Чорнильно-чорне серце. Книга 6

39

Не стане суєти осібних дум

У чистім храмі муз.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Три перуки і численні пари кольорових лінз, які Робін тримала в офісі, стали в пригоді під вечір наступного дня. Скориставшись збільшувальним дзеркалом, що лежало в нижній шухляді подвійного столу, Робін взялася змінювати зовнішність до першого заняття у Норт-Ґров.

Вона записалася на урок під іменем Джессіки Робіне і придумала для неї образ та біографію. Джессіка працювала у маркетингу і мала нереалізовані амбіції в малярстві, щойно розлучилася з бойфрендом і тепер мала вільні вечори. Робін вибрала чорну перуку довжиною до плечей (робота Джессіки не дозволяла радикального підходу до зовнішності), надягнула карі лінзи та намалювала яскраво-червоні губи і жирні чорні стрілки на очах за зразком Кеа Нівен — так Джессіка демонструвала пристрасну натуру, сховану під буденним екстер’єром, що прагнула вирватися за межі робочої рутини. До джинсів Робін надягнула вінтажну чорну футболку з написом «БЛОНДІ — ОЦЕ ГУРТ» і стару замшеву чорну куртку, яку придбала у секонд-хенді саме на такі випадки. Критично оглянувши себе у плямистому дзеркалі в туалеті на сходах, Робін залишилася цілком задоволеною: Джессіка Робіне вийшла саме тим поєднанням інді-дівиці та офісної працівниці, яке вона планувала створити. За п’ять років у столиці Робін опанувала лондонську вимову, тож вирішила, що Джессіка виросла у Лісмор-Серкус, як і Джош Блей; це зможе стати підставою для розмови про «Чорнильно-чорне серце», однак Робін планувала грати роль людини, яка мала лише побіжне знайомство з мультфільмом. Вона поклала айпад у велику сумку і сподівалася, що вдасться запустити гру, поки Престон Пірс буде в неї перед очима.

Пат уже пішла додому. Робін саме попрямувала на вихід, коли за скляними дверима з написом виникла постать Страйка. Він зайшов до офісу, тягнучи ногу і маючи на обличчі напружений, зібраний вираз. Робін цей вираз був добре знайомий. Він означав, що Страйкові дуже боляче.

— І хто ти? — спитав Страйк, злегка усміхнувшись до неї.

— Джессіка Роббінс, виконавчий директор у відділі маркетингу. Мрію малювати, — відповіла Робін з ідеальною вимовою уродженки Лондона. — А ти де був? Спритник?

— Так, — відповів Страйк, просто у пальті опускаючись на дермантиновий диван навпроти столу Пат, і аж примружив на мить очі від полегшення, коли кукса звільнилася від ваги його тіла. — Ця скотина сьогодні цілий день ходить. Зокрема він ходив до офісу «Сотбіса».

— Справді?

— Так... Але ж він не може бути настільки дурним, щоб спробувати продати поцуплене на аукціоні, як гадаєш?

— Малоймовірно.

— Може, хотів щось купити. Я також подзвонив Кеа Нівен, але слухавку взяла її мати, — додав Страйк. — Мені пояснили, що безцінна донечка надто хвора і не може зі мною говорити, вона ні сном ні духом не знає ні про якого Аномію, вона дуже вразлива і стражденна людина, яку демонізували за захист власних прав, і взагалі йди-но ти в сраку.

— От чорт, — сказала Робін.

— Я попросив місіс Нівен нікому не казати про наші пошуки Аномії, бо це може нашкодити розслідуванню, а вона знову розійшлася: та що я собі думаю, та кому вони розкажуть? Кеюся настільки хвора, що ледве може говорити, і все таке у тому ж дусі.

Страйку дуже кортіло чаю і знеболювального, але для цього довелося б підвестися. На думку спало, що про чай і пігулки можна попросити Робін, але він промовчав. З карими очима вона стала зовсім схожа на Меделін. Робін теж спало на думку запропонувати Страйкові чай, але їй треба було виходити, щоб не запізнитися до Норт-Ґров, і взагалі, подумала вона, кам’яніючи серцем, — якщо йому треба піклування, хай дзвонить своїй подружці.

