Чорнильно-чорне серце. Книга 6

72

Твоє обличчя, нині... тільки знай,

Цій жінці захист не потрібен. Говори

Як чоловік до чоловіка, прямо, будь точний

З фактами та числами.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Робін не розуміла, з якого дива погодилася. Шок? Дві години сну? Залишкове зухвальство після вчорашньої ролі дійшлої Джессіки Робіне? Виходячи з пабу слідом за Мерфі та його колегами, вона подумала, що питати, чи справді у Мерфі вихідний — це, мабуть, уже параноя. Були думки сказати щось на кшталт «ой, я краще на метро» чи «ой, я забула, треба дещо зробити в місті», але раз у раз Робін відкладала цю фразу, а тоді вони вже опинилися поруч із синьою «тойотою». Офіцери погоджували подальші дії. Робін почула ім’я Анжели Дарвіш. Старший офіцер перетнув вулицю і пірнув під стрічку, якою було перегороджено Денмарк-стріт, а Мерфі та Робін сіли у машину.

— Ви таке пережили, — сказав Мерфі, рушаючи з місця.

— Так, — погодилася Робін.

— Може, вам краще десь до друзів поїхати?

— Мені і вдома добре, — відповіла Робін. Мабуть, Мерфі вирішив, що вона така ніяка через шок, та насправді Робін просто не виспалася. Бажаючи запобігти подальшим виявам турботи, вона сказала: — Це нам не вперше присилають страшні штуки. Якось я отримала поштою відрізану ногу.

— Так, пригадую, що читав про таке в газеті, — кивнув Мерфі. Виникла пауза; Робін перебирала нейтральні теми для розмови, але була така втомлена, що нічого не могла придумати. Мовчанку порушив Мерфі.

— Як просувається справа Аномії?

— Гірше, ніж хотілося б.

Знову мовчанка. Знову її порушив Мерфі:

— Я сьогодні ввечері лечу на відпочинок.

— О, справді? — ввічливо перепитала Робін. — Куди саме?

— На Сан-Себастьян, — відповів Мерфі. — Там живе моя сестра з сім’єю. Щоразу, як я у неї, дивуюся, нащо живу в Лондоні. Я так мріяв про цю відпустку — два роки ніде не був — але вчора у нас стався великий прорив у справі про вбивство. Я думав відкласти Іспанію, але в сестри післязавтра ювілей, сорок років. Якщо не приїду, наступним будуть розслідувати вже убивство мене.

— А по якій справі був прорив? — поцікавилася Робін, майже певна, що знає відповідь.

— По вашій. Про аніматорку.

— Ви знайшли убивцю Еді Ледвелл? — спитала Робін, розвернувшись до Мерфі.

— Судячи з усього, так. Всі докази вказують на нього... але я не можу сказати, хто це, поки його не арештували.

Мерфі глянув на годинник на приладовій панелі. Утомлений мозок Робін закипів від питань.

— Він заговорив? Визнав свою провину?

— Ні, — відповів Мерфі.

Знову коротка пауза, протягом якої Робін намагалася придумати, як добути з нього інформацію; з виразу обличчя Мерфі було зрозуміло, що він знає, про що вона думає. Нарешті він сам не витримав:

— То через телефон. Телефон Ледвелл.

— Він його має?

— Вже ні, — відповів Мерфі. — Викинув у ставок у Ріттлі.

— Де це?

— Напрямок на Челсфорд.

Робін бачила, що Мерфі не проти розповісти більше, що хоче похвалитися тим, як вони вирахували підозрюваного, імені якого називати не можна. На його місці Робін мала б таку саму спокусу. Вона розуміла, яке це задоволення — розповісти, як збиралися шматочки пазлу, людині, яка здатна оцінити докладені зусилля.

— Десь за два тижні по вбивству, — сказав Мерфі, — хтось увімкнув телефон Ледвелл на п’ятнадцять хвилин, а тоді знову вимкнув. Ми простежили сигнал до паркінгу торговельного центру «Вестфілд» у Стратфорді. Бували там?

— Ні, — відповіла Робін.

— Це найбільший торговельний центр в Європі. Уявляєте, що там за паркінг? Ми зібрали дані з камер спостереження. Більше тисячі машин, купа людей з телефонами. Ми відібрали всі номерні знаки, всіх людей з телефонами і почали те все просіювати.

За п’ять днів телефон знову ввімкнули на десять хвилин, тоді вимкнули. Сигнал простежили до поля у Кенті. Камер там немає, але ми зняли дані з найближчої — щоправда, вона геть не близько. Почали перевіряти номерні знаки машин, які заїжджали в ті місця чи покидали їх, плюс пішоходів і велосипедистів, намагалися знайти збіги з «Вестфілдом». Марудна робота, можете собі уявити.

