Чорнильно-чорне серце. Книга 6

77

Ти плачеш: «Я високий намір мав,

Душа жадала славної судьби.

Вівтар розбитий, згаслий огнь — дістав

У нагороду тільки ці скарби...»

Мей Кендалл,

«Невдачі»

Коли Ґус узяв із «ренжровера» пару валіз і відніс до будинку, Страйк і Робін ще трохи почекали і вийшли з «БМВ». За кам’яною огорожею автостоянки лежав гальковий пляж, і народжений у Корнволлі Страйк відчув себе у кращому гуморі; запах моря та звук прибою завжди так діяли на нього.

Айленд-Волл, яка починалася просто за рогом стоянки, виявилася вузьким узвозом. Задні вікна низки фарбованих будиночків справа, мабуть, виходили просто на море. Акварель-Котедж, який стояв в середині вулички, був пофарбований у ніжний зеленаво-блакитний колір, а вітражне віялове вікно над дверима зображало галеон під вітрилами.

Дзвінка не було. Страйк взявся за стукальце у формі якоря і вдарив двічі. За якихось десять секунд Ґус вже відчинив.

Впізнавши Страйка та Робін, хлопець перелякався. Робін встигла відзначити, що плями кропив’янки у нього на обличчі анітрохи не зменшилися, хіба що більше не лізли на червоні очі.

— Хто там? — гукнув Ініґо з глибини будинка.

Ґус озирнувся, а його батько саме викотився в кінець передпокою. Ініґо поява двох детективів теж помітно шокувала, але він миттю повернувся до звичної манери тримати себе.

— Що це за?..

— Доброго ранку, — сказав Страйк, і Робін подумала, що це видатний вияв холоднокровності, зважаючи на лють, яка перекосила обличчя Ініґо. — Ви не проти перемовитися парою слів, містере Апкотт?

Ініґо під’їхав ближче. Ґус притиснувся до стіни, всім виглядом показуючи, що волів би з нею злитися.

— Як ви?.. Звідки ви взагалі?! Ви що, стежили за мною?!!

Шкодуючи, що відповісти: «А сам як гадаєш, мудило надуте?» — буде політично невигідним ходом, Страйк сказав:

— Ми сподівалися застати вас удома у Гемпстеді, але ви саме виїхали, коли ми з’явилися, тож було вирішено поїхати слідом.

— Нащо? — владно спитав Ініґо. — Що вам треба? Нащо?! Це нечувано!

— Ми гадаємо, що ви можете володіти інформацією, яка допоможе нам у розслідуванні, — навмисно підвищив голос Страйк; повз будинок саме проходили двоє молодих жінок, і він подумав, що вводити в курс своїх справ сусідів Ініґо хоче ще менше, ніж пускати Страйка та Робін у свій будинок. І звісно ж, Ініґо хоч і розлютився сильніше, але сказав:

— Та не кричіть на всю вулицю! Боже мій, це просто... це цілковито...

За п’ять років роботи в агенції Робін встигла зауважити, що навіть коли людина страшенно не рада візиту приватного детектива, вона все одно впустить його з цікавості, тож не здивувалася, коли Ініґо прогарчав:

— Ви маєте п’ять хвилин. П’ять!

Він спробував від’їхати від детективів, коли вони зайшли, але через збудження врізався у стіну.

— Прокляття! Допоможи мені! — гаркнув Ініґо до сина, який кинувся виконувати. Щойно Страйк і Робін зайшли та зачинили по собі двері, стало зрозуміло, що заміський будинок облаштовано за високими стандартами оселі Апкоттів у Гемпстеді. Перший поверх переробили на одну суцільну кімнату з об’єднаними зонами кухні, їдальні та вітальні; паркет був дуже гладенький. Задній фасад будинку мав французькі вікна, які виходили на садок, також адаптований під потреби Ініґо: для зручності його пересування до тераси (з навісом, столом, стільцями та краєвидом на море) збігав пандус. Посередині газону стояла самотня пальма, листя якої тріпотіло під теплим бризом.

— Іди розбирати речі, — загарчав Ініґо на сина, а той, здавалося, тільки зрадів нагоді забратися подалі від батька. Щойно кроки Ґуса стихнули нагорі, Ініґо під’їхав до низенького кавового столика і грубим жестом запросив Страйка та Робін сідати у два крісла, оббиті полотном у біло-синю смужку.

