Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Привіт! Я Дейв. І я прийшов до вас учитися.

— Боже, дитино, та чого можна в нас навчитися?! Хіба що робити переднє сальто, правда, Франческо?

— Джорджіо, не лякай хлопчика.

— Мені сказали, що у вас весело.

— Не те слово. Якщо хочеш навчитися розбивати вікна, влаштовувати пожежі та циркові вистави, то ти прийшов за адресою.

Поздоровте мене. У мене з’явився стажер. Власне, справжній стажер. Джой і Колін, можна сказати, стажерами не були — вони проходили в нас тільки короткий тренінг. А цей у нас надовго. Ще минулого тижня до мене підійшов професор Рассел:

— Ти в курсі, Джорджіо, що в тебе з вівторка буде новий стажер?

— Так, професоре Рассел, якраз хотів із вами про це поговорити. Він не матиме доступу до багатьох функцій, у чому ж полягатиме моє завдання?

— Розумієш, Девід готується до вступу в університет. Навчіть його уявляти те, що він обраховує, щоб він за формулами бачив конкретну задачу. І найголовніше: навчи його працювати в команді.

— Працювати у команді?

— Саме так.

— Працювати в цій божевільні?

— І виживати.

— Бідолашний малюк.

«Бідолашному малюкові» 19 років. Він закінчив Academy Aerospace & Engineering у Віндзорі — навчальний заклад, що посідає перше місце в штаті і п’ятнадцяте в країні. Невисокий худорлявий підліток із великими зеленими очима. Ледь із горбинкою ніс і русяве волосся, що смішно стирчить догори. Йому б іще окуляри, і вийшов би типовий «ботанік». Девід на той рік хоче вступити в University of Florida на математику, але потрапити туди непросто, тому хлопець набирає необхідні бали, щоб вступити за програмою Florida Space Grant Consortium (FSGC). А для цього він цілий рік добровільно проведе в божевільні — у нашому Командному центрі.

— Дейве, це твоя гарнітура, — ми видали малюкові нашу штатну гарнітуру — крихітний блок із твердою прозорою трубочкою мікрофона й такою самою прозорою, але гнучкою трубочкою навушника.

— Гарнітура завжди має бути на тобі. Завжди! Навіть коли в туалет ідеш. Передавач чіпляєш собі на пояс. Нічого не займаєш — Трейсі сама заведе тебе на нашу хвилю і виведе на Г’юстон, коли буде треба. Ясно?

— Ясно. А в туалеті можна вимикати передавач?

— Боронь боже!

Першою фразою Дейва в ефірі стало: «Я бачив козла».

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Дейве, то був Льолєк. Не зважай, він завжди прискіпливий до новачків, — пояснив я. — Він тебе хоч не займав?

— Та ні, він до мене задки стояв, — сказав Дейв і, подумавши мить, додав: — Я не знав, що в козлів такі яйця.

Трейсі впала на пульт, і в навушниках негайно пролунав писк — операторка зв’язку випадково смикнула повзунок рівня звуку. Професор Рассел докірливо похитав головою. Ми з напарницею іржали, як ненормальні.

— У козлів такі яйця, ого-го! — старший офіцер Баррел не міг залишитись осторонь при слові «яйця». — От усі думають, що кролі трахаються, як скажені. Ба ні! Козел може вжучити до двадцяти кіз за день. Ще іудеї…

— Джоне, ти хочеш сказати, що ти козел, чи що? — насмішкувато спитав професор.

— У мене п’ятеро дітей, і могло би бути більше, якби моя Енн була поступливіша.

— Бідолашна Сара! — вичавила червона від реготу Франческа. — Навіть не знаю, чи пощастило їй, чи навпаки!

Засміялися ми всі.

Мій новий стажер усміхався, але в очах його так і читався страх і розгубленість. А що як ми тут усі збожеволіли, а двері в командний центр наглухо закриті? І вікон немає? Просити допомоги в Г’юстона?

— Насправді Маковскі дуже милий, ти сам переконаєшся! — сказала Франческа. — Він тільки з вигляду суворий, а так він дуже добрий.

— Ага, розкажи це його солдатам на КПП. Знаєш, як він їх там дрючить?!

