Чорнильно-чорне серце. Книга 6

64

...і він радів нагоді пожалітись

Й поплакатися, хоч півжартома,

На майорат, нещастя спадкоємця

Й знегоди володіння добрим статком...

Джин Інґлов,

«Братія та проповідь»

Робін ніяк не могла викинути з голови образ паралізованого Джоша і як він плакав у перегрітій палаті над склянкою води, якої не міг підняти. Протягом наступних кількох днів її думки раз у раз поверталися до молодика у візку. Як він? Яка вірогідність, що він хоча б частково відновить чутливість і рухливість? І коли слід — якщо взагалі слід — очікувати, що він змириться з новим життям, у яке його було так жорстоко пожбурено?

Також вона думала про Страйка, бо у шпиталі побачила зовсім неочікувану сторону свого партнера, якої раніше не знала. Коли треба було проявити співчуття до підозрюваних чи працівників, він нерідко віддавав ініціативу Робін. Власне, його схильність скидати на Робін, як він одного разу сказав, «сюсі-мусі», спровокувала їхню найбільшу на цей час сварку, протягом якої, серед іншого, було піднято і тему придбаних в останній момент квітів. До інтерв’ю з Блеєм Робін гадала, що коли йдеться про висякування носів чи витирання сліз, Страйк очікує, що це візьме на себе вона; і справді, коли Джош нарешті розплакався, Робін вирішила, що має дати цьому раду як єдина присутня жінка; можливо, таке поривання виникло у неї підсвідомо, бо майже весь лікарняний персонал, який трапився їм у коридорах шпиталю, складали жінки. Однак це зробив Страйк, причому зробив з якоюсь непоказною чоловічою практичністю, яку Блей зміг прийняти.

Дуже скоро Робін почала сердитися на себе за думки про той неочікуваний вияв емпатії; так нікого не розкохаєш! Тож вона вкотре звернулася до надійних заспокійливих засобів, нагадавши собі про нову подружку Страйка і про його несвоєчасну участь у розлученні своєї екс-нареченої.

У Страйка спогади про поїздку до шпиталю також були пов’язані з думками про Робін, але ці думки мали менш сентиментальний присмак. Вже не вперше він мав привід подивуватися тому факту, що жінка, яка прийшла до нього як тимчасова секретарка, виявилася найкращим надбанням агенції. Дістати лист Кеа зі смітника, швидко проаналізувати його зміст, відзначити момент, який слід було прояснити з Джошем, і все це — без зайвої суєти чи демонстративності; це, може, був не найпоказніший із детективних здобутків Робін, але Страйку він здався чудовим прикладом тієї ініціативності, якої він звик очікувати від своєї партнерки. І якщо йому було мало причин, щоб справді оцінити цю рідкісну й коштовну рису, то в агенції нагодився противний Натлі, чия самовдоволеність з приводу дуже посередніх досягнень різко контрастувала з невимушеною ефективністю Робін.

Джош Блей був не першим молодим чоловіком, ставший калікою через жорстокість ближнього, що трапився колишньому офіцеру військової поліції. Направду Страйк підозрював, що якби він зустрівся зі здоровим та неушкодженим Блеєм, той би йому сильно не сподобався. Страйк знав, що упереджено ставиться до певних умонастроїв та способів життя, бо дитиною постраждав від саме такого розгнуздано-неформального підходу, який з ентузіазмом практикували у Норт-Ґров. Його власні дисциплінованість та потяг до акуратності й порядку замість неохайності та хаосу великою мірою були реакцією на спосіб життя, який провадила Страйкова мати. У юному віці Страйк надто багато годин пронудився світом у компанії різних вічно обкурених персонажів, щоб вбачати радість чи інтерес у чаді алкоголю, наркотиків та рокової музики, який для Леди був природнім середовищем. Вічно одурманений та п’яний, довговолосий та вродливий Джош Блей був із тих чоловіків, яких Лсда вважала найпривабливішими; це теж додавало Страйкові антипатії до цього типажу.

