготала так, що, здавалося, задзеленчали чашки на столі. Услід за нею вибухнув сміхом Маковскі. Восьмеро вартових аж удвоє складалися зі сміху. Не сміявся один я.

— Чого ви іржете?! Я взагалі не знаю, що це!

— Джорджіо! Аха-ха-ха! Mio Dio, Giorgio! — Франческа стала червона, як сицилійський апельсин.

— Що за лажа?! — я підійшов до валізи й витяг із неї білі мереживні панчохи. Маковскі випустив трусики й гепнув на стілець позад себе. Під панчохами лежали ще одні трусики і… акуратний блискучий предмет, схожий на торпеду.

— Вібратор! — верескнув Льолєк, латексними рукавичками розмазуючи по обличчю сльози.

Франческа вже навіть не реготала. Вона хрипіла, хапаючи ротом повітря. Варта трусилася із реготу. Не смішно було тільки мені.

Я гарячково намагався збагнути те, хто саме міг так наді мною поглумитися, і чим саме я завдячую такому тупому розіграшу.

До слова, вібратор виглядав доволі стильно, і, чесно кажучи, я не розумів, чому ця штучка так насмішила моїх дурнуватих колег. Мабуть, їх смішив не так засіб для плотських утіх, як його ймовірний зв’язок зі мною.

— Ну годі! Подивімося, що там далі.

Я надів латексну рукавичку й обережно поклав вібратор на мереживні панчохи.

У сумці була жіноча білизна різних сортів і відтінків, спортивні топи, веселі шкарпетки з качечками й квіточками. Далі пішли сорочки абсолютно пекельних фасонів і кольорів. За моєю спиною продовжували реготати колеги, але я вже не звертав на них уваги — мені кортіло дізнатися: хто ж це міг так тупо пожартувати?

— Що тут у вас відбувається? — сержант Сара МакКарті теж хотіла знати, чого всі регочуть, як дурні у церкві.

— Ось! — червоний від сміху Маковскі показав на блискучий вібратор, що лежав на панчохах.

— Вау, яка вишукана штучка! — вигукнула Сара й наблизилась до стола. — А чого ви всі регочете?

— Це Джорджіо!

— Джорджіо? Що ви маєте на увазі? — підняла ідеально вищипані брови вчорашня балерина, а нині сержант Національної гвардії США.

— Цей чемодан сьогодні зранку доставили на його ім’я!

— Гадки не маю, чиї ці речі, — знизав я плечима й дістав чергову сорочку. І тут моя щелепа від’їхала ще нижче — під сорочкою виднілося руків’я меча.

— Якого біса?! — я потяг за руків’я і вивільнив чорний короткий меч, так званий «сінобіґатана». Я дістав із піхов клинок — добротне лезо і з любов’ю зроблені піхви. А ще в піхвах були приховані два метальні ножі.

Гумористи перестали сміятися.

— Що це за…

— Тут другий!

Одразу під першим мечем лежав точно такий самий другий. До піхов другого «сінобіґатана» був прикріплений чорний шовковий витий шнур із кріпленням під іще один клинок.

Під другим мечем лежав футляр…

Пам’ять одразу підкинула потрібний файл:

«Принесли речі: крихітний рюкзачок, пасок і якусь коробочку. Капітан її відкрив і дістав звідти абсолютно чорне лезо з руків’ям, обмотаним шкіряним шнуром.

— Що це? — спитав капітан, тримаючи небезпечну штучку в руках.

Джой уже відкрила рота, але Патріціо її перебив:

— Це заколка для волосся, — не блимнувши оком, відповів замість клієнтки її адвокат. — Хіба не видно?»

— Це Джой! — заревів я, як поранений ведмідь. — Це її валіза!

— Точно! Я ж… — Франческа раптом на півслові затулила собі рота руками.

— Що?

— Та нічого…

— Мабуть, валіза або загубилась, або її не пропустили. Але якого біса тут моє ім’я та адреса бази?!

— Тут квитанція лежить, — Сара витягла десь збоку папірчик на фірмовому бланку TSA[81].

— Я бачив такі раніше! — кілька разів я знаходив подібний папірчик після перевірки мого багажу. Але цього разу бланк був інакший.

— Ймовірно, Адміністрація транспортної безпеки не пропустила багаж. Тут написано номер відправлення і телефон гарячої лінії. Треба подзвонити й дізнатися, чому багаж повернули, — спокійно сказала Сара. Маковскі й солдати служби охорони продовжували булькати сміхом.

— Саро, будь ласка, допоможи мені зібрати сумку, — роздратовано попросив я.

