Чорнильно-чорне серце. Книга 6

63

Узри страждання

В найпотаємнішій кімнатці серця,

Де зачаївся темний жаль...

Феліція Шіменс,

«Арабелла Стюарт»

У маленькій палаті, вікна якої дивилися на південь, було спекотно, як це часто буває в лікарнях. На тумбочці біля ліжка стояло кілька листівок із побажаннями якнайскорішого одужання, погойдувалася золота гелієва кулька, трохи здута.

Пробувши у палаті Джоша кілька хвилин, Страйк ніби повернувся до Селлі-Оук, військового шпиталю, де він був на лікуванні, коли в Афганістані йому відірвало ногу. Джош Блей сидів у візку, одягнений в піжаму. На ногах він мав дуже нові на вигляд темно-сині капці, а його руки непорушно лежали на підлокітниках. На прикріпленій до візка таці перед ним поклали телефон. Страйк добре знав замкнений, порожній вираз на обличчя Блея; він бачив його на обличчях чоловіків, чия увага була спрямована всередину, поки вони силувалися змиритися з дивними новими реаліями свого життя. Мабуть, Страйк і сам носив на обличчі такий вираз, коли лежав без сну, відчуваючи фантомний біль у відсутній нозі та осягаючи кінець своєї армійської кар’єри.

Джошеві високі вилиці, квадратна щелепа, великі блакитні очі, прямі темні брови та тонко окреслені ніс і губи тільки сильніше впадали в око тепер, коли його волосся, колись довге, коротко обстригли. Безжалісне сонячне світло, що сочилося до палати навіть крізь запнуті кремові жалюзі, робило добре помітним свіжий шрам від трахеотомії у Блея на горлі. Під очима в нього залягли сіро-фіолетові тіні, а самі очі були тьмяні; Страйк вирішив, що його лихоманить.

— Це Робін, моя партнерка, — представив її Страйк, коли Робін сіла на другий пластиковий стілець перед Джошем.

— Добридень, — сказала Робін.

— Гаразд, — ледь чутно озвався Джош.

— Записник принесла? — спитав у Робін Страйк, який чудово знав, нащо вона поверталася.

— Так, — відповіла Робін, — але не думаю, що ті записи нам знадобляться.

— Слушно, — погодився Страйк, а тоді звернувся до Джоша: — Пробачте, ви щось сказали?

— Так... Я паралізованим шматком все відчуваю, — мовив Джош повагом, ніби слова була дужі важкі, і їх доводилося витягати з великої глибини. — А та сторона, яка рухається, оніміла. Не відчуваю ніфіга. Лікарі кажуть, що може стати трохи легше, але я ніколи... ніколи не буду знов нормальний...

— Ну, ушкодження нервів — то дивна штука, — сказав на це Страйк. — Набряки будуть сходити дуже довго. Минуло два роки, поки моя нога прийшла до стабільного стану. Ви дуже не скоро знатимете, які функції збереглися.

Джош промовчав.

— Отже, — сказав Страйк, дістаючи записник, — поговорімо про Аномію.

— То він нас зарізав.

Джош сказав це дуже просто, не допускаючи жодних заперечень.

— Чому ви так вважаєте?

— Через те, що він сказав після того, — відповів Джош.

— «Не бійся, тепер я про все подбаю», — процитував Страйк.

— Ага. Плюс, — Джош глибоко вдихнув, — він мене попереджав, що планує це, а я проігнорив.

— В якому сенсі попереджав?

— Все там, — сказав Джош, опустивши погляд на мобільний на таці. Його руки та ноги лишалися недвижними. — Пароль — дві шістки, дві сімки, п’ять, два. Заходьте в галерею, там є папка «Аномія».

Робін взяла мобільний, відкрила, почала шукати папку.

— Він мені роками писав у твіттер, — провадив Джош. — Ед казала його заблокувати, і Йомен так само, але я по життю неслух, от і не заблокував.

Його каламутні від температури сині очі уп’ялися в Страйка. — Ось така я скотиняка.

— Не бачу складу злочину, — мовив на це Страйк.

— Плюс я повірив у все, що було в тому досьє від Ясмін, — додав Джош, так само дивлячись на детектива, ніби вимагаючи, щоб Страйк його засудив. — У всю ту прутню, що Ед типу Аномія.

— Чимало розумних людей щодня вірить у ще дивніші речі, — сказав Страйк. — Ті двоє, що уклали це досьє, мали чималий досвід. Вони знають цю справу.

— Знайшла, — промовила Робін, яка саме відкрила папку зі скриншотами. Зашкребли по підлозі гумові накладки на ніжках стільця: Страйк посунувся ближче до Робін, щоб разом із нею прочитати приватні повідомлення, які Аномія присилав Джошу у твіттер.

Ідея: Серцик знову починає убивати

15 серпня 2012

Нехай ріже туристів на цвинтарі. Веселий і неочікуваний.

15 серпня 2012

Ідея: замкніть Паперовобілу в її труні, якщо і далі відмовлятиме Серцику.

12 вересня 2012

Її туди може заманити Дрек. Персонаж з аспектом бога-трикстера. Паперовобіла пожне плоди гордині.

12 вересня 2012

Вурді-Гробси починають бісити. Ідея: лорд ВГ поховає леді навіки. Хай замурує її в мавзолеї і йде гризти свіжіші кісточки (← класний жарт)

4 січня 2013

Ідея: новий персонаж. Мозок власника Серцика тікає з могили. Макіавеллівський тип, буде гарно контрастувати з Серциком. Вічний герць між раціональною та емоційною половинами убивці.

