Чорнильно-чорне серце. Книга 6

67

А нині він мене дратує.

Здається, я убралась у жіночу гордість

Цілком до речі.

Елізабет Барретт Бравнінґ,

«Аврора Лі»

— Що зробила Зої? — поцікавився Пез.

— Гадки не маю, — збрехала Робін. — Такий... е-е-е... кумедний хлопчина, правда ж?

— Авжеж, кумедний. Саме те слово, — пирхнув Пез. — Ходімо. Підемо у «Вартівню».

Пезів добрий гумор трохи надщербила розмова з Ормондом, але настрій у нього знову покращився, щойно вони з Робін вийшли у тепле надвечір’я. Дорогою до пабу Пез розпитував її про кар’єру Джессіки у маркетингу, яку Робін, на щастя, продумала достатньо, щоб мати готові відповіді.

— І що, тобі не нудно? — спитав Пез.

— Нудно, що капець, — відповіла Робін, і він засміявся.

— Вибач, що я так застряг нагорі, — сказав він.

— Та нічого, я поспілкувалася з Нільсом.

— Он як? — широко всміхнувся Пез. — І як він тобі?

— Цікавий, — відповів Робін.

— Та кажи сміливо, що чудило, він мені не татко. Про що він тобі навалював?

— Ну... Про індійську тантру, капіталізм, самогубство, аномію... — Краєм ока Робін стежила за реакцією Пеза, але не побачила жодної, — ...аристократичний світогляд, смерть як справдження прагнень...

— Всі найкращі хіти, — усміхнувся Пез. — Безневинний хлоп, але ж ексцентричний... має себе за природного аристократа, бо вижив, коли отримав від свого татка мільйони статків.

— Тяжке випробування, — погодилася Робін. Цього разу Пез не тільки засміявся, а й легенько торкнувся її руки.

— А ти дотепна, — не без подиву сказав він.

— Також показував мені свої роботи.

— Та ну? І як вони тобі? — Не давши Робін і рота розтулити, Пез сам прокоментував: — То, курва, жахіття. Та не филюйся, ми всі в курсі, що він робить лайно. Все спробував — і маляр, і скульптор, і гравер, і друкар, і цифровий художник. Того тижня взявся різати по дереву.

— Йому вдалося щось продати? А, чекай... він же вважає, що мистецтво має бути безкоштовним.

— Точно, — кивнув Пез. — Легко таке казати, коли вже ма’ш за душею кілька мільйонів. Інколи він влаштовує у Норт-Ґров театр одного актора, і всі типу давні прихожани, які відвідували мистецькі класи і тусувались у нас, сходяться попити винця й розказати, який він геній. Дехто, мабуть, навіть вірить у те, що каже. Милі люди... Він твою расу визначив?

— Расу? — не зрозуміла Робін. — Ти про що?

— Я краще вип’ю, перш ніж про це розповідати, — відповів Пез. Попереду замаячіла «Вартівня»: велика чорно-біла фахверкова будівля зі стільцями та столиками надворі.

— Надворі сядемо чи всередині? — спитав Пез.

— Всередині, — відповіла Робін. Під тінистим склепінням дерев на цвинтарі це не мало значення, а от тепер вона боялася, що Пез роздивиться перуку чи кольорові лінзи.

— Що бу’еш пити? — спитав Пез, коли вони зайшли у велику залу з цегляними стінами та дощатою підлогою, де стояло багато столів; третина була вже зайнята.

— Келих червоного, будь ласка, — відповіла Робін. — Я тільки до вбиральні сходжу.

Жіночий туалет був обклеєний шпалерами із зображеннями рододендронів та папуг. Робін сховалася у кабінку і відправила Страйку фото Нільсового колажу з Еді, а тоді зателефонувала. Страйк прийняв дзвінок майже негайно.

— Ти хіба не на малюванні?

— Заняття скасували, тож я натомість пішла з Пірсом у паб. Слухай, я відправила тобі фотографію картини, яку Нільс де Йонґ подарував Гранту Ледвеллу — тобто подарував її копію — і ще мені треба, щоб ти записав усе, що тут сталося, поки я не забула, бо я сама не маю часу. На мене чекає Пез.