— Ця людина досить ретельно вибирала місця, де вмикала телефон, — сказала Робін.

— Дуже ретельно, — погодився Мерфі. — Ускладнював нам життя як міг. Збігів між двома локаціями ми не знайшли. Нащо він вмикав телефон — гадки не мали. Здавалося б, розумніше його не чіпати. Він нікому не дзвонив, тож ми вирішили, що убивцю цікавила інформація, яка там містилася.

— Ви знаєте, що Еді записувала у телефон ідеї для свого мультфільму? — спитала Робін.

— Так, Блей нам сказав про це, — кивнув Мерфі. — Хай там що, три тижні тому біля ставка у Ріттлі пізно вночі з машини вийшов чоловік із шарфом на обличчі і щось жбурнув у воду. Його побачив з вікна підліток, який потай курив, поки батьки спали. Побачене зацікавило малого, тож він заліз у ставок, знайшов там айфон і поніс додому. За годину малому спадає на думку, що це якась мутна історія, тож він іде до батьків і розповідає їм, що бачив. Мати несе айфон у місцевий відділок поліції. Місцеві зв’язуються з нами, наші спеціалісти беруться до справи — сама розумієш, телефон ніч пролежав у ставку, завдання непросте — і після всіх процедур ми встановлюємо, що він точно належав Ледвелл.

У потрібний нам час камери спостереження зафіксували, як у ті місця заїхав, а тоді виїхав «форд фієста». Ми повернулися до записів із «Вестфілду» і виявили...

— «Форд фієсту» з номерним знаком на CBS, — сказала Робін. Мерфі так різко глянув на неї, що Робін гукнула:

— Світлофор!

Було лячно, що він зараз вріжеться у машину навпроти. Мерфі збавив швидкість і спитав:

— Звідки?..

— Я бачила його у тій машині, — відповіла Робін, в думках якої раптом настав цілковитий хаос. Її спіткали потрясіння, замішання і дивне, хворобливе відчуття... чого? Невіри? Розчарування? — Запам’ятала літери на номерному знаку.

— Бо як американський канал новин? — спитав Мерфі.

— Так, — збрехала Робін. — Не хвилюйтеся, я не дзвонитиму журналістам.

А що з телефоном Блея? Ним він теж користувався?

— Ні, його не вмикали, відколи забрали. Ми припускаємо, що Ормонд тримає його вдома, якщо не встиг кудись викинути раніше. Прочесали ставок у Ріттлі, але нічого не знайшли.

— Я тільки вчора ввечері бачила його, — вдруге за ранок сказала Робін, яку термосили хвилі скептицизму.

— Де?

— У мистецькій резиденції Норт-Ґров. Намагався щось забрати в одного з резидентів.

— Справді? Що саме?

— Точно не знаю. Мабуть, якийсь малюнок Еді. Я... я в це не вірю. Не знаю, чому саме, але, мабуть...

Вона не закінчила речення, але Мерфі вловив напрям її думки.

— Партнер людини завжди перший підозрюваний. Це ж ви помітили в неї на шиї синці.

— Хіба Ормонд не займався з прогульницею, коли Еді було вбито?

— Він поїхав, а прогульниці сказав тримати язика за зубами, бо буде ще тиждень відпрацьовувати.

— Боже... тобто він знав про місце зустрічі?

— Так. Строго конфіденційно додам: ми маємо причини вважати, що Ормонд поставив на її телефон маячок, і вона про це знала. Сам телефон розблокувати поки не змогли. «Еппл» відмовляються співпрацювати, посилаються на цивільні свободи. Але Ормонд знає пароль, якщо двічі вмикав його.

— Його арештовують сьогодні?

— Так. Він поїхав на роботу як зазвичай. Плануємо перехопити його після школи. Затримувати людину на очах у купи дітей не надто розумно. Ми не хочемо зайвої уваги преси, принаймні поки не доправимо його на допит.

Тож це був Філіп Ормонд: колишній поліціянт, нинішній вчитель, який мав захистити Еді від погроз та цькування. Ревнивець, який пішов слідом за нею на зустріч із колишнім хлопцем, зарізав обох і забрав телефони... Звісно, дещо така версія прояснювала. Зокрема, звідки убивця точно знав, де шукати Еді, чому він користувався телефоном тільки там, де його буде найважче засікти (адже Ормонд сам працював у поліції) — і ще Ормондову неймовірно детальну обізнаність щодо двох нових персонажів для фільму, про яку розповідала Ясмін.

