Чорнильно-чорне серце. Книга 6

91

Відкрили коси гіркоту

Змарнілого лиця.

Вже не бажали тайну ту

Ховати до кінця.

Й оправили бентегу в круг

Тернового вінця.

Мері Елізабет Кольридж,

«По той бік люстра»

Нога завдавала Страйкові більше клопоту, ніж він зізнався Робін. Вранці його розбудив новий напад спазмів, гарячий біль омивав задню поверхню стегна щоразу, як він наступав на протез: нога не хотіла носити вантаж його тіла, взагалі не хотіла жодних навантажень.

Маючи вибір, він би ще одну ніч переночував у готелі «Зет» і відпочив, але Мерфі сказав, що можна повертатися додому. Пам’ятаючи песимістичне ставлення бухгалтера до видатків, Страйк повернувся разом із Робін до готелю, тільки щоб зібрати речі і забрати їх на Денмарк-стріт.

Від сходження на третій поверх біль у куксі посилився. Подрімати перед тим, як їхати до Ясмін Везергед у Кройдон, не вийшло, бо в офісі дуже шуміли ремонтники. Тож Страйк умостився за столиком у кухні, поклавши ногу на сусідній стілець, і замовив новий письмовий стіл, шафку для документів, комп’ютер та комп’ютерний стілець, а також диван. Все мали доставити за кілька днів.

Новина про арешт членів «Розполовинення» увірвалася у ЗМІ за кілька годин після його повернення додому. Решту часу до вечора Страйк курив електронку, пив каву і оновлював новинні сайти. Більшість заміток, природно, зосереджувалися на тому, що сина Єна Піча, мультимільйонера-технократа, який балотувався на посаду мера Лондона, вивели у кайданках з розкішного будинку на Бішопс-авеню. На фото було видно античні колони і запарковану перед фасадом новісіньку «мазераті». Фотографії білявого Уруза з татуюванням «88», лисого, як коліно, Турісаза з руною на кадику, Бена-бомбороба зі скляним поглядом та Воллі Кард’ю, підписаного як «зірка ютубу», з’являлися в самому кінці статей. Під вартою опинилися дев’ятнадцятеро молодиків. Більшість затримали у Лондоні, але арешти також мали місце у Манчестері, Ньюкаслі та Данді. Страйк уявляв, як тішаться Раян Мерфі та Анджела Дарвіш. Він добре знав, як воно, — закрити справу, і навіть заздрив їм.

О п’ятій вечора Страйк вирушив у бік Кройдону і за годину вже кульгав уздовж Лоуер-Аддіскем-Роуд. На цій сонній вулиці Робін стежила за будинком Везергедів, сидячи у кафе «Весела ковбаска».

Страйк вирішив спершу теж постежити за оселею Везергедів, а вже тоді стукати у двері. Кукса була різко проти сорокахвилинного вештання під зачиненими крамницями через дорогу, але Страйк зрозумів, що все було недарма, коли нарешті побачив на вулиці біляву Ясмін із великою сумкою через плече і в тому самому чорному кардигані, що й на світлинах, які кілька тижнів тому надіслала йому Робін. Не відриваючи очей від телефона, Ясмін на автоматі відчинила двері батьківського будинку і зникла всередині.

Страйк п’ять хвилин почекав, а тоді перетнув вулицю і натиснув на дзвінок. Скоро двері прочинилися: перед ним стояла Ясмін, так само з телефоном у руці. Незнайомець на порозі дещо здивував її.

— Добрий вечір, — привітався Страйк. — Ясмін Везергед?

— Так, — збентежено кивнула вона.

— Моє ім’я Корморан Страйк. Я приватний детектив. Я хотів би поставити вам кілька питань.

Подив на круглому пласкому обличчі Ясмін умить змінився страхом.

— Це не займе багато часу, — провадив Страйк. — Всього лише кілька питань. Філіп Ормонд знає мене і може за мене поручитися.

У коридорі за спиною Ясмін з’явилася старша жінка. Вона мала густе сиве волосся і таке саме пласке обличчя, як у доньки.

— Хто це?

— Це... цей чоловік мені хоче поставити кілька питань, — відповіла Ясмін.

— Про що? — спитала місіс Везергед, дивлячись на Страйка овечими очима.

— Про мою книжку, — збрехала Ясмін. — Я... гаразд, заходьте, — додала вона, звертаючись до Страйка. — Це не займе багато часу, — запевнила вона маму.

