Чорнильно-чорне серце. Книга 6

14

І ось — лежить в труні!

Про радість — ані слова,

Бо я не спас її.

Крістіна Россетті,

«Відчай»

Однокімнатна квартира у Волтемстоу, яку Робін переглянула у неділю, виявилася першою, у якій вона залюбки оселилася б. Вона розташовувалася у новому будинку, була світла й чиста, у житловій зоні вистачало місця для дивану на випадок, якщо залишиться ночувати хтось із друзів, а ще було зовсім близько до станції метро «Блекгорс-Роуд».

— Я з вами зв’яжуся, — сказала вона ріелтеру. — Багато зацікавлених?

— Чимало, — відповів молодик у широкій строкатій краватці. Робін залюбки обійшлася б без його нескінченної балаканини. Він двічі спитав, чи вона планує жити сама. Стало аж цікаво, як він зреагує, якщо Робін почне слізно просити жити з нею і врятувати її від тягаря самоти.

Попрощавшись із ріелтором, вона пішки пішла до метро і засікла час. їхати буде менше, ніж з її нинішньої квартири, але від деяких уже переглянутих квартир до роботи було ближче. Та з огляду на все ця квартира їй підходила. Дорогою додому Робін думала про свої статки: вона мала солідний депозит, який не без труднощів вирвала зі спільного з колишнім чоловіком рахунку, і зарплатню отримувала нині непогану, але в Лондоні ніколи не вгадаєш.

Цілі вихідні — холодні й дощові — настрій у Робін був паскудний. Щойно вона вийшла зі станції «Ерлз-Корт» під зливу, оптимізм, який навіяли думки про життя у маленькій світлій квартирці, почав зникати.

Макс поїхав за місто разом зі своїм таксиком Вольфґанґом. Прийшовши додому, Робін скинула пальто та рукавички, взяла у спальні ноутбук і пішла з ним нагору, до вітальні. Гам погляд Робін упав на небажану листівку до Валентинового дня, яку вчора прислав Г’ю Джекс на прізвисько Гудж і яку вона просто покинула на кухонному столі. На листівці було зображено сенбернара з сердечком і написом на нашийнику «У мене від тебе слинка тече». Г’ю написав «якщо тобі раптом буде нудно» і додав свій номер. Як зрозуміла Робін, сенбернар мав навіяти приємні спогади про відпочинок у Швейцарії, та оскільки Г’ю на тому відпочинку їй зовсім не сподобався, Робін лише розсердилася на Кеті, яка дала Г’ю її адресу. Намагаючись подолати пригнічений настрій, Робін викинула листівку у смітник і зробила собі каву, а тоді сіла читати новинні сайти у пошуках нової інформації про вбивство і замах на Гайґейтському цвинтарі.

Джош Блей був досі живий, але так само лишався у критичному стані, а поліція оприлюднила нову деталь: перш ніж нанести мультиплікаторам колоті рани, їх оглушили тазером. Громадськість так само закликали подзвонити на гарячу лінію і поділитися інформацією, якщо хтось бачив щось підозріле в районі цвинтаря між четвертою і сьомою вечора 12 лютого.

Цивільним особам не можна володіти та користуватися тазерами, тож Робін було дуже цікаво, де убивця роздобув свій. Привіз контрабандою з Європи? Украв? І якщо він ним скористався — то це було продумане убивство, а не напад під впливом імпульсу? Шкода, що поруч немає Страйка, з яким все це можна обговорити.

На екрані вигулькнуло сповіщення від «Бі-бі-сі». У Копенгагені сталося два теракти: одна стрілянина на виставці «Мистецтво, богохульство і свобода вираження», друга — у синагозі. Твердий клубок суму, що застряг у Робін в грудях, став важчим. Людей убивають за слова, за малюнки: невже Еді Ледвелл — одна з них? Що такого було в дивакуватому мультику, що хтось образився і обурився аж до того, що вирішив убити його творців?

За останню добу з’явилася сила-силенна статей про «Чорнильно-чорне серце». Робін переглядала історії про шлях до несподіваного успіху, аналізи культурної значущості серіалу та його смислів, оцінки його знахідок та вад, роздуми про можливе майбутнє. Чи не кожна стаття починалася зі згадки про дивну іронію: адже Ледвелл зустріла смерть саме на тому цвинтарі, куди вони з Блеєм помістили події свого витвору. «Гротескна симетрія», «майже неймовірний збіг», «жахливий кінець, такий самий дивний і готичний, як її творіння».