— Джорджіо, а його дрючить Сара!

— МакКарті його взагалі не дрючить.

— Тобто вона ним керує!

Під час цього діалогу Девід крутив головою від мене до Франчески так, ніби слідкував за грою в пінґ-понґ. Дивакувато-напружена усмішка не сходила з його обличчя.

— А Маковскі — це хто? — нарешті наважився спитати трохи зляканий підліток.

— Маковскі — це Льолєк, той козел, якого ти зранку бачив. Начальник охорони!

Девід розтяг усмішку ще ширше і незворушно сказав:

— Та ні, я справжнього козла бачив. З яйцями. І рогами.

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Перепрошую, Дейве. Повтори?

— Я. Бачив. Козла. З яйцями. У мене навіть відео є.

— Льолєку, маєш секунду?

— Джорджіо, я зайнятий, але для тебе маю.

— У тебе на території все в порядку?

— Джорджіо, що сталося?

— Зайди, будь ласка, до нас.

— Ти так не можеш сказати?

— Повір мені, Льолєку, це треба бачити.

Буквально через три хвилини Маковскі був у командному центрі.

— Ну?!

— Дивись, — я тицьнув йому під носа Дейвів телефон. Маковскі, розгублено блимаючи білявими віями і роззявивши рота, ошелешено витріщився у дисплей.

— Що це?!

— Це яйця, Льолєку. Отакенні, майже до землі. Заздриш? — я реготнув.

— Джорджіо. Що це, в біса, таке?! Оце — у мене в периметрі?! — очі Маковскі сталі круглі й глибокі, як нафтові свердловини Техасу. — Хто це зняв?!

Я мовчки кивнув на свого стажера. Льолєк його трохи за барки не вхопив.

— Де?! Коли?! — загорлав Маковскі.

— Та зранку, перед сьомою годиною, я тоді якраз щойно приїхав… — злякано пробурмотів Дейв. — Ото як на стоянку заїхав…

— На території бази заборонено користуватися камерами! — прошипів Льолєк.

Дейв незворушно забрав телефон і спокійно сказав:

— Добре, більше не повториться. Я видалю відео.

— Навіть і не думай! — прохрипів сержант. — Це доказ!

— Може, він із якоїсь ферми втік? — зробив припущення я. — Тут же поблизу є ферми?

— В околиці є тільки дві ферми з тваринами, — обізвався офіцер Баррел. — Через два квартали — Вілдфарм, а через чотири — Бірчвуд. І козлів там немає.

— Є ще третя, за Вілдфарм, маленька така… — наморщила носика Трейсі.

— То моя ферма, — обізвався старший офіцер. — Я купив її два місяці тому. Я тепер фермер Баррел. Але козлів у мене нема.

Порушення тваринами меж ретельно охоронюваного об’єкта трапилося не вперше і навіть не вдруге.

Одного разу це був дикий індик. Вдруге — пес Фітцпатрік[96]. Потім до нас були залізли ще й допитливі діти. А тепер — козел.

За Фітцпатріка Маковскі отримав письмове попередження. Та й «за козла» Маковскі міг би відповісти по повній, якби цей клятий цап вийшов на злітну смугу. Але диспетчерська вежа мовчала, отже, тварина вешталася десь в інших небезпечних зонах.

Маковскі впав у паніку. Прямо з нашого командного пункту він зв’язався із центральним КПП й наказав перевірити всі камери, підняти вчорашній запис і перевірити всі об’єкти, які засік детектор руху. Це, без перебільшення, титанічна робота.

— Нікому! Нікому щоб! — наказав білий, як саван, Льолєк. І стрімголов помчав на КПП. Через десять хвилин три патрулі — дев’ять солдатів — поїхали обшукувати територію.

Ми ж узялися за свою звичну роботу.

Після третьої корекції, не знявши гарнітури, ми вийшли на кухню по каву. Там на нас чекала Сара. Завжди усміхнене личко МакКарті сьогодні було чимось стурбоване.

— Джорджіо, Франческо, ви не знаєте, що діється із Льолєком?

— У нього козел у периметрі.

— Франческо, та їх не одна сотня щодня!