— Я тобі напишу, як дізнаюся щось цікаве, — сказала вона і пішла.

Надвечір’я було тепле, чорна перука тиснула на скроні і трохи свербіла. За пів години Робін доїхала до станції метро «Гайґейт», а ще за п’ятнадцять хвилин знайшла брудно-рожевий будинок на розі вулиці, яка також називалася Норт-Ґров. Будівля виглядала напівзанедбаною: одні вікна були закладені цеглою, інші прочинені назустріч вечірньому теплу. На одному із замурованих вікон висів плакат: «ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЛЕЙБОРИСТІВ».

Робін на кілька хвилин затрималася перед входом, перевіряючи, як працює «Гра Дрека». Вона завжди починала глючити під 4G замість вайфая. З модераторів у грі були тільки Паперовобіла і Серцелла. Робін сховала айпад у сумку, не вимикаючи гру, а тоді пройшла через палісадник і ступила до мистецької резиденції.

Інтер’єр просторого фойє виявився, м’яко кажучи, неочікуваним. Просто посередині височіли дерев’яні гвинтові сходи, явно відсутні у первісному плануванні; поруччя було зроблене з відполірованих гілок, вузлуватих, покручених. В кутку справа від входу стояла велетенська монстера, що аж підпирала стелю; над головою у Робін розкинулася її буйна крона.

Стіни рясно вкривали малюнки; деякі були в рамках. Невеликі ділянки стіни, видимі між картинами, мали колір рожевого вісмуту. Зліва від Робін були двері до крамнички, заставленої керамічним посудом та статуетками. Оскільки у фойє не було ні людей, ні вказівних знаків, Робін зайшла до крамнички, де невисока кремезна жіночка з пишною копицею сивого волосся рахувала прибуток за день. На ній була фіолетова безрукавка, на плечі виднілося татуювання фіолетової квітки з п’ятьма пелюстками.

— Малювання з натури? — спитала вона, піднявши очі, коли Робін увійшла.

— Так, — кивнула Робін.

— Я там викладаю. Прошу сюди, — усміхнулася жінка. Прихопивши скриньку з грошима, вона повела Робін за спіральні сходи до студії у задній частині будинку, де п’ятеро учнів вже зайняли місця за мольбертами. В центрі кімнати виднівся обгорнутий засмальцьованим рядном постамент, а на ньому — порожній дерев’яний стілець. Довге вікно за постаментом виходило на чагарники у садку. Сонце сідало, але Робін розгледіла в тіні кішку-черепашку, що скрадалася між чахлими нарцисами.

Робін сіла за вільний мольберт. На ньому вже був закріплений аркуш білого паперу.

— Привіт, — сказав літній чоловік за сусіднім мольбертом; він мав жорстку сиву бороду і був убраний у чорно-білий бретонський светр. — Я Брендан.

— Джессіка, — усміхнулася Робін, скидаючи чорну замшеву куртку.

— За п’ять хвилин починаємо, — оголосила жінка зі скринькою. — Чекаємо ще на одного учня.

Вона вийшла під брязкіт монеток. З глибини будівлі мовчазні учні почули пронизливий дитячий голос, що виспівував пісню нідерландською:

Het witte ras verliest,

Kom op voor onze mensen.

-----

Біла раса програє,

Встаньте на захист нашого народу... (нідерл.)

— Ану припини! — почувся голос жінки зі скринькою. — Не смішно!

Відповіддю їй стали висклявий регіт і швидке гупання важких кроків вгору спіральними сходами.

— Взагалі-то, — пошепки звернулася Робін до Брендана у бретонському светрі, — я б хотіла перед уроком зайти до вбиральні. Ви часом не знаєте, де...