26 серпня 2013

Ти втрачаєш все, що у вас було хорошого. Досить спродаватися. Потреба у нових лініях та героях вже очевидна. Переглянь попередні повідомлення.

20 січня 2014

Я тобі потрібен. Я знаю, чого хочуть фанати.

18 березня 2014

Я тобі потрібен, якщо хочеш повернути підтримку фанатів, Джоше.

22 травня 2014

Ідея: на цвинтарі від серцевого нападу вмирає старий волоцюга і перетворюється на огидного привида, який змагається з Серциком за Паперовобілу. Тепер вона усвідомлює, що Серцик нівроку, але він їй відмовляє.

29 липня 2014

Я думав, ти не такий тугий, як Ледвелл, але починаю боятися, що помилявся.

19 вересня 2014

Стає чимдалі зрозуміліше, що ти не розумієш «Чорнильно-чорне серце», Джоше. Я пропоную свою допомогу, щоб все виправити та покращити.

Нерозумно відмовлятися від такої пропозиції.

1 жовтня 2014

Ідея: просто в новій серії оголосиш, що Ледвелл покидає проект. В останні секунди серії входить Аномія. Фанати просто збожеволіють.

29 жовтня 2014

Аномія: сутність, якої боїться сам Дрек. Візуал: див. мого аватара у грі. Суть: істота-порожнеча, в якій зникають всі недоладні персонажі.

29 жовтня 2014

Твої зазіхання на статус героя-творця повністю спростовані.

Я був готовий віддати тобі належне за ті зав’язки, які у кращих руках перетворилися б на цікаві ідеї. Але тепер ти зрадив фандом, і я бачу, що дарма пропонував себе у співавтори. Може бути тільки один Αρхnуετnς.

12 листопада 2014

Зрозумій: як підпишете угоду на фільм — це кінець. Тебе попереджено.

10 лютого 2015

— Що означає грецьке слово? — спитала у Страйка Робім.

— Думаю, йдеться про героїв-архегетів, — відповів Страйк, який досі читав повідомлення. — Давні греки, засновники колоній та поселень.

— Тон, звісно, дуже цікавий, — мовила Робін.

— Ти про цей нарцисизм? — спитав Страйк, а запалені очі Джоша металися від одного детектива до другої. — Пропонує зробити його персонажем мультфільму...

— Так, але зверни увагу на мову, вона інтелектуальніша, доросліша. Ні лайки, ні грубощів... і те грецьке слово...

— Так, ці повідомлення краще співвідносяться з тим, що Ясмін казала про «культурну людину», правда? — Страйк звів очі на Джоша: — Це все, що писав вам Аномія?

— Не все, — відповів Блей. — Там ше багато було, я не скринив. Одне й те саме: гівняні ідеї для мультфільму.

— Ви показували ці повідомлення поліції?

— Так, — відповів Джош.

— І що? — спитав Страйк.

— Не думаю, що вони це сприйняли серйозно. Вони зациклилися на своїх ультраправих.

— Ви не проти, якщо ми це скопіюємо? — спитав Страйк.

Джош кивнув, і Робін перекинула папку з повідомленнями Аномії на власний телефон.

— Катя казала, ви намагаєтеся вирахувати, звідки він знає інсайдерську інфу, — глухим голосом сказав Джош. — Тут я не поможу. Я не пам’ятаю, кому, шо, коли казав. Я останні п’ять років був то бухий, то накурений... Ми обоє смалили конкретно. Ед теж іноді забувала, кому що казала... Забрала собі в голову, що Аномія — то Себ, бо бовкнула йому про Паперовобілу і колишню сусідку. Але вона і мені це казала, коли ми тіки створювали персонажа, і комусь іще, стопудів... Вона теж багато забувала, — жалібно повторив Джош, і Робін відчула, як всередині ворухнулося, майже завдаючи болю, співчуття до нього.

— Катя сказала, що протягом тривалого часу ви вважали Аномією Брама де Йонґа, — сказав Страйк.

— 1 ви, мабуть, подумали, що я придурок, коли прочитали ті повідомлення, — блякло відповів Джош, — але у Брама айкью більше 140. Його в школі тестували. Він іноді поводиться як трирічне дитя, але коли в нього почав ламатися голос, так іноді стало здаватися, що хлопцю років сорок... Ви знаєте про його мамку?

— Ми знаємо, що вона померла, — сказала Робін.

— Її убили, — пояснив Джош, — в Амстердамі.

— Чорт, — в унісон вирвалося у Страйка та Робін.

— Отож... Вона була наркоманка, продавала секс за гроші на зілля. Брамові було шось шість років, коли її кінчили... Вона його замикала в сусідній кімнаті, коли приймала клієнтів. Черговий мужик її задушив і пішов. І Брам шось два дні сидів у тій кімнаті... Потім прийшла його тітка, бо мамка не брала слухавку, і знайшла тіло і малого під замком.

— Господи, — стиха промовила Робін. — Який жах.

— Отож, — важко сказав Джош. — Не диво, що малий з приколами. Я коли тільки приїхав до Норт-Ґров, то думав, що він цікавий, а тоді... Я думаю, що то він підпалив мені кімнату за кілька днів до... до того, як це сталося. Маріам напустилася на мене. Вирішила, що я сам косяка упустив. А я просто прокинувся, а навколо всі кричать, вода ллється. Фіранки палають... Маріам так горлала, а я був насмоктався пива і покурив від душі, — провадив Джош, — тож, самі розумієте, ніфіга не торопав, що діється. Маріам мене випхала, і тіки коли я лишився сам-один серед ночі, то склав два і два і допер: це ж Брам. Це в його стилі.

