Чорнильно-чорне серце. Книга 6

71

Ці чудиська при світлі дня

Кидають, звісно, бридкі тіні: хто на думки прямі

Не здатен, у діях теж крутити буде.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Було десять хвилин на десяту, коли трохи заспана Робін вийшла зі станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і через вічний розгардіяш вуличних робіт рушила в бік офісу. Вона спала всього дві години, тож коли Страйк написав, що сьогодні стежити за прибиральницею з Саут-Одлі-стріт не треба, це стало полегшенням.

Біля Денмарк-стріт вона побачила поліційну машину і невеликий натовп, у якому помітила працівників сусідніх з офісом музичних крамниць. Жахливе передчуття змусило Робін пришвидшити кроки; діставшись юрби, яка дивилася на офіс, Робін теж глянула у той бік і побачила, що вхід перегородила синьо-біла поліційна стрічка, а поруч стоїть поліціянт.

Робін вийняла телефон; руки тремтіли. Поки вона була в метро, прийшло повідомлення від Страйка

В офіс надіслали пакунок із бомбою. Ми з Пат у нормі, сидимо в старбаксі

— Слава Богу, — видихнула Робін і метнулася на інший бік вулиці.

Страйк і Пат сиділи в глибині кав’ярні. У Страйка на комірі була кров, Пат виглядала блідою.

— Господи Ісусе, — вимовила Робін, кинувшись до них, не знайшла слів і повторила: — Господи Ісусе!

— Годину тому він справді був на нашому боці, — кивнув Страйк. — Нам сказали сидіти тут. Є багато питань. Очевидно, чекають на детективів із карного розшуку.

— Але... що? Як?..

— Пакунок, — пояснила Пат низьким шорстким голосом. — Почала розгортати, чую — шипить. А тоді бабах!

— Офіс рознесло вщент, — додав Страйк. — Але стеля вціліла. Пощастило, бо ще б моє ліжко гепнулося на нас.

— А ви самі?..

— Нас оглянули парамедики, — відповів Страйк, кинувши погляд на Пат.

— Все гаразд. Я повідомив Барклея та інших.

— Я дещо куплю, — заявила Пат, тягнучись по сумку; Робін побачила на ній сліди вогню.

— Сидіть тут, — твердо звелів Страйк.

На його досить-таки експертну думку, Пат була в шоці. Її грубувата практичність заслужила на комплімент від парамедика, який нашвидкуруч оглянув обох, але Страйк бачив, як сильно трусяться руки Пат, коли вона підносить каву до губ.

— Пат, що тобі потрібно? — спитала Робін.

— Він мене не пускає по мою електронку, — поскаржилася Пат, ображено глянувши на Страйка.

— Я сходжу і куплю тобі нову, — негайно зголосилася Робін.

— Ти не знаєш, яка мені треба, — капризно відповіла Пат, — а я не пам’ятаю марку.

— Купи хоч якусь, — порадив Страйк і тицьнув Робін у руку кілька двадцятифунтових купюр. — А як нема, то жуйку чи нікотинові пластирі.

Коли Робін пішла, Страйк спитав у Пат:

— Ви снідали?

— Та звісно що снідала, що за дурне питання?

— Вам треба підняти цукор, — мовив Страйк, важко підводячись. Він не сердився на дріб’язкові капризи Пат, радше співчував їй. Страйк сам нерідко реагував на шок дратівливістю. Він повернувся до столу з двома данішами та свіжою кавою. Спершу сердито зиркнувши на тацю, яку Страйк поставив перед нею, Пат зласкавилася і з’їла шматочок випічки.

— Ви усвідомлюєте, що врятували життя собі і мені? — спитав Страйк, сідаючи. — Якби ви не зреагували і не зачинили двері...

Він цокнувся своєю пластянкою з її.

— Ви просто диво, Пат. А ще готуєте смачнющий фруктовий торт.

Пат стиснула губи й насупилася. Очі у неї незвично блищали. Страйку спало на думку, що слід її обійняти, але він буквально відчув, як вона стенує кістлявими плечима, скидаючи його руку.

— Мабуть, це ті терористи, що ви їх розізлили, — сказала Пат.

— Мабуть. На аматорський розіграш це не було схоже.

— Покидьки.

— Це точно.

— Мій дядько загинув у пабі, де ІРА підірвали бомбу. У Вулвічі, в сімдесят третьому.

