Чорнильно-чорне серце. Книга 6

66

Один з дітей, що там стояли,

З усмішкою вказав на ту страшну купину...

Є щось жахливе у малій дитині.

Шарлотта М’ю,

«На Нангедському цвинтарі»

— Що ти малював? — спитала у Пеза Робін, коли вони вийшли з цвинтаря та попрямували до Норт-Ґров.

— Придумав одну кіберпанкову штуку, — відповів Пез. — Про вікторіанського трунаря, ‘кий подорожує в часі.

— Bay, звучить круто, — сказала на це Робін. Решту шляху до мистецької резиденції Пез розповідав Робін про свій задум, який, на її подив, і справді виглядав продумано та захопливо.

— Тобто ти не лише малюєш, а й пишеш?

— Трошки, — відповів Пез.

Після меланхолійного тінявого цвинтаря фойє мистецької резиденції аж сліпило барвами.

— За хвилину вернуся, тільки оце закину, — сказав Пез, показавши на етюдник, та не встиг він ступити на гвинтові сходи, як з боку кухні з’явився Нільс де Йонґ. Нечесаний білявий велет був у давнішніх шортах-карго і балахоні кремового кольору, тут і там заплямованому фарбою.

— У тебе гість, — тихим голосом повідомив він Пезові. Важко було зрозуміти, всміхається Нільс чи ні, бо кутики його широкого товстогубого рота від природи тягнулися вгору. — Щойно пішов до вбиральні.

— Хто? — спитав Пез, який поклав руку на поруччя сходів, — Філіп Ормонд, — відповів Нільс.

— І ‘кого хріна йому від мене треба? — поцікавився Пез.

— Каже, ти маєш щось, що належить йому, — відповів Нільс.

— Наприклад?

— А ось і він! — гучнішим голосом оголосив Нільс, бо з-за рогу коридора саме вийшов Ормонд.

Робін, яка бачила Ормонда вперше, відзначила його акуратний, доглянутий вигляд, такий недоречний у Норт-Ґров. Ормонд був у костюмі і при краватці, у руці мав валізку — ніби приїхав просто зі школи.

— Привіт, — без усмішки мовив він до Пеза. — Є тема для розмови.

— Яка ще тема?

Ормонд озирнувся на Робін та Нільса, тоді відповів:

— Делікатна. Дещо про Еді.

— Гаразд. Ходімо на кухню? — запропонував Пез; не схоже було, що він був цьому радий.

— Там Маріам зі своїми, — попередив Нільс.

— Ясно, — дещо роздратовано кивнув Пез. — Ходімо нагору. Він розвернувся до Робін.

— Ти не проти...

— Так, я почекаю тут, — сказала Робін.

Тож двоє чоловіків мовчки піднялися гвинтовими сходами і зникли з очей, а Робін лишилася сама з Нільсом.

— Ти кота не бачила? — спитав голландець, дивлячись на неї зверху вниз крізь розкошланий чуб.

— Ні, вибачай, — відповіла Робін.

— Зник, і все тут.

Нільс роззирнувся, тоді знову перевів погляд на Робін.

— Зої каже, ти з Йоркшира.

— Так, звідти, — кивнула Робін.

— Вона сьогодні хворіє.

— Ой, дуже шкода. Сподіваюся, нічого серйозного?

— Ні, ні, нічого такого.

Виникла пауза, протягом якої Нільс оглядав порожнє фойє, ніби чекав, що кіт зараз матеріалізується з повітря.

— Дуже гарні сходи, — зронила Робін, аби лиш порушити мовчанку.

— Так, — повернув у той бік велику голову Нільс. — Робота давнього друга... Ти в курсі, що сьогоднішнє заняття скасоване?

— Так, — кивнула Робін. — Пез мені сказав.

— Прийти помалювати все одно можна, якщо є бажання. Маріам оформила натюрморт із папороттю. І Брендан наче вже прийшов.

— Чудова ідея, але я вже пообіцяла Пезу піти з ним у бар.

— А, — відповів Нільс. — Може, присядеш, поки чекаєш на нього?

— О, дуже дякую, — сказала Робін.

— Ходімо, — кивнув Нільс і жестом запросив її слідувати за ним у протилежний від кухні бік. Його величезні ноги в сандалях ляпали об підлогу. Минуючи студію, де зазвичай проходили вечірні заняття з малювання, Робін побачила літнього Брендана, який старанно малював папороть.