— В його стилі зазіхати на чуже життя? — спитав Страйк, уважно дивлячись на Джоша.

— Я не думаю, що він реально комусь бажає смерті, — пласким, відстороненим голосом відповів Джош. — Просто хоче перевірити, як далеко здатен зайти. Нільс, мабуть, і міг би його зупинити, але Нільсові пофіг... Думаю, він взагалі не хотів брати на себе відповідальність за Брама. Катя казала вам, що Брам шпигував за мною та Еді крізь дірку в стіні нашої кімнати кілька тижнів?

— Так, казала, — відповів Страйк.

— От я тоді подумав, що він може бути Аномією. Він... він всяке бачив, коли жив з мамкою, так? Бачив таке, що малому бачити не можна. Він прибацаний і при цьому має інтелект генія, тож... так, я довго думав на Брама... але, мабуть, мені просто було легко на нього думати...

Робін чула, що у Джоша дуже сухо в роті. Хотілося запропонувати йому води, але вона не наважувалася: він не здатен був утримати склянку, а ще міг сприйняти пропозицію як порушення своїх кордонів.

— Чому ви кажете, що думати на нього було легко? — спитав Страйк.

— Бо, знаєте... Якщо прибацаний пацан просто робить шкоду і не усвідомлює, що коїть, то це не хтось із наших друзів. Але зарізав нас не Брам. Оця фраза, що він тепер про все подбає... Брам такого ніколи в житті не сказав би.

— Чому? — запитав Страйк.

Джош звів на детектива розфокусований погляд, вочевидь, думаючи. Врешті-решт він відповів:

— Якби Брам когось штрикнув ножем, то тільки шоб знати, що з того буде. Як та людина виглядатиме після того... як воно — убити людину. Він би убив, шоб убити, а не шоб забрати щось. Брам не творчий. Нільс весь час про це торочить. Садовить його шось майструвати, малювати... Нільс вважає, що мистецтво — це все.

— Але ви вважаєте, що Брам міг кілька років переслідувати Еді в інтернеті?

— Так, але... То був би типу експеримент. Ніби відірвати крильця у мухи. Просто шоб побачити, скільки біди вийде... Але та людина, яка нас зарізала... Коли хтось хоче перебрати на себе твір, то це шоб створювати самому, ага? А Браму цікаво тіки руйнувати.

— Тобто поки це тривало, ви вважали, що мета цькування — просто змусити Еді страждати?

Утворилася нова пауза, а тоді, ніби скинувши тенета свого депресивного сну, Джош промовив:

— Можете не казати, що я шмат гівна. Я і сам знаю, що мав захистити її.

— Я не казав...

— Я знаю, що мав послати Аномію в сраку і заблокувати. Ви собі гадаєте, я тут, бляха, не сиджу і не думаю про це день і ніч?

Та не встиг Страйк відповісти, як двері палати прочинилися, всередину зазирнула, несміло усміхаючись, Катя.

— Все гаразд? — пошепки спитала вона.

— Так, — через силу відповів Джош.

— Джоші, тобі щось принести?

— Ні, я все маю, дяка.

— Тобі, здається, спекотно, — наполягала Катя. — Може, я відчиню...

— Ні, — повторив Джош. — Все нормально.

— Тоді принесу тобі холодної води, — кивнула Катя і вийшла. Джош, який і справді став червоніший порівняно з тим, яким побачили його Страйк та Робін, коли щойно зайшли, глянув на Страйка. Той продовжив:

— Можете бути певні, я не звинувачую вас у тому, що...

— Я знаю, що мав би зробить, — відповів Джош, тяжко дихаючи. — Тепер я це знаю.

Повернулася Катя. В руці вона мала велику склянку води з льодом і парою соломинок.

— Потримати? — спитала вона, нахиляючись до Джоша, але той похитав головою.

— Я за хвилину поп’ю. Дяка, — додав він. Катя вийшла. — Катя класна, — заявив Джош по короткій паузі; здавалося, він захищається і одразу відкидає будь-яке обговорення своїх стосунків з нею.

Страйк показав на склянку і спитав:

— Може, я...

— Не треба.

Знову запала мовчанка, яку порушила Робін.

— Напередодні нападу ви ночували у Каті, правильно?

— Так, — кивнув Джош, — пішов до неї, бо Маріам мене викинула без ламаного пенні в кишенях... Як ішов нагору, розбудив Ініґо... Ви знайомі з Ініґо?

— Так, — відповів Страйк.

— І шо, сказав, що я дармоїд і пусте місце? — поцікавився Джош. — Ініґо, якщо йому вірити, міг стати і художником, і музикантом, і письменником, ким хочете, і все — світового рівня, але, бачте, захворів... Тож тепер його син має досягнути того, чого татко не зміг. Ось чому в бідахи вся пика хронічно в жалючках. А ше...

Він замовк.

— Що — ще? — спитав Страйк.

— Та то неважливо... Знов я розпатякався. Ед завжди казала, що я не вмію тримати рота стуленим. Вона вважала, що Аномія саме так про все дізнавався, бо я язиком ляпаю. Мабуть, її правда. Але мені так важко зробилося, коли все перейшло на такий... такий професійний рівень. Коли ми починали, було класно, а тоді довелося поводиться по-іншому.