— Чорт, дуже співчуваю, — сказав прикро здивований Страйк.

— Опинився не в той час не в тому місці. В голові не вкладається. Втім, — додала Пат, глянувши на стільницю, під якою ховався протез Страйка, — кому я це кажу.

Вона з’їла ще шматочок даніша. Страйк побачив за вікнами синю «тойоту авенсіс» і ніби впізнав у водії Раяна Мерфі, детектива поліції, який уже заходив до них в офіс.

— Нас, мабуть, повезуть у Нью-Скотленд-Ярд давати свідчення, — сказав Страйк.

— Нікуди я не поїду. Чим тут погано?

— Мабуть, і тут можна, — примирливо погодився Страйк.

— Де там та Робін? — знервовано спитала Пат. Страйк майже відчував, як їй кортить нікотину. Поліціянти, які прибули на місце вибуху, попросили їх сидіти в кафе і не стовбичити на вулиці. Страйка це повністю влаштовувало; поява репортерів було тільки питанням часу.

Коли повернулася Робін з повним пакетом різних електронок, до Страйка та Пат приєдналося двоє офіцерів карного розшуку: Мерфі і старший чорношкірий чоловік із сивиною у волоссі. Робін так переймалася через те, що сталося, що від появи Мерфі відчула хіба легкий трепет. Підійшовши ближче, вона почула, як Пат бучно відмовляється їхати до Нью-Скотленд-Ярду — та хіба вона зробила щось погане, та чого вона не може відповісти на всі питання от просто тут?

За спокійною реакцією Мерфі Страйк зрозумів, що той бачить, в якому Пат стані.

— Ми просто хочемо поговорити з вами у більш приватному оточенні, місіс Чонсі. О, вітаю, — додав він, бо підійшла Робін.

— Добридень, — відповіла Робін. — Ось, Пат, дивись. Можливо, котрась із них тобі підійде.

Пат прийняла пакет і почала невдоволено перебирати його вміст, а Страйк сказав до поліційних детективів:

— Далі по вулиці є паб із підвальним залом. Нас, мабуть, пустять на якусь годину. Ми постійні клієнти.

Тож всі пройшлися до «Тоттенгему»; Страйк і Пат скористалися нагодою викурити по справжній сигареті. Робін ішла слідом між Мерфі та його колегою, якого Мерфі представив як Ніла Джеймсона, а тоді спитав:

— З вами все гаразд?

— Мене там не було, — відповіла Робін. Вона відчувала ірраціональну провину через те, що бомба в офісі вибухнула без неї.

— Все одно це шок, — сказав Мерфі.

— Так, — погодилася Робін.

Бармен у «Тоттенгемі» був не проти стати в пригоді. За кілька хвилин детективи карного розшуку, Страйк, Робін та Пат уже сиділи за столом у безлюдній підвальній залі з червоним ковроліном на підлозі.

— Гаразд, місіс Чонсі, — мовив старший офіцер, розкриваючи записник, поки Пат намагалася розпакувати собі електронну сигарету. Руки у неї досі трусилися, тож Страйк забрав у неї упаковку, розкрив і почав складати пристрій. — Будь ласка, розкажіть своїми словами, що сталося.

— Листоноша зайшов слідом за мною, — почала Пат.

— Звичайний листоноша?

— Так, — кивнула Пат. — Він мене знає. Я прийняла в нього нашу пошту.

— Пакунок був великий? — спитав поліціянт.

Пат жестами показала коробку завбільшки із взуттєву.

— Важкий?

— Так, — кивнула Пат, жадібно спостерігаючи за діями Страйка, який заливав в електронну рідину.

— Не пам’ятаєте, що на ньому було написано?

— Їхні імена, — Пат кивнула на Робін та Страйка.

— Ви звернули увагу на почерк?

— Освічена людина писала, — відповіла Пат. — Нам іноді пишуть всякі психи. їх одразу видно.

— Зелене чорнило? — усміхнувся Мерфі.

— Один вар’ят писав фіолетовим, — мало не усміхнулася у відповідь Пат. Вона мала слабкість до вродливих чоловіків, а Мерфі справді був привабливий; Робін попри свій шок відзначила високі вилиці, пухлу верхню губу, кучеряве волосся, схоже на Страйкове, але світліше на колір. — Зовсім хворе, — вирішило, що королівську родину всю замінили на двійників.