— Кажи, — мовив Страйк.

Робін скоромовкою розповіла про Ормонда в гостях у Пеза, а далі все, що запам’ятала з просторікувань Нільса про смерть Еді, тоді детально описала кімнату Джоша і нарешті стисло охарактеризувала поведінку Брама і зокрема — повідала про його обвинувачення на адресу Зої. На тому кінці лінії чулося жваве шкрябання ручки: Страйк записував.

— Ісусе Христе, нам цього надовго вистачить, — прокоментував він, коли Робін скінчила. — Чудова робота.

— А ще тепер тобі треба залогінитися у гру, — провадила Робін. — Востаннє, коли я там була, Аномії не бачила, але минуло вже три години.

— Просто зараз перетворююся на Баффілапусю, — відповів Страйк, і Робін почула клацання клавіатури.

— Гаразд, наберу тебе, як вийду з пабу.

— Домовилися. Щасти тобі.

Робін поклала слухавку, вийшла з кабінки, перевірила перед дзеркалом, чи все гаразд з перукою та лінзами, тоді увімкнула на мобільному диктофон і сховала його у сумку, сподіваючись, що слова Пеза проб’ються крізь гамір у пабі. А тоді рушила назад до зали.

Пез сидів за круглим столиком на двох у дальньому кутку, під вікном; перед ним стояли келих червоного та пінта світлого. Він підсунув свій стілець ближче до місця Робін, щоб сидіти не лицем до лиця, а практично поряд.

— Отже, — мовила Робін, усміхаючись та скидаючи чорну замшеву куртку (Пез автоматично опустив погляд до її грудей, а тоді знову звів до очей), — що там Нільс розповідає про раси?

Зблизька Робін знову відчувала міцний дух Пезового тіла. Його оголені руки були м’язистими, нігті — брудними. Якщо не зважати на джинси та футболку, він виглядав точно як святі на картинах Караваджіо: темні скорботні очі, сплутані чорні кучері.

— Він ділить всіх, кого зустрічає, на раси, — відповів Пез, а тоді, побачивши обличчя Робін, пояснив: — Але тільки білих європеоїдів. Вичитав у якійсь старій книжці. Типу європейці діляться на шість рас. Нільс любить всяку дику срань, про яку ніхто більше навіть не чув, і обожнює сперечатися, навіть коли обкурений. Дух незгоди.

— Тобто коли він мені сказав, що ти — західний тип, він мав на увазі расу?

— Таки сказав, га? — пустив очі під лоба Пез. — Так. Я західний тип, дрібний та чорнявий.

«Та який же ти дрібний», — мало не прохопилася Робін, проте стримала себе: вона мала на увазі зріст, але Пез міг потрактувати ці слова зовсім інакше.

— Порівняно з Нільсом всі дрібні, — мовила вона.

— Так, але західний тип — це латиняни, дуже емоційні, любителі видовищ.

— А сам Нільс, на його думку, до якої раси належить?

— До нордичної, — відповів Пез. — Високий білявий воїн-творець. Найкраща раса з усіх.

— Ага, тобто жарти жартами, але сам Нільс походить із раси володарів? — сказала Робін.

Пез засміявся.

— Авжеж. Маріам аж казиться, коли він заводить свою катеринку про раси, але Нільс каже, що насправді її злить власна приналежність до динарської раси, нижчої за нордичну.

Робін засміялася разом із Пезом, хоч нічого кумедного не бачила.

— Одного разу Нільс сказав тому діду в інвалідному візку... ми мали вечірку на честь закінчення семестру, але то просто привід, нам аби вечіркувати... що він класичний представник альпійської раси. Для нортґровців це внутрішній жарт, бо Нільс відносить до альпінідів всіх, хто йому не подобається. Альпінід — це кодове слово, означає «нудний паскудник». Дрібнобуржуазний та вузькочолий.

Робін, якій було дуже цікаво, чи не Ініґо Апкотт виявився гаданим альпінідом, з готовністю засміялася.

— Іронія в тому, що цей дід читав книжку, з якої Нільс усе це взяв, ха-ха-ха, тож він прекрасно зрозумів, що Нільс називає його неоригінальним, тупим і що там ще приписується альпінідам. А чо’ ти не п’єш?