— Ні, реальний цап. З яйцями, — сказав я спокійно, навіть не надіючись, що Сара з другого разу зрозуміє, в чому річ. І тому додав: — До підлоги.

Сара безпорадно закліпала.

— Маковскі всю зміну на вуха поставив. Відео переглядають, патрулі прочісують базу, мені він нічого не каже, весь блідий, як простирадло, руки трусяться…

— Я його розумію, — гмикнув я. — У його інтересах того цапа знайти без рапорту начальству і без оголошення тривоги.

— Боже, я за нього так переживаю! — прошепотіла Сара.

— За кого? — подав з-за наших спин голос Девід, що теж прийшов на кухню.

— За козла, звісно! Якщо Маковскі його знайде, він із нього стейків наробить.

— Pizdiets, — уточнила Франческа.

— Стейки з козла не дуже, — не погодився я. — Смердять. З козла суп смачний.

— Ніколи не їв козлів, — знову несподівано вклинився у розмову мій юний стажер.

— Ой, а ви хто? — Сара всміхнулася незнайомцеві.

— Я Девід, стажер. Вчитимуся, спостерігатиму, — хлопець білозубо всміхнувся їй у відповідь.

— Сара.

— Приємно познайомитись, мем…

— Давай без «мем», добре?

— Добре, мем! Пробачте, мем…

— Боже, яке миле дитя!

А на перерві ми вже з усієї сили потішалися над новачком:

— Дейве, хочеш фокус?

— Хочу.

— Назви будь-яке шестизначне число!

— 634342!

— А тепер будь-яке п’ятизначне!

— 73592!

— Франческо, відніми друге число від першого, поділи на чотири і виведи 15 % від отриманого значення!

— Двадцять одна тисяча двадцять вісім і сто двадцять п’ять тисячних!

— Це неможливо! Ти навіть не думала й не записувала!

— Перевір.

— Як… Як вона це робить?!..

— Дейве, ми відкриємо тобі страшну таємницю.

— ???

— Нашими математичними здібностями ми зобов’язані темним силам!

— Whaaaat?!

— Ми вступили в секту, служимо чорні меси й практикуємо криваві жертви! Франческо, приготуй ножа!

Думаю, свій перший день у нашій божевільні Дейв запам’ятає на все життя. І, без сумніву, цей день запам’ятає начальник охорони авіабази сержант Льолєк.

Після першої перерви ми всією командою пішли на центральний КПП. Маковскі сидів у своєму кріслі, обхопивши голову руками. Оператор систем відеоспостереження втретє переглядав відео.

— Ну що там?! — стражденно промукав нещасний сержант.

— Сер, нічого, сер! Нічна зміна доповіла, що вони доглядали на центральному КПП три автомобілі, з них один вантажний. Козла там не було. КПП «В», «С», і «К» не відкривалися. На відео все чисто, тобто через КПП вночі козел просто фізично не міг проникнути. Вчора ми здавали зміну, і тварини не було. Сьогодні я пам’ятаю всіх, хто зайшов і заїхав.

— Боже, що воно за херня?! — простогнав Маковскі.

— А патрулі? — спитав я. — Знайшли хоча б якісь сліди?

— Та нічого не знайшли! Ні хріна! Випарувався цап! Нема його! — Льолєк був на межі нервового зриву. — Я поставив постійний патруль біля смуги. Якщо він з’явиться і спробує вийти на ЗПС, я його власноручно, гада, пристрелю, Kur-r-r-r-rwa!

— Ну гаразд. А сліди ратиць? А бібки?

— Точно! Гівно! — заволав Льолєк і схопив радіо: — Усім патрулям! Вейн, Вілкокс, Стентон! Шукайте лайно!

— Прийняли «шукати лайно»! — відгукнулись патрулі.

— Слухай…

— Девід.

— Девід. Я сержант Маковскі. Вибач, я в нашу першу зустріч був трохи не при собі.

— Ви і в другу зустріч тримаєте марку, сер!

Ми засміялися. Усі, крім Льолєка. Сержант мотнув головою і якось дивно хекнув.

— А ти нахаба!

— Я просто Дейв, сер!

— ОК, Дейве, можна мені ще раз подивитися відео?