Однак — на свій подив — Страйк виявив у молодика, якого зустрів у відділі травм хребта, риси, гідні поваги. Блей так карався, бо зміг безпристрасно оцінити свою поведінку, і це справило на детектива враження. Жодній людині в становищі Блея не можна було б дорікнути за жалість до себе, однак Страйк був вражений тим, що Джош найбільше переймається через смерть колишньої подруги та співавторки. Детектив, який іноді бачив у снах розірваний тулуб сержанта Ґері Топлі, чиє життя забрав той самий вибух, після якого у Страйка не стало ноги, чудово розумів провину вцілілого та ганьбу темних думок того, хто лишився жити, нехай і в скаліченому тілі. Але найбільш неочікуваним — бо за попереднім розслідуванням здавалося, ніби Блей у партнерстві, що породило «Чорнильно-чорне серце», був радше баластом — для Страйка виявилося те, що деякі його ремарки показували розум та спостережливість. Було відчуття, що жодне з проведених інтерв’ю не наблизило його до розуміння психології Аномії аж настільки, а власні думки аніматора виявилися не менш цінними, ніж приватні повідомлення, які він показав.

Саме з таким настроєм і, фігурально кажучи, запахом лікарняного знезаражувача у ніздрях Страйк вирушив на ранню вечерю з Грантом Ледвеллом ввечері у середу. Він вирішив поїхати до Доклендсу громадським транспортом, щоб не перевантажувати досі вразливе підколінне сухожилля за кермом.

Ресторан «Рушниця», який обрав за місце зустрічі Ледвелл, стояв на березі Темзи. Вивіска красувалася фальшивим отвором від кулі завбільшки як грейпфрут, а декор всередині був цілком традиційний. Страйка, який виявився першим відвідувачем цього вечора, провели під стіною зі зразками вогнепальної зброї до порожньої зали, обшитої дерев’яними панелями, та посадили за столик для двох, звідки було добре видно Купол тисячоліття — округлу шатровидну споруду на іншому березі.

Точно як Робін у Колчестері, Страйк мав час поміркувати, що міг сказати про чоловіка, на якого він чекав, такий вибір закладу. Якщо не зважати на той факт, що Грант запросив детектива до Доклендсу, бо тут був головний офіс компанії «Шелл», де він працював (замість запропонувати зустрітися в центрі, що було б зручніше для Страйка), цей елегантний гастропаб з меню у шкіряних палітурках і виставкою дробовиків дихав такою собі ідеалізованою маскулінною англійськістю.

Вирішивши, що він не зовсім на роботі, Страйк замовив собі пінту, і щойно її принесли, задзвонив мобільний. Страйк подумав, що це може бути Ґрант, який дзвонить сказати, що запізнюється (і таким чином утверджує свою вищість), але дзвінок виявився перенаправленим з офісу; Пат вже пішла додому.

— Страйк.

— Ой, — із подивом сказав незнайомий чоловічий голос. — Я не чекав, що хтось візьме слухавку. Хотів лишити повідомлення для Робін.

— Я можу його прийняти, — відповів Страйк і потягнувся до нагрудної кишені по ручку.

— Е... гаразд. Якщо б ви передали їй, щоб передзвонила Г’ю Джексу, я був би вдячний. Не знаю, чи мої попередні повідомлення до неї дійшли.

— Вона має ваш номер? — спитав Страйк.

— Е... так, має, — відповів Джекс. — Гм... так. Попросіть її передзвонити мені. Е... ну, дякую. До побачення.

І він поклав слухавку.

Страйк опустив мобільний і насупився. Він гадав, що Г’ю Джекс як зайшов до життя Робін, так і пішов, не лишивши сліду. А виявляється, вона має його номер... але не відповідає на повідомлення? Що б це означало? Джекс дістає її запрошеннями на побачення? Чи Робін не відповідає на його дзвінки, бо вони посварилися, і чолов’язі лишається тільки слати їй голосові на офісний телефон?