— Я п’ю, — відповіла Робін і пригубила своє вино. — І що, дід на візку так і сказав: «Та як ти смієш називати мене вузькочолим тупаком»?

— Ні, він сказав... — Пез зобразив бундючне обурення: — «Расові теорії пана Старого Фашиста, прізвище якого я забув, давно спростовані». І відкотився собі. Потім я сам із ним полаявся через бітлів, а тоді він заявив дружині, що час іти, покотився геть, і більше ми його не бачили, ха-ха.

— І хто з вас любив «Бітлз», а хто ні? — спитала Робін.

— Та ми обоє їх любимо, — відповів Пез. — Бітлів, ага? Я вже не пам’ятаю, як ми до цього дійшли, але суперечка була про те, в якому альбомі є пісні тільки авторства Маккартні та Леннона. Правим виявився я, — додав Пез. — Це «Hard Day’s Night». Стереотипно, що капець — хлоп із Ліверпуля любить бітлів — але...

Пез відтягнув горловину футболки і показав коло тонко виписаних літер, що охоплювало його міцну шию. Робін нахилилася ближче, щоб краще бачити, а Пез потягнувся вперед і поцілував її.

За ціле життя Робін Еллакотт мала у своєму роті язики в сумі двох чоловіків: один належав власне її чоловікові, з яким вона почала зустрічатися у сімнадцять, а другий — хлопчику, з яким вона зустрічалася у п’ятнадцять років і який цілувався слиняво, мов її старенький лабрадор. На мить вона задерев’яніла, але Джессіка Робінс відрізнялася від Робін Еллакотт: вона, на відміну від Робін, мала купу бойфрендів, мала акаунт на «Тіндері» і ходила з подружками у лондонські клуби. Тож Робін з удаваним ентузіазмом відповіла на поцілунок, а Пез, тримаючи її рукою за потилицю, міцніше притискався губами і рухав язиком всередині її рота; Робін відчувала смак пива, якого не пила, і гаряче дихання Пеза на верхній губі.

Коли Робін вирішила, що Джессіка — дівчина з досвідом, якого вона сама не має, але зовсім не ганчірка — наситилася, вона відсунулася, і Пез її відпустив, провівши рукою по волоссю. На щастя, перука була натуральна. Робін мусила пояснювати, за що стільки грошей, коли купувала її, але річ у тому (саме так вона сказала Страйку), що зблизька синтетичні перуки одразу можна розпізнати.

— Ти збіса розкішна, — хрипко повідомив Пез.

— Я просто намагалася прочитати текст твого татуювання, — цнотливо відповіла Робін.

— «Its getting hard to be someone, But it all works out, It doesn’t matter much to me» («Стає непросто бути кимсь, та все складеться, тож і я не переймаюсь» (англ.)), — процитував Пез. — «Strawberry Fields Forever». Воно мені на загривок заходить.

— Тобто ти не переймаєшся? — спитала Робін, міркуючи, як увернути в розмову гурт «The Strokes».

— Загалом не дуже, — відповів Пез. — А що? Тобі подобаються фертики з великими машинами і при великих статках?

— Та ні, вони нудні, що капець, — відповіла Робін, а Пез зареготав. Якби, подумала Робін, серце якої шалено калатало від хвилювання (і приємного, і не дуже), це було справжнє побачення, то вона б на диво добре давала з ним раду. — То як ти потрапив у Норт-Ґров?

— ‛кось був сидів тут і познайомився з одним хлопом звідти, а в самого тоді було скрутно з грішми на хату. Цей хлоп там уже не живе, але саме він сказав, що в резиденції є вільна кімната. Я сходив туди, познайомився з Нільсом, сподобався йому, він запросив мене жити. Так і живу тепер. А ти де живеш?

— У Кентиш-Тауні, — відповіла Робін, яка мала готову відповідь на цей випадок.

— Так, Зої казала, що ви майже поруч, — кивнув Пез. — Сама живеш?

— Ні, з двома сусідками, — відповіла Робін, маючи на меті придушити будь-які заміри усамітнитися в її квартирі. — Нільс сказав, що Зої захворіла.