Поліціянт з готовністю засміялися.

— Але це не був почерк психа? — уточнив старший колега Мерфі.

— Ні, — відказала Пат. — Чорнило чорне, написали все без помилок. Люди не завжди знають, скільки подвоєнь у прізвищі «Еллакотт», а на цього кажуть Кемерон.

— На марку ви, звісно ж, не звернули уваги?

— Кілбурн. Я там живу, — пояснила Пат. — Своє завжди впадає в око, правда?

— І справді, — погодився поліціянт. — Отже, ви взяли пакунок...

— Занесла в офіс, поклала на стіл. Зняла плащ, відкрила один із листів, тоді взялася за посилку. Красивий почерк тощо... я подумала, що то подарунок на знак вдячності, — пояснила вона, ніби захищаючись. — їм іноді клієнти присилають цукерки чи спиртне. Я відвернула один край і чую — шипить. І... і все зрозуміла, — додала Пат.

Вона побіліла, а Робін мовчки підвелася та вийшла.

— Я кинулась у кабінет до цього, — провадила Пат, показавши на Страйка, — зачинила двері, і воно вибухнуло.

— Що ж, якби всі були такі спостережливі і мали таку швидку реакцію, як ви, місіс Чонсі, — мовив старший поліціянт, — наша робота була б значно легшою.

— На експертизу потрібна щонайменше доба, — сказав Страйкові Мерфі. — Ви живете над офісом, правильно?

— Так, — кивнув Страйк. — Наскільки я зрозумів, ви радите мені виїхати.

— Саме так, — відповів Мерфі. — Можливо, будівля зазнала структурних ушкоджень. Плюс...

— Так, — знову кивнув Страйк. Він зовсім не хотів говорити про це при Пат, але коли «Розполовинення» зрозуміє, що замах на його життя та життя Робін провалився, то почне шукати інші способи.

Повернулася Робін зі склянкою портвейну в руці, яку вона поставила перед Пат.

— Мені цього не треба, — буркнула Пат.

— Випий, — наполягла Робін, сідаючи.

— Могла б уже й мені пінту купити, — зауважив Страйк. — Я, знаєш, теж жертва.

Поліціянти знову засміялися.

— Гаразд, — сказав Ніл Джеймсон, — я це запишу і попрошу вас поставити підпис, місіс Чонсі.

Поки він занотовував свідчення Пат, Мерфі розвернувся до Робін.

— Я оце казав вашому босу...

— Партнеру, — виправила Робін, і одночасно з нею заговорив сам Страйк:

— Партнеру.

— О, вибачте. Я казав вашому партнеру, що краще якийсь час триматися подалі від офісу. Яка — сподіваюся, це не дуже особисте питання — у вас ситуація з житлом? З ким ви живете?

— Сама, — відповіла Робін. — Щойно переїхала. У Волтемстоу.

— Ми сусіди, я у Вонстеді. Можливо, стане в пригоді, адже переїзд... Втім...

— Я вжила всіх стандартних заходів безпеки, — перебила його Робін. Колега Мерфі дописав протокол. Пат, уже не така бліда після кількох ковтків портвейну, проглянула текст і підписала.

— Так, — мовив Страйк до Пат, підводячись, — завезу-но я вас додому.

— В цьому немає потреби, — роздратувалася Пат.

— Не хвилюйтеся, це не з великої симпатії, — глянув на неї згори Страйк. — Просто другу таку офісну менеджерку я ніде не знайду.

Робін побачила, що очі Пат наповнилися слізьми. Страйк рушив до сходів разом із Пат, а Робін гукнула йому вслід:

— Корморане, якщо треба, у мене є місце на дивані у вітальні.

Вона не знала, чи Страйк її почув, бо він не відповів — а Робін за секунду уже пошкодувала про свою пропозицію, адже в нього була Меделін Курсон-Майлз, в якої він міг оселитися.

Поліціянти тихо перемовлялися між собою. Робін взяла сумку і підвелася йти.

— Я можу вас підвезти, — запропонував Мерфі, обертаючись.

— Куди — до Волтемстоу? — не повірила власним вухам Робін.

— Так, — відповів Мерфі. — Я сьогодні мав бути вихідний, але Ніл викликав мене на справу. Він повертається до відділку. Мені цілком зручно туди заїхати; все одно в той бік.

— О, — сказала Робін. — Я... тоді поїхали.