— Повна кухня вірменських революціонерів, — повідомив Нільс, спиняючись перед зачиненими дверима, і видобув із кишені зв’язку ключів. — Неспокійно там. Політика... ти цікавишся політикою?

— Загалом так, — сторожко відповіла Робін.

— Я теж, — повідомив Нільс, — але я завжди з усіма не згоден, а Маріам це бісить. Це моя приватна студія, — пояснив він, заводячи Робін до великої кімнати, де сильно тхнуло терпентиною та травичкою.

Слова «гармидер» для побаченого Робін було б недосить. Підлогу рясно вкривало ганчір’я, почавлені тюбики з-під фарби, зім’яті папірці, обгортки від шоколадок та порожні бляшанки. По стінах тягнулися вутлі дерев’яні полиці, напхані не лише горнятами з пензлями, тубами з фарбою та численними палітрами, а й книжками у подертих м’яких палітурках, пляшками, якимись іржавими механізмами, шишкуватими глиняними скульптурами, масками з дерева й тканини — плюс ще запилюжений трикутний капелюх, різноманітні анатомічні моделі, якесь пір’я та старовинна друкарська машинка. Всюди були притулені полотна, всі — зворотом до глядача.

Зі сміття, якого було по щиколотки, підносилися, ніби дивні грибні нарости, мистецькі витвори Нільса де Йонґа. Вони були такі агресивно потворні, що Робін, розсікаючи сміттєве мілководдя на шляху до одного з низьких крісел у кімнаті, вирішила, що це або творіння генія, або суцільний жах. Глиняний бюст чоловіка з іржавими трибками замість очей та волоссям з уривків шини сліпо спостерігав за нею.

Сівши у крісло, на яке вказав їй Нільс (покривало на ньому добряче смерділо), Робін помітила під вікном колаж на мольберті. На картині у зелено-жовтих барвах обличчя Еді Ледвелл було приклеєне до намальованої постаті, яка стояла на колінах.

— Шкода твого кота, — сказала Робін, відвернувши очі від колажу. — Давно він зник?

— П’ять днів тому, — відповів Нільс, опускаючись у друге крісло, яке жалібно закректало під його вагою. — Бідолашний Норт. Так надовго він ще не зникав.

Після того, що Джош розповів про відкриті стосунки Нільса та Маріам, Робін була запідозрила, що Нільс повів її до студії, керуючись сексуальним інтересом, але він виглядав сонним і відверто незацікавленим у звабленні. На одноногому столику поруч із ним у попільничці лежав косяк завбільшки з морквину; він був погашений, але у повітрі ще плив їдкий запах.

— Мені дуже подобається, — збрехала Робін, показуючи на колаж із обличчям Еді. Дивні фігури оточували її: дві людські постаті у довгих шатах, гігантський павук та червоний папуга, який тримав у дзьобі листок марихуани і цілився сісти Еді на коліна. Дві фрази — одна латиною, друга грецькою — надруковані на щільному кремовому папері, були наклеєні на полотно: Thule ultima а sole nomen habens та δ μιν έκάεργος άνήρπασε Φοίβος Απόλλων.

— Так, — кивнув Нільс, із млявим замилуванням поглядаючи на власний витвір. — Я сам задоволений, гарно вийшло... Минулого року захопився можливостями колажів. У галереї Вайтчепел була ретроспектива Ганни Гох. Як тобі Гох?

— Боюся, що не знайома з її творчістю, — чесно зізналася Робін.

— З руху берлінських дадаїстів, — пояснив Нільс. — Знаєш мультфільм «Чорнильно-чорне серце»? Впізнаєш мою модель?

— Ой, — удавано здивувалася Робін, — це що, та аніматорка? Еді... забула прізвище?

— Саме так, це Ледвелл. А джерело мого натхнення бачиш?

— Е... — тільки і промовила Робін.

— Данте Россетті. «Beata Beatrix». Портрет його померлої коханки.

— О, — сказала на це Робін. — Треба сходити подивитися.

— В оригіналі, — розповідав Нільс, споглядаючи своє полотно, — там не павук, а сонячний годинник. Це, — додав він, показуючи на павука, — павук-колопряд. Вони не терплять світла. Навіть ніч для них надто яскрава. їх виявили у крипті на Гайґейтському цвинтарі. Єдине місце у Британії, де водяться колопряди.

— О, — знову промовила Робін.