Страйк подумав, що (як і у випадку Ініґо Апкотта) бажання Ясмін дізнатися, нащо він прийшов, переважило її дуже очевидний страх. Вона провела Страйка до вітальні, вікна якої виходили на вулицю, і міцно зачинила двері перед матір’ю.

Складалося враження, що в кімнаті нещодавно був ремонт: чистісіньке блакитне килимове покриття пахнуло новою гумою, а на шкіряний гарнітур кремового кольору, здавалося, ще майже не сідали. Найпомітнішим предметом у вітальні був великий телевізор із пласким екраном. На фотографіях, що купчилися на бічному столику, здебільшого були зображені дві маленькі чорняві дівчинки. З їхньої подібності до Ясмін Страйк виснував, що то її небоги.

— Сідайте, — запросила Ясмін, і Страйк сів на диван, а вона — у крісло, поклавши телефон на підлокітник.

— Коли ви розмовляли з Філіпом? — спитала Ясмін.

— Кілька тижнів тому, — відповів Страйк. — Мою агенцію найняли встановити особу Аномії. Гадаю, він вам про це розповідав.

Ясмін кілька разів швидко моргнула, а тоді спитала:

— На Коміконі зі мною спілкувалася ваша партнерка?

— Саме так.

— Ну, я вже розповіла поліції все, що знаю, тобто нічого? — сказала Ясмін, і Страйк зауважив висхідну інтонацію, про яку чув від Робін.

— Моїй партнерці ви сказали інше. Ви сказали, що склали докупи всі натяки і встановили особу Аномії.

Правою рукою Ясмін гладила ідеально нафарбовані нігті на лівій. Вдома вона перевзулася в уґґи, які лишили на новому килимі великі пласкі сліди.

— Ви ж Серцелла з «Гри Дрека», — мовив Страйк.

У Ясмін побіліли губи. Якщо вона і хотіла відповісти недовірливим «я... що?», то відверто не була здатна вимовити ці слова хоч трохи переконливо, тож просто оніміло дивилася на Страйка.

— Не знаю, чи ви бачили сьогоднішні новини, — сказав Страйк. — Дев’ятнадцятьох членів ультраправого терористичного угруповання...

Ясмін розридалася. Водоспад важкого пшеничного волосся затулив її обличчя, яке Ясмін сховала у долонях, товсті ноги в уґґах тремтіли. Страйк підозрював, що діловим підходом доб’ється від Ясмін більшого, ніж якщо проявить співчуття, тож просто мовчки чекав, поки вона себе опанує.

Минула майже хвилина, перш ніж Ясмін знову підняла голову. Її обличчя і шию покривали червоні плями, туш від сліз розмазалася, і під опухлими очима з’явилися сірі патьоки.

— Я нічого не знаю, — благально промовила вона. — Нічого!

Не маючи під рукою носовичка, Ясмін витерла очі й ніс рукавом чорного кардигана.

— Нам обом відомо, що це не так, — без усмішки відповів Страйк. — Де ви взяли те досьє з доказами, ніби Еді Ледвелл була Аномією?

— Я сама його уклала? — ледь чутно відповіла Ясмін.

— Не ви, — спокійно відповів Страйк. — Хтось інший уклав це досьє і передав його вам у «Грі Дрека».

Сильна припухлість очей Ясмін дала Страйкові зрозуміти, що вона не вперше за сьогодні плаче. Мабуть, новина про арешти членів «Розполовинення» змусила її ридати від страху в офісній вбиральні, а потім вона ретельно нафарбувалася заново.

— Нам відомо, що двоє членів «Розполовинення» проникли у модераторський канал, — провадив Страйк. — Скоро поліція перевірить пристрої, з яких ЛордДрек та Віліпечор...

Почувши ці імена, Ясмін аж зойкнула, ніби Страйк хлюпнув на неї крижаною водою.

— ...заходили у «Гру Дрека». Справою також займається МІ5. Вони скоро вийдуть на вас, і тоді...

Ясмін знову заплакала, притискаючи долоню до вуст і розхитуючись туди-сюди на кріслі.

— ...спитають, чому ви не розповіли їм...

— Я не знала! — крізь пальці вимовила Ясмін. — Не знала! Не знала!

— ...звідки взяли те досьє...

Почувся тихий стукіт, двері почали відчинятися.

— Не бажаєте чашечку... — почала місіс Везергед.

— Ні! — придушеним голосом відповіла Ясмін.

Місіс Везергед всунулася у двері зі стривоженим виглядом. Як і донька, вона мала на ногах уґґи.