— Я не запізнився?

Страйк звів очі. Прийшов Ґрант Ледвелл у сірому костюмі з ліловою краваткою. Як і на першій зустрічі, з цією шорсткою стрижкою, насупленими бровами і висунутою вперед нижньою щелепою він скидався на бульдога у затісному нашийнику.

— Ні, ви точно вчасно, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишеню.

Може, через те, що він забув, що Страйк за нього більший, а може, з якоїсь іншої причини, але агресія, яку Ґрант продемонстрував під час телефонної розмови, у живому спілкуванні якось пригаснула. Потиснувши Страйкові руку і сівши навпроти, Ґрант грубувато сказав:

— Дякую, що погодилися зустрітись. Я це ціную.

— Без проблем, — відповів Страйк.

— Я... ем... перепрошую, якщо був трохи... неґречний, коли подзвонив. Від нашої останньої зустрічі нам тяжкувато велося.

— Прикро це чути, — сказав Страйк і зусиллям волі викинув з голови Гю Джекса.

— Так... Гізер не витримує. Все це... в інтернеті. Я їй казав не читати, що ті покидьки пишуть, а вона читає, а тоді істерика. Ви одружений?

— Ні, — відповів Страйк.

— А діти є?

— Ні, — знову сказав Страйк.

— Коли жінка вагітна... — Ґрант прочистив горло. — Утовкла собі в голову, що вони щось зроблять їй та дівчатам. Я їй пояснюю, що то просто збіговисько боягузів, які ховаються за клавіатурами, але... — Ґрант нетерпляче побарабанив товстими пальцями по стільниці. — Треба випити.

Він покликав офіціанта і замовив келих червоного вина. Коли офіціант пішов, Ґрант сказав:

— Ви бачили, що твітнув Аномія в суботу ввечері? Що «Маверик» хочуть зробити Серцика людиною? Я починаю думати, що Елґар та Йомен мають ретельніше придивитися до своїх працівників.

— Тобто це правда? — спитав Страйк.

— Правда, — кивнув Ґрант. — Самі поміркуйте: хто буде дивитись фільм, де натуральне серце плигає мов м’яч і ганяється за примарою?

— В мультфільмі це людям подобалося, — нагадав Страйк.

— Та це ж різні речі, — нетерпляче відповів нафтовик. — Тепер ідеться про великий екран, про ширшу аудиторію. Як на мене, ця... адаптація, так воно називається? Ця адаптація непогана. Насправді я не розумію, що всі знайшли у цьому... Так, звісно, мультфільм потішний, — схаменувся Ґрант. — Дуже, гм... креативний. Але чи можна з нього зробити фільм у нинішньому вигляді?

— Я навіть не...

— «Маверики» вважають, що ні, а вони професіонали.

Принесли Ґрантове вино. Він зробив великий ковток і наче трохи розслабився.

— Коли Аномія твітнув це, розкрилася брама пекла. Я половину ночі заспокоював Гізер. Вона хоче зібрати речі й поїхати кудись, де нас не знайдуть. Якась хвора тварюка сподівається, що наша дитина народиться мертвою, можете собі таке уявити? Я б вас запросив у гості, а не сюди, але там приїхала її мати, щоб була підтримка, — розповів Ґрант; він зробив великий ковток вина, тоді продовжив: — Я їй кажу: «Та купа людей позаздрила б нашим проблемам». Кажу: «Якщо все складеться, ми матимемо стільки грошей, що можемо переїхати в комплекс з охороною, як схочеш». Я попросив показати, скільки ми отримуємо за мерч із частки Еді, і знаєте, — він навіть засміявся, — я працюю з нафтою і в курсі, як виглядає здоровий фінансовий баланс, але ці прибутки здивували навіть мене.

