Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Франческа зайшла в кабінет і кинула на стіл прозорий пакет. Найчастіше я не звертаю уваги на те, що й куди жбурляє напарниця, — якщо воно не летить безпосередньо в мене; але цього разу щось примусило мене подивитись. У пакеті були:

пластикова чашка від йогурту;

кришка з фольги від того ж йогурту;

одноразова ложка;

апельсинова шкуринка (of course!);

чек із магазину;

порожня пляшка з-під мінералки;

яблучний качан.

— У тебе під столом смітник стоїть, cara mia! Допомогти донести? І взагалі, сміття треба сортувати. Харчове — окремо, пластик і папір — окремо! — я встав, узяв двома пальцями пакет і зібрався його розв’язати. — І вза…

— Стоп! — раптом крикнула Франческа так, що я мимоволі впустив пакет на підлогу. Фольга з йогурту вилетіла й негайно налипла мені на черевик. — Стоп! Що це?!

— «Що це?!» — передражнив я. — У тебе зір упав чи що? Ти не бачиш? Це сміття! І клята кришка від твого клятого йогурту налипла мені на клятий черевик!

— Сміття?! — зойкнула дівчина. — Як сміття?! Яке сміття?!

— Алло! — я співчутливо подивився на напарницю. — Це твоє сміття, яке ти жбурнула собі на стіл. Сьогодні понеділок, тебе звати Франческа, і в нас сьогодні повно роботи!

— Гаманець! Мій гаманець! — Франческа схопилася руками за голову. — Я викинула свій гаманець!

— Як?!

— Я несла гаманець у лівій руці, а сміття — в правій. Підійшла до смітника і викинула, як мені здавалося, пакет!

— А потім пройшла КПП, половину території бази, зайшла в наш корпус, піднялася на другий поверх і не помітила, що в тебе в руці не гаманець, а пакет зі сміттям?!

— Я замріялася!

— Цікаво, про що?

Франческа раптом стала червона, як буряк.

— От не твоє діло, caro mio… — пробурмотіла вона.

Я подивився на неї поверх окулярів — точно так, як у таких випадках робить вона. Але нічого, крім туманної Франчески, не побачив. І чого вона завжди так робить?!

Колись і в мене були пригоди зі сміттям.

Перша трапилась, коли мені було років сім. У нас гостював татів рідний брат, який приїхав з іншого міста. Пішов я тоді виносити сміття. Шлях був неблизький: з четвертого поверху через чотири під’їзди за будинок.

Найсмішніше, що сміттєпровід у нас у будинку був. От тільки не працював. Якогось біса всі шахти були наглухо заварені ще з моменту заселення. Подейкують, що це сталося через занадто короткі платформи для висування сміттєвих баків унизу. Що заважало добудувати платформу, я не знаю — чи то брак коштів, чи то розуму. Останнє в СРСР було вельми поширеним явищем.

Словом, подався я виносити сміття. Вернувся. А на порозі дядько на мене дивиться якось так дивно і каже: «Ну ти даєш! Я знав, що всі Васильєви дурнуваті, але такий екземпляр бачу вперше!» Виявилося, що я як пішов із повним відром, так із ним і вернувся. «Замріявся».

А інша пригода трапилася нещодавно, коли я замість пакетика з собачим, перепрошую, гімном викинув в урну телефон. Буває. Мозок помилився й надіслав сигнал не тій руці. Упс!

Ми вийшли з корпусу й покрокували до стоянки.

— Молися, щоб смітник не спорожнили! — сказав я, помітивши, як по території бази курсує здоровенний сміттєвоз.

— Це буде просто цілковитий pizdiets! — заплакала напарниця.

— Слухай, ragazza mia! Я буддист. Знаєш, як у нас говорять? «Хвилюватися заздалегідь марно, а після — вже пізно. Момент хвилювання швидкий, як комариний укус». Отож розслабся й не плач. Але якщо я знайду твій гаманець, то з тебе обід!

— Усе, що забажаєш, Джорджіо!

Виявилося, що моя дорога напарниця викинула гаманець у здоровенний залізний контейнер із двома маленькими пластиковими дверцятами по обидва боки для вкидання сміття і з великим вікном згори — через нього сміття висипають у сміттєвоз. Воно було наглухо закрите важкими металевими щитками. Стандартний зовнішній контейнер для закладів із великим людським потоком. А потік і справді був великий: початок робочого дня, шоста тридцять ранку, вся база з’їжджалася на службу, і смітники, які опівночі забирали перед робочим днем, усього за кілька годин заповнювалися наполовину, після чого їх знову спорожнювали.