— Що тут коїться?

— Мамо, я тобі потім розкажу, — прошепотіла Ясмін. — Просто йди!

Мати Ясмін збентежено пішла. Щойно двері зачинилися, Ясмін знову сховала обличчя у долонях і почала схлипувати. Вона щось бурмотіла, але Страйк не міг зрозуміти що, аж поки розчув:

— ...так... принизливо...

— Принизливо? Що?

Ясмін підняла голову. Очі й ніс у неї були мокрі.

— Я... я думала, що ЛордДрек — актор? Він казав, що він актор, було дуже переконливо... і я пішла на його п’єсу, і сказала жінці на дверях, що прийшла Серцелла... він мені обіцяв дати автограф... за кулісами? А він взагалі на мене не дивився, а я все повторювала: «Це я! Це ж я!» І тоді...

Новий потік схлипувань.

— Якщо ви робитимете вигляд, що їх у грі не було, вас приймуть за одну з них, — безжально вказав Страйк. — Люди вважатимуть, що ви допомагали їм із власної волі.

— Неможливо, — у відчайдушному протесті піднесла голову Ясмін. — Ну тобто всі ж знають, що я лівачка? Це видно з усіх моїх соцмереж?

— Люди весь час брешуть про себе в інтернеті. Прокурор скаже, що ви симулювали ліві погляди, щоб приховати свої справжні уподобання.

Ясмін секунду чи дві дивилася на нього повними сліз очима, а тоді її прорвало (чому детектив не дуже здивувався).

— А я думала, ви Аномію шукаєте? Нехай поліція займається «Розполовиненням», до чого тут ви! Чи ви хочете ще більше прославитися? Чи що?

— Якщо ви радше говоритимете про Аномію, я тільки за, — відповів Страйк. — Ви не думали, що ця людина могла убити Ледвелл?

— Та звісно що ні! — тихо ахнула Ясмін.

— Навіть після того, як ця людина хвалилася убивством у грі?

— Та це просто... ну, це ж просто жарт? — озвалася Ясмін, намагаючись зобразити недовіру.

— А вам не спадало на думку, що це не жарт? Що Аномія — справді вбивця?

— Звісно, ні! — повторила Ясмін.

— Як просувається ваша робота над книгою? Аномія так само отримуватиме частину прибутків?

— Я не... я поставила проект на паузу? Бо...

— Бо одного з ваших співавторів арештували за підозрою у вбивстві, а другий, можливо, і справді вбивця?

— Бо... бо це не на часі, — задихнулася Ясмін.

— Ви усвідомлюєте, що детальні відомості про нових персонажів Еді і про сюжет фільму, які вам надав Ормонд, походять з її телефона, який він забрав і сховав після її убивства?

Страйк розумів, що за фасадом припухлих очей і переляку зараз розпадаються на порох мрії Ясмін про інтерв’ю та гарні фотографії, про престиж у фандомі, про статус опублікованої письменниці.

— Якщо виявиться, що це Аномія убив Еді Ледвелл та перетворив Джоша Блея на паралітика...

— Джош не паралітик! — із відчайдушною переконаністю заперечила Ясмін. — Я знаю, люди подейкують про таке, але це неправда. Я чула, що йому вже значно краще?

— І де ви це чули? Це сказав якийсь користувач твіттера, у якого є друг, а у друга сестра працює в шпиталі? У Джоша паралізована одна половина тіла, а іншою він нічого не відчуває — і я це знаю точно, бо розмовляв із ним у лікарняній палаті.

Ясмін зблідла ще сильніше. Пальці, якими вона смикала рукав, тремтіли.

— Якщо на них напав Аномія... — натиснув на неї Страйк.

— Якщо Аномія той, хто я думаю, то це точно не він, — прошепотіла Ясмін. — Він фізично на такс не здатний.

— І хто ж, на вашу думку, — спитав Страйк, — Аномія? Ясмін завагалася, а тоді відказала:

— Ініґо Апкотт.

Такого Страйк не чекав.

— Чому ви вирішили, що це Апкотт?

— Ну, просто Аномія... говорить, як він? Аномія знає латину, а Ініґо завжди вживає латинські цитати? І ще Аномія розповідав про важке життя, а Ініґо ж прикутий до візка? І Аномія страшно сердиться, що Еді звільнила Катю, а Ініґо злиться, що ні Джош, ні Еді Каті нічого не платили, і я кілька разів від нього чула такі скарги, коли бувала у них вдома? А ще якось, — додала Ясмін, — я бачила, як Ініґо грає у гру?