Звісно, потрібне управління, — швидко додав Ґрант, щоб Страйк був не вирішив, що йому занадто пощастило. — Такі речі значно складніші, ніж уявляє собі більшість людей. Я саме з’ясовую ситуацію. Хочу влаштувати аудит «Нетфліксу», щоб упевнитись, що там усе чисто. Цим поки ніхто не займався. Навіть не уявляю, що той Аллан Йомен робив на свої п’ятнадцять відсотків...

Але ми просто мусимо встановити, хто такий Аномія. Не можна терпіти таке лайно щоразу, коли треба прийняти рішення про власність. Тож так. Я вам, власне, для цього і подзвонив — дізнатися, що відбувається.

— Ми викреслили кількох підозрюваних, — відповів Страйк, — а в суботу змогли поговорити з Джошем Блеєм...

— Він зацікавлений у погіршенні нашого становища, — холодно мовив Ґрант. — Що будемо їсти?

Він розгорнув меню, і не встиг Страйк спитати, чим саме Джош Блей погіршує становище Ледвеллів, Ґрант продовжив:

— Не хотів казати про це по телефону, але є ще дещо. Ми отримали декілька дивних — саме це, правду кажучи, так стривожило Гізер — декілька дивних дзвінків. Анонімних дзвінків.

— Продовжуйте.

— Дзвонили мені на мобільний. Перший прийняла Гізер, бо я був у ванній. Той, хто дзвонив, сказав їй, що треба викопати Еді.

— Це все?

— А цього мало? — з жаром спитав Ґрант. — Це ж яким треба бути хворим...

— Я питаю, чи це все, що було сказано.

— А, зрозумів... не знаю.

Офіціант повернувся. Обоє чоловіків замовили стейки з картоплею. Щойно офіціант відійшов, Ґрант продовжив:

— Може, той, хто дзвонив, і сказав би більше, але Гізер закричала, коли почула про Еді, і... взяла й кинула мій чортів телефон. Екран тріснув, — роздратовано додав Ґрант. — Поки я прийшов спитати, що її так налякало, на тому кінці кинули слухавку.

— Коли це сталося?

— Скоро після зустрічі, коли вас наймали.

— Який це був час доби?

— Вечір.

Страйк записав це.

— А коли стався другий дзвінок?

— Днів із десять тому. Теж ввечері. Номер був прихований, але я прийняв дзвінок.

Ґрант зробив ще ковток вина.

— Я майже певен, що той, хто дзвонив, користувався якоюсь штукою, застосунком для зміни голосу, бо голос був дуже низький і роботичний, і...

— Ґрант роззирнувся і заговорив тихіше, — та людина сказала: «Викопайте Еді і прочитайте лист», а тоді поклала слухавку. Гізер думає, що це був Аномія. Можливо, це так, але одному Богу відомо, де він міг узяти мій номер.

— Наскільки складно це зробити через ваш офіс?

— Та, мабуть, можливо, — погодився Ґрант. Як і у випадку фейсбучної сторінки його дружини, Ледвелл чомусь не подумав про найбільш прозаїчне пояснення. — Але моя асистентка не дала б мій номер людині з отаким голосом, ніби в якогось кіборга з задишкою. Цей хтось мав би придумати дуже переконливу байку.

— Ви не питали в асистентки, чи вона давала комусь ваш номер?

— Ні, — дражливо відповів Ґрант, — я взагалі не... Я не хочу обговорювати ці теми з колегами. Вистачило і галасу навколо... навколо того, що сталося. Еді називалася нашим прізвищем, тож люди не могли не скласти два і два...

Грант набурмосився і допив своє вино, а Страйк тимчасом подумав, що прізвище Ледвелл належало Еді так само, як і її дядькові.

— ...я проти, щоб люди пліткували про такі речі. Ні, поки не знатиму, скільки... тобто не знатиму, яке кар’єрне майбутнє на мене чекає. Тож на роботі я цю тему не піднімаю.

Грант підняв руку і замовив у офіціанта другий келих вина, а Страйк подумав, що його дискомфорт від того, що колеги дізналися про Еді, міг бути пов’язаний і з тим, що вони також знали про її злиденну юність у прийомній сім’ї, у той час як її дядько дуже непогано заробляв в Омані.