Я відсунув пластиковий люк, і в ніс мені вдарив приголомшливий, теплий і терпкий кисло-гнилий запах стаканів зі «Старбакса», «Данкін-Донатса», змішаний із різким запахом стаканчиків локальних кав’ярень. У комплексний запах кавової тари додавалися фруктові нотки бананових лушпайок і яблучних качанчиків, а все перекривала потужна гама скислих учорашніх обідів, акцентована ритмом зацвілих страв, забутих в автомобілях ще минулого тижня і знайдених аж сьогодні. Подекуди в симфонії запахів лунали партії чогось медичного, фізіологічного і… Словом, славетному письменникові Патріку Зюскінду вистачило б на новий роман.

— Тут?

Франческа кивнула. Я заглянув усередину й посвітив ліхтариком смартфона. Я чудово пам’ятав її гаманець, зроблений за індивідуальним замовленням у майстерні батькових родичів: невеличкий, чорний, із тонкої шкіри, з витисненою монограмою перших літер імені та прізвища власниці. Цю, без сумніву, коштовну річ, дівчина отримала в подарунок від батька на повноліття, тому втрата водійських прав і банківських карток, порівняно з цим гаманцем, була простою дрібницею.

Я ще раз посвітив ліхтариком, але нічого, крім сміття, не побачив.

— А ти далеко його закинула? Ти просто розтисла пальці чи перед тим розмахнулася?

— Я не пам’ятаю…

— Щоб тобі добре було! Держи телефон, я там поворушу!

Я перехилився через люк усередину й запустив обидві руки в сміття. Франческа взяла в руки мій телефон і теж втислася в люк. Збоку ми нагадували двох єнотів, що потрошать смітник у пошуках солоденького. У вухах мені залунала пісенька єнотика: «От улибкі станєт дєнь свєтлєй». Напевно, саме цю пісеньку і співав малий, коли порпався у смітниках. Знали б про це діти!

Перебравши руками все, що було в межах досяжності, я нарешті виліз.

— Нічого не знайшов. Принаймні прямо біля люка твого гаманця немає — я все ретельно передивився, до самого дна. Мабуть, ти його все-таки кинула з силою. Дивися, яка тут гора сміття — мабуть, він десь усередині.

Чорні Франчесчині очі наповнилися гіркими слізьми. Я страшенно не люблю, коли в моїй присутності плачуть.

— А, чорт із тобою! — махнув я рукою. — Давай сюди телефон, я поліз усередину!

До початку зміни було ще п’ятнадцять хвилин, і я наївно вважав, що за цей час поперекидаю приблизно центнер сміття.

Я заліз у контейнер і насилу втримав рівновагу, щоб не звалитися в самісіньку середину величезної купи, яку за кілька годин накидали мої любі колеги. Чесно, я ніколи не задумувався, скільки сміття продукує людина за своє життя. Найстрашніше — де це все потім дівається! Якщо його сортують і переробляють — це ще півбіди. Але якщо все це лайно просто складають на полігонах просто неба, то це катастрофа! Ми в прямому сенсі засираємо те місце, де живемо!

З такими невеселими думками я нарешті знайшов стійку позу й озирнувся.

Величезний контейнер за розмірами дотягував до об’єму кухні в радянських «хрущовках». Сміттям була завалена майже вся підлога, і його рівень сягав мені до колін. Було, де розвернутися, скажу я вам.

— Чессіно, я пошукаю тут, бо далі, ніж я стою, ти його закинути не могла. І про що ти, дівчино, думала?!

— Пробач, пробач, caro mio, вічно ти через мене страждаєш… — бурмотіла метальниця гаманців, турботливо підсвічуючи мені телефонним ліхтариком.

І тут я щось побачив. Книжка! Який ідіот викинув у смітник книжку?!

— Франческо, диви, книжка!

Я простягнув їй книжку обсягом десь півтисячі сторінок, не менше. Напарниця обережно, двома пальцями взяла фоліант. Раптом очі її розширились і стали завбільшки, як два ґудзики.