— Бачили, як він грає? — перепитав Страйк.

Ясмін кивнула і витерла мокрий ніс рукавом кардигана.

— У нього комп глючив? А я пішла розібратися і побачила, що він робив, коли все зависнуло? Він був у грі. Я тоді вирішила, що він просто хотів подивитися, що воно? Бо Джош та Еді бували у Каті, говорили про гру, про Аномію? Але потім я додала два і два...

«І вийшло двадцять два».

— ...і все склалося, бо він не виходить із дому і весь час сидить за комп’ютером? І він художник і чув всі наші розмови про «Чорнильно-чорне серце» ? Мабуть, розробив гру для власної втіхи, як мистецький проект...

— Вам Аномія схожий на чоловіка, якому за шістдесят?

— Ну... так? — знову нашорошилася Ясмін. — Ініґо, він... запальна людина? Багато лається і не терпить Джоша? Але Еді йому попервах наче подобалася, а потім вона погано відгукнулася про гру, і він образився? Адже він доклав стільки зусиль?

— Вам подобається Ініґо?

— Мені... так. Мені його шкода, бо він дуже хворий? І коли я вперше прийшла до них, він був милий, але потім... ну, він такий, він буває владний і грубий, і як на мене... Аномія теж такий? Проте, — додала вона, захищаючись, — це ж просто теорія і все...

Страйк подумав, що Ясмін так довго жила у віртуальному світі анонімних людей, що в неї почали руйнуватися причинно-наслідкові зв’язки. Одна теорія була їй не гірша за іншу, аби лиш тішила її самолюбство у ролі інсайдера. Для «Розполовинення» це були цінні риси, але свідок із неї через це виходив нікудишній.

— Ви з Ініґо якось обоє були на. різдвяній вечірці у Норт-Ґров, правильно?

— Так? — відповіла Ясмін, явно не розуміючи, до чого це питання.

— Він розповів мені, що бачив вас із Нільсом де Йонґом.

Ясмін здавалася шокованою, але Страйк ніби розгледів і тінь самовдоволеності.

— Він... попросив у мене поцілунок під омелою, та й по всьому.

— Вас сильно здивує звістка, що Ініґо чув, як ви тоді назвали себе Аномією?

Тепер Ясмін справді була шокована.

— Та це брехня! Та я!.. Це курці на сміх!

— Не пригадуєте, про що ви з Нільсом розмовляли, коли він вас поцілував?

— Я... ми були дуже п’яні? І... здається, він сказав, що я сумна, і запропонував мене підбадьорити? І... і затягнув мене під омелу?

Страйк підозрював, що досі нічого подібного чоловіки з Ясмін не робили.

— А Нільс часом не говорив про Аномію в абстрактному сенсі?

— Про що ви?

— Про аномію як стан аморальності?

Ясмін це збентежило, і Страйк уточнив:

— Ви не звернули уваги на слово «аномія» на вітражі у кухні в Норт-Ґров?

— Там таке є? — здивувалася Ясмін (здавалося, цілком щиро).

— Ви коли-небудь розмовляли з Аномією... я зараз про людину... по телефону?

— Ні. Тільки писала на електронну пошту.

— Яка в нього адреса? — спитав Страйк, витягаючи з кишені записник.

— Я вам не скажу. — Червоні очі Ясмін знову наповнилися сльозами, але вона злякалася. — Аномія мене уб’є.

— І тут ви дуже праві, — кивнув Страйк. — Ви розумієте, що Моргауса було вбито?

— Що? Ні, він же... що-о?

Страйк бачив, що вона силується осягнути почуте.

— Я вам не вірю, — нарешті заявила Ясмін.

— Подивіться, — відповів Страйк. — Вікас Бхардвадж. Кембриджський університет. Йому перерізали горло.

Ясмін, здавалося, ладна була виблювати.

— Звідки ви знаєте, що він Моргаус? — нарешті спитала вона ледь чутно.

— Якщо ви подивитеся новини, — відповів Страйк, ігноруючи її питання, — то побачите, що убивство збіглося у часі зі зникненням Моргауса з гри.

— Я вам не вірю, — повторила Ясмін, але її трусило. — Ви просто хочете мене налякати.

Крізь тюль на вікні Страйк побачив, що до будинку йде огрядний сивочолий чоловік із дипломатом. Скоро потому з-за дверей у коридор почулася притишена розмова: вочевидь, стривожена мати Ясмін скаржилася її батькові на незнайомого здоровила, який докучає їхній доньці.