— Другі двері праворуч, — показав Брендан. — Я тут не вперше.

— Клас, дякую, — відповіла Робін, яка насправді хотіла роззирнувся, чи нема десь тут Престона Пірса. До вбиральні вона прихопила з собою сумку, а проходячи повз перші двері, побачила приміщення з кількома комп’ютерами. В один із екранів втупився велет з білявим волоссям.

Туалет був оформлений не менш еклектично, ніж фойє. Кожен дюйм стін, стелі і дверей було обклеєно портретами, які, вочевидь, створили учні; тут був і живопис, і графіка. Роззирнувшись, Робін впізнала два обличчя. З верхньої частини дверей на неї дивився чудовий ескіз обличчя Еді Ледвелл з легкою усмішкою. Малюнок було створено вугіллям та олівцем і підписано «Дж. Б.». Другий малюнок — на стелі — впізнати було важче, але кінець кінцем Робін зрозуміла, що це Ґус Апкотт, намальований, вочевидь, його матір’ю; Робін навіть не думала, що вона така талановита. Біля унітаза стояла маленька дерев’яна шафка з розтріпаними книжками. Тут були «Осідлати тигра» Юліуса Еволи, «Самогубство» Еміля Дюркгайма та «Breek het partijkartel!: De noodzaak van referenda» Тьєррі Боде. («Геть партійний картель! Нам потрібен референдум». (нідерл.))

Вона сіла на унітаз і дістала айпад, але сигнал був — очікувано — такий слабкий, що гра завмерла. Наскільки бачила Робін, Аномія так і не з’явився.

Змивши, Робін відчинила двері і, на свій подив, мало не врізалася у крихітну дівчину з довгим фарбованим чорним волоссям, чиє виснажене, мов череп, обличчя непомильно належало тій дівчині, яку Страйк сфотографував біля Гайґейтського цвинтаря. Її татуювань видно не було; дівчина вдягнула чорну кофту на довгий рукав, розміром — десь на восьмирічну дитину.

— Вибачте, — сказала Робін.

— Нічо’, — з сильним йоркширським акцентом відповіла дівчина. — А ви не бачили мале д... Ой, трясця! — вилаялася вона і кинулася геть. Тепер Робін побачила біляву малючку у підгузку, яка дерлася вгору спіральними сходами. Проміжки між полірованими гілками були чималі — якраз щоб дитині випасти. Дівчина у чорному наздогнала дитину і підхопила на руки. — А що я тобі казала? А не можна самій на сходи!

Із дівчам, що пручалося й скиглило, мініатюрна чорнявка спустилася сходами, проминула Робін і зникла там, звідки прийшла. Робін повернулася до студії і виявила, що остання учениця вже тут: це була сповнена ентузіазму дівчина з коротким синім волоссям і силою-силенною пірсингу. Поки Робін не було, на стілець в центрі кімнати всівся, схрестивши голі ноги, молодик у потріпаному сірому халаті. Він саме задивився у вікно, за яким призахідне сонце повільно перетворювало сад на прихисток синіх тіней. Робін бачила тільки його потилицю, але зненацька здогадалася, хто то міг бути.

Кремезна сива пані у фіолетовій безрукавці тепер стояла перед класом; скриньки у неї в руках вже не було. Здавалося, вона чекала на повернення Робін.

— Вибачте, — сказала Робін, сідаючи поруч із Бренданом, який підморгнув їй.

— Ну гаразд, — усміхнулася до сімох учнів сива жінка. — Мене звати Маріам Торосян, і я з вами займатимусь малюванням. Сама я нині ілюстраторка, а також роблю вітражі, однак знаю малярство і викладаю його майже тридцять років.

Коли люди, — провадила вона, плеснувши міцними руками, — думають про навчання живопису, вони зазвичай уявляють, що будуть малювати оголену натуру. Я прагну відповідати очікуванням учнів, тож сьогодні ми будемо малювати саме оголену натуру.

