Чорнильно-чорне серце. Книга 6

22

...дитина квола

Із поглядом не по літах тривожним...

Крістіна Россетті,

«Узри — се я стою біля дверей та стукаю»

Очевидний розпач дівчини привернув увагу Страйка. Вона була мініатюрна на зріст і худа до виснаженості — гострі ключиці було видно аж через вулицю. Волосся довжиною майже до талії було пофарбовано у синьо-чорний колір, обведені чорним каялом очі різко виділялися на дуже блідому обличчі. Попри практично пласкі груди і малий зріст, Страйку вона здалася дорослою, бо на правій руці мала напіврукав чорних татуювань. Чорний топ без рукавів, довга спідниця та ботильйони без підборів здавалися дешевими і старими.

Судячи з усього, людина, до якої дівчина намагалась додзвонитися, не відповідала. Раз у раз вона тицяла пальцем у телефон і підносила його до вуха, дико роззираючись навкруги, і кінець кінцем кинулася туди, звідки Страйк щойно прийшов.

Страйк розвернувся і рушив слідом за дівчиною, курячи і дивлячись, як вона мчить іншим боком вулиці. Коли він був уже зовсім близько до «Червоного лева та сонця», дівчина перебігла вулицю, так само притискаючи телефон до вуха. Страйк сповільнив кроки, спостерігаючи за тим, яка вона оглядає столи, за якими вже зібралося трохи людей, а тоді зникає всередині пабу. Коли дівчина мчала повз Страйка, він зміг краще її роздивитися. Її зуби здавалися завеликими для обличчя із запалими щоками, а ще він не без подиву впізнав одне із зображень, що прикрашали її руку: Серцик, чорний герой «Чорнильно-чорного серця».

Зацікавившись, Страйк стояв і чекав, бо підозрював, що дівчина не знайде у пабі того, що шукає. І звісно ж, за мить вона вибігла знову, так само притискаючи до вуха телефон і ні з ким не розмовляючи. Розгублено постоявши трохи на тротуарі (Страйк зробив вигляд, ніби щось шукає у власному телефоні), вона повільно пішла геть; складалося враження, що їй вже нікуди не треба, проте дівчина так само намагалася до когось додзвонитися і притискала до вуха телефон, аж поки (наскільки зрозумів Страйк) не натрапила на голосову пошту. Тоді вона мовчки опустила телефон, знову натиснула (наскільки зрозумів Страйк) виклик і ще раз підняла мобільний до вуха.

Страйк ішов за нею ярдів із двадцять. На зап’ястках у дівчини дзвеніли дешеві сріблясті браслети. Лопатки вона мала такі самі гострі, як і ключиці, і була така худа, що Страйк легко обхопив би її плече однією рукою. Може, анорексія?

Страйк саме звернув слідом за об’єктом на Гайґейт-Гай-стріт, коли завібрував його власний мобільний. Він дістав телефон з кишені.

— Страйк.

— Ой, так, добридень, — почувся знервований голос із притаманним середньому класу акцентом. — Це Катя Апкотт.

— А, дякую, що передзвонили, місіс Апкотт, — сказав Страйк, так само переслідуючи дівчину у чорному. Вона була така маленька, що здорованю Страйку було навіть ніяково гнатися за нею, тож він тримався на відстані.

— Мені страшенно прикро, Ініґо записав ваш номер, але переплутав одну цифру, і я раз у раз потрапляла на одну і ту саму пані, якій врешті-решт обридла. Тож я набрала вашу агенцію, і дуже приязний пан на ім’я Пат дав мені ваш номер.

Усміхнувшись, Страйк сказав:

— Дякую вам за клопіт. Ви ж знаєте, з якого приводу я телефонував?

— Так, щодо Аномії, — відповіла вона. — Я дуже рада, що Аллан та Річард до вас звернулися. Сподіваюся, ви зможете встановити цю особу. Джош, — його ім’я Катя вимовила тоншим голосом, — такий засмучений... гадаю, вам розповіли, що сталося... жахливе непорозуміння, — додала вона, мало не плачучи. — Ми дуже раді, що саме ви за це взялися. Я читала Джошу статтю про вас.

— Ми обов’язково зробимо все можливе, — запевнив Страйк. — А як Джош?