— В якому сенсі — «по-іншому»? — поцікавився Страйк.

— Типу не можна було просити поради у фанатів, як ми раніше робили. Татко однієї дванадцятилітньої малої захотів грошей. Ми, бачте, використали ідею його донечки, а ми шо, ми навіть коментаря її не бачили... Коротше, все швидко заплуталося.

— Власне, — обережно почав Страйк, — нас цікавлять люди, наближені до вас та Еді, які могли знати ваші ідеї та подробиці з життя.

— Та я вже всіх у голові перебрав, — відповів Джош, втупивши погляд у тацю перед собою. — Не вірю, що хтось із них міг таке зробити з Ед.

— Тобто ви не знаєте, хто міг зачаїти образу на неї?

— Ну...

Що б не збирався сказати Джош, він прищикнув язика. Страйк подумав, що кращого моменту практикуватися у стриманості Джош Блей просто не міг добрати.

— Ініґо добре ставився до неї? — спитав Страйк, і Джош з подивом звів очі.

— Я не планував казати «Ініґо — це Аномія», — сказав він і майже (майже!) усміхнувся. — Я тіки хотів сказати, що він гівняно поводиться з Флавією.

— Так, ми бачили, — кивнув Страйк, радий хоч тому, що Джош продовжує діалог. — А чому так, на вашу думку?

— Бо не може її експлуатувати заради свого самолюбства, як Ґуса.

— Як гадаєте, Ініґо вірний чоловік? — спитав Страйк.

— Шо?

— Ви мене чули, — мовив Страйк. — Якби Ініґо мав коханку, ця особа становила б інтерес для нашого розслідування. Через нього вона могла б дізнаватися подробиці про мультфільм і про Еді.

— Я... от бляха. Тобто ви в курсі про його подружку? — спитав Джош.

— Розкажіть, що знаєте ви, — тоді етапе зрозуміло, що саме відомо нам.

— Я намагаюсь... намагаюсь почати з чистого листка, — відповів на це Джош. — Вчуся тримати язик за зубами, шоб не наробити ше більше лиха.

— Ви не наробите лиха. Ви допоможете нам виключити підозрюваних, — пообіцяв Страйк. — Як саме ви дізналися про його адюльтер?

Джош завагався, а тоді відповів:

— Мені Катя сказала. Вона пару місяців ходила до Норт-Ґров малювати, аж тут Ініґо вирішив, що малим теж треба на уроки. Типу він хотів їх виперти з дому. Приймав якусь жінку, яку зустрів в інтернеті... вона приходила до нього щочетверга.

— Бідолашна Катя, — тихо промовила Робін.

— Ой, так... Флавія рознюхала, що діється. Якось вони вернулись додому, і Флавія побачила помаду на келиху з-під вина біля раковини, а Катя ж ніколи не малюється. Келих був ше мокрий, Ініґо щойно помив. Оце тому, я собі гадаю, Ініґо так паскудно ставиться до Флавії. Не пробачив їй. Але ж той роман вже скінчився, так? То було... три-чотири роки тому. Він сказав Каті, що порвав з тією жінкою.

— Що вам відомо про ту жінку?

— Заміжня, звати... звати Мері, якось так. Катя, вона... вона мені сповідалася на цю тему, — пояснив Джош і, здавалося, трохи зніяковів від спогаду, — і я так думаю, що Ініґо знає, що я в курсі, і частково тому мене так не любить. Чесно, не доганяю, нашо Катя з ним лишилася. Ініґо має купу грошей, вона могла відсудити в нього гарні відступні. Катя якась забита чи шо... Ви ж не скажете їй, що я вам про це сказав?

— Не скажемо, — пообіцяв Страйк, — але, можливо, нам треба буде потиху переговорити з Ініґо. Не хвилюйтеся. Йому не треба знати, звідки у нас інформація.

— Слизький паскудник, — відзначив Джош. — Біскупський син, бачте...

Але його зацікавлений, навіть трохи потішений гумор зник так само різко, як виник.

— Втім, дарма я його називаю слизьким. Це лицемірство. Я сам той ще тертий гад.

— Ви про Кеа Нівен? — буденним тоном спитав Страйк. — Ви ж в курсі, що є теорія, ніби Аномія — це вона? — поцікавився він, опустивши той нюанс, що зачинателька теорії сиділа поруч із ним.

— Так, в інтернеті ходила чутка, що то вона, — мляво погодився Джош. — Я сам про це думав, але цього не може бути. Довгий час, поки ми з Еді були разом, Кеа нічо’ не могла знати про Ед чи мультфільм, а Аномія, здавалося, знав геть усе.

— Кеа бувала у Норт-Ґров, правильно? — спитала Робін.

— Так, бо коли я там оселився, ми ше зустрічались. Вона не хотіла, шоб я там жив. Я так гадаю, її вся та тусовка лякала, і не подобалося, що там живе Еді... бо її типу, ну, всі хотіли.

— Хто саме цікавився Еді? — спитав Страйк, тримаючи напоготові ручку.

— Та Пез, — відповів Джош. — Здається, Нільс теж трохи заглядався... Ну і я. Кеа це помітила, і настіки простіше було би взяти і припинити всю ситуацію... Я так налажав, — додав Джош, втупивши погляд у підлогу. — Ед завжди казала, що я нікого не хочу ображати, але людей доводиться ображати, їм треба говорити все як є, а не брехати. Я мав кинути Кеа, але не кидав, бо... бо я боягуз обісраний, та й все. Ви з нею знайомі?