Білі стіни зали були завішані акварельними малюнками. Пригадавши сайт «Tribulationem et Dolorum» («продовжує створює візуальні образи, наскільки це дозволяє стан його здоров’я»), Робін спробувала вгадати, Катині це роботи чи малюнки Ініґо. І стало цікаво, що б сказали про них Маріам або Пез: акварелі виглядали слабкими, аматорськими. Найбільша картина у вишуканій рамці з плавника зображала вид на узвіз Айленд-Волл з місця, де Страйк та Робін ввійшли на нього: Акварель-Котедж був справа. Через порушену перспективу вулиця здавалася неймовірно довгою і закінчувалася десь на лінії горизонту, а будинки виглядали завеликими для свого оточення. В кутку кімнати стояв синтезатор із нотною книгою на пюпітрі. Це були «30 kleine Choralvorspiele» (30 коротких хорових прелюдій (нім.)). Макса Реґера; на обкладинці зображено графічний портрет німецького композитора, сердитого, одутлого та в окулярах, тобто на диво схожого на їхнього негостинного хазяїна.

— Тож, — грізно глянув на Страйка Ініґо, — чому я завдячую цим вторгненням у моє приватне життя?

— Кому. Кеа Нівен, — відповів Страйк.

Ініґо постарався зберегти обурений вигляд, але його виказали руки, які конвульсивно стиснули підлокітники візка, та посмикування губ.

— Не уявляю, що я можу розповісти такого, чого не сказала моя дружина, — заявив він після надто тривалої паузи.

— Немало. Ми гадаємо, що у вас із Кеа Нівен склалися — потай від вашої дружини — приватні стосунки, і що це сталося кілька років тому.

Страйк дав мовчанню стати між ними крижаною стіною: порушити цю межу — небезпечно, обійти — неможливо. Зрештою старший чоловік сказав:

— Не розумію, яким чином мої приватні стосунки з людьми — майте на увазі, я не визнаю існування саме цих конкретних стосунків — пов’язані з вашим розслідуванням. Це, звісно, якщо ви досі, — додав Ініґо, тепер червоніючи замість бліднути, — намагається встановити особу цього Аномії. Чи тепер Катя найняла вас стежити за мною?

— Наразі нас цікавить тільки Аномія.

— І які ви маєте докази існування цих... гаданих стосунків?..

— Містере Апкотт, — терпляче промовив Страйк, — людина з вашими розумовими здібностями не може сподіватися, що я все вам викладу і таким чином дам змогу скоригувати ваші відповіді.

— Та як ви смієте припускати, що я щось там «коригуватиму», чорт забирай! — вибухнув Ініґо, і Робін здалося, що, давши волю гніву, він знайшов полегшення. — Я підтримую контакт із чималою кількістю хронічно хворих людей через створений мною вебсайт. Так, Кеа теж приходила туди по консультацію. Я дав їй рівно ті самі поради, що й будь-якій іншій людині, яка страждає на нашу мерзенну хворобу, існування якої лікарі ледь не відмовляються визнавати.

— Але дружині про свій контакт із Кеа Нівен ви не казали?

— На той момент я ще не знав, що це Кеа. Вона прийшла на сайт під псевдонімом, як це часто роблять користувачі. Хвороби, які кляті лікарі вважають психосоматичними, пов’язані з ганьбою та стигмою, скажу я вам!

— Але настав момент, коли ви дізналися, хто Арка насправді?

Виникла коротка пауза, у якій зарипіли сходи. Ініґо так швидко озирнувся на звук, що Робін злякалася, чи не скрутить він собі шию.

— Що ти робиш? — заревів він на Ґуса, який саме збіг сходами.

— Я розібрав речі, — сказав Ґус, ставши у дверях з нажаханим виглядом.

— І мені дуже треба їхати, щоб встигнути...

— Тобто я сам мушу робити собі закупи? — закричав Ініґо.

— Вибач, я забув, — відповів Ґус. — Зараз все принесу. Що тобі...