— Бачиш символізм? Павук, символ працелюбності та хисту — але ненавидить світло. Не здатен вижити на світлі.

Помітивши у своїй ріденькій бороді ніби тютюнове волокно, Нільс видобув його звідти. Робін, сподіваючись відволікти його і непомітно зробити фото колажу з Еді для Страйка, показала на бюст чоловіка з трибками замість очей і сказала:

— Це просто неймовірно.

— Так, — погодився Нільс, і знову через дивний вигин його губ, застиглий, ніби у маски, неможливо було сказати, усміхається він чи ні. Це мій тато. Я домішав його попіл у глину.

— Ти...

— Так. Він заподіяв собі смерть. Більше десяти років тому, — розповів Нільс.

— О... дуже співчуваю, — сказала Робін.

— Ні-ні, для мене це не мало великого значення, — повів плечима Нільс. — Ми не ладнали. Тато був надто сучасний для мене.

— Надто сучасний? — перепитала Робін.

— Так. Він був промисловцем, займався нафтохімічною продукцією. Був великим цабе у Нідерландах. Весь у пустопорожньому соціал-демократичному лібералізмі, — і тобі робітнича рада, і ясла... все, щоб маленькі трибки його машини почувалися щасливими.

Робін невизначено кивнула.

— Але справжніх підвалин у чомусь важливому він не мав, — провадив Нільс, не зводячи очей із гротескного бюсту. — Він був із тих людей, які купують картини, щоб пасували до килима, знаєш таких?

Він засміявся, і Робін усміхнулася теж.

— За тиждень по смерті мами тато дізнався, що має рак — цілком виліковну форму, але він все одно вирішив накласти на себе руки. Ти читала Дюркгайма?

— Ні, — відповіла Робін.

— Візьми у мене, — запропонував Нільс, змахнувши дебелим ручиськом.

— Еміль Дюркгайм, «Самогубство». У нас у вбиральні бібліотечка для охочих... Дюркгайм ідеально описує проблему тата. Аномія. Знаєш, що це таке?

— Розпад, — відповіла Робін, сподіваючись, що її трем здивування збоку непомітний, — системи цінностей та соціальних норм.

— А, чудово, — ліниво усміхнувся до неї Нільс. — Ти вже знала про це чи загуглила, прочитавши напис на нашому вітражі?

— Загуглила, прочитавши напис на вітражі, — збрехала Робін, теж усміхаючись. З її досвіду чоловіки полюбляли щось пояснювати жінкам. Нільс тихо засміявся, а тоді продовжив:

— Тато не мав внутрішнього життя. Такий порожній... прибуток, придбання, виконання пунктів соціал-демократичної програми... його смерть природнім чином виросла з життя. Аномічне самогубство; Дюркгайм гарно пояснює, що це таке. Смерть — це насправді здійснення прагнень. Згодна?

Робін чесно сказала б «ні», але Джессіка Робіне відповіла інакше:

— Насправді ніколи про це не замислювалася.

— Це правда, — сказав Нільс, задумливо киваючи. — Не можу згадати жодної людини, чия смерть не була б невідворотною і цілковито підхожою. Ти знаєшся на чакрах?

— Е... то ділянки людського тіла, вірно?

— Трошки більше, ніж тільки це. Індуїстська тантра, — пояснив Нільс. Він узяв погаслий косяк і показав Робін. — Не проти, якщо я?..

— Скільки завгодно, — запевнила Робін.

Нільс підкурив від старої потовченої «Зіппо». З косяка повалили гігантські пелехи диму.

— Рак мого батька уразив простату, — повідомив Нільс із хмари синього диму. — Друга чакра, свадгістана. Хвороби другої чакри походять від нестачі творчості та емоційної ізоляції. У мене тут дещо є...

Зненацька він зіп’явся на ноги. Поки Нільс ішов через кімнату, Робін встигла витягнути мобільний, клацнути фото колажу і сховати мобільний.

— ...та де ж вона? — бурмотів Нільс, розкопуючи захаращені полиці, соваючи предмети; деякі падали на підлогу, але власника ніби не цікавила їхня подальша доля.

— Обережно! — раптом стривожилася Робін.

З полиці упав — мало не на ногу Нільсові — розширений до вістря меч. Той тільки засміявся і нахилився підняти зброю.

— Це клеванг мого дідуся. Ось, бачиш гравіювання? Знаєш, що написано?

— Ні, — відповіла Робін, придивляючись до дещо кривуватих грецьких літер на клинку.