Тисячі слів присвятили і фандому серіалу, «“Чорнильним Серцям”, відомим своїми запеклими внутрішніми війнами». Сварки так само точилися і після нападу на творців; Робін не без відрази клікнула лінк і прочитала коротку статтю під назвою «Чорнильне Серце викладає скандальну теорію про вбивство», з якої довідалася, що в соціальних мережах обговорюють таку версію: Джош Блей убив Еді Ледвелл, а тоді спробував вкоротити віку собі; цю теорію завзято спростовували та відкидали фанати Блея, яких, як виявилося, було значно більше, ніж фанатів Ледвелл.

Далі Робін зайшла на «Ютуб», плануючи подивитися серію «Чорнильно-чорного серця» повністю. Однак її увагу негайно привернуло відео під назвою «Найперше інтерв’ю Джоша Блея та Еді Ледвелл». Воно було датоване червнем 2010 року і нині збирало багато переглядів.

Робін клікнула на відео й натиснула «пуск».

Еді Ледвелл і Джош Блей сиділи поряд на ліжку, а стіна за їхніми спинами рясніла ескізами, журнальними вирізками і листівками з репродукціями. Волосся Еді було довшим, ніж під час знайомства з Робін, блискучим, розчесаним. На ній були джинси і чоловіча на вигляд синя сорочка із закасаними рукавами.

Джош, вбраний у схожу сорочку, виявився неймовірно гарним. Він мав довге темне волосся, чітку окреслену квадратну щелепу, високі вилиці та великі сині очі; так могла б виглядати рок-зірка. З новин Робін знала, що він на п’ять років молодший, ніж була Еді; у 2010 році йому мало бути двадцять.

— Так, ну шо? — спитав Джош з кокнійським акцентом. Він несміливо помахав камері, а тоді вони з Еді перезирнулися й засміялися. Оператор засміявся теж.

— Гм... — почав Джош, піднявши очі на камери, — ми тут, цей, отримали схвальні відгуки на перші дві серії «Чорнильно-чорного серця» і, гм, вирішили сказати, що дуже цінуємо увагу. Наша подруга Катя каже, що нам, гм, варто відповісти на деякі питання, які ви, друзі, поставили під нашими відео, тож ми, цей, відповідаємо. — Тон Джоша був невпевненим, ніби він боявся, що відео можуть прийняти за власну ініціативу авторів, які зависокої думки про себе.

— Наприклад, — провадив Джош, — у нас часто питають: «Ви шо, обкурилися?».

Він засміявся, і так само засміявся оператор; камера трохи затрусилася. Джош та Еді сиділи так близько, що торкались одне одного плечима та ліктями.

— Якщо коротко... — почала Еді.

— То так, — закінчив Джош. — Правду кажучи, ми страшне як накурилися. А Тім он і тепер накурений.

Він підняв очі на оператора, і невидимий Тім промовив з акцентом уродженця Внутрішніх Графств:

— Я? Ні, що за брудні інсинуації.

Джош скоса глянув на Еді, вони усміхнулися одне до одного; такі усмішки непомильно видають закоханість.

— То шо, цей... треба представитися?

— Крім нас цього, мабуть, ніхто не зробить, — озвалася Еді, — хіба що Тім не проти.... Власне, пропоную представити Тіма.

Камера метнулася вгору; сліпучий проблиск стелі, а тоді каламутний великий план обличчя рудочубого молодика.

— Привіт, — сказав він.

Камера повернулася до Еді та Джоша.

— Це був Тім, — сказала Еді. — Він озвучує Хробака. А я — Еді...

— Так, а я Джош, і ми, цей, придумали «Чорнильно-чорне серце», коли одного дня, гм, відпочивали на Гайґейтському цвинтарі...

— Курили, — почувся голос Тіма.

— Творили! — удавано обурився Джош.

— І розмовляли, — додала Еді.

— Верзли таке...

— Ти, може, і верз, — сказала Еді.

— Не, я казав глибокі та пророчі речі, — заперечив Джош, а тоді показав на Еді, притулився до неї і сказав у камеру: — Нє, то все вона винна, що воно, цей-во, сталося. Ми говорили про людей, яких, ну, поховали там...

— Так, — підхопила Еді, — і про той факт, що ми лежимо зовсім поруч з мертвими тілами...

— І психуємо.

— Ти, може, психував, а я ні...

— Бо ти по життю псих. Еді засміялася.

— Ти псих, Ед, не серійна маніячка чи шо, просто... дивна... Нє, слухайте, і вона ото починає вигадувати, що там відбувається вночі, і це такий їб**ий сюрреалізм...