— Вияви трохи ініціативи, — кинув Ініґо і розвернувся до Страйка та Робін. Тяжко дихаючи, він чекав, поки зачиняться вхідні двері, а тоді вже більш стриманим тоном відповів:

— Наскільки я пригадую — я, знаєте, підтримую онлайнове спілкування з багатьма людьми — за кілька тижнів Кеа сказала дещо, що натякнуло на її зв’язок із цим клятим мультфільмом, і так... ми, е-е, виявили, що пов’язані у реальному житті через кілька рукостискань.

— Вам не здалося дивним збігом те, що вона прийшла на ваш сайт?

— Чого б? — знову побагрянішав Ініґо. — На мій сайт приходить купа людей. Він вважається одним із найкращим ресурсів глобальної мережі для людей, які страждають на хронічну втому та фіброміалгію.

— Але дружині ви не казали? — уточнив Страйк.

— Існує така річ, як конфіденційність пацієнта!

— Я не знав, що ви лікар.

— Та звісно що не лікар! Але не треба бути бісовим лікарем, щоб розуміти етичні засади, на яких слід чи не слід поширювати персональні дані людей, які приходять до тебе по медичну пораду та психологічну підтримку!

— Розумію, — кивнув Страйк. — Тобто розповісти Каті про своє спілкування з Кеа вам не дозволила повага до приватності останньої?

— А які ще могли бути причини? — спитав Ініґо, але його спробу контратакувати підірвала ще густіша червона барва, що залила обличчя. — Якщо ви натякаєте, що... то це сміховинно! Вона годиться мені в доньки!

Згадавши, як Катя клялася, що має до Джоша Блея материнські почуття, Робін не могла вирішити, огиду чи співчуття у неї викликають нещасні Апкотти, які, здавалося, шукали розради та, можливо, надії на нову юність у стосунках із молодими людьми.

— І звісно, ви відтоді зустрічалися з Кеа у реальному житті, — навмання спитав Страйк.

Ініґо зробився червонішим за буряк. Робін трохи запанікувала — а раптом в нього буде серцевий напад, і що тоді? Піднявши руку (яка тремтіла) і вказавши нею на Страйка, Ініґо хрипко вимовив:

— Ви стежили за мною! Це мерзенне порушення... обурливий замах на мою... мою..

Він закашлявся, а тоді почав задихатися. Робін підхопилася і кинулася до кухні, схопила з полиці склянку, налила води з-під крана. Коли вона повернулася, Ініґо так само кашляв, але прийняв склянку і зумів зробити кілька ковтків, хоч більша частина води пролилася йому на груди. Зрештою він так-сяк опанував своє дихання.

— Я не бачив, щоб ви зустрічалися з Кеа, — мовив Страйк, а тоді додав, покрививши душею: — Я просто поставив питання.

Ініґо втупив у нього повні сліз сердиті очі. Губи в нього трусилися.

— Скільки разів ви бачилися з Кеа?

Ініґо почало трусити від обурення та люті. Вода зі склянки хлюпнула йому на стегно.

— Один раз, — відповів він. — Один. Кеа була у Лондоні, і ми зустрілися за кавою. Вона почувалася дуже кепсько і попросила поради і підтримки, а я був щасливий їх надати.

Він спробував поставити склянку з водою на кавовий столик, але та вислизнула з тремкої руки і розлетілася, вдарившись об дерев’яну підлогу.

— Та що за чорт! — заревів Ініґо.

— Я все зроблю, — поспішно запевнила Робін, підхопилася і помчала по серветки.

— Нечувано! Обурливо! — повторював Ініґо, важко дихаючи. — Все це! Переслідували мене! Вторглися у приватний простір! І все тільки тому, що я спробував допомогти дівчині...

— Ця дівчина мала серйозну образу на Еді Ледвелл, — відповів Страйк, а Робін повернулася і присіла біля Ініґо, щоб витерти воду, — ця дівчина заявляла, що Ледвелл вкрала її ідеї, цькувала Ледвелл в інтернеті, переслідувала Блея після розриву стосунків і напередодні нападу погрожувала обом фізичною розправою.

— Хто каже, що вона їм погрожувала? — з люттю спитав Ініґо, поки Робін обережно збирала скляні уламки.