Класом прокотився нервовий смішок, а молодик на постаменті повернув голову, широко усміхнувшись. Робін вгадала правильно — це був Престон Пірс. Він був хворобливо блідий і мав темні кола під великими карими очима.

— Це Престон Пірс, або Пез, як ми його називаємо, — повідомила Маріам, — і насправді він сам нівроку талановитий художник. Він живе тут, у резиденції, але буває натурником, коли це потрібно...

— Коли грошиків чортма, — додав Престон з акцентом істинного скауза [6], і клас знову засміявся.

— Поки не почали, пропоную всім познайомитися! І, мабуть, варто розповісти, чому ви прийшли до нас на заняття і який досвід у малюванні маєте. Брендане, почнімо з тебе, — запропонувала Маріам. — Брендан наш давній друг, — з теплотою у голосі додала вона. — Це вже його... скільки ти пройшов у нас курсів, Брендане?

— Це п’ятий, — радісно повідомив той. — Все шукаю, до чого у мене хист!

Прокотилася нова, не така рясна хвиля сміху; Маріам теж сміялася.

— Він у нас такий самокритичний, — сказала вона учням. — Він чудовий гравер і непоганий гончар. А ти, любонько? — звернулася вона до Робін.

— Я Джессіка, — відповіла Робін, у якої трохи пришвидшилося серцебиття. — Я... м-гм... трошки малювала, але це було давно. Працюю у маркетингу і прийшла сюди... гм... мабуть, тому, що в житті має бути не тільки маркетинг.

Учні знову засміялися — цього разу з розумінням; ця думка всім виявилася близькою. Погляд Престона Пірса затримався на Робін, на губах у нього грав кривий усміх.

Решта учнів по черзі відповіла на запитання Маріам. Огрядна жінка у светрі кольору маджента «завжди любила малювати», молодик з ріденькою бородою задумав створити комікс, а чорношкіра дівчина в короткій жовтій сукні шукала творчого самовираження. Літня пані з легкими пасмами білявого волосся виявилася ще однією давньою відвідувачкою Норт-Ґров і прийшла на курс малювання з натури, бо Маріам вважала це корисним для її мистецького розвитку.

— А ти, любонько? — звернулася Маріам до дівчини з синім волоссям.

— Ой, я велика фанатка «Чорнильно-чорного серця»! — відповіла дівчина. — Я хотіла... ну, знаєте... зануритися в магію цього місця. Може, і на мене трохи перейде!

І вона усміхнено окинула поглядом групу. Якщо дівчина очікувала негайного контакту з іншими учнями чи Маріам, цього не сталося. Власне, Робін здалося, що усмішка Маріам стала дещо прохолоднішою. Вона відвернулася від дівчини і знову звернулася до всього класу.

— Досвід, як бачимо, у всіх різний, і це чудово. Я хочу, щоб вам на заняттях було передусім цікаво. Ви отримуватимете від мене конструктивний зворотній зв’язок, але завдання на сьогодні — просто зануритися у матеріал і вчитися в процесі. Гаразд, Престоне...

Престон встав зі стільця і скинув потріпаний сірий халат, під яким виявився голим-голісіньким. Жилавий та м’язистий, він знову опустився на дерев’яне сідало, ніби ніде нічого.

— Треба влаштуватися зручніше, — сказав він, соваючись на стільці. Поклавши руку на спинку, він сів до класу боком, відвернувшись від дівчини з синім волоссям до Брендана та Робін. Для останньої головною проблемою тимчасово стало не дивитися на прутень Престона, який виявився помітно більшим, ніж у її чоловіка, і зненацька перетворився на головний предмет у кімнаті.

— Ви маєте все, що потрібно, — сказала Маріам. — В кожного є олівець 2В і новий ластик...

— Нічого, — спитала літня пані, — якщо я буду малювати власним НВ, Маріам?

— Любонько, користуйся чим захочеш, — відповіла Маріам, і літня пані полізла у велику гобеленову сумку.