— Він... — Голос Каті зламався. — Вибачте... це такий жах. Джош дуже... дуже мужньо все переносить. Його паралізувало; це називається синдром Броун-Секара. Джош не може ворушити однією половиною тіла і втратив всі відчуття в іншій. Кажуть, що такий параліч іноді проходить, і я стараюся... всі стараються вірити у краще Джош дуже хоче з вами зустрітися. Вдень він зумів мені про це сказати, але лікарі вважають, що краще його не чіпати, бо Джош ледь розмовляє, а тема Еді його страшенно збуджує і так засмучує...

Катя злегка зойкнула, а тоді Страйк почув придушені ридання і здогадався, що вона затулила слухавку рукою.

Дівчина у чорному попереду звернула до парку. Страйк пішов слідом.

— В... вибачте, — схлипнула Катя Апкотт в нього у вусі.

— Не треба вибачатися, — запевнив Страйк. — Це жахлива ситуація.

— Це правда, — погодилася Катя таким тоном, ніби він поділився дуже тонким спостереженням, якого всі інші не помічали. — Це жахливо. Він... він так переживає через Еді і через те, що заявив, ніби вона — це Аномія. Я... Джош продиктував мені листа, який поклали з нею у труну. Казав про те, як йому прикро, як багато вона для нього означала... йому двадцять п’ять років, — схлипнула Катя у слухавку, не пояснивши, до чого це, але Страйк зрозумів. Хлопцю, якого розірвав навпіл той самий вибух, що забрав Страйкову ногу, теж було всього двадцять п’ять.

— Вибачте, вибачте, — повторила Катя, намагаючись опанувати себе. — Я щодня до нього заходжу. Він більше нікого не приймає. Батько в нього — буйний алкоголік, а друзі... мабуть, в такому віці їх дуже налякало те, що сталося. Хай там що, лікарі не хочуть, щоб його зараз турбували.

Я в жодному разі не хочу завдавати Джошеві клопоту, поки лікарі не вирішать, що він готовий, — запевнив Страйк, — але я б дуже хотів поговорити з вами, адже ви знали Джоша та Еді від самого початку «Чорнильно-чорного серця». Я хотів би знати, з ким вони були близькі, бо, як ви знаєте, Аномія володіє чималою кількістю персональних відомостей про Еді.

Дівчина, за якою він гнався, крокувала стежкою через парк, тримаючи телефон біля вуха.

— Так, звісно, я зроблю все, що зможу, — запевнила Катя. — Еді багато де побувала, поки не опинилася у Норт-Ґров. Вона жила з різними людьми, працювала з різними людьми. Я допоможу всім, чим зумію... я пообіцяла це Джошу.

— Ви зайняті наступного тижня? — спитав Страйк.

— Наступного тижня мені цілком зручно, але... Аллан, мабуть, казав вам, що я працюю з дому, — сказала Катя. — Може, вам зручніше буде зустрітися у кафе, а не у мене? Розумієте, мій чоловік хворий, не хочеться його турбувати.

— Без проблем, — запевнив Страйк. — У якій частині міста вам буде зручно?

— Ми, власне, у Гемпстеді... вам сюди не дуже далеко?

— Анітрохи, — сказав Страйк. — Я буду у тих місцях в четвер, маю зустріч з Філіпом Ормондом. Чи ви...

— Так, я знаю, хто такий Філіп.

— Ми зустрічаємося у шостій в пабі неподалік від його школи. Може, зустрінемося з вами вдень, перед моєю розмовою з Філіпом?

— Четвер, четвер, — повторила Катя; Страйк почув шурхіт сторінок і вирішив, що Катя належить до червонокнижного виду людей, що користуються паперовими щоденниками. — Так, мені цілком підходить четвер. Учень зазвичай я відвідую Джоша, але знаю, що для нього важливіше, щоб я поговорила з вами.

Вони погодили час і місце для зустрічі у Гемпстеді, тоді Катя дещо в ніс ще раз йому подякувала, що взяв цю справу, і поклала слухавку.

Дівчина попереду Страйка так само крокувала вперед і намагалася до когось додзвонитися. Страйк ще раз глянув твіттер Аномії. Нових твітів не було.

Куксу ампутованої ноги починало натирати, хоча в протез було вкладено гелеву подушечку. Сьогодні йому забагато довелося ходити. Страйк не зводив очей з лівої руки дівчини, вкритої вигадливими татуюваннями. Вони, либонь, коштували чимало — але якщо вона може витратити кількасот фунтів на тату, чому носить такий старий і дешевий одяг?