— Я, — відказав Страйк. — Я бачив твіти, які вона видалила, коли прийшла до тями. Видалила за порадою Воллі Кард’ю. Це, мабуть, єдиний адекватний його вчинок, який ми бачили, відколи взялися за це розслідування. Ви знали, що вони досі спілкуються? Знали, що вона спала з Воллі, коли розійшлася з Блеєм?

Важко було сказати, який вплив справили ці питання на Ініґо, бо його обличчя і так вже йшло червоними плямами, але Страйку здалося, що в очах у нього майнув шок. Інтуїція підказувала, що Ініґо захопився дівчиною, яку вважав вразливою та невинною; понад сумнів, Кеа грала цю роль пречудово.

— Не розумію, про що ви говорите, — заявив Ініґо. — Гадки не маю, хто цей Кард’ю такий.

— Справді? Він грав Дрека, а тоді виклав антисемітське відео на ютубі і був вигнаний.

— Я не веду лік всім вовтузінням навколо цього клятого мультфільму. Я тільки знаю, що Кеа — вразлива молода дівчина, яка потрапила в жахливу ситуацію, і я з повного і цілковитою певністю заявляю, що вона не Аномія. В жодному разі.

— Тобто ви ніколи не говорили з нею про «Чорнильно-чорне серце»?

По короткій паузі Ініґо відповів:

— Хіба що в найзагальніших рисах. Зрозуміло, що коли я дізнався, хто вона, ми торкалися цієї теми. Кеа гадала, що стала жертвою плагіату. Як колишній видавець я маю певні знання у цій царині.

— Тобто ви підтримали її заяви про плагіат?

— Я не підтримував жодних заяв, я просто забезпечував їй притомний зворотний зв’язок, — відказав Ініґо, а Робін віднесла бите скло до кухні і викинула в кошик. — Її ментальне здоров’я страждало через відчуття, ніби нею скористалися... використали, а тоді відкинули геть. Кеа була потрібна жилетка, щоб поплакатись: я її надав. Ми з Кеа маємо чимало спільного, — додав він і почервонів ще сильніше.

Дивлячись на немолоде обрезкле обличчя Апкотта з розширеними порами та червонуватими мішками під блідими очима за скельцями окулярів, Страйк пригадав природну красу Кеа, коли та сиділа перед ним у «Дівочій голові».

— Сталося так, що я пречудово знаю, як це — втратити все у самому розквіті сил, — провадив Ініґо, — знати, що ти міг досягти вершин, але тепер маєш тільки спостерігати за чужим успіхом, поки твій власний світ стискається навколо, а всі надії на майбутнє зазнають трощі. Коли ця клята хвороба уразила мене, я втратив роботу. Залишалася музика, але мій гурт, мої так звані друзі вирішили, що не готові рахуватися з моїми фізичними обмеженнями — навіть попри той факт, що я між ними був найкращий музикант. Я міг би вчинити як Ґус — піти шляхом стипендії, о так. І мені не бракувало таланту, але ця огидна хвороба означає, що я не можу приділяти достатньо часу будь-якій осмисленій...

У Робін задзвонив мобільний. Вона вже збиралася сісти, але тепер, вибачившись, діставши з кишені телефон і глянувши на номер, сказала:

— Даруйте, я маю прийняти цей дзвінок.

Оскільки в кімнаті-студії, де вони сиділи, не було де усамітнитись, Робін пішла надвір. Коли вона вийшла, Ініґо зняв окуляри і витер очі, а Страйк тільки тепер помітив, що Апкотт плакав, коли перелічував свої утрати. Повернувши окуляри на місце, він гучно шморгнув носом.

Та якщо Ініґо Апкотт чекав на співчуття з боку Страйка, на нього чекало розчарування. Страйк сам лежав на запилюженій дорозі в Афганістані без ноги і поруч із розірваним тілом приятеля, з яким за лічені хвилини до того весело обговорював парубочий вечір у Ньюкаслі, і жалості до розбитих мрій Ініґо Апкотга не відчував. Якщо колеги та друзі Апкотга не виявили до нього щедрості, Страйк був готовий закластися, що причиною була не їхня черствість, а грубість та самолюбство чоловіка, який сидів перед ним. Що старшим ставав Страйк, то твердішим робилося його переконання, що у мирній та процвітаючій країні — попри важкі удари долі, від яких не застрахований ніхто, і попри незаслужений талан, на який, понад сумнів, спирався Ініґо з його успадкованими статками — курс людського життя визначає передусім характер людини.