Двері прочинилися, і батько Ясмін зайшов до вітальні так само з дипломатом у руці.

— Що відбувається? Ясмін, хто це такий?

— Нічого... Я потім все поясню...

— Хто це такий? — наполягав батько, якого, природно, стривожили заплакані очі доньки.

— Корморан Страйк, — відрекомендувався детектив, незграбно підводячись на ноги; підколінне сухожилля криком просило пощади. Страйк простягнув руку. — Я приватний детектив, ваша донька допомагає мені розкрити справу.

— Приватний... Це що таке? — розлютився містер Везергед, ігноруючи простягнуту руку Страйка, а мати Ясмін тим часом боком пробралася до кімнати і визирнула з-за його спини. — Це знову той клятий мультфільм?

— Татку, просто вийди, — прошепотіла Ясмін. — Прошу тебе. Я скоро теж вийду, і... і все поясню.

— Я...

— Прошу, таточку, дай мені закінчити розмову! — дещо істерично попросила Ясмін.

Її батьки неохоче покинули вітальню. Двері знову зачинилися. Страйк опустився на диван.

— Ви ж розумієте, — почав Страйк, перебиваючи Ясмін, — що коли все це вийде на світло... а так і буде, бо просто у цей час, поки ми тут розмовляємо, поліція та служби безпеки забирають комп’ютери та телефони членів «Розполовинення»... громадськість, ЗМІ та присяжні вирішать, що ви з власної волі взяли досьє зі сфабрикованими звинуваченнями проти Еді Ледвелл, яке уклали, бажаючи їй смерті, терористи? А тоді передали це досьє Джошеві Блею, щоб налаштувати його проти неї? Ясмін, ви уявляєте, як будете виглядати, коли світ почує, що ви радісно грали у гру, знаючи, що в ній орудують терористи... ба більше, ви цю гру модерували... і водночас планували написати книгу, засновану на інформації, украденій у вбитої жінки? Я хочу вас одразу попередити: лідер «Розполовинення» заявить, що убив Ледвелл і покалічив Блея Аномія, і що одного з членів організації штовхнув під поїзд теж Аномія. Та хто б це не був, «Розполовинення» чи Аномія, ви все одно у лайні по вуха.

Ясмін зіщулилася, сховавши обличчя у долонях, і знову заридала.

— Ваша єдина надія, — сказав Страйк голосно, щоб вона точно почула його попри тремкі схлипи, — це вчинити правильно, просто тут і тепер, з власної волі. Покиньте гру, розкажіть поліції все, що знаєте, і допоможіть мені вистежити Аномію.

— Я не м-можу, як я вам д-допоможу? Якщо це не Ініґо...

— По-перше, дайте мені електронну адресу Аномії, — сказав Страйк. — По-друге, допоможіть мені знайти модераторку на ім’я Паперовобіла.

— А вона вам навіщо?

— Я вважаю, що їй загрожує небезпека.

— Як це?

— Моргаус міг назвати їй справжню особу Аномії.

— Ох...

Ясмін витерла обличчя рукавом, ще сильніше розмазавши макіяж, а тоді промовила:

— Я нічого про неї не знаю.

— Ви разом були у «Грі Дрека» кілька місяців, тож бодай щось ви таки знаєте. Нам відомо, що Віліпечор показував вам її фото.

— Звідки ви це...

— Звідки я знаю — неважливо. У вас лишилося її фото?

— Ні... вона на ньому...

— Гола?

— Ні... не повністю.

— Опишіть її.

— Вона... гарненька. Струнка. Руда.

— Який вік?

— Не знаю... років двадцять? Менше?

— Вона колись натякала на те, де живе?

— Вона... було, що один раз вона обмовилася, що живе дуже далеко від Лондона. Це було, коли...

— Коли? — підштовхнув її Страйк.

Ясмін нервово посмикала рукав кардигана, а тоді відповіла:

— Коли я сказала іншим модераторам, що Джош та Еді збираються зустрітися та поговорити про досьє.

— Ви їм сказали, де саме буде зустріч? — різко спитав Страйк.

— Ні. Паперовобіла розпитувала, але я не сказала їй, бо Джош би мені не пробачив, якби хтось припхався туди по автограф? А вона тоді надулася і сказала, що все одно не приїхала б, бо живе дуже далеко від Лондона? А тоді сказала, що й так очевидно, де буде зустріч, а потім ляснула дверима.