— Зараз, Джорджіо! — Сара акуратно почала складати зброю і білизну назад у валізу. — Джентльмени, а що вас так розвеселило? — спитала суперінтендант.

Маковскі очима показав на вібратор.

— Оу! Я знаю цю модель! У мене є подібна! — хмикнула Сара. — Дуже крута штучка. Вміє ставати теплою і гарячою і має кілька режимів вібрації.

Льолєк враз перестав сміятися і зблід. Лівий кутик його рота нервово смикнувся. Вартові теж перестали іржати.

— Ніколи не розумів, навіщо дівчата таке купують! — пробурмотів Маковскі, весь червоний, з-під лоба дивлячись на свою дівчину.

— Не розумів, кажеш? — підняла брови Сара. — То я тобі поясню, коханий. Цей блискучий друг завжди поруч і завжди готовий. І він не ставить дурних запитань! А ще він поважає мої бажання, мою точку зору, не ревнує мене до партнерів по балету і не реагує на дурні жарти мого батька. Я зрозуміло пояснила? — Сара стукнула ошелешеного Маковскі вібратором по чолі й кинула прилад у валізу.

— UAM Андерсен, Сі-Ті!

— Андерсен, Сі-Ті, добрий вечір! — відгукнувся оператор зв’язку на протилежному боці Землі.

— Доброго ранку! Мені потрібна операторка Такахаші, негайно! — гаркнув я у гарнітуру.

— Сі-Ті, UAM! Сер, нова зміна прибула тільки вчора, і заступають вони лише завтра, а зараз десята година вечора і…

— Мені потрібна операторка Такахаші. Це терміново!

— Сі-Ті, зрозуміли, зараз викличу!

Джой прибігла у свій командний центр через півгодини.

— Джорджіо, Франческо, Трейсі! Яка я рада вас чути! — запищала японка.

— Ми теж раді тебе чути, Джой!!! Особливо я!

— Джорджіо?! Ой! — пискнула дівчина. — Напевно, валізу мою доставили, і ти її відкрив…

— Ми. Ми її відкрили, Джой! Я, Франческа, Маковскі, Сара і восьмеро солдатів служби охорони центрального КПП!

У навушнику почувся дивний звук, ніби Джой чимось удавилася.

— Мене цікавить два питання. Перше — чому на моє ім’я?! І друге — чому ти не підписала, від кого це?!

— Ну, Джорджіо, я в останню хвилину побачила, що JAL не дозволяє в багажі холодну зброю. А в мене там… Ну, ти бачив…

— Бачив!

— То я подзвонила Франчесці, і вона…

— Франчесці?! — заревів я.

Напарниця зателіпала головою, мовляв, «я тут ні до чого».

— Франческо, якого біса?!

— Я тільки сказала…

— Вона тільки сказала: «Відправ валізу Джорджіо на базу»…

— Чого мені?!

— Бо ти старший зміни.

Я отетерів і не знав, що відповісти.

— Джой, а чому ти батькам не відіслала цей довбаний чемодан?! Сан-Дієґо значно ближче до Лос-Анджелеса, ніж ми! Це інший бік Америки!

— Ну, Джорджіо! — заскиглила Джой. — Чому я не відіслала батькам? Бо там же… Е-м-м…

— Вібратор! Там клятий блискучий дорогезний вібратор! Ми всі його бачили! І ми знаємо, що в тебе Пікачу на трусиках! Через те, що твоя валіза прийшла на моє ім’я, ці бовдури з варти тепер дали мені нове прізвисько! Знаєш яке?!

— «Сяючий»?

— Гарна спроба, але ні! «Містер Пікачу!» Містер довбаний Пікачу!

— Pizdiets…

— Не те слово, — я нарешті видихнув. — Ну, нічого, зате ми добряче посміялися.

— Джорджіо, вибач…

— Пусте, хай це залишиться між нами.

— Не вийде! — несподівано почувши голос Дженіфер із Центру Джонсона в Г’юстоні, я аж підстрибнув.

— Дженіфер?! Ти все чула?!

Дженіфер нарешті дала волю сміхові.

— Пробач, Джорджіо, ти зробив нам день, ми тут усі лежимо!

— Та це це плосто свято! — почув я голос Тріші, операторки зміни на мисі Канаверал, яка плутала «р» і «л». — Я ще ніколи в житті так не сміярася!

— Трейсі! Ти все це вивела у відкритий канал?! Якого біса?!

— Вибач, Джорджіо! — ледве дихаючи зі сміху, простогнала наша начальниця зв’язку. — Я не могла допустити, щоб дівчата таке проґавили!

— А чого тут соромитися? — сказала Дженіфер. — Ми ж як одна велика сім’я!