— Ви передавали Кеа те, що розповідала ваша дружина... про перемовини з «Маверик Філмз» тощо?

— Я... не виключаю, що міг про це розповідати, — відказав Ініґо, відверто обурившись буденним тоном запитання, — але хіба що у дуже загальних рисах.

— Кеа не просила вас передавати повідомлення Джошу?

— Зрідка, — відповів Ініґо, повагавшись.

— Однак ви тих повідомлень не передавали?

— Я не маю контактів із Блеєм.

— І гадаю, дружину про таке не попросили б?

Ініґо тільки стиснув губи у відповідь.

— Ви надавали Кеа якусь допомогу, окрім консультацій стосовно її заяв про плагіат?

— Тільки запевнив у дечому.

— У чому саме?

— Кеа чудово знає, як ставиться до неї моя дружина, — сказав Ініґо. — І Кеа спадало на думку, що її можуть оголосити Аномією чи звинуватити у смерті Ледвелл. Я всього-на-всього пообіцяв їй повернути Каті здоровий глузд. Повторюся, — з притиском додав Ініґо, — Кеа просто не може бути Аномією.

— Звідки така певність?

— По-перше, вона занадто хвора, — голосно відповів Ініґо. — Будь-яка довготривала робота — власне, створення та обслуговування онлайнової гри, про яку йдеться — для неї неможлива через стан здоров’я. Кеа потрібно багато відпочивати та спати — а спати, коли хворієш на цю кляту недугу, непросто. Ба більше, Аномія ж нападала на Кеа в інтернеті і дуже огидно поводилася з нею. Кеа страшенно засмучувалася.

— Аномія нападала? — перепитав Страйк.

— Прошу?

— Ви говорите про Аномію в жіночому роді.

Ініґо кинув на Страйка сердитий погляд, а тоді мовив:

— Моя дружина не хотіла, щоб я це розповідав під час вашого першого візиту. Я погодився, щоб не слухати потім її ниття. Мої сили, на жаль, обмежені, а стресу я маю уникати. Але тепер, — знову розлютився Ініґо, — нехай стулить пельку, адже мене переслідували, загнали, ніби у пастку, в будинок, який мав служити мені тихим прихистком...

Аномія — це Ясмін Везергед, — проголосив Ініґо. — Працює в айті, всюди пхає свого носа, маніпулює, хоче мати все й одразу. Я бачив, що вона таке, відколи та дівка вперше переступила поріг нашої оселі. Катя не хоче цього визнавати, адже саме вона ввела цю паскудницю в їхнє коло. Чергова дурниця у Катиному виконанні, але вона щоразу так дивується, коли отримує по пиці!

— Ясмін Везергед працює в піарі, а не в айті, — заперечив Страйк.

— Ви помиляєтеся, — відказав Ініґо зі зверхністю людини, яка не звикла до заперечень. — Вона чудово знається на комп’ютерах. З моїм виникла проблема, і вона легко її усунула.

— Крім усього цього, є ще підстави вважати Ясмін Аномією?

— Звісно. Я чув, як вона сама це визнала, — відповів Ініґо зі злостивим тріумфом. — Я супроводжував Катю на святкування Різдва у тій клятій мистецькій резиденції. Потрібно було до вбиральні, але я звернув не туди і заскочив Ясмін в обіймах огидного чоловіка, який там за головного.

— Ви про Нільса де Йонґа? — спитав Страйк, уперше за розмову дістаючи та розкриваючи записник.

— Гадки не маю, як те одоробало звати. Не чоловік, а якийсь ходячий сніп. Просмердів травою. Переказував мені Еволу.

— Еволу? — перепитав Страйк, записуючи. Він пригадував, що нещодавно бачив десь це прізвище... але де?

— Юліуса Еволу. Це ультраправий філософ зі сміховинними расовими теоріями. Мій співучень у Редлі, носій досить-таки ексцентричних ідей, захоплювався ним. Всюди ходив із «Міфом крові» і зачитував пасажі за обідом.