— Правда? — без великої цікавості озвався Пез. — Вона взагалі анорексичка, ніц не їсть. Типова фанатка «Чорнильно-чорного серця».

— Тобто?

— Всі, хто сильно захоплюється цією темою, якісь прибацані. Чо’сь їм не вистачає. Самопошкодження і все такс. А чо’ ти не п’єш своє вино?

— Я п’ю, — заперечила Робін, хоча зробила заледве три ковтки — а Пез уже майже осушив свою пінту. — Але загалом не дуже питуща.

— Це треба виправляти, — заявив Пез.

— А хтось дзвонив Зої, цікавився, як вона?

— Мабуть, Маріам дзвонила, — відповів Пез і допив своє пиво. — Мені це було потрібно, — заявив він, а Робін подумала: чи не розмова з Ормондом вселила в нього таке бажання випити?

— Я тобі замовлю пиво, — запропонувала вона.

— Та ти ж іще своє...

— У нас хіба змагання? — усміхнулася Робін, і Пез усміхнувся у відповідь.

— Гаразд, дяка.

Робін підвелася і пішла до бару, спиною відчуваючи погляд Пеза. Вона навмисне проігнорувала першу згадку про «Чорнильно-чорне серце» з його вуст, щоб повернутися до теми, коли Пез вип’є більше.

Коли Робін повернулася з його пінтою і сіла, Пез потягнувся до неї і взяв за вільну руку.

— Ти не така, як я собі уявляв, — сказав він з легкою усмішкою, вдивляючись в її обличчя.

— А що, ти думав, я альпінід? — спитала Робін, а Пез переплів свої пальці з її пальцями.

— Ні, — усміхнувся він, — але я думав, що ти більш скута.

— Я дуже скута, — відповіла Робін. — То, мабуть, я тільки на тебе так реагую.

Пез засміявся. Його рука була суха та гаряча.

— То що, ти часто їздиш до Ліверпуля? — спитала Робін, згадавши інстаграмну сторінку Пеза, з якої дізналася, що той по місяцю буває у рідному місті.

— Так, — кивнув Пез. — У мого старого хвороба моторних нейронів. Він удівець, живе один.

— О, це дуже сумно, — засмутилася Робін.

— За ним приглядає моя сестра, але в неї самої двоє дітей з аутизмом, тож іноді і я вертаюся помогти. Щоб вона могла перепочити.

— Це так гарно з твого боку, — сказала Робін. — Що ж... ти теж не такий, як я собі думала.

— Справді? — спитав Пез з легким усміхом; його тепла рука міцно тримала її пальці. — Що ти, типу, маєш на увазі?

— Ти добрий, — відповіла Робін. — Гідно поводишся. Я думала, ти просто... не знаю... такий художник-плейбой...

— Чого? Бо я голяка сиджу перед людьми?

— Мені сподобалося, — заявила Робін, а Пез знову засміявся. — То яку музику ти слухаєш?

— Та будь-яку, аби гарна, — стенув плечима Пез. — А ти коли розійшлася зі своїм колишнім?

— Десь пів року тому, — відповіла Робін. — А в тебе що?

— Більше року ні з ким всерйоз не зустрічався. Але раду собі даю.

— Навіть не сумніваюся, — відповіла Робін, і Пез притягнув її до себе для нового поцілунку.

Робін удавала ентузіазм, але зуби Пеза стукалися об її зуби, рука знову лягла їй на потилицю, і думалося про те, що краще б він не чіпав її перуку, і що, мабуть, Пез використовує її — точно як пиво — щоб відволіктися від своїх турбот. Ця нестримна манера цілуватися була якась відчайдушна. Знову першою перервала контакт Робін; Пез, відсуваючись, тихо застогнав.

— Я зазвичай не роблю такого при світлі дня, — прошепотіла Робін, оглядаючись. Двоє немолодих чоловіків біля шинквасу, вочевидь, спостерігали за поцілунком; обоє усміхалися, задоволені видовищем. Пез, який посунув стільця іще ближче до неї, обійняв Робін за плечі і почав пестити лопатку великим пальцем.

— Які проблеми, — сказав він, — скоро буде темно.

— Пий своє пиво, — мовила Робін, — і розкажи мені про свою роботу.