— Вам відомо, хто знав про листи у труні? — спитав Страйк.

— Гадки не маю. Ми з Гізер про це не розбазікували. І так вистачало клопоту... нам стільки всього довелося організувати, — і похорон, і з пресою якось розбиратися, а тут ще треба сказати трунарю притримати деко, бо, бачте, цим двом кортить закинути туди свої листи.

Звісно, трунар був у курсі, бо я доручив йому покласти ту цидулку в труну, але він не має розголошувати такі конфіденційні речі. Також знала Апкоттиха, бо Блей надиктував їй лист. Звісно, знав Ормонд. І, мабуть, розтрубив про це всім присутнім на церемонії. Я ще казав Гізер, що треба перевірити, чи він не приніс у кишенях цибулю, бо щось він бадьоро тримався.

Так, про лист уже може знати купа людей, але мені цікаво, яке це хворе мурло додумалося дзвонити родичам Еді і казати, що треба її викопати? Хто це натякає, що її убив Ормонд? Бо якщо цей персонаж не просто забавляється, псуючи нам життя, то хіба не цю думку він намагається донести? Адже він не може натякати на Блея... як би той сам себе штрикнув ножем у шию?

Страйк розчув у голосі Ґранта нотку розчарування тим, що хоч у цьому Блея не можна звинуватити.

Принесли другий келих, і Грант випив близько третини, а тоді скинув піджак і повісив на спинку стільця.

— Ви казали, що вважаєте Блея зацікавленим у погіршенні вашого становища, — нагадав Страйк.

— А хіба це не так? Подзвонив «маверикам» у понеділок і сказав, що Серцика не можна робити людиною. Бачте, Еді б цього не хотіла. Цілком очевидно, на що він націлився.

— Справді?

— Та вже справді. Торгується, авжеж. Хоче більше грошей, перш ніж погодитися на якісь зміни.

Страйку спало на думку, що це їх із Робін візит до Блея та розмова з ним могли пробудити аніматора з летаргії байдужості до долі «Чорнильно-чорного серця».

— А клята Катя Апкотт його підбурює. Паскудне бабисько.

— «Паскудне бабисько»? — перепитав Страйк.

— З такими не можна мати справу. Уявлення про етику у цих двох — десь як у бродячих котів. Розуміють, що студія не хоче йти проти Блея, поки той в шпиталі, тож вирішили, що нагнули «мавериків» і нас заразом. Один твіт від містера Джоша Блея, що «маверики», мовляв, нищать його безцінну казочку, — і знову буде пекло, а на нас із Гізер повісять всіх собак. Але я вам обіцяю: більше прибутків, ніж ми, він отримає тільки через мій труп. Якби ви знали все, що знаю я, то погодились би, що це просто мерзенно з боку Блея — робити з Еді козир у своїй торгівлі.

Ґрант ковтнув ще вина.

— І що саме ви знаєте? — поцікавився Страйк.

— Що?

— Що ви знаєте, — повторив Страйк, — такого, що вважаєте «мерзенним» з боку Джоша стверджувати, що Еді була б проти цих змін?

— Та власне... як на мене, він чхати хотів, що її не стало. Для містера Блея все склалося збіса добре.

— Так, ви про це казали на зустрічі, — кивнув Страйк. Ґрант не був клієнтом; він міг не показувати поваги до його думки. Але я не зовсім розумію, яким чином все склалося збіса добре для людини, яка тепер паралізована нижче шиї.

— Тут, звісно, не пощастило, але самі подумайте: Блей міг закрити Аномії рота будь-якої миті. У мене склалося враження, що всіх ця ситуація влаштовувала, а розплачуватися тепер моїй сім’ї. Якщо ви не помітили, на Джоша Блея ніхто не нападає. Ніхто не погрожує прийти по нього чи його дітей. Я завжди казав: «Якщо воно ходить як качка і крякає як качка, то це качка». Коли люди нарешті прокинуться і задумаються про те, чого Блей завжди виходить неушкодженим?