— Катя просила не матюкатися в інтерв’ю.

— Ну вже, бл**ь, пізно. Еді засміялася.

— Отже, з Еді попер сюрреалізм, і ми оце лежимо, вигадуємо...

— А тоді нас вигнали з цвинтаря, бо він уже зачинявся, — сказала Еді, — і ми пішли додому, а живемо ми у мистецькій резиденції, у великому старому будинку...

— Нам це треба казати?

— Не знаю... Щоб пояснити наш творчий процес?

— Та який процес, бро, нема у нас процесів. Еді знову розсміялася.

— Гаразд, отже, ми пішли додому і Джош намалював... кого ти першим намалював, Джоше?

— Я Серцика, а ти — Дрека. Ми обоє вчилися у школі мистецтв Сент-Мартін, — пояснив він камері.

— Я ні, а ти так. Ти справжній художник.

— Але мене вигнали, — повідомив аудиторії Джош. — За прогули.

— Ага, — кивнула Еді, — і ми намалювали персонажів просто так, замалювали ідеї, які спали на думку, поки ми були...

— Обкурені, — підказав невидимий Тім.

— ...на цвинтарі, — широко усміхнулася Еді, — а тоді воно все якось...

— Вийшло з-під контролю, — сказав Джош.

— Розвинулося, ось що я хотіла сказати.

— ...і наш друг Ссб допоміг з анімацією у першій серії, — провадив Джош. — Себ не прогульник, він так і вчиться у Сент-Мартіні. І наші друзі озвучили персонажів, і вийшла перша серія, а тоді Еді придумала ще всяке, і ми зробили другу.

— І, — додала Еді, — ми зовсім не чекали... Ми справді дуже, дуже здивувалися, що воно сподобалося стільком людям, і ми хочемо сказати, що дуже вдячні за ваші коментарі. І, ем... хочемо відповісти на найчастіші запитання.

Джош взяв розлінований аркуш, — мабуть, вирваний із записника, — глянув на нього і сказав у камеру:

— Оце багато хто питає: «Звідки у вас з’явилася ідея Серцика?» — Він скоса глянув на Еді: — Відповідай ти, бо я не уявляю, що там коїться у твоїй голові.

— Ой, я сама не знаю, як придумала Серцика, але в дитинстві мама, здається, розповідала мені казку про кам’яне серце... Було таке чи я це вигадала? Я... навіть не знаю. Пригадую, що почула казку про людину, яка поміняла своє серце на камінь, і перед очима постав образ: як серце виходить з грудей. І коли ми були на цвинтарі, я уявила злу людину, серце якої вижило і намагається змінитися на краще після смерті власника. Серце зробилося чорним через все зло, яке скоїла та людина, і пережило її, коли решта тіла зотліла, бо воно ніби...

— ...замаринувалося у злі, — із задоволенням промовив Джош.

— Десь так, але водночас і ні, бо хіба ж Серцик не найдобріший персонаж у цій історії?

— Ну він, цей, такий, — задумливо погодився Джош. — Він невинний... але водночас і ні, га? Бо він почорнів через все зло, яке скоїв.

— Але він не коїв зла, — заперечила Еді. Вони з Джошем захопилися розмовою, забувши про камеру. — Серцика звинувачують у цьому злі, його стигматизують, але він жертва — жертва мозку, волі, не знаю. Він старається вчиняти добре, але такий гротескний, що ніхто йому не вірить.

Вона знову глянула у камеру.

— Хоч трошки змогла пояснити? Мабуть, ні. Наступне питання.

— «Паперовобіла задумана таким стервом?» — зачитав Джош і підняв очі на камеру. — Так!

— Ні! — водночас розвеселилася й обурилася Еді.

— Але вона вийшла саме така. Не дає Серцику жодного шансу.

— Вона просто трохи... гм... ми про цю історію ніколи не замислювалися.

— І це, — заявив Джош, — збіса зрозуміло кожному, хто дивився наш мульт.

Всі, включно з Тімом, засміялися. Щось забікало.

— Чорт, то мій, — схопився Джош, — забув вимкнути...

— Ми — професіонали, — повідомила Еді аудиторії.

— Це від Каті, — сказав Джош, прочитавши повідомлення на телефоні. — Питає, чи ми вже почали знімати відео з відповідями на запитання фанатів. «Знімаємо...» — вголос прочитав він, набираючи повідомлення, і Тім знову засміявся, — «просто... зараз». 1-і... режим без звуку.

Він кинув телефон на ліжко.