Ті двоє не помітили мене. Було темно, а я звуком кроків себе не виказую, — пояснив Ініґо, вказуючи на візок. — До того ж я чув, як вона промовила: «Я — Аномія».

— Ви певні? — спитав Страйк.

— Я знаю, що чув, — стиснув щелепи Ініґо. — Ходіть допитайте цих двох. Як на мене, вони разом це і роблять. Він, мабуть, Моргаус. Авжеж?

— А, тобто ви знаєте, як звати партнера Аномії?

— Я не мав шансу уникнути цього знання, — загарчав Ініґо. — Катя з Блеєм вічно торочать про Аномію і його кляту гру, а Кеа скаржиться, що боїться обвинувачень, тож я чудово обізнаний у питанні... наскільки це можливо для людини, яку воно анітрохи не цікавить.

— Ви ділилися своєю теорією щодо Аномії з Кеа? — спитав Страйк.

— Так. — Голос Ініґо пом’якшився. — Вона не повірила. У певних аспектах Кеа вкрай наївна. Не від світу цього... Кеа переконана, що Аномія — це бридкий художник-скауз, що теж живе у тій паскудній Норт-Ґров. На прізвище Преслі, здається. Він теж був на тій вечірці. Нахабне гаденя, і, наскільки я розумію, зробив замах на честь Кеа, затягнувши її в свою кімнату. Просто огидно, — сплюнув Ініґо. — Звісно ж, це не минулося без сліду. Кеа казала, що ця Аномія виявляла до неї сексуальний інтерес в мережі, тож природним чином подумала на Преслі.

Кеа невинна, — додав Ініґо, знову червоніючи. — Вона не має уявлення про ігри, в які грають люди. їй навіть на думку не спало, що жінка може затягнути її у сексуально компрометуючу розмову.

— А яку, на вашу думку, мету тут переслідувала Ясмін?

— Хотіла отримати важіль впливу. Компромат. Ясмін — маніпуляторка, а ще нишпорка.

— Чому ви так вважаєте?

— Через її поведінку у нашому будинку, — відповів Ініґо. — Вона завжди знаходила привід зайти, якщо не могла поспілкуватися з Блеєм чи Ледвелл, або забувала відправити листа, або що хочете. Ходила, так би мовити, на витрішки, щось винюхувала, розпитувала, шукала. О, я чудово розумію, як вона надурила Катю. Ясмін прикинулася уважною, співчутливою, безпроблемною. А тоді поступово стало зрозуміло, що це звичайнісінька паразитка. Вона — це Аномія.

Відчинилися вхідні двері. Повернувся Ґус із пакетами їжі з супермаркету.

Слідом за ним ввійшла стривожена Робін.

— Тату, — покликав Ґус, — мені вже час їхати, інакше не встигну до...

— А мені це все самому розкладати? — спитав у нього батько.

— Молоко та інше покладу, — відповів Ґус, розриваючись між страхом і бажанням скоріше поїхати (через яке він став, вочевидь, незвично наполегливим), — але якщо не поїду просто зараз...

Він побіг на кухню і почав запихати в холодильник молоко та інші продукти, що могли швидко зіпсуватися.

— І хто ж винен, — з шалом гукнув йому в спину батько, — що тобі треба додаткові уроки, бо ти відстав? Хто винен, ти, симулянте проклятий?

Ґус, чиє обличчя приховували дверцята холодильника, не відповів. Ініґо розвернувся до Страйка і безапеляційним тоном заявив:

— Мені нічого вам більше сказати. Це все, що я знаю. І тепер на мене чекає суцільний стрес та страждання, — додав він, знову розгнівавшись.

— Але хто винен, — озвався Страйк, підводячись (він і сам втомився від цього примхливого, зверхнього, ображеного на світ чоловіка, і відзначив неприємний контраст між його ставленням до власних дітей та прихильністю до гарненької дівчини, яка так майстерно обвела його навколо пальця), — що ви потай зустрічалися з Кеа Нівен і приховали це від дружини?

Робін побачила, як Ґус, який саме зачинив холодильник, озирнувся з круглими очима. На мить Ініґо аж задихнувся, а потім спромігся на низьке гарчання:

— Забирайтеся геть із мого дому.