— Ви ж натякаєте, — спитав Страйк, — що Блей і є Аномія?

— Та ні, — без охоти відповів Ґрант. — Я розумію, що Аномія лишається у грі і після того, як на Блея напали. Він на це не здатен у нинішньому становищі, так?

— Так, — кивнув Страйк, — не здатен.

— Але слід визнати, що це збіса підозріло, оцей збіг інтересів Аномії та Блея. Жоден не хоче перетворювати Серцика на людину, обоє хотіли, щоб Еді в проєкті не стало...

Принесли два тарелі зі стейками та смаженою картоплею. Ще не допивши другий келих вина, Ґрант замовив третій, а тоді розстебнув верхній ґудзик сорочки і розпустив краватку.

— Чому ви вважаєте, що Блей хотів, щоб Еді пішла? — спитав Страйк. Ґрант відрізав великий шмат стейка і з’їв, а тоді відповів:

— Якщо вам це справді треба знати, — промовив він, — то мені про це сказала Еді.

— Справді?

— Так. Вона... дзвонила мені минулого року. Казала, що Блей хоче її позбутися. Питала поради. Ми ж сім’я, правильно? Гадаю, вона розуміла, що може мені довіряти.

Він допив вино, утримуючи зоровий контакт, а тоді додав:

— Блей, мабуть, не хотів, щоб це сталося у такий спосіб... але, як то кажуть, бійся своїх бажань? Дякую, — сказав він до офіціанта, який приніс Ґранту третій келих.

У Страйка в кишені завібрував мобільний. Діставши його, він побачив повідомлення від Робін.

Воллі Кард’ю не Аномія. Повезли на швидкій. Подзвони, коли зможеш.

Страйк відклав ніж та виделку.

— Вибачте, я маю прийняти дзвінок, — сказав він Ґранту, підвівся з-за столу і якомога швидше вийшов надвір, водночас натиснувши номер Робін.

— Привіт, — майже одразу відповіла вона. — Це могло почекати.

— Якого біса ти у швидкій? — спитав Страйк, який мало не збив з ніг якусь жінку, коли виходив із пабу.

— Що? А! Вибач, то не я у швидкій, то Кард’ю.

— Господи кусе, Робін, — промовив Страйк, у якого всередині змагалися полегшення та гнів. — Я подумав... що сталося?

— Насправді сталося чимало, — відповіла Робін.

Страйк чув, що вона іде вулицею. Він підкурив сигарету, слухаючи.

— О четвертій я прийшла змінити Дева. Він розповів, що з будинку Воллі нещодавно було чути крики. Вийшов Ем-Джей, розлючений і, за словами Дева, побитий. В нього юшила кров з носа. Тоді вийшла сестра Воллі і кинулися бігти за Ем-Джеєм, а тоді вони разом пішли кудись углиб житлового комплексу. Також Дев каже, що бачив біля вікон бабусю та Воллі, і вони лаялися між собою.

Коли прийшла я, пару годин все було тихо, але я помітила на розі групу з п’ятьох чи шістьох чоловіків. Серед них були підлітки. Я подумала, що це могли бути родичі Ем-Джея. Всі вони дивилися на двері будинку Воллі.

Тоді у гру зайшов Аномія, а за п’ять хвилин з квартири вийшов Воллі. Він говорив по телефону, був неуважний, і...

— І вони на нього накинулися.

— Так, і шансів у нього не було жодних. Його повалили і почали буцати — по обличчю, по яйцях, всюди, куди могли. Люди почали визирати з вікон, і хтось, мабуть, викликав поліцію, бо вона дуже швидко нагодилася. Нападники розбіглися, коли почули сирену. Гадаю, поліціянт викликали швидку. Воллі добряче дісталося. Я одразу пішла, — додала Робін, передбачивши наступне питання Страйка. — Там було повно свідків, обійдуться без мене. Але Аномія спокійно розмовляв у грі, поки Воллі лежав на вулиці, а над ним стояла поліція, тож наскільки я розумію...