— Що ти казала?

— Про Паперовобілу. Вона хоче знову жити. їй не подобається бути привидом.

— Ну, тоді вона тільки у певному сенсі стерво.

— Вона застрягла серед цього...

— ...Збіговиська потвор, ага.

— ...зібрання ожилих органів, — закінчила Еді, і Джош засміявся. — Ніхто б не захотів проіснувати в тому оточенні вічність.

— Гаразд, — сказав Джош, знову звіряючись із папірцем. — Наступне питання. Дрек. «Що Дрек за істота?»

Вони перезирнулися і знову засміялися.

— Ми не знаємо, — сказав Джош.

— Ми чесно не знаємо, що таке Дрек.

— Його намалювала ти, — нагадав Джош.

— Його голову, так... Я колись давно побачила таку маску, це була маска...

Еді показала ніби великий дзьоб.

— ...маска чумного лікаря? Такий великий дзьоб, маленькі очиці, таке страшнувате. Тож Дрек... він такий зловісний.

— Але що він таке?

— Я чесно гадки не маю, — засміялася Еді. — А ти що думаєш?

— Та хрін його зна. Може, зробимо про це третю серію? «Що за хня цей Дрек?» Наступне питання... «Хто такі пиндики та бриднюки?»

Тут Джош і Еді схопилися за боки і попадали одне на одного, задихаючись від сміху. Коли вони опанували себе, обоє мали в очах сльози.

— Ми не можемо це пояснити, — тонким голосом сказав Джош.

— Це неможливо сказати словами, — задихано пояснила Еді.

— Коли ти бачиш пиндика, то видно, що то пиндик, — крізь сміх видушив із себе Джош. — І з бриднюком така сама історія.

І обоє знову почали істерично реготати. Невидимий Тім теж сміявся: камера трусилася. Нарешті Джош сказав:

— Все, час зупинитися... так... тут у нас серйозне питання. — Він потрусив аркушем. — «Ви знаєте роботи Яна Пеньковського? Бо мені ваш мультфільм дуже схожий на його ілюстрації». Так! Ми обожнюємо його творчість. Він на нас дуже вплинув. Мама подарувала мені його книжку, видану у сімдесяті.

Еді потягнулася за межі екрану і повернулася у кадр з ілюстрованою книжкою казок.

— Ось вона. Я не чула про Яна, поки Джош мені її не показав, а тепер і я його фанатка.

Вона розгорнула книжку, показуючи глядачам ілюстрації.

— Бачите? Він малював неймовірні силуети на мармуровому папері. Хіба не краса?

— Так-с, — сказав Джош, — поїхали далі. Тут у нас ще питаннячко. — Його знову розбирав сміх. — «Як гадаєте, чи буде колись фільм за вашим...»

Вони з Еді знову зайшлися диким реготом.

— «...за вашим “Чорнильно-чорним серцем”?» Ох... ні, от чесно... такого ніколи не буде. Господи Ісусе, можеш таке уявити? Фільм за нашим...

— Ой ні, — озвалася Еді, витираючи очі, — я просто не...

— Пиндики та бриднюки не будуть таке дивитися, — заявив Джош.

— То що, це всі питання? — спитала Еді.

— Тут є ще одне. «А ви пара?».

Все ще задихані після реготу, Джош та Еді подивилися одне на одного — в майже однакових сорочках, плечі торкаються, за спиною в обох — стіна, заліплена картинками.

— Ну... — почала Еді.

— Нам не ніяково про це казати в інтерв’ю? — спитав у неї Джош.

— Слушна думка. Що як набіжать папараці?

— Це буде біда, — погодився Джош. Він розвернувся до камери. — У цей непростий час ми просимо поважати наше приватне життя.

— Так кажуть, коли розстаються, — запротестувала Еді. — А не коли разом.

— Ай, вибач, — відповів Джош. — Я ще не весь посібник для селебів прочитав. Тільки останню сторінку.

— І що там в кінці?

— Спойлерити на буду, але все кінчається погано.

— Бухло й наркотики?

— Нє, це зараз.

Еді й Тім засміялися. Еді глянула у камеру.

— На випадок, якщо нас дивляться діти, це жарт. За її спиною Джош самими губами заперечив:

— Це не жарт.

Кінець відео.

Кілька секунд Робін дивилася на застиглий кадр — Джош Блей з його красивою широкою усмішкою, щаслива Еді тулиться до нього, її бурштинові очі сяють — а тоді, не маючи сили стриматись, сховала обличчя у долонях і заплакала.