Мерфі почав розпитувати, які у Робін плани на відпустку. Робін зібралася на думці і змогла розповісти, що на Новий рік вчилася кататися на лижах. Розмова хіба трохи зачіпала особисті теми, але була невимушена та приємна. Мерфі розсмішив Робін оповіддю про те, як його друг повів дівчину на суху гірськолижну трасу, щоб справити враження, і оконфузився. Мерфі жодним словом не згадав своє запрошення випити і нічим не змусив почуватися незручно поруч із ним у замкненому просторі; за це Робін була вдячна.

Вже близько була Блекгорс-Роуд, де Робін мешкала, аж раптом вона сказала, перейшовши на «ти» і сама здивувавшись такій сміливості:

— Слухай, коли ти мене тоді запрошував у бар... я повелася так... так... Це все тому, що я не звикла до подібних запрошень.

— Як таке можливо? — спитав Мерфі, не зводячи очей з дороги.

— Я нещодавно розлучилася... власне, рік тому... а з тим чоловіком була, відколи мені минуло сімнадцять років, — пояснила Робін. — Тож я трошки... не розумію натяків.

— А, — кивнув Мерфі. — Я сам три роки тому розлучився.

Робін стало цікаво, скільки йому років. Мабуть, зовсім трохи старший за неї.

— У тебе є діти? — спитала вона.

— Ні. Колишня дружина їх не хотіла.

— О, — промовила Робін.

— А в тебе?

— Теж немає.

Вони мовчали, поки зупинилися під її під’їздом. Робін взяла сумку і поклала руку на ручку дверцят, коли Мерфі порушив тишу:

— То... а якщо тобі подзвоню і знову запрошу випити разом, як повернуся з Іспанії?

Робін почула в голові голос Ільзи: «Ви просто вип’єте разом. Ніхто не каже, що треба одразу лягати з ним у ліжко». Перед очима промайнув образ Меделін Курсон-Майлз.

— Е... — вимовила Робін; серце шалено калатало. — Так, гаразд. Було б чудово.

Вона гадала, що Мерфі зрадіє, але натомість він ніби напружився.

— Гаразд. — Він почухав носа, а тоді додав: — Тільки я спершу маю тебе попередити. Заведено казати «сходимо в бар, вип’ємо разом», знаєш? Але... але я алкоголік.

— О, — знову зронила Робін.

— Не вживаю спиртного два роки і дев’ять місяців, — провадив Мерфі. — Якщо поруч хтось п’є, мене це не турбує, але я мусив про це сказати. Це правило Товариства анонімних алкоголіків.

— Ну, для мене це нічого не... Тобто дякую, що попередив, — відповіла Робін. — Я все одно не проти з тобою кудись сходити. І дякую, що підвіз додому, це було дуже люб’язно.

Тепер Мерфі виглядав веселішим.

— Та я залюбки. А тепер поїду пакувати речі.

— Так... гарно тобі відпочити в Іспанії!

Робін вийшла з машини. Синя «тойота» зрушила з місця, Мерфі підняв руку, прощаючись, а Робін помахала у відповідь, досі дивуючись сама собі. Ранок і справді вийшов насичений.

Вона відімкнула двері квартири, коли задзвонив мобільний.

— Привіт, — сказав Страйк. — Пропозиція з диваном досі в силі?

— Так, звісно, — відповіла здивована і потішена Робін, заходячи всередину і ногою зачиняючи по собі двері. — Як там Пат?

— Бурчить — страшне. Довіз її додому, сказав терміново сходити до лікаря. Її ж шмат дверей у спину вдарив. Видно, що їй боляче, раптом якась тріщина чи що. Пат послала мене в сраку, хоч і трохи інакшими словами. Мабуть, думає, що я вважаю її надто старою і нездатною витримати дверний наліт.

— Страйку, — мовила Робін, — я щойно дещо дізналася. Філіпа Ормонда збираються арештувати за вбивство.

Після цих слів запала мовчанка. Робін зайшла до кухні і поклала сумку на стіл.

— Ормонда? — нарешті перепитав Страйк.

— Так, — відповіла Робін, ставлячи чайник. Вона переказала, як вмикався та вимикався телефон Еді, і що Ормонда бачили у Ріттлі.

Нова довга пауза.

— Що ж, — нарешті сказав Страйк, — я розумію, чому вони вирішили, що взяли свого вбивцю, але в мене лишаються питання.

Робін відчула дивне полегшення. Попередивши, що буде після шостої, бо треба купити собі деякі необхідні речі, Страйк поклав слухавку.