Чорнильно-чорне серце. Книга 6

26

Я йшла, немов від себе,

Хоч краще би стояла,

Й жаліла власне серце

Немов в руці тримала...

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Берта на стежці»

Ноги несли Робін через Сохо цілком звичним чином — ніби й справді належали нормальній людині, тіло якої нормально існує у фізичному світі, а не заціплене відчуттям роз’єднаності з ним.

Вона добре знала це відчуття і вже переживала його, коли знайшла у подружньому ліжку діамантову сережку, яка належала коханці тепер уже колишнього чоловіка. Чекаючи на повернення Метью, Робін перебувала у точно такому самому стані — ніби поза власним тілом, ніби дивлячись на кімнату і на себе у ній з відстані багатьох років, ніби вже знаючи, що ніколи не повернеться у ту мить і тільки озирнеться колись на короткий проміжок часу, що докорінно змінив її життя.

«Я в нього закохана».

Вона надто довго обманювала себе. Це не дружба, не просто симпатія: коли дізнаєшся, що друг спить із кимсь новим, немає відчуття, ніби нутрощі обклали сухим льодом. Що за жорстокий шлях до визнання правди! Було б значно простіше, якби це усвідомлення прийшло до неї у золотому мареві «Рітцу», де коктейлі стали б анестезією від шоку, чи під час споглядання гірського ікла Маттергорн, коли Робін мала б час та простір, щоб обміркувати істину, якої не бажала бачити.

Коли почалися ці нові стосунки Страйка? Як скоро після тієї миті на сходах «Рітцу»? Не вірилося, що він мав нову подругу вже тоді; Робін могла скільки завгодно сердитися на нього, але Страйк точно не став би обіймати її чи намагатися поцілувати, якби десь на нього чекала інша жінка.

У сумочці задзвонив мобільний. Тільки б не Страйк! Робін не мала сили з ним говорити. На її полегшення, номер був незнайомий.

— Робін Еллакотт.

— Привіт, — сказав чоловічий голос. — Це Раян Мерфі.

— Раян... — повторила Робін, намагаючись згадати, хто це.

— Старший інспектор Мерфі. Я заходив до вашої агенції у справі Еді Ледвелл...

— Ой, — промовила Робін, — так, звісно. Вибачте.

— Я не надто пізно?

— Ні-ні, — запевнила Робін, намагаючись сфокусуватися.

— Хотів дещо у вас уточнити, якщо можна.

— Звісно, звісно, — відповіла Робін; ноги так само несли її у бік ресторану, куди Ільза прийде тільки за півтори години.

— Скажіть, Еді Ледвелл у розмові з вами не згадувала про таку собі Ясмін Везергед?

— Ні, не згадувала, — відповіла Робін і ніби подумки повернулася до робочого кабінету; власний голос звучав їй абсолютно рівно. — А це не та асистентка, яка допомагала Еді та Джошу з листами він фанатів?

— Це вона, — відповів Мерфі.

— І це ж вона передала Джошу оте досьє з так званими доказами того, що Аномія — це Еді?

— А ви вже в курсі? — здивувався Мерфі. — Так, вона.

— Нам стало відомо, що коли Джоша та Еді знайшли на цвинтарі, досьє поруч не було.

— Маєте ручного поліціянта, який вам все розповідає?

— Ні, — відповіла Робін, — дізналися в результаті стеження.

— А, гаразд. Так, ви праві, ми не знайшли досьє на цвинтарі. Вибачте... ми наразі трохи переживаємо за витоки інформації. Ви бачили статтю у «Таймзі»?

— Про «Розполовинення»? Так.

— Коли про таке пишуть у газеті, це вкрай незручно. Ми не мали наміру повідомляти їм про те, що стежимо за ними.

— Певно що ні, — погодилася Робін. — Як просувається розслідування?

Вона розпитувала, бо це була нагода бодай ненадовго відволіктися від думок про Страйка.

Мерфі чи то зітхнув, чи то крекнув.

— Мабуть, ми занадто широко розкинули сітку, коли звернулися до громадськості по відомості про незвичні події поблизу Гайґейтського цвинтаря. Дізналися, що біля цвинтаря вкрали два велосипеди, а по пустищу Гемпстед-Гіт бігає нічийна німецька вівчарка, але нічого про підозрілих осіб, що покидали місце злочину, чи когось замаскованого чи просто дивного на цвинтарі у той час, коли стався напад. Наразі вивчаємо телефонні дзвінки Ледвелл та Блея.

— Але ж убивця забрав телефон Блея?

— У вас точно немає інформатора у моєму відділку?

— Це теж відомості зі стеження.

— Його телефон зник, і її теж. Знаєте, що сталося з мобільним Ледвелл?

— Ні, — відповіла Робін, і хоч яка була шокована й нещасна, цікавість перемогла.

— Це ще може спливти у газетах, бо всі бачили, що поліція обшукує ставки, але ви про це нікому не розповідайте. Дані з супутника показали, що телефон Ледвелл винесли з цвинтаря до пустища Гемпстед-Гіт після убивства. Наскільки нам відомо, біля Першого Гайґейтського ставка його вимкнули. Ми обшукали і його, і сусідній став, але телефон не знайшли.

— Тобто убивця пішов з її телефоном до пустища?

— Судячи з усього, так.

— А що з телефоном Блея?

— Його вимкнули десь у той час, коли стався напад. Скоріш за все, убивця не розумів, що забув вимкнути телефон Ледвелл, поки не дійшов до пустища. Що ж...

— Так, звісно, — погодилася Робін, вирішивши, що Мерфі час іти.

Ні-ні, я... Гм... промовив Мерфі. — Я просто хотів спитати, чи у вас є час кудись сходити випити на вихідних.

— Ой, — сказала на це Робін, — треба звіритися з графіком. Страйка ви теж хочете бачити?

— Бачити Страйка... нащо?

— Ну ви ж хочете поговорити з нами обома чи тільки...

— Та ні, я намагаюся спитати, чи ви... чи ви маєте час сходити зі мною на... на побачення.

— Ой, — вимовила Робін, відчувши, як накочує нова хвиля шоку. — Я неправильно... Я працюю на вихідних.

— А, — озвався Мерфі, якому, судячи з голосу, було так само ніяково, як і Робін. — Ну... нічого. Гарних... гарного полювання. До побачення.

— До побачення, — тонким голосом відповіла Робін і поклала слухавку.

Обличчя палало. Вона крокувала далі, тепер іще швидше, і хотіла тільки опинитися якомога далі від Корморана Страйка — а тоді знайти якийсь темний куток і, сховавшись там, вповні усвідомити, що вона, Робін, — найбільша нездара та незграба у цілому Лондоні, коли йдеться про сердечні справи.