— κληρονομιά. «Спадок»... Де ж ця клята книга?

Нільс повернув меч на полицю, а через хвилину кволих пошуків проголосив:

— Тут її нема.

І повернувся до Робін з порожніми руками. Низьке крісло знову застогнало, приймаючи його вагу.

— А, — почала Робін, — якщо говорити про випадки як... цей, — вона показала на картину з Еді, — то хіба смерть Еді Ледвелл виповнила її прагнення?

— Ах, — промовив Нільс, звівши на картину набряклі очі, — до цієї смерті спричинилося те, що я називаю відсутністю аристократичного світогляду. — Він знову солодко затягнувся косяком і видихнув, так що дим практично сховав його обличчя від Робін. — Говорячи про аристократизм я, звісно, маю на увазі не вузький класовий термін, а скоріше певний стан розуму... Аристократична натура здатна відділяти себе від обставин, може дивитися на життя широко, щедро... витримує перипетії фортуни, на добро вони чи на зло... Еді ж мала буржуазний менталітет, міцно трималася за свої досягнення... переймалася питаннями авторського права, засмучувалася через критику... і врешті-решт успіх убив її...

— Гадаєш, мистецтво має бути безкоштовним? — спитала Робін.

— Чом би й ні? — озвався Нільс і простягнув їй косяк. — Будеш?

— Ні, дякую, — відповіла Робін. Навіть від вдихання відпрацьованого диму їй уже трохи паморочилося в голові. — Але... — вона засміялася, щоб пом’якшити наступне питання, — ти ж не думаєш, що її справді убили переживання за авторське право?

— Не зовсім авторське право... Ні, Еді убили через те, чим вона стала.

— Чим?

— Фігурою ненависті. Вона зробила так, щоб її ненавиділи... але вона була митцем.

Нільс задивився на розмиту зеленаву постать на колінах з обличчям Еді і продовжив:

— А що може бути більшою офірою владі, що її має твір мистецтва, ніж знищення митця? У цьому сенсі, звісно, в смерті Еді одержала свій тріумф... її владу було визнано, її було принесено в жертву її мистецтву. Та якби лиш Еді знала, як... як дорівнятися до своєї влади, все склалося б для неї настільки краще...

Нільс зробив нову довгу затяжку. Його голос ставав чимдалі більш сонним.

— Люди не можуть зарадити власній вродженій натурі... От твій друг Пез... класичний західний типаж...

Робін розчула вдалині голос Брама, який співав нідерландську пісеньку, а тоді гукнув:

— Нільсе!

Нільс притиснув палець до губ і усміхнувся Робін.

— Нільсе!!!

Вони почули кроки Брама, який біг коридором, а тоді у двері загупали. Робін здогадалася, що зазвичай Нільс замикався у студії, бо Брам навіть не спробував посмикати клямку.

— Тату, я знаю, що ти там, — травою тхне!

Робін запідозрила, що за її відсутності Нільс, мабуть, прикинувся б, що не чує сина. Але натомість він засміявся і сказав:

— Гаразд, хлопче...

Випроставшись, він відклав косяк і рушив до дверей. З’явився Брам, вирячив очі, побачивши Робін, а тоді зареготав.

— Тату, та ти тут із нею...

— Це подруга Пеза, — відповів Нільс, перекривши останні слова Брама. — Чого тобі?

— Можна я візьму до школи прадідусів меч?

— Ні, хлопче, тебе за такс виженуть, — відповів Нільс. — Все, ходи. Іди гратися.

— Дрек самотиться і нудикує! — заявив Брам. — Дрек самотиться і нудикує! Дрек...

— Нільсс? — почувся жіночий голос. У дверях з’явилася жінка з короткою стрижкою, яку Робін уже бачила тут. На руках вона тримала дитину. — Там прийшли щодо бойлера.

— Я почекаю у фойє, — люб’язно сказала до Нільса Робін і підвелася. — Мабуть, краще замкнути кімнату за твоєї відсутності.

Вона сподівалася, що обкурений Нільс про це не забуде, якщо йому нагадати. Робін не подобалася думка про те, що Браму до рук може потрапити клеванг його прадіда; вона відчула полегшення, почувши за спиною брязкання ключів, коли поверталася до фойє.