— Тільки не сваріть мене більше за те, що я порушив ваші правила і користувався камерою, сер!

— Добре, вважай, що Джорджіо тебе відмазав. З тебе дві упаковки пива!

— Так точно, сер! — кивнув Дейв.

— Льолєку, якщо тут хтось і нахаба, то це ти, — моєму обуренню не було меж. — Це мій стажер!

Але Маковскі уже не чув, він промацував очима дисплей.

— Це сектор «В»? — нарешті спитав начальник охорони,

— Так, це стоянка B52.

— Ага. Вейн! Прочеши ще раз біля стоянки «В», місце 52, і далі в напрямку ангара «С». Шукай лайно або сліди ратиць.

— База, Вейн прийняв!

Маковскі знов обхопив голову руками.

— Чому його нема на жодній камері периметру?!

— Бо цей козел, мабуть, потрапив на територію бази не через КПП, сер, і не через периметр, — обізвався оператор системи спостереження капрал Штольц.

— Як?! — охнули ми.

— Ось вам факти: за протоколом у нас повне покриття периметру в зоні тридцяти футів від паркану. Тобто повне покриття усієї межі. Я передивився все відео. Якщо козла там немає, то він потрапив на базу з повітря.

— Штольц!

— Сер, я оперую фактами, сер!

— База, Вейн! Лайно біля ангара «С»!

Наче стадо сайгаків, ми побігли до ангара «С», розташованого впритул до злітно-посадкової смуги номер шість. Біля ангару стояв величезний сірий C—17 Globemaster III зі складу АМС. Він уранці прилетів із Німеччини і привіз транзитну групу військових.

Неподалік ангара стояв патруль капрала Вейна.

Маковскі надів чорну вінілову рукавичку і взяв у руки дрібні чорні горошинки.

— Теплі… — пробурмотів Льолєк, і в його очах загорівся жовтий недобрий вогник мисливця.

— Ти його на смак спробуй — ану ж визначиш, із якої частини бази трава! — пожартував я.

Льолєк у мій бік і вухом не смикнув.

— Цей смердючий цап має бути десь тут! — тихо сказав сержант.

Ми оглянули всю територію. Солдати одного з підрозділів армії США, які прилетіли на «Ґлоубмастері», стоячи біля свого літака, з цікавістю спостерігали за нашими пересуваннями. Квадрат за квадратом патруль оглянув усю територію біля ангара. Ніяких слідів, окрім купки козячих бібок.

Маковскі був у розпачі.

— Що ж за чортівня така, kur-r-r-rwa?! — лаявся Льолєк. — Ну не крила ж у нього?! Якщо я його не знайду, треба оголошувати lockdown[97] і загальну тривогу — а це означає, що тут мені й кришка!

— Pizdiets, — уточнила добра сицилійка.

У пошуках ми віддалилися від ангара «С» в напрямку невеличкої лісосмуги.

— Льолєку, думай, як математик, — несподівано сказала Франческа, дивлячись кудись удалечінь.

— Тобто? — вийшов зі ступору сержант.

— Якщо ви не знайшли козла по осі абсцис, то, може, варто пошукати по осі ординат?

— Франческо, ти можеш говорити людською мовою?!

— Якщо ви не знайшли цапа по осі Х, то, може, варто оглянути територію по осі Y? — спробував перекласти я.

— Та ви знущаєтеся чи що?! — знервовано гаркнув Маковскі.

— Просто підніміть очі, сер! — сказав Дейв.

Маковскі підняв голову.

Неподалік стояла будка — запасний вхід в одне з підземних приміщень. Згори будка була замаскована дерном. Прямо на ній мирно лежав цап.

Брудно-коричневий, з чорними ногами та спиною, з довгою чорною бородою і довгими гострими рогами цап уважно розглядав з даху, що то за двоногі козли оточують його знизу.

Маковскі, не знімаючи вінілових рукавичок, повільно почав вилазити на дах, наївно думаючи, що відріже рогатому шляхи до відступу. Гнучкий, немов пантера, Льолєк виліз на виступ кондиціонера, а вже з нього легко добрався до дерну, що вкривав дах будки. Цап негайно підвівся.