— Так, — кивнув Страйк.

— Казала вам, що ми знов сходились? Коли я розбігся з Еді?

— Так, вона про це згадувала, — підтвердив Страйк.

— Таку дурню зробив, капець, — тихо мовив Джош. — Дурень... Не знаю, що я собі придумав. Вона... типу сталкерила за мною, коли ми перший раз розійшлися, і я собі добре уявляв, що вона таке. От що я собі думав, коли знов із нею зійшовся? Поперся у той барчик у Камдені, і знав, що вона там не просто так сидить, але я тоді так налигався, так страждав, бо саме розійшовся з Еді, а Кеа... вона гаряча дівчина.

— Всі ми там бували, — погодився Страйк, перед очима в якого промайнула Аннабель. Ні він, ні Джош не помітили скептично піднятих брів Робін.

— Другий раз це було взагалі лихо. Ревнувала до всирачки, заявляла, що якщо я її покину, вона собі заподіє смерть. Тож п’ять чи шість місяців у нас це все було тишком-нишком, бо я не хотів, шоб взнала Ед. Я просто розумів, що Ед... це, знаєте, був би ніби край віроломства, що я беру і знову сплю з Кеа після всього лайна, яким Кеа її облила, після всіх звинувачень у плагіаті.

— Кеа стверджує, що ви частково підтвердили ці звинувачення, коли знову почали зустрічатися з нею.

— Не було такого, — сказав Джош, дивлячись Страйку у вічі. — Максимум я сказав, що не знав, що сороки можуть розмовляти, поки вона мені про це не розповіла. А решта... вона така: «Присягнися могилою матері, що ти ніколи не казав Еді Ледвелл про серце Марґарет Рід». А я на те: «Маминою могилою не клястимусь, але не казав». У неї якась манічка була на цю тему, бери та присягайся могилою матері. Коли ми познайомилися, то це було ніби спільне, — я втратив мамку, вона — батька... Після всього вона ше почала писати мені листи, — додав Джош. — Пише, що займається самоушкодженням, все таке... От що вона собі думає, що я, б***ь, можу вдіяти в цьому стані?

Коли Ед дізналася, що я назад зійшовся з Кеа, почався повний капець. Ми поговорити не могли так, шоб одне не сказало другому, яка інший скотина...

А тоді, поки я намагався розійтись із Кеа так, шоб вона нічого собі не зробила, Ед наїлася таблеток, — розповів Джош, знову опустивши розфокусований погляд. — Подзвонила мені в процесі, як ковтала парацетамол і запивала віскі. Сказала, що вирішила трохи перепочити, і хотіла мені дати свій пінкод від телефона, бо всі ідеї записувала туди... Вона ледь ворушила язиком, тож я догнав, що вона шось прийняла.

— Вона хотіла сказати вам про записані в телефоні ідеї, навіть приймаючи смертельну дозу ліків? — уточнив Страйк.

— О так, — відповів Джош. У нього ця поведінка, здавалося, не викликала жодного подиву. — Ви просто не знали Ед. «Чорнильно-чорне серце»... для неї це було все, — принаймні тоді. Мабуть, під кінець її вже нудило від нього... але на той момент вона і думати не хотіла, що ми всремо мультфільм, якщо її не стане. Мабуть, вона вирішила, що коли не скаже мені, де шукати її ідеї, я візьму співавторкою Кеа...

Джош замовк, знову втупившись у підлогу, а тоді заговорив далі.

— Коли вона наковталася пігулок, я поїхав до неї в шпиталь, — хотів побачити, — а там Ормонд. Став перед палатою, мов сторож. Ви з ним знайомі?

— Так, знайомі.

— Заявив, що Ед мене не хоче бачити, і, коротше, ми трохи розпустили руки. Санітар нас розняв і попросив мене піти.

Того вечора я вирішив, що Аномія — це Ормонд, — важко вимовив Джош. — На той момент здавалось, що в цьому є сенс. Я подумав, що Ормонд переслідує Ед, шоб їй стало треба такого, як він, — такого колишнього копа з «фордом фієста», і як тіки накрутить її як слід, одразу примчить до Норт-Ґров і затягне в свої сіті... Правда, наступного дня я проспався і зрозумів, що то повна шняга. Де б Ормонд діставав інформацію стіки місяців, коли ми навіть не були знайомі?

Ми його прозвали географом, — провадив Джош, — бо він з отих дрочил, яким уміння читати мапу — це офігіти яке досягнення. Ми взнали, що він виклада інформатику, тіки коли він запросив нас на зустріч зі своїм класом. Я взагалі не доганяв, що він забув у Норт-Ґров... йому б на гурток «умілі руки». Його цікавило максимум зварювання...

— Розкажіть про свою квартиру на Міллфілд-Лейн, — попросив Страйк.

— У Кеа був від неї ключ?

— Ні, — відповів Джош. — А шо?

— Поліціянти казали вам, що телефон Еді винесли з цвинтаря після нападу і востаннє засікли на пустищі Гемпстед-Гіт, біля вашого помешкання?

— Ні, — не без подиву відповів Джош.

— Чи в когось був ключ від вашої квартири?

— Я мав тіки один запасний, віддав будівельникам.

— Ви мали при собі ключ, коли на вас напали?

— Ні. Як я уже казав, мене виперли з одним тіки телефоном. Ключ, мабуть, так і лежить у моїй кімнаті в Норт-Ґров.