Скоро всі учні взялися до роботи, здебільшого несміло і трохи присоромлено, — за винятком веселого бороданя Брендана, який уже широкими рухами робив нарис на папері.

Протягом наступних тридцятьох хвилин єдиним звуком у класі було шурхотіння грифелів на папері і підбадьорливий шепіт та поради Маріам. Врешті-решт Робін прикинулася, ніби впустила ластик, і нахилилася глянути на айпад у себе в сумці. У студії сигнал був кращий, ніж у вбиральні: гра ожила, хоч картинка і смикалася. Аномія так і не з’явився, і (на полегшення Робін) Хробака-двадцять-вісім теж не було, зате Паперовобіла хвилин двадцять тому відкрила приватний канал із Баффілапусею. Робін швидко прочитала її повідомлення:

<Відкрито новий приватний канал>

<23 квітня 2015 20.14>

<Паперовобіла МОД запросив Баффілапуся>

Паперовобіла: Привіт

>

>

>

>

Паперовобіла: агов?

Нервово роззирнувшись, Робін поспіхом відповіла:

Баффілапуся: вибач, відволіклася

>

>

>

>

Паперовобіла: о, нарешті! Ти застрягла у грі? Потрібна допомога?

Баффілапуся: ні, дякую

До Робін саме наближалася Маріам.

Баффілапуся: вибач зараз повернуся

Вона сховала айпад подалі і знову випрямилася.

— О, а оце дуже непогано, — заохотливо сказала Маріам, підійшовши до Робін. — Хист до малювання в тебе є. Але треба попрацювати над баченням. Я хочу, щоб ти побачила — справді побачила — Престона, бо ось це...

Маріам показала на плече, яке намалювала Робін — під неправильним кутом, як вона сама чудово знала, але вирішила не виправляти.

— ...не те, що ти бачиш. Тепер придивися як слід і спробуй перемістити плече туди, де воно має бути.

Робін зробила, як їй сказали. Вдивляючись у плече Престона, вона знала, що його журливі очі спиняються то на ній, то на Брендані, але уперто не піднімала погляду вище ключиці.

Ще за п’ятнадцять хвилин Маріам оголосила перерву і запросила учнів до кухні на чай або вино. Робін дочекалася, поки всі вийдуть, щоб мати змогу повернутися до Паперовобілої.

Баффілалуся: я тут, дуже-дуже перепрошую

>

>

>

Паперовобіла: я просто помітила, що ти завмерла на місці, а Аномія саме вийшов на стежку війни

Баффілалуся: а що сталося?

Паперовобіла: він дуже не любить, коли гравці приходять і не грають

Баффілапуся: мені подзвонила сестра, щойно я залогінилася

Паперовобіла: аа ясно

Паперовобіла: Аномія просто хоче бачити, що люди тут грають

Паперовобіла: а не шпигують за іншими гравцями

«От чорт».

Баффілапуся: та чого б я шпигувала за іншими гравцями?!

Паперовобіла: ми думаємо, що поліція цікавиться фанатами. Через те, що сталося з Е** л******

— На свої маркетингові листи відповіда’ш? — спитав Престон Пірс.

Робін аж підскочила. Художник-натурник накинув халат і підійшов до неї, поки Робін набирала відповіді, а тепер споглядав її з тим самим кривим усміхом, який мав на обличчі раніше.

— Що мене виказало? — поцікавилася Робін.

— Ти дуже набурмосена.

Робін усміхнулася. Пірс був лише трохи вищий за неї. Початок і кінець речення, витатуйованого у нього під шиєю, ховалися під вилогами халата. Робін бачила тільки слова «...hard to be someone but it...». (непросто бути кимсь, та все... (англ.))

— He хочеш випити? — спитав Престон.

— Хочу, — відповіла Робін, ховаючи айпад у сумку. — Куди йти?

— Я покажу, — відповів Престон і повів її кудись. Робін недоладно відповідала на питання про свою кар’єру у маркетингу, подумки вирішуючи, чи не краще вийти з гри, щоб не стояти бездіяльно решту заняття.