— Ну йди, йди сюди, солоденький мій, стерво ти бородате! — сержант намагався звертатися до тварини лагідно, але тремтячий із люті голос видав його з головою. Цап позадкував до краю даху. Упевнений у перемозі Льолєк спокійно наближався до бідолашного. Цап, передчуваючи біду, розвернувся й присів.

— Куди, kur-r-r-r-r-rwa?! — заволав Льолєк і стрибнув.

Але пізно. В красивому стрибку, закинувши голову назад і притисши роги до спини, козел полетів уперед. Льолєк от‑от мав схопити його за задні ноги, однак промахнувся. Якщо козел летів мовчки, по-кіношному красиво, я б навіть сказав, несподівано гордо й шляхетно, як символ Великопоповицької броварні, то Льолєк летів незграбно, чеберяючи ногами, махаючи руками й голосно при тому лаючись.

Козел приземлився на ноги пружно, ніби летів із невеличкої приступки, а не з двометрової висоти. Льолєк приземлився так, як їх учили на курсах — перекидом, щоб не поламати кінцівки. Ми на землі аж примружилися. Ставши на ноги, Льолєк кинувся за твариною, але дуже скоро зрозумів, що догнати козла так само важко, як догнати бонуси за зразкову службу, які сьогодні стрімко від нього віддалялися.

— У вас є мотузка? — спитав я. — Мені потрібно щонайменше тридцять футів.

Маковскі сумно подивився на мене й спитав:

— Хочеш, щоб я із ганьби повісився прямо тут?

— Це буде ще ганебніший вчинок. Він тебе не врятує. Мотузку дай.

Через десять хвилин у мене в руках була міцна стропа завтовшки з мій мізинець. Поки козел спокійно щипав травичку, я без поспіху зав’язав «гйдэг уяа», або ковзний булінь. Мотузкою із такою петлею ми в дитинстві ловили в степу овець, коли я на канікули їздив до дядька. Досить її розкрутити й точно кинути широку петлю, а потім вчасно смикнути — і вівця вже твоя. У нас навіть була така гра, коли хлопці арканили дівчат, які їм сподобались, а дівчата — хлопців. Якщо ти спритний і точний — будеш переможцем.

— Аха-ха-ха, Джорджіо, ти що, ковбой?! — засміявся Льолєк, коли зрозумів, що саме я робитиму.

Замість відповіді я легко накинув на нього петлю й затягнув.

— Не ковбой, а чабан. Хоча можеш мене кликати, як тобі більше до вподоби!

Сержант умить посерйознішав.

— Де ти такого навчився?!

— У мене було важке дитинство без ґаджетів.

Ніколи не підходьте до козла чи барана по прямій, якщо хочете його зловити. Баран хоч і тупий, але обережний. Якщо він побачить, що хтось іде прямо на нього, у його рогатому черепку будуть тільки дві опції: нападати або тікати. Яка з них спрацює в наступну мить, не знає й сам баран. Чи козел.

— І що ж тоді робити? — спитав збитий із пантелику Льолєк. — Який вихід?

— Який вихід? — я засміявся. — Думай, як математик! Іди по кривій!

— Ну ви можете говорити простіше? — застогнав нещасний сержант.

— Тут якраз усе просто. Якщо ти рухаєшся по кривій, заданій рівнянням y = f(x), то ти віддаляєшся в нескінченність при наближенні x до скінченної точки a. А баран — це тупа пряма x = a, або ж твоя, Льолєку, вертикальна асимптота!

Маковскі вилупив на мене очі. Франческа загиготіла в кулак.

— А далі все просто. Баран, вирахувавши твою траєкторію, заспокоюється і продовжує йти по своїй прямій, щипаючи травичку, впевнений, що асимптота й пряма, за математичним правилом, ніколи в житті не перетнуться. І в момент, коли ти опиняєшся на відстані, достатній для кидка, ти, порушуючи всі закони декартової системи координат, накидаєш на нього ургу (аркан). Все. Баран твій!

Маковскі слухав мене, роззявивши рота.

— А знаєш, чого тобі не вдалося зловити цього цапа з першого разу?

— Чого?

— Бо цап знає геометрію і вміє будувати графіки функцій, а ти — ні!