Маріам казала, ти дуже крутий.

— Так і є, — відповів Пез, — але зі стабільною роботою біда. Частково проблема в тому, що тре’ їздити додому глядіти тата. Він прожив уже значно довше, ніж прогнозували, коли поставити йому діагноз. Але пару варіантів у мене є... мабуть. Мо’, складеться.

— Покажи свої роботи, — попросила Робін. — У тебе має бути інстаграм.

— Інста є, — кивнув Пез.

Йому довелося прибрати руку з її плечей, щоб дістати мобільний і відкрити свою сторінку.

— Ось, дивись.

Він підсунув телефон до Робін.

— Ого! — промовила вона.

Цього разу удавати ентузіазм не довелося: роботи були просто чудові. Поки Робін повільно гортала лінійні малюнки, фентезійні ілюстрації, аніме та короткі анімовані кліпи у різних стилях, Пез підсунувся ближче, поклав руку на спинку її стільця і розповідав про кожний твір.

— Це було замовлення на комікси... Це для адвент-календаря, але клієнту не сподобалося. Та гроші віддав... Це для незалежного ігродизайнера, він провалився, а я досі намагаюсь вибити якісь кошти...

— Ти це все малював у Норт-Ґров?

— Майже. У Нільса там все новітнє обладнання.

— Гарна, — відзначила Робін, побачивши знайоме лице. Серцеподібне обличчя Кеа Нівен дивилося з портрету мультяшної чорнявої жінки у довгих зелених шатах, які майже повністю оголювали перса. За її спиною висів у нічному небі величезний місячний серп.

— Ненормальна, — пирхнув Пез. — Зустрічалася з одним хлопом із резиденції. Мені треба була модель на сексуальну відьму, попросив її позувати. Вона погодилася, але тільки щоб хлопець її приревнував. Набурмосилась, коли він не прийшов подивитись, як вона позує. А він там обробляв нагорі іншу, поки ця сиділа зі мною в студії.

— Ой, — сказала Робін.

— Таке, — криво всміхнувся Пез. — Коли той хлоп її кинув, дівуля прийшла до Норт-Ґров «забрати своє», а в нього двері замкнені і звідти звуки злягання. Ця дівуля в істериці прибігла до мене, а за двадцять хвилин уже на мене полізла... але мені психованих не тре’.

Відзначивши, що ця версія подій дзеркально протилежна до історії, яку Кеа повідала Страйку і де зацікавленою стороною був Пез, а Кеа йому відмовила, Робін продовжила гортати його інстаграм, сподіваючись знайти привід повернутися до теми «Чорнильно-чорного серця».

— А це кіт Нільса? Той, що зник?

— Він, — кивнув Пез, опустивши очі на малюнок, де спав пістрявий котик. — Пробувався на ілюстратора дитячої книжки про тварин. Сам котів не люблю, — алергія. Мабуть, вони це якось відчули, бо роботи мені не дали. У тварюки тільки одне око, але коли спить, не видно.

— І як він втратив око?

— Не знаю, не питавсь... Вже тиждень його не видко. Або машина переїхала, або Брам придушив.

— Що? — в удаваному шоці спитала Робін.

— Той малий — психопат. Щойно мене переросте, я звідти звалюю. А переросте такими темпами хоч у цей вівторок... Так, ну досить, — раптом мовив він і накрив її руку своєю; на екрані мобільного саме з’явилася кутаста чорно-біла постать у вікторіанському фраку.

— Але мені дуже сподобалося!

— Мені теж дещо дуже подобалося, але ти припинила, — відповів на це Пез і сховав мобільний у кишеню джинсів.

— А ти, — спитала Робін, коли Пез знову почав гладити її по спині, — віддав тому чоловіку річ, по яку він приходив?

— Ні, — відповів Пез, і його усмішка негайно згасла.

— А що то було?

— Та нічо’, сам загубив. Але йому воно не належало. — По короткому ваганню він додав: — Мені його дівчина ту річ віддала.

— О, — мовила Робін. — Але чого тоді він...

— Його дівчиною була Еді Ледвелл. Та, яка малювала «Чорнильно-чорне серце». Та, яку убили.

— Ох, — видихнула Робін. — Бідолашний!