— Це кінець Воллі Кард’ю, — погодився Страйк, відступаючи убік, щоб люди могли зайти у «Рушницю». — Я ніколи й не думав, що то він. Якщо хлопу не вистачило мізків визирнути у вікно і подивитися, чи не прийшли мстиві родичі, він недостатньо розумний для Аномії.

— Як Ґрант?

— В міру цікавий. Отримує ті самі анонімні дзвінки, що і я.

«Викопайте її та прочитайте листи».

— Серйозно?

— Так. Час мені повертатися до нього. А, — згадав Страйк, уже зібравшись загасити цигарку, — в офіс дзвонив Г’ю Джекс. Хоче, щоб ти йому передзвонила.

— Хай Бог милує, — роздратовано відповіла на це Робін. Страйк почекав пояснень, але не дочекався. — Добре, відпускаю тебе до Ґранта. Поговоримо завтра.

Вона поклала слухавку, а Страйк, востаннє затягнувшись «бенсон-енд-геджесом», повернувся до Ґранта Ледвелла.

— Є новини? — спитав Ґрант, коли детектив сів.

— Виключили ще одного підозрюваного, — відповів Страйк, знову беручи ніж та виделку. — Отже, окрім двох анонімних дзвінків та нападок в інтернеті... ви мали ще якісь занепокійливі розмови? Може, сталося щось незвичайне?

— Тільки на клятому похороні, — нерозбірливо відповів Ґрант, який жував стейк. Страйк іще на зустрічі у «Клубі мистецтв» відзначив, що чолов’яга їсть гучно; і тепер він чув, як клацає його щелепа. Ґрант проковтнув їжу, а тоді відпустив лаконічне:

— Цирк потвор.

— Справді?

— О так. Під церквою стояло ціле збіговисько диваків, — ридали, голосили. Всі у футболках із чорним серцем і з чорними свічками. В наколках з ніг до голови. Якась ідіотка прийшла в костюмі привида. Коли понесли труну, всі почали кидати на деко чорні квіти. Квіти, звісно, з ганчір’я... і це була така бісова неповага. Поцілили одному з носіїв труни в око.

А в церкві була ще ця дитина, такий величезний пацан... мені потім сказали, що він живе у творчій резиденції... і він ні на мить не міг стулити пельку. Весь час вголос коментував все, питав, що й навіщо робить вікарій. А то взагалі встав і пішов проходом, стерво нахабне. Просто до труни! Його мати — я так зрозумів, що то була його мати — підхопилася і відтягнула придурка на лаву.

Тоді я встав виголосити прощальну промову, а якесь мурло почало фукати. Я не роздивився, хто то був.

Страйк, якого ця історія розвеселила, тримав обличчя.

— Так, а потім ми рушили на цвинтар, а той натовп клоунів-невдах потягнувся слідом. Я хотів її кремувати, але Блей з Ормондом наполягали, що Еді хотіла би бути похованою на Гайґейтському цвинтарі, а там же місця дорожезні, як не знаю... І як на мене, це був просто несмак, адже саме там її... Але ми поступилися.

Отже, ми стоїмо над могилою, а звіддаля на це дивиться більше сотні тих гелловінських фриків, і всі ридма ридають, ніби знали її особисто. Але ці хоч у чорному прийшли, а дехто, бляха, у жовтому. «Це був її улюблений колір». Ісусе Христе! Я порадів, що ми лишили дівчат удома — хоча Рейчел набилася прийти. Це моя старша. Вона Еді знати не знала, але прогуляти школу — то святе.

Здійснивши ще один наліт на свій стейк, Грант продовжив:

— Потім на поминальному обіді — я вам скажу, ці художники жеруть і п’ють добряче — двоє з них побилися. Про це мені розповіла Рейчел, бо на той момент ми з Гізер сиділи у бічній кімнаті. Вона ж вагітна, а довелося стільки стояти. І на той час я уже вирішив, що коли хтось зласкавиться висловити нам свої співчуття, то хай самі нас шукають.