Пеза ще не було, зате чоловік у синьому однострої з цікавістю розглядав гігантську монстеру, гвинтові сходи та сотні малюнків на стінах. Нільс протупотів повз, розливаючи сопух канабісу, привітався з робітником і повів його на кухню. Жінка з короткою стрижкою усміхнулася Робін і пішла нагору гвинтовими сходами, щось шепочучи до дитини, а та у відповідь хихотіла.

Залишившись сама, Робін дістала мобільний, збираючись відправити Страйку фотографію колажу. Та не встигла вона це зробити, як просто над вухом пролунав пронизливий та гучний, ніби свисток, голос:

— ДРЕК ХОЧЕ ГРАТИ У ГРУ, БВАХ!

Аж зойкнувши від подиву, Робін підскочила на місці і розвернулася. Брам підкрався їй за спину, тримаючи біля губ якусь маленьку пластикову штуку. Побачивши шок Робін, він аж заревів від сміху. Робін сховала мобільний у сумку (серце шалено калатало) і силувано всміхнулася.

— Тобі подобається «Чорнильно-чорне серце», так?

— Мені подобається Дрек, — відповів Брам крізь свій пластиковий пристрій, який перетворював людський голос на нестерпний для вух виск.

— А іншими голосами воно може говорити? — спитала Робін, раптом дещо запідозривши.

— Може, — відповів Брам. Він натиснув кнопку, і його голос став грубим та хрипким. — Ще такий можу зробити.

— Де ти це взяв? Класна штука.

— У Музеї науки, — відповів Брам хрипким голосом. Тоді він опустив модулятор голосу і спитав: — А ти хто?

— Джессіка, — відповіла Робін. — Я відвідую вечірній клас із малювання.

— А хіба не подруга Пеза? — уточнив Брам; підозра у його тоні та проникливість його погляду нагадали Робін про слова Джоша, що іноді Брам здається сорокалітнім.

— І його подруга теж, — кивнула Робін. Вона показала на модулятор:

— З цим класно когось розігрувати по телефону. Ти не пробував? Я це дуже любила робити, — збрехала Робін, — брата дурила.

Брам відповів кривим усміхом.

— Хочеш подивитися на творчість Пеза? — спитав він.

— Залюбки, — відповіла Робін, гадаючи, що Брам покаже їй котрусь із картин на стінах фойє.

— Це нагорі, — повідомив Брам і, вищирившись, поманив її за собою на сходи.

— Не впевнена, чи мені туди можна, — засумнівалася Робін.

— Та всім байдуже, — запевнив Брам. — Тут всі ходять, де хочуть.

— А де саме ця його картина? — спитала Робін, не сходячи з місця. Вона зовсім не планувала йти за Брамом до кімнати Пеза. Звісно, дуже кортіло знати, про що він розмовляє з Ормондом, але вона скоріше видобуде з Пеза інформацію у барі, ніж якщо увірветься з Брамом до його кімнати.

— У старій кімнаті Еді та Джоша, — відповів Брам.

Опиратися такій спокусі змоги не було, тож Робін пішла спіральними сходами на другий поверх слідом за Брамом.

Брам здавався дивно збудженим, коли вів її коридором — вузьким, вистеленим ковроліном, з прольотами на дві-три сходинки тут і там. Це місце було б схоже на маленький готель, якби двері не стояли відчиненими, демонструючи неприбрані кімнати.

— Оце моя, — показав Брам, хоч і так було видно, чия це кімната: підлога була засипана поламаними іграшками. — А оце їхня.

На відміну від більшості інших, двері кімнати поруч із Брамовою були зачинені. Хлопчик здивував Робін: глянувши в один, а тоді в другий бік, він видобув із кишені ключ і відімкнув кімнату.

Її вікна дивилися на північ. Пахнуло горілим деревом та тканиною з відтінком вологої гнилизни. Абажур під стелею не мав лампочки. Щойно очі Робін звикли до сутені, вона зрозуміла, що цю кімнату не чіпали, відколи Джош залишив її кілька місяців тому. На вікні досі висіли почорнілі фіранки; подерті кінці затріпотіли на протязі, який утворився, коли було прочинено двері. З подвійного ліжка зірвали постіль, оголивши частково прогорілий матрас. Від багатьох ескізів на стінах лишилися тільки обривки паперу на потемнілих канцелярських кнопках, але найбільша картина — якщо її можна було так назвати — лишилася, бо намалювали її просто на стіні. Саме на це графіті показав Брам, захоплено чекаючи на реакцію Робін.