— Га? — спитав Пез, а тоді: — А. Мабуть, так, бідолашний.

Пез пригубив своє пиво, а Робін гарячково метикувала.

— Слухай, — промовила вона, швидко дійшовши рішення, — якщо ти вже сам про це згадав... не знаю, чи варто тобі казати, але... але мені від цього стало аж моторошно.

— Від чого?

— Я тільки тепер зрозуміла, про що говорив той малий.

— Хто, Брам?

— Так. Він мені сказав, що ту дівчину — Еді — убила Зої.

Якусь мить Пез просто витріщався на Робін.

— Брам сказав, що Зої убила Еді?

— Так, — кивнула Робін. — Ну, тобто я йому навіть близько не повірила, але дивно чути таке від дитини.

— Йсусе Христе, — видихнув Пез і, прибравши руку від спини Робін, провів нею по чорних кучерях і допив своє друге пиво.

— Дарма я тобі сказала, — тихо мовила Робін.

— А я так сподівався хоч один вечір про це все не думати.

— Ох, вибач, що я нагадала, — відповіла Робін, пропустивши у свій тон легесеньку ноту образи. У тому, що дивакувата дитина запросила її до вигорілої кімнати і «розважила» розмовами про вбивство, провини Джессіки Робіне не було. Джессіку Робінс збентежила раптова переміна в поведінці Пеза; вона засумнівалася, чи справді він такий веселий і чарівливий, як вона гадала.

— Ні-ні, — схаменувся Пез, — ти ні в чому не винна. Просто це суцільний жах. Відколи це сталося, всі, курва, весь час бажають про це говорити, а сенс? Курва, вона померла, — все!.. І не вернеться, скільки не балакай про це... Брам просто не любить Зої, та й усе. Вона іноді за ним дивиться, а він не любить, коли хтось йому щось загадує робити. Ти ж її бачила: вона те мачете не підніме, не кажучи вже про... Ти доп’єш уже це вино?

— Доп’ю, — відповіла Робін, пустивши у голос ретельно зважену міру стриманості.

— Вибач, — промовив Пез із тінню провини й роздратування. — Просто... відколи це сталося, ми всяке пережили. Мене допитувала поліція.

— Серйозно?

— Так. Вони допитували всіх, хто знав Джоша та Еді, навіть Маріам.

— Та ти жартуєш!

— Ні. Маріам типу знала, що Джош та Еді у той день збираються зустрітися на цвинтарі. Але коли це сталося, вона саме давала урок для дітей із особливими потребами. Я був у студії, працював над своїм коміксом.

— Про трунаря, який мандрує у часі?

— Так, — кивнув Пез, але не схоже було, що уважність Робін його сильно потішила. — Але люди мене бачили через двері, тож щодо вбивства я був чистий. Але потім копам закортіло знати, чи я не той троль, який переслідував Еді у твіттері.

Він зневажливо пирхнув.

— Я, курва, з нею в одному домі жив три роки... якби я надумав її цькувати, нащо б я для цього ліз в Інтернет? І я насправді вирахував того троля, нічо’ складного.

— І хто він? — якомога буденніше спитала Робін.

— Такий собі Воллі Кард’ю, — без жодного вагання відповів Пез.

— І ти сказав про це поліції?

— Так. І сказав, що весь час про це знав. Аномія... як себе називає той троль...

— Аномія? — перепитала Робін. — Дивина. Нільс розповідав...

— Так, це ім’я — одна з причин, чому я здогадався, що то Воллі. Я чув, як Нільс йому пояснює цю тему... що він вичитав на вітражі в кухні.

— О, то ти його навіть знаєш?

— Так, ми обоє робили «Чорнильно-чорне серце». Озвучували персонажів. Я встиг зробити пару серій, а тоді поїхав гледіти тата, а як повернувся — у них уже інший хлоп говорить на, курва, фальшивому скаузі.

З виразу його обличчя Робін зрозуміла, що Пез цьому не зрадів.

— У Воллі є друг, який вміє кодити — пам’ятаю, як він розповідав, що він намагається штовхнути якусь гру розробнику — а цей троль, Аномія, якраз має онлайнову гру на основі цього мультфільму, створив разом із другом. Просто, як двічі по два. Візьму собі ще пінту, — заявив Пез. — Точно не хочеш ще вина?