— Гаразд, це дуже корисна інформація, — сказав Страйк, роблячи помітку у записнику. — Коли саме ви вдруге розійшлися з Кеа?

— Після того як Ед наковталася таблеток. Я сказав Кеа, що мені треба перепочити і провітрити голову. Я її, бляха, благав не писати нічого про наші стосунки в інтернеті... Розумів, що фанати вирішать, що її байки — то чиста правда, раз я до неї повернувся. Я просто кінчений, — гірко додав Блей. — Хіба ні? Нашо я це все зробив? Нашо повернувся до Кеа? Нашо я повірив у ту срань, що мені показала Ясмін?

— Ми всі робимо вчинки, які потім викликають такі питання, — сказав Страйк. — Абсолютно всі.

— Ваші вчинки нікого не довели до смерті, — відповів Джош.

— Ваші теж, — заперечив Страйк.

— Та довели, — затявся Джош, червоніючи виснаженим лицем. — Я не заблокував Аномію, не заступився за Ед... я довів до цього, бо я тюхтій обісраний. Тюхтій, — крізь зціплені зуби повторив він. — Не хотів, шоб фанати і мене хаяли, нікого не слухав, крім Каті, бо Катя казала те, що я хочу чути. Я як той кінчений Брам, тіки не підпалюю чужі кімнати і каменюками в людей не кидаюсь. Я роблю значно більше лиха, шоб самому мати легке життя...

Я не мав би вижити. Саме я мав умерти тоді, і саме я припхався у куртці, яка не пустила ніж так глибоко мені в шию, як він хотів. І ше в мене виявилася така штука, situs inversus. Типу всі органи навпаки, як у дзеркалі. У мене серце справа. Аномія ударив мене типу в серце, але тіки пробив легеню. Я й не знав, що в мене всередині все навпаки, зроду не робив рентген. Situs inversus... Ед обожнювала таку нездорову хрінь, от би вона зра...

Робін подумала, що мала б передбачити те, що сталося далі. Джош розридався. Він опустив голову, з носа потекла юшка, але він не міг ні зіщулитись, ні сховати обличчя у руках: його тіло лишалося нерухомим, ніби воскова фігура.

Страйк підвівся, пішов до приліжкової шафки і дістав звідти коробку серветок. Повернувшись на своє місце, витягнув кілька штук.

— Ні, — видихнув Джош.

— Хочеш втопитися у шмарклях — топися, — сказав на те Страйк, — але якщо хочеш допомогти нам спіймати того покидька...

— Може, я? — не стрималася Робін.

— Ні, — вдавився словом Джош. — Добре, — схлипнув він, і Страйк витер його обличчя так прагматично, ніби то було лобове скло, тоді викинув мокрі серветки у смітничок і знову сів, поставивши коробку з серветками на тацю перед Джошем.

— Я винен, що Ед загинула, — схлипував Джош. Я винен, я, я...

— Винен покидьок, який напав на неї і на тебе, — твердо заперечив Страйк. — Не треба так. Не ти це зробив.

— Я... я просто хочу дожити, шоб цього кінченого Аномію спіймали і посадили. А далі... далі я піду на вихід.

— Не підеш, — спокійно сказав Страйк.

— Не смій мені казати, що я буду робити, а що ні! — виплюнув Джош. — Ти сам хоч ходити можеш!

— А ти можеш думати і розмовляти. За пів року можуть повернутися інші функції. За рік можуть придумати, як полагодити тобі спинний мозок. Медицина постійно розвивається. Стовбурові клітини. Чіпи-імпланти.

— Поки дочекаюсь...

— Так, це важко. Важко прийняти теперішній стан. На якийсь час доведеться забути про планування майбутнього.

— Та пішов ти зі своїми лекціями про усвідомленість, — затявся Джош, — мені психіатр і так ними вже дірку проколупав. В сраку це життя в моменті. Не хочу я так жити. Я взагалі не хочу жити. Я не заслужив на життя.

— Ти не винен у нападі, — з притиском сказав Страйк. — Інша людина купила тазер, мачете і, як я сильно підозрюю, якісь засоби для маскування, плануючи обірвати два життя. Якщо тобі потрібна причина жити тут і тепер, тримайся за думку, що ти будеш зірковим свідком на суді тої тварюки, а якщо треба причину жити ще й далі — подумай про те, що саме тобі подзвонила Еді, коли дивилася в очі смерті, бо все ще довіряла тобі у питанні, яке означало для неї більше, ніж будь-що інше.

— В сраці я мав цей клятий мультфільм, — знову захлипав Джош.

— А дарма, — тихо сказала Робін. — Я нещодавно зустріла фанатку, якій «Чорнильно-чорне серце» врятувало життя — буквально. Вона сказала, що вирішила не вбивати себе, щоб додивитися. Ви з Еді створили дещо неймовірне. Корморан правий: тепер тільки ви один можете створювати те, що мріяла створювати Еді. Вона б не хотіла, щоб ви пішли... на вихід. Вона б хотіла, щоб ви робили те, на що не здатен ніхто, крім вас.

— Той покидьок забрав її телефон, — відповів Джош, з очей якого струменіли сльози. — Там були всі її ідеї.

— Про телефон дозволь подбати нам, — мовив Страйк, беручи серветки з коробки і знову витираючи Блею обличчя. — Висякайся і випий води.

Джош дозволив Страйку витерти йому обличчя, а Робін — допомогти йому взяти губами соломинку зі склянки. Коли Джош напився, а Страйк викинув нову порцію мокрих серветок, детектив сказав:

— Я хотів би спитати, хто міг знати, що ви з Еді мали зустрітися на цвинтарі.