Хтось — Пез, якщо вірити Брамові — зобразив із ретельною деталізацією шестифутовий прутень, який входив у піхву. Над картиною були ті самі слова, що й на вітражі Маріам у кухні внизу:

Стан аномії стає неможливим,

коли між органами є солідарність

і підтримується достатній контакт

протягом достатньо тривалого часу.

— Що скажеш? — спитав Брам, ледь стримуючи хихотіння.

— Дуже гарно, — констатувала Робін. — Хтось добре навчився малювати геніталії.

Брама така відповідь ніби збентежила.

— Це Пез намалював. Поки їх не було вдома. Еді не сподобалося.

— Дивина, — байдужим тоном відповіла Робін.

— Я знаю, хто її вбив.

Робін подивилася на хлопчика. Він був високий — майже як вона на зріст. Пам’ятаючи про долю його матері, Робін мимохіть жаліла Брама, але не бачила нічого милого ні в жадібному виразі його обличчя, ні у відвертому бажанні шокувати та лякати.

— Тоді тобі треба розповісти про це дорослим, — сказала Робін.

— Ну, ти ж доросла, — відказав Брам. — Якщо я скажу тобі, ти щось із цим зробиш, так?

— Я мала на увазі таких дорослих, як твій тато чи Маріам.

— Звідки ти знаєш, що вона не моя мама? — спитав Брам.

— Хтось згадував про це, — відповіла Робін.

— А знаєш, що сталося з моєю справжньою мамою?

— Ні, — відповіла Робін.

— Один чоловік задушив її.

— Це жахливо, — серйозним тоном сказала Робін. — Я тобі дуже співчуваю.

Вона підозрювала, що Брам чекав від неї звинувачень у брехні. На мить його усмішка пригаснула, а тоді хлопчик голосно заявив:

— А мені байдуже. З Нільсом краще жити. Він мені дає все, що захочу.

— Пощастило тобі, — усміхнулася Робін і розвернулася, щоб оглянути решту кімнати.

Вона подумала, що те перше інтерв’ю з тоді ще так відверто закоханими Джошем та Еді було записане точно не тут, бо ліжко в тій кімнаті було вузьке. Ні гаманця, ні ключів Джоша видно не було. Пожежу пережила дошка для дартсу — вона висіла на протилежній стіні. До дошки була прикріплена картинка, з якої стирчало троє дротиків. Робін зацікавилася, підійшла ближче і аж здригнулася, коли впізнала у картинці досить-таки поганий портрет Ініґо Апкотта, зроблений олівцем, — впізнала в основному завдяки тому, що Катя написала його ім’я над власним підписом.

— Хто почепив цього бідаху замість мішені? — спитала Робін у Брама ніби між іншим.

Не почувши відповіді, вона озирнулася і просто у себе перед очима побачила морду дохлого пацюка.

Робін зойкнула, сахнулася до стіни і вперлася потилицею в оперення дротиків. Пацюк, добряче зогнилий, втратив очі; зуби мав жовті, а довгий, схожий на хробака хвіст став жорстким і застиглим. Пацюк смердів спиртом, а Брам тицяв його Робін в обличчя і реготав. На підлозі біла ліжка стояла велика банка зі знятою кришкою, повна каламутної рідини.

— Ні! — вигукнула Робін, відштовхнула Брама і прожогом вилетіла з кімнати у порожній коридор, ледь стримуючи первісне бажання чкурнути якнайдалі, хоч і чула, що Брам за нею не пішов.

Коли вона дісталася вершечку сходів, якими піднялася сюди, то побачила у фойє внизу Пеза. Його сердите обличчя посвітлішало, щойно він побачив Робін на сходах.

— Я вже вирішив, що ти десь дременула.

— Ні, — відповіла Робін, намагаючись опанувати себе. — Брам хотів мені дещо показати.

— Господи Ісусе, — повеселішав Пез. — Що саме?

— Твій малюнок на одній стіні, — відповіла Робін, стараючись говорити так само весело.

— Чорт, він тобі оту хрінь показав? — У Пеза витягнулося обличчя. — То просто жарт... і ті двері мають бути замкнені.

Робін саме спустилася у фойє, коли слідом за нею сходами гуркотливо збіг Брам.

— Де ти взяв ключ від кімнати Джоша? — суворо запитав у хлопчика Пез. Брам зухвало знизав плечима, а тоді глянув Робін просто у вічі.

— Це зробила Зої, — заявив він із широким вищиром, а тоді утік у бік кухні.