— Я спершу це доп’ю, — відповіла Робін.

Пез пішов до бару, а Робін швидко думала. З того, що Пез розповів про себе, дещо збігалося з приблизним портретом Аномії, який вони зі Страйком накидали. І все ж Робін здавалося, що якби їй довелося опинитися з Аномією віч-на-віч, вона б це інстинктивно відчула, бо злоба та садизм, які ця людина проявила під час тривалого переслідування Еді Ледвелл, буквально сочилися б із неї попри всі хитромудрі спроби приховання. Пез Пірс, може, і не був ідеальним почарківцем для Робін, але вона не уявляла, щоб він гаяв у грі цілі години свого життя чи провадив тривалу кампанію цькування у твіттері. Пез — талановитий художник, подобається жінкам, любить музику: Робін видавалося, що він має цілком приємне життя у фізичному світі і не потребує сумнівних радощів анонімного альтер-еґо в інтернеті.

Коли він повернувся за стіл і сів, Робін сказала:

— А чому тебе замінили іншим актором у тому мультфільмі? Хіба не краще, щоб ліверпульський акцент робив справжній скауз, а не фальшивий? Я не терплю, коли люди мене передражнюють, — додала вона. — У мене на роботі є один такий, думає, що дуже дотепний. Вічно починає робити типу йоркширські звуки, коли я щось розповідаю на нараді.

— Кляті лондонці, га? — кивнув Пез і надпив своє третє пиво. — Еді сказала, що вони не знали, коли мене чекати назад від татка, тож продовжили без мене. Годі вже про цей клятий мультфільм, — попросив він. — Я ж тобі сказав, хочу хоч один вечір перепочити.

— Гаразд, — відповіла Робін, ретельно зображаючи неприємний шок і легку образу.

— А, та ні... слухай, ну пробач, — негайно поступився її холодності Пез.

— Я просто... я ніяк не змирюся. З оцим, що сталося.

— І це не дивно, — погодилася Робін. — Це просто жахливо. Пез знову поклав руку на спинку її стільця.

— Я вже казав, що ти збіса розкішна?

Робін дозволила йому знову торкнутися губами її вуст. Цього разу цілунок був ніжніший, без клацання зубів об зуби, язика та слини; це здавалося цілком прийнятним за кілька секунд по розмові про вбивство. Коли Пез відпустив її, Робін тихо промовила:

— Може, тобі стане легше, якщо ти про це поговориш.

— Будеш моїм психотерапевтом? — спитав він, дивлячись їй у вічі і гладячи по лопатці.

— Ліцензії я не маю, — відповіла на це Робін, — та, з іншого боку, можу запропонувати послуги, яких у державних клініках не знайдеш.

Пез знову засміявся, та не встиг спитати, про які конкретно послуги мова, як Робін додала серйозним тоном:

— Можливо, тобі справді треба з кимсь поговорити. Ці події, напевно, були для тебе травматичними, а тобі і так вистачає стресу, адже тато хворіє і таке інше.

Пеза це ніби вразило.

— Чому ти розсталася зі своїм колишнім?

— Він зрадив, — відповіла Робін, — з моєю подругою. А чому ти питаєш?

— Бо ти розкішна і дуже добра. Той хлоп, мабуть, мурло.

«Тільки не це знову», — подумала Робін, коли Пез потягнувся її цілувати.

Цей поцілунок був найдовший; принаймні Пез не торкався її волосся, та коли його рот накрив її губи так міцно, як ніколи до того, а язик звивався у її роті, він обійняв її обома руками і мало не стягнув зі стільця.

— Стримуйся, — зі сміхом прошепотіла Робін, ледь виплутавшись із його обіймів. — Господи. Люди ж дивляться.

— Хотів отримати трохи нетрадиційної психотерапії.

— Без розмов на терапії ніяк, — нагадала Робін і, щоб завадити йому знову лізти з поцілунками, осушила свій келих, поки Пез далі гладив її спину.

— Оце вже діло, — прокоментував він, спостерігаючи, як Робін п’є.