Франческа зареготала.

Я рушив до цапа, але не прямо на нього, а ніби мимо. Навіть не дивився в його бік. Рогата худоба підняла свою бородату голову й насторожилась. Але, вирахувавши мою траєкторію, зразу заспокоїлась і продовжила переробляти зелену травичку на бібки. Щойно відстань між нами сягла п’яти метрів, я легко метнув петлю. Козел побачив мій рух, сахнувся, та запізно — «гйдэг уяа» намертво затяглася на його рогах.

Моя команда стояла тихо. Очі у всіх були такі, ніби я не козла мотузкою зловив, а принаймні сателіт.

— Ну фіга собі, kurwa! — ошелешено сказав Льолєк. — Ти прямо командос!

Я віддав рогатого «сателіта» сержантові і всміхнувся. Прості навички та вміння, що тисячі років допомагали монголам вижити у Великому Степу, здавалися сучасним людям якоюсь суперсилою. А в степу таке вміє кожна дитина.

— Нуль три два нуль першому! — заговорило Льолєкове радіо.

— Нуль перший, нуль три два! — відгукнувся Маковскі.

— Мені тут щойно доповіли з транзитної зони. Гм… У нас нештатна ситуація, — це говорив командир бази полковник Ґвінн.

— Сер, на моїй базі не буває нештатних ситуацій, сер! — бадьоро доповів Маковскі.

— Ну… Тут, словом, таке… «Ґлоубмастер» привіз групу з Німеччини. Вони транзитом прямують з Афганістану до Колорадо. З ними тварина. Козел. Він пропав.

— Сер, козел у мене, сер!

— Відмінна робота, Маковскі! Я буду через кілька хвилин! Ви де?

— Сер, ангар «С», сер!

— Зараз буду!

— Sir, yes, sir!

Козла повернули солдатам. Він прибився до них у Баграмі. Місцеві нізащо не зізнавалися, чия це худоба, і навідріз відмовлялися брати рогатого назад. Користі з нього не було ніякої, поки один хлопець з Айдахо не придумав нав’ючити на козла сумки з боєзапасом і провіантом. Так цап став ротним бойовим побратимом. Террі (так його назвали) мав мирну й лагідну вдачу, тому незабаром став незамінний. Кидати товариша напризволяще солдати не захотіли, і по закінченню ротації Террі посадили в «Ґлоубмастер» разом із командою.

Та виявилося, що не все так просто. Террі не дуже любив літати і дорогою з Баграма до Європи кричав диким голосом. У Німеччині його вигуляли, а вже після довгого перельоту до США, на нашу базу, цап, побачивши землю, вистрибнув і втік. Солдати шукали його самотужки, та дарма. Доповісти командуванню бази — стовідсоткова халепа, оскільки Террі — нелегал. Та ще з країни, яку, всупереч логіці, здоровому глузду і правам людини, не дуже люблять у Білому домі. До відльоту залишалося усього кілька годин, тож заявити про пропажу таки довелося.

За щасливим збігом обставин на момент рапорту Террі був уже в руках начальника охорони бази. А тепер він у літаку очікує чиновників CDC (Centers for Disease Control and Prevention) із сусіднього цивільного аеропорту. Тепер доля Террі у їхніх руках.

— Ну, і як тобі твій перший день? — спитав я нового стажера, коли ми після всіх пригод і після активної зміни зібралися, нарешті, в командному центрі.

— Здуріти можна! — простодушно визнав Дейв. — Такого в кіно не побачиш, реально.

— А ще які твої враження від першого дня? — поцікавився професор Рассел.

— Математика!

— Що? — не зрозумів Рассел.

— Математика скрізь і всюди, — повторив Дейв і додав: — А ще Джорджіо, який у синій формі з шевронами НАСА розкручує петлю, щоб зловити цапа! — засміявся стажер.

— Це життя, юначе! — сказав мудрий професор. — І в космосі люди їстимуть, ходитимуть у туалет і, звісно ж, кохатимуться. А може, хтозна — ще й овочі на космічних городах зуміють вирощувати.

— Або козлів на Марсі ловити!

— Авжеж! Без козлів там точно не обійдеться.