— Тіки Маріам, — хрипко відповів Джош. — Я з нею розмовляв, поки вона готувала їсти, аж тут подзвонила Еді. Маріам сказала, що це ми гарно придумали — зустрітися, все обговорити. Але Маріам не могла...

— Хтось міг підслухати ту розмову?

— Не знаю... мабуть, так. За кухнею є велика комора. Але я не чув, шоб там хтось був.

— Хто ще у той момент жив у Норт-Ґров?

— Нільс та Брам.

— Як гадаєш, Маріам сказала Нільсу про твою зустріч з Еді?

— Так.

— Розкажи мені про Нільса.

— Він трохи той-во, — відповів Джош. — Ексцентричний тип. Ніколи не вгадаєш, що він думає. Грошей кури не клюють. Його батько був промисловець, мультимільйонер, Нільс все успадкував. Завжди хотів жити отак — мистецтво, комуна, поліаморія... у них з Маріам відкриті стосунки. Нільс іноді спить із Фреєю, іншою жінкою з Норт-Ґров. Її партнеру нормально на це...

— Раніше ти казав, що Нільс заглядався на Еді.

— Було таке, ага, але з того нічого не вийшло.

— А Еді він подобався?

— Під кінець уже не дуже, — відповів Джош. — Він типу лібертаріанець... на виборах мера голосував за того дивака, Єна Піча.

Страйк і Робін стрималися, щоб не перезирнутись.

— А які у Нільса стосунки з комп’ютерами? — спитав Страйк.

— Близькі, — відповів Джош. — Навіть дивно, йому так легко даються технічні штуки, але хоче бути тіки художником... але Нільс — ніяк не Аномія. Нашо йому такс робити? Вбивати Еді?

— Ми просто говоримо про людей, які могли знати, що ви зустрінетеся на цвинтарі, — пояснив Страйк. — Отже: Маріам, Нільс, Брам. Хтось іще?

— Фреї, Ала та Стар не було, вони поїхали до друзів... Мабуть, Пез там був, — згадав Джош, і його обличчя спохмурніло. — Минулого тижня приходив до мене. Я був радий його бачити, Пез мені завжди подобався. Але мені здалося, що він прийшов, тіки шоб... Коротше, він прямо сказав, чого хоче: шоб я йому знайшов роль у фільмі. Так... — Джош ковтнув. — Дивна історія. Розводився, що може імітувати мій стиль малювання і все таке...

— Пез міг бути у коморі, коли ти розмовляв з Маріам? — спитав Страйк. — Чи під дверима кухні? Чи під вікном?

— Мабуть, міг, — погодився Джош. — Але з Пеза такий Аномія...

— Ми все ще просто говоримо про людей, які могли знати про зустріч на цвинтарі, — нагадав Страйк. — Хто ще?

— Та, — повагом почав Джош, — справа в тому, що Норт-Ґров — то таке місце, де люди вічно ходять туди-сюди. Учні приходять, покупці в крамницю... О! — раптом згадав він. — Ше оте дівча, яке там зараз подай-принеси, Зої. Таке мале, з татуйованим рукавом. Мабуть, вона могла сховатися і підслухати...

Поки Страйк записував ім’я, ніби чув його вперше, Робін спитала:

— Джоше, щодо того, що в Норт-Ґров буває багато людей... ви щось знаєте про історію з украденим малюнком?

— Ви про мій малюнок? — здивувався Джош. — Про мого вампіра? Вам Кеа сказала?

— Так, — кивнула Робін. Власне, вона навіть не збрехала, адже прочитала про крадіжку у листі Кеа.

— А... це було, коли «маверики» попросили нас створити більше персонажів для фільму. Я придумав вампіра. В сімдесяті думали, що на цвинтарі реально завівся вампір. Еді вважала, що вампір — то банальщина, але я його намалював, шоб вона побачила мою ідею. Я хотів, шоб вампір був невдахою, полював на туристів, але завжди невдало, щоб йому завжди не вистачало крові, і він ходив такий слабкий і нещасний...

— Ви залишили якісь нотатки про персонажа?

— Так, — відповів Джош, — лишив. На звороті ескіза. Але я лишив малюнок внизу, у студії, і він зник.

— Коли саме це сталося? — спитала Робін.

— Точно не згадаю. Десь минулого року. Коли ми з Кеа вдруге зустрічалися. Я їй розповів, бо капець розсердився. У той вечір в резиденції були мистецькі класи, тобто хто завгодно міг його поцупити... хтось із учнів, хтось, хто прийшов забирати учня... коли там класи, Норт-Ґров — це прохідний двір, будь-хто міг зайти. Треба було занести малюнок нагору.

— Дякую, — кивнула Робін, роблячи помітку у записнику. — Коли мова зайшла про нових персонажів, Еді не казала вам, що придумала двох? Для фільму. Філіп Ормонд казав, що вона детально їх йому описала.

— Ед згадувала, що мала якісь ідеї, але без подробиць. Вона не любила розповідати про шось, поки не доводила його до ладу у себе в голові. Хоч, може, з Ормондом було якось інакше... Можна було б подумати, що він мені розповість про її ідеї, якщо хоче їх бачити на екрані, але цей тип так мене ненавидить, що пожлобивсь.

«А ще він не зможе їх монетизувати, якщо віддасть тобі», — подумала Робін.