— Я не жартую, — недбало зронила Робін. — Те, що ти пережив, жахливо. Я бачу, що ти засмучений.

— А, та не думай, що я втратив найкращу подругу, — грубо відказав Пез. — Ми розсварилися задовго до того, як це сталося.

— Чому? — спитала Робін.

— Ти цього не хочеш знати, — запевнив Пез. — Просто повір. Воно тобі не треба.

— Гаразд, — відповіла на це Робін, пустивши у голос ще трохи холодності та ображеності. Джессіка Робінс не потерпить, щоб її вважали розрадою десь на одному щаблі з пінтою пива. Джессіка Робіне любить поговорити, перш ніж погодиться лягти у ліжко. За кілька секунд напруженої мовчанки Пез здався:

— Добре, але я тебе попередив. Що ж... один хлоп із тих, хто озвучував мультик, сидів за комп’ютером у Норт-Ґров, чекав на свою чергу писатися чи не знаю що. Я зайшов, а він таким поспіхом закрив те, що дивився, що мені аж цікаво стало, що там таке. Цей хлоп мені ніколи не подобався. Приватна школа, багаті батьки, всім розказує, в кого які привілеї. Воллі якось був накопав фотку з тієї його школи десь в інтернеті. Роздрукував, приробив одному з п***ючків у рожевих кашкетиках обличчя Тіма й підписав: «Тім вчиться зневажати привілеї білих гетеросексуальних цисгендерів».

Робін засміялася.

— Тімові це не сподобалося, — задоволено повідав Пез. — Аж дуже. Я по роботі знав таких фертів, як він. Середній клас, ‘кий біситься, що ти з робочого класу. Типу ти перед ними хизуєшся своїм походженням. Шукаєш незаслужених переваг на шкалі утисків чи що.

Робін знову засміялася.

— Гаразд... знаєш, що таке лолікон?

— Ні. Що це?

— Мультики про маленьких дівчат. Які роблять всякі штуки. Ну, знаєш... сексуального характеру. Японська тема, чи принаймні придумали її в Японії. Весь інтернет у цій фігні.

— Ой, — промовила Робін, гарячково думаючи. — Це так... гидко.

— Отож... і саме це наш супергерой соціальної справедливості Тіммі дивився, коли я його заскочив. Він не мав можливості підтерти історію, бо просто за мною зайшла Еді та забрала його озвучувати сцену. А я взяв і перевірив його історію пошуків.

Ну то потім я розповів Еді, що він дивився, коли всі пішли по домівках, і ми полаялися. Еді мені просто не повірила. Вона цього фертика мала за героя. Завжди, бач, х’тіла подобатися розумним людям. Сама навіть у школі не довчилася, не кажучи вже про вищу освіту. Просто не бачила, що цей Тім — мурло. Думала, що він розумний, бо ж говорить як розумний, з отаким акцентом.

Але вона таки спитала у нього про те, що я їй розповів. Тім заявив, що я набрехав, і Еді йому повірила. Отоді ми реально розсварилися, бо я заявив, що коли хлопа заводять діти, не тре’ пускати його у Норт-Ґров, бо там проходять заняття для дітей. Я розумію, що то лише малюнки, — додав Пез, — але деякі з них були реально жорсткі. Еді сказала, що я просто заздрю, та й усе.

— Чому б це ти заздрив? — спитала Робін, удавано обурюючись за Пеза.

— Бо вони, бач, досягли великого успіху, чи що, — похмуро відповів Пез. — Після того ми вже майже не розмовляли.

Він із понурим виглядом відпив ще пива, а тоді додав:

— Бач, до знайомства з Джошем — це той хлопак, з яким вона робила свій мультфільм — між нами дещо було. Нічо’ серйозного. Але ми дещо малювали разом... — Тут Пез затнувся. — А тепер цей її кінчений бойфренд приперся забрати те, що належить мені. Хай в сраку іде, — заявив Пез, а Робін за гнівом та бравадою розгледіла в ньому тривогу. — Моє. Не віддам.

«Тобто нічого ти не загубив», — зрозуміла Робін, але добра й мила Джессіка Робіне тільки поспівчувала справедливому обуренню свого супутника і запропонувала почастувати його четвертою пінтою пива.