— Як гадаєте, фанат «Чорнильно-чорного серця» міг би здогадатися, що Джош та Еді планують зустріч на цвинтарі?

— Ну, може? — відповіла Ясмін. — Тобто... це ж їхнє місце, правильно?

Саме там... це все сталося.

— Можете пригадати, що ще Паперовобіла розповідала про своє життя, про місце, де живе?

— Ні. Я тільки знаю, що всі чоловіки на неї запали? Але їй подобається... їй подобався Моргаус.

— Як гадаєте, скільки людей бачили те частково оголене фото?

— Та, мабуть, всі хлопці? Віліпечор мені сказав, що вона хотіла відправити його Моргаусу, але натомість кинула Аномії? А вже Віліпечор, мабуть, показав всім хлопцям...

— Гаразд, — кивнув Страйк і зробив помітку в записнику. — А тепер назвіть мені електронну адресу Аномії.

Мить вагання, і Ясмін взяла телефон, який лежав на підлокітнику її крісла, відкрила пошту і продиктувала:

— Адреса «cagedheartl4@aol.com». Всі літери малі, «14» написано цифрами.

— Дякую, — сказав Страйк. — Чотирнадцять... як правило 14?

Ясмін, яка знову витирала обличчя рукавом, кивнула.

— Питаю з чистої цікавості: які решта тринадцять правил? — спитав Страйк.

— Їх нема, — нерозбірливо відповіла Ясмін. — Це єдине правило.

— Тоді чому воно називається чотирнадцятим?

— Це улюблене число Аномії.

— Чому?

Вона знизала плечами.

— Гаразд, — сказав Страйк, закрив записник і дістав гаманець. — Ясмін, ви мені дуже допомогли. Хочу дати вам пораду: подзвоніть цьому чоловікові... — Він розкрив гаманець, дістав картку Раяна Мерфі і простягнув їй. — ...і розкажіть йому все, що розповіли мені. Абсолютно все. А після цього я вам раджу назавжди покинути цю гру.

— Я не можу, — відповіла Ясмін. Губи в неї були білі.

— Чому не можете?

— Бо Аномія сказав... якщо я піду...

Вона раптом засміялася — безрадісно, трохи істерично.

— ...він скаже поліції, що я допомагала терористам? Але якщо... якщо я сама звернуся в поліцію... то хоча б більше не доведеться...

Ясмін замовкла.

— Вам не доведеться?..

Ясмін знову витерла очі рукавом, а тоді скрушно промовила:

— Аномія мене, ну... шантажував?

— Для чого?

— Щоб... щоб я зображала його? Ну, у грі?

— Що саме ви маєте на увазі? — спитав Страйк, якого спіткав страшний здогад.

— Ну, він просив, щоб я була замість нього? У грі? Іноді? Дав мені свій пароль і казав, коли треба його замінити? А інакше він скаже поліції про досьє?

— Як давно ви це робите? — спитав Страйк, гарячково пригадуючи всіх підозрюваних, яких вони виключили на основі того, що ті не користувалися жодними пристроями, поки Аномія був у грі.

— Не знаю, — знову схлипнула Ясмін. — Відколи... Після того, як я розповіла Аномії, що розмовляла з вашою партнеркою? На Коміконі?

— Ісусе Христе, — вимовив Страйк. Стримуючись, щоб не дати волю гніву, він спитав: — Вам це прохання не здалося дивним?

— Та трохи здалося... я спитала, чому маю це робити, а він сказав, що я просто маю.

— Ви пам’ятаєте, коли саме ви були Аномією? Ви якось фіксували ці випадки?

— Ні, — нещасним голосом відповіла Ясмін. — Це було багато разів, я всіх не пам’ятаю... А що?

— Річ у тім, — відповів Страйк, якому вже не було ніяково лякати аж настільки недалеку людину, — що ви допомагали Аномії створити алібі. На вашому місці я б сильно напружився і спробував згадати, чи ви не зображали Аномію у той вечір, коли Вікасу Бхардваджу перерізали горло. Гадаю, поліцію ця інформація дуже зацікавить.

Страйк підвівся і пішов геть. Він так злився на Ясмін, що більше не сказав їй ні слова.

Батьки Ясмін кинулися до вітальні, щойно Страйк прочинив вхідні двері. Зачиняючи їх по собі, він почув, як вони закидають доньку стривоженими питаннями, а Ясмін відповідає панічним криком.