У задній частині будинку була велика спільна кухня, пофарбована у таку саму цукрово-рожеву барву, як і фойє. Просто навпроти Робін виднілося велике і дуже гарне вітражне вікно — мабуть, робота Маріям. Ззовні воно було добре підсвічснс, тож навіть увечері кидало на витертий дерев’яний стіл та численні казанки й пательні на стінах плями бірюзового, смарагдового та багряного світла. Спершу Робін подумала, що на вітражі зображено сцени з раю, але численні людські постаті не мали крил чи німбів. Всі разом вони працювали над різними справами: саджали дерева та збирали плоди, розводили багаття і готували їжу, мурували будинок і прикрашали його гірляндами.

Маріам розмовляла з іншими учнями, стоячи під старою чорною свинцевою лінійкою. Хтось із учнів пив чай, хтось мав у руках маленькі келихи з вином. Робін подумала, що дехто так тепло відгукувався про Норт-Ґров саме через такі приємні перерви. Білявий велет, якого вона бачила раніше, тепер сидів за столом і пив вино зі значно більшого келиха, ніж ті, які роздали учням, і час до часу долучався до розмови. У дальньому кінці кухні тулилася до буфета мініатюрна чорнява дівчина, яка ні з ким не розмовляла і тільки поглядала на радіоняню. Вона саме дістала телефон. Дитини у підгузку поруч видно не було.

Прийнявши рішення щодо гри, Робін усміхнулася до Престона, який тримався поруч, і сказала:

— Вибач, маю відправити листа.

— Ох і працовита, — озвався він і рушив до кола учнів біля Маріам. Робін дістала айпад, і серце в неї упало: щойно у гру зайшла Хробак-двадцять-вісім і вже відкрила приватний канал з Баффілапусею.

Хробак28: привіт , як справки ?

>

Баффілапуся: непогано

Баффілапуся: Паперовобіла щойно сказала, що треба підтримувати активність, а то Аномія вирішить, що я

Хробак28: так аномія в сім модераторам сказав дивитися , щоб всі були тими за кого се бе видають , а не копами

Баффілапуся: я, мабуть, краще вийду. Треба поговорити з сестрою. Не хочу, щоб мене за це забанили

Хробак28: чикай а ти хіба не одна в сім’ї

«Чорт, чорт, чорт».

Баффілапуся: вона зведена, ми ніколи разом і не жили

Хробак28: аа ясн

Баффілапуся: я пішла. До завтра?

Хробак28: ага так цьомки

Робін закрила приватний канал, вийшла з гри і сховала айпад у сумку. Знову піднявши очі, вона побачила, що дівчина у чорному тяжко зітхнула і сховала телефон у кишеню. Ніби відчувши погляд Робін, вона підвела густо начорнені очі. Зненацька до Робін прийшов шалений здогад; не міняючись в обличчі, вона підійшла до групи і Маріам, яка розповідала учням про татуювання фіолетової квітки на своєму пухкому плечі. Виявилося, що воно свіже.

— ...до завтрашніх сотих роковин, — казала вона.

— Геноциду вірменів, — пояснив ліверпульський голос Престона Пірса у вухо Робін. — Тоді загинули її прадід і прабаба. Вина? — запропонував він, тримаючи у руках два келихи.

— Клас, дякую, — сказала Робін, маючи намір зробити не більше одного ковтка.

— Джессіка, правильно?

— Так... Вітраж просто дивовижний, — сказала вона.

— Так, Маріам зробила п’ять чи шість років тому, — розповів Престон. — Тут типу всі її друзі. Я ондо, допомагаю лаштувати дах.

— Ого! — озвалася Робін, дивлячись на кучеряву постать на вітражі. — Тобто ти тут уже давно, так?..