Зненацька дівчина зупинилася. Тепер вона нарешті говорила по телефону, ще й дуже збуджено, водночас відступаючи з середини стежки, та гепнулася на порожню лаву з опущеною головою й притиснутою до очей долонею. Страйк ступив на траву — ходити по ній з протезом завжди було важко — і зробив вигляд, що поринув у власний телефон. Ніби знічев’я він наблизився до лави, на яку вона сіла, щоб чути розмову.

— ...але хіба не можна було мені рузповісти, от просто рузповісти? — питала вона із сильним йоркширським акцентом, який Страйк не чекав почути.

— Сам як собі мислиш, нормально мені було пучути від неї, що ти пуйшов на зустріч із Нільсом?

Довга пауза; вочевидь, в цей час говорила людина на тому боці телефона.

— Але нащо? — спитала дівчина з Йоркшира. Голос у неї надломився, та, на відміну від Каті, дівчина не намагалася приховати це від співрозмовника. — Нащо?

Знову довга пауза; худі плечі дівчини трусилися, вона булькала й задихалася плачем. Пройшов молодик у кофті на змійці з піднятим капюшоном, зиркнувши на заплакану дівчину без співчуття.

— Так, але чому ж без мене?.. Вони не мали знати... З чуто б це? Нова пауза, а тоді її прорвало:

— Але ж ти хочеш, щоб я казала, що ти був зі мною, коли тобі це зручно, так?

Підскочивши з лавки, вона знову пішла, тепер іще швидше. Страйк пішов слідом, затримавшись, бо треба було перейти з трави на стежку Тепер дівчина говорила гучно, розмахуючи татуйованою лівою рукою; із зацікавлених поглядів, які кидали на неї зустрічні перехожі, Страйк зрозумів, що дівчина плаче.

Вона наближалася до виходу з парку, і Страйк вперше усвідомив, як близько вони до Гайґейтського цвинтаря. Дерев меншало, зліва він бачив між ними обриси могил. Об’єкт вийшов із парку і покрокував вулицею; наздогнавши її, Страйк чув уривки розмови. Дівчина, вочевидь, була така засмучена, що не дбала про те, хто може її почути.

— Та я не... Я не пугрожувала... а чому? ...знову виправдання... сьогодні на роботі... Ні, чому б це?

Той, з ким вона говорила, вочевидь, поклав слухавку. Дівчина зупинилися просто перед брамою у неоготичному стилі, за якою розкинувся цвинтар, і Страйк знову дуже зацікавився своїм телефоном. По-дитячому витерши очі правим передпліччям, дівчина нерішуче завмерла, поглядаючи на цвинтарну браму; Страйк знову побачив її у профіль і подумав, що це бліде обличчя із запалими щоками, великими зубами й обведеними чорним очима схоже на череп. Довге фарбоване волосся, татуйована рука і дешеве чорне вбрання надавали їй дивної доречності: сучасна дівчина — і водночас готично-вікторіанська дитина-плакальниця у довгій чорній спідниці, що споглядає могили. Прикинувшись, що пише повідомлення, Страйк зробив кілька фото дівчини на тлі цвинтаря, а тоді вона знов рушила кудись.

Він ішов за дівчиною ще двадцять п’ять хвилин, поки вона не дісталася Джанкшен-Роуд, довгої жвавої вулиці, де було багато машин. Вона крокувала далі й далі повз крамниці та офіси, а тоді звернула на Бруксайд-Лейн і зникла за бічними дверима, які, наскільки бачив Страйк, вели на верхній поверх дивної форми крамниці на розі. Між брудними вікнами виднілася вивіска агента з нерухомості.

Страйк сфотографував це місце на телефон, а тоді почав шукати таксі. Але куксу дуже натерло, і він подумав, що краще не їхати додому митися й перевдягатися, а з’їсти бургер, бо навряд чи у черговому барі, який обрала Меделін, годують чимсь поживнішим за горішки.

За десять хвилин від знайшов фастфуд. Сівши і аж крекнувши від полегшення, бо протез звільнився від тягаря, Страйк відкусив великий шмат чізбургера, а тоді вкотре спробував створити обліковий запис у «Грі Дрека». Як і раніше, з’явилося маленьке чорне серце, яке знизало плечима й порадило йому спробувати пізніше.

Страйк ще раз вкусив бургер, а тоді перейшов на твіттер подивитися, чи Аномія написав щось нове.

Коли Страйк дійшов до картоплі, з’явився твіт.

-------------------------------

Аномія @AnomieGamemaster

Якщо бог хотів, щоб ми відчували співчуття, то чого блд люди такі огидні, коли плачуть

5.14 дп 9 кві 2015

-------------------------------