Страйк подумав, що зафукана промова у церкві теж могла спричинитися до цього небажання спілкуватися з іншими.

— Рейчел була у головній залі разом з дітьми Апкоттів. У них хлопець і дівчинка. У хлопця якесь страшне захворювання шкіри, — додав Грант таким тоном, ніби Ґус спеціально його надбав, — але Катя хоча б одягнула їх у траур. Рейчел розповіла, що якийсь високий лисий тип на ім’я... як же його... Джим чи що...

— Тім? Тім Ашкрофт?

— Він озвучував одного з персонажів?

— Так, Хробака.

— Тоді це він, — кивнув Грант і випив ще вина. — Тож цей Джим, Тім, як там він називається, підійшов до Рейчел та малих Апкоттів і завів з ними розмову, аж тут нагодився ліверпулець.

— Пез Пірс?

— Що?

— Здається, так звати цього ліверпульця.

— Як його звати, я не знаю, — нетерпляче відповів Грант, — але почув його акцент, коли він стояв у мене за спиною на цвинтарі. Не люблю я цих скаузів. Так розмовляють, ніби на бійку нариваються, скажіть? Він ще й у жовтому прийшов. У жовтій сорочці і бісовій жовтій краватці.

Так от, Рейчел сказала, що він був напідпитку. Там всі добряче підпили, щось теревенили, сміялися. Ніби на вечірку прийшли! І Рейчел сказала, що цей Пес, Фез, як там його звати, причалапав до Джима і каже: «Я знаю, що ти задумав, тому давай пепзлюй звідси». Джим заявив, що не розуміє, на що цей Фез натякає, і тоді, за словами Рсйчел, Фез штовхнув Джима у груди і сказав щось типу «як ти смієш це робити просто на її похороні», а тоді бійку помітив Ормонд і втрутився.

Якби це бачив я, вони б у мене одразу вилетіли за двері. Але цей Фез просто наказав Ормонду, даруйте, від*****ся — і це на похороні, розумієте! — і пішов, а потім пішов і Джим. Втім, скажу, що цьому хоч стало пристойності зазирнути до нас і висловити співчуття. Здається, ніхто цього більше не зробив. А, ні, брешу...

Очі Ґранта налилися кров’ю, з-під пахв по сорочці порозтікалися плями поту.

— Під самий кінець був ще той здоровенний нідерландець, власник цієї комуни чи хто він там... такий з довгим волоссям, у якійсь, прости Господи, жовтій халамиді і джинсах, — зневажливо описав Ґрант. — Підійшов до нас отак крадькома, коли всі вже розходилися, і вручив пакунок. Від нього тхнуло травою. Видно, курив косяк на вулиці. І заявив нам таке: «То була тріумфальна смерть».

— «Тріумфальна»? — перепитав Страйк.

— Саме так. Тоді тицьнув пакунок мені у руки і сказав; «Відкрийте його пізніше. У вас має бути примірник». І пішов собі без жодних «співчуваю вашій утраті», без нічого.

Я відкрив пакунок у машині. Такого ще світ не бачив. Він зробив цей... цей... навіть не знаю, як це описати. Такі в нього уявлення про мистецтво. Щось намалював, десь доточив фотографії. Понаклеював слова. Щось грецькою, якісь вірші, навколо могильні камені, а в центрі Еді стоїть на колінах і ніби...

Уперше Страйк помітив на обличчі чоловіка навпроти проблиск горя. Ґрант ковтнув ще вина, але трохи не доніс його до губ, і темні краплі впали на стільницю.

— ...дивні постаті на тлі і гігантський... а... не важливо що. Це був якийсь збочений жах.

— Ви часом не зберегли цей малюнок?

— Та на біса мені таке треба, — загарчав Ґрант Ледвелл. — Назавтра вже сміттярі все винесли.