— А там є Блей чи Ледвелл? — спитав зацікавлений голосок з-за їхніх спин. Робін і Престон Пірс озирнулися: дівчина з синім волоссям та пірсингом, яка раніше представилася Дією, дивилася на вітраж. Робін подумала, що їй років вісімнадцять, не більше.

— Ні, — відповів Престон. Робін здалося, що він бреше.

Дія не йшла, чи то не зауваживши тону Престона, чи просто ігноруючи його.

— А хто це? Ледвелл і... — почала Робін.

— Еді Ледвелл і Джош Блей, — відповіла Лія з благосною поважністю людини, що володіє особливим знанням, доступним лише обраним. — Автори «Чорнильно-чорного серця». Це мультфільм.

— A, — кивнула Робін, — здається, я щось чула...

— Вони колись жили тут, — повідомила Лія. — Саме тут вони почали його створювати. Ти що, пс читала в газетах про те, як Еді Ледвелл за...

— Еді була моєю подругою і подругою Маріам, — тихо загарчав Престон Пірс. — Для нас її убивство — не захоплива сенсація, дідко тебе вхопи. Мо’, годі прикидатися, що ти хочеш малювати? Пензлюй уже на цвинтар. Мо’, десь на траві лишилася кров Еді. Збереш її, продаси на ібеї.

Дівчина почервоніла, в очах заблищали сльози. Вона попленталася геть від Престона. Робін стало її шкода.

— Кляті стени [7], — тихо сказав Престон до Робін. — Ондо ще одна, — він показав на чорняву дівчину. — Так ридала, коли загинула Еді, ніби то її сестра-близнючка. Та вона її в очі не бачила.

— Мені так шкода, що твоя подруга загинула! — Робін прикинулася шокованою. — Я... я навіть не знаю, що сказати.

— Я тримаюся, — коротко відказав Престон. — Отже, не знаш, що сказати? Робін не встигла відповісти, бо до кухні увірвався дебелий білявий хлопчик, вбраний у джинси та футболку. Рисами він нагадував велета-блондина: в обох обличчя були схожі на стилізовані маски давньогрецького театру. Робін вирішила, що це Брам де Йонґ. Малий щодуху загорлав пісню:

Het witte ras verliest,

Kom op voor onze mensen...

— Агов! — гукнув до Брама Престон. — Кіко разів тобі казали? Не смій це співати!

Кілька людей з гурту навколо Маріам зацікавлено озирнулися.

Брам голосно закректав. Його батько виглядав хіба трохи розвеселеним.

— Що це означає? — поцікавилася Робін.

— Вперед, — сказав хлопцеві Престон. — Розкажи їй. Брам широко й безпардонно всміхнувся до Робін.

— Це нідерландською, — пояснив він тонким дитячим голосом.

— Ясна холера, що нідерландською, а перекладається як? — наполягав Престон.

— Це означає «біла раса занепадає, повстаньмо за наш паро...».

— Все, — голосно обірвала його Маріам. — Досить. Брамс, це не жарт. Тут немає нічого смішного. Друзі, — звернулася вона до учнів, — повертаймося до роботи.

Всі потягнулися до столу, за яким сидів Нільс, лишаючи порожні горнята та келихи. Робін почула, як Маріам, опинившись поруч із Нільсом, строго йому сказала:

— Він цього не робитиме, якщо ти заборониш.

Але Нільс, який почав гратися з Брамом в армрестлінг, чи то не почув, чи то проігнорував Маріам.

Чекаючи своєї черги підійти до столу, щоб залишити ледь пригублений келих із вином, Робін підняла очі на вітраж, сподіваючись побачити Еді або Джоша. Вона запідозрила, що їх втілюють двоє збирачів фруктів: обидві постаті мали довге каштанове волосся, жінка кидала яблука чоловікові, який стояв під деревом. А тоді Робін не без подиву зауважила рубінового кольору літери, що аркою вигиналися у верхній частині вітража, ніби біблійний вірш.

Стан аномії стає неможливим,

коли між органами є солідарність

і підтримується достатній контакт

протягом достатньо тривалого часу.