— От зараза! От довбані гади! Просто pizdiets! Ти знаєш, що це за книжка, Джорджіо?!

— Гадки не маю, але вона чимось залита. Думаю, що кавою.

— К бісу каву! Це «Berkeley Problems in Mathematics»!

— І?

— Це означає, що мені тепер буде що читати принаймні місяць! Ти знаєш, скільки вона коштує?!

— Франческо, от нащо ти мене питаєш про те, чого я близько не знаю?! Особливо коли я намагаюся знайти твій дрипаний гаманець!

— Джорджіо, ти найкращий на світі! Що б я без тебе робила?!

Я знов занурився у сміття.

— Франческо, ти чого тут? — почув я голос сержанта Маковскі.

У контейнер увірвався потужний промінь армійського ліхтарика.

— Джорджіо?! Ти якого біса у смітнику?! Знову забув ланч і шукаєш чогось смачненького?! — начальник охорони зареготав.

— Смійся, смійся, телепню, — буркнув я. — Тільки грижу не насмій.

— Я гаманець у смітник викинула… — зніяковіло зізналася Франческа.

— Гаманець? Навіщо? — Маковскі задав єдине логічне запитання, хоч людина, яка добре знає мою напарницю, спитала б не «навіщо», а «як».

— Спитай краще, чого я свою голову не викинула. Я його зі сміттям переплутала.

— Зі сміттям?!

— Так! — прошипіла дівчина. — Уяви собі, зі сміттям! А Джорджіо його тепер шукає!

— А, так би й сказала! Ану посунься! — сержант схопився руками за верх контейнера й просунув у люк обидві ноги. — Привіт, друже! Як успіхи?

— Книжку знайшов. Франческа сказала, що потрібна річ, візьмемо. Гаманця поки що не знайшов.

— Дірокол!!! Цілий! Не поламаний! — Маковскі тримав у руках старезний дірокол на три стрижні — для великих аркушів.

— Ну дірокол, ну то й що?! Він тобі потрібен?

— Аякже! Протоколи оглядів підшивати!

Я критично подивився на сержанта.

— Ох, Маковскі, такий великий, а розуму, наче в білки!

— Чого це? — образився сержант.

— А того, — Франческа з півслова здогадалася, до чого я гнув. — Якщо тобі потрібен новий дірокол, то треба йти до суперінтенданта бази, сержанта МакКарті!

Маковскі почервонів і відкинув дірокол так, ніби він йому руки попалив.

— Ото ще придумаєте…

Ми з напарницею з усієї сили зареготали. Смішно це, мабуть, сприймалося збоку: дівчина голосно регоче коло смітника, а смітник їй відповідає глухим басом.

Раптом Франческа різко замовкла, ніби чимось удавилася.

— Гей, що там у тебе? — спитав я із контейнерних надр. — О, я тут пончика знайшов! Майже новенький, шоколадний! Тобі взяти?

— Ні! — пискнула напарниця.

— Ти ж любиш шоколадні, камон!

— Джорджіо, пробач! Це не той смітник!

Я відчув палке бажання подержати когось за тонку горляночку.

— Francesca, ragazza mia, mi chiedo, ma che diavolo?! [38]

— Чого це «якого біса»?! Ну переплутала я, scusi [39]! — напарниця, винувато кліпаючи очима, позадкувала від смітника. Вона знала, що коли я намагаюся говорити італійською, то я або сильно розчулений, або навпаки.

— «Scusi?!» Я заліз у цей смердючий контейнер із головою, а ти мені кажеш «scusi»?!

Сержант Маковскі гиржав, наче кінь, який щойно скинув набридлого вершника.

Поки я вилазив зі смітника, мій гнів змінився на нестримний сміх: уявіть собі, як і про що треба було думати, щоб не пам’ятати, повз який саме смітник ти проходила. Заради справедливості зауважу, що через сорок футів за рогом, одразу коло виходу зі стоянки, стояв точно такий самий контейнер. І якщо йти з парковки, то саме він буде перший, а не той, що стоїть коло нашого корпусу.

Гаманець лежав одразу коло люка, між коробкою із-під пончиків і пакетом. Його ще не встигли завалити сміттям, що, зрештою, не дивно — минуло всього півгодини, тридцять хвилин. Але це були дуже насичені тридцять хвилин… Саме з таких хвилин — несподіваних, різних на запах — і складається наше життя.