— Отже, напередодні нападу ти покинув Норт-Ґров уже поночі, — підсумував Страйк, — без грошей, але маючи при собі мобільний телефон та досьє, яке принесла тобі Ясмін?

— Так.

— І коли ти опинився на вулиці, ти подзвонив...

— Кеа, — нещасним голосом відповів Джош. — Випадково. Я ж був налиганий, а її ім’я в списку одразу після Каті. Я сказав, що завтра зустрічаюся з Еді на цвинтарі, а сьогодні шукаю, де переночувати, а Кеа як заверещить мені у вухо, і тіки тоді я зрозумів, що розмовляю з нею замість Каті...

— Ви впевнені, що сказали Кеа про місце зустрічі? — уточнила Робін.

— Так, бо її саме це так збісило, — відповів Джош. — Те, що я подзвонив і почав розповідати подробиці типу «побачення» з Еді. Розумієте, коли ми з Кеа ше зустрічалися перший раз, то сходили на екскурсію по старій частині цвинтаря. І потім то була болюча тема, що я ходив туди з Еді, що розповідав про це в інтерв’ю...

— Хтось міг підслухати твою розмову з Кеа? — спитав Страйк. — Не пам’ятаєш, чи був хтось поруч на вулиці? Може, за тобою хтось ішов слідом, проходив повз?

— Не пригадую, — відповів Блей. — Я нікого не бачив... але я був не в адекваті.

— Ти з кимсь розмовляв, поки йшов до Каті — особисто чи по телефону?

— Ні, — відповів Джош.

— Ти сказав, що розбудив Ініґо, коли прийшов до Апкоттів. Ти йому розповідав, куди збирався наступного дня?

— Ні, він і так мало не всрався від злості, що я прийшов. Я одразу пішов до вільної кімнати і ліг.

— А наступного ранку?

— Я все обговорив із Катею і показав їй досьє.

— Ініґо мав можливість підслухати цю розмову?

— Ні, він був нагорі, — відповів Джош. — А ми з Катею розмовляли внизу, на кухні.

— Хто ще був у будинку?

— Флавія була в школі, Ґус — у себе в кімнаті.

— Ґус міг чути вашу розмову?

— Ні, двері були зачинені. Ми чули, як він грає.

— Ти з кимсь розмовляв, перш ніж вийти з оселі Апкоттів?

— Ні, — відповів Джош. — Я більше ні з ким не розмовляв... — Він зробився геть білим, так що навіть губи втратили колір, а фіолетові тіні під очима стали темнішими. — ...аж поки не прокинувся у шпиталі з поголеною головою.

— Можеш щось пригадати про сам напад? — спитав Страйк. Джош знову ковтнув.

— Я запізнювався. Поспішав, бо боявся, що Ед піде. Вона завжди казилася, що я всюди запізнююсь.

Він намагався щось додати, але слова не виходили. Прочистивши горлянку, Джош продовжив:

— Я прямував до місця, де ми домовились зустрітись. Ми там були накурились і придумали наш мультфільм.

— Де саме те місце?

— Це ділянка, куди ходити не можна. Далеко від стежки, могильні камені хисткі. Біля могили, яка завжди подобалася Еді, — з пеліканом. Отам за нею, що не видно зі стежок. Там така ніби западина.

— Ти когось бачив по дорозі?

— Якийсь хлоп зігнувся над могилою. Я подумав, що працівник цвинтаря.

А тоді почув кроки, ззаду хтось підбіг.

— Які це були кроки?

— Швидкі. І не то шоб сильно легкі, але для того типа, що я бачив над могилою, занадто легкі. Мене поліція розпитувала. Той хлоп, що я бачив, він був великий. Масивний такий.

А тоді я відчув... як-от ніби удар копитом в спину. Я перекинувся носом у землю, впав. А тоді... тоді він ударив мене ножем у спину, в шию. Було так боляче... не описати! А тоді він забрав мій телефон з кишені і досьє, яке я ніс, і сказав оте своє: «Тепер я про все подбаю». І втік.

Більше я нічого не пам’ятаю, тіки як потім прокинувся в лікарні. Не пам’ятаю того чолов’ягу, що мене знайшов на цвинтарі, не пам’ятаю швидку, нічого. Я прокинувся без волосся і... отаким.

Двері знов прочинилися. У них стояли Катя, Флавія і мініатюрна білява медсестра.

— Вибачте, — сказала медсестра, — але час відвідування добіг кінця.

— Добре, — кивнув Страйк, — можна я поставлю ще одне питання, і тоді ми підемо?

— Тільки одне, — відповіла медсестра і пішла, забравши Катю та Флавію. Страйк дочекався, поки двері зачиняться, і знову звернувся до Блея.

— Отой здоровило над могилою, повз якого ви пройшли... Він був лисий?

Джош розтулив рота, його очі затуманилися спогадами про те, як він востаннє вільно рухався у своєму здоровому молодому тілі.

— Так... здається, так. Так. Був.

— Джоше, ти нам дуже допоміг, — сказав Страйк, закриваючи записник і підводячись. — Ми будемо тримати тебе в курсі справи.

— Звідки ти знаєш, що він був лисий? — спитав Джош.

— Я цього не знав, — відповів Страйк. — Але подумав, що лиса голова може бути латексною маскою, а велике мускулисте тіло, яке ти бачив — підбитим костюмом. Це пояснило б, чому кроки, які ти чув, не звучали достатньо важко для його ваги.

— То був Аномія? — спитав Джош, свердлячи детектива поглядом.

— Так, кивнув Страйк. — Гадаю, то був він.