Чорнильно-чорне серце. Книга 6

33

Ця думка поступово проявилась...

Що і вона у цім Едемі втіх

Чужа, і, мов дитина нетямуща,

Зробила шкоду із великої любові.

Ця думка здатна з розуму звести.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Лісбурн-Роуд виявилася тихою вулицею з рядами будинків із червоної цегли з терасами; солідні, просторі сімейні помешкання. Всі паркомісця були зайняті, тож Страйку та Робін довелося лишити машину досить далеко від оселі Каті Апкотт, і Страйк мовчки страждав від болю в підколінному сухожиллі та подразненому кінці кукси, поки вони піднімалися вулицею вгору.

Коли підійшли до дверей, їх зустріли звуки віолончелі з вікна. Соло було зіграно настільки досконало, що Робін воно здалося записом. Та коли Страйк натиснув дзвінок, музика обірвалася на протяжній ноті і почувся чоловічий голос:

— Я відчиню!

Двері відчинив худий молодик у мішкуватому світшоті. Найпримітнішими рисами його обличчя були болючі на вигляд шишки, схожі на грудки цвітної капусти, на обох щоках та набрякле око.

— Добридень, — буркнув хлопець. — Заходьте.

Коридор зустрів їх кремовими стінами та олійними картинами. На верхівці сходів виднівся підйомник, а внизу стояли три великі картонні коробки. Одна була відкрита; видно було квадратні зразки тканини.

— Ґусе, любчику, дякую! — почувся стривожений жіночий голос, і сходами збігла жінка — мабуть, Катя Апкотт. Вона була така сама худа, як і син, але якщо Ґус мав густе темне волосся, то Катя — ріденьке й сіре. На ній був гірчично-жовтий светр, — вочевидь, самосплетений, — твідова спідниця і практичні смушеві капці. На шиї мотилялися на ланцюжку окуляри. Ґус ретирувався до, наскільки зрозуміли Страйк і Робін, вітальні та зачинив двері, а Катя сказала:

— То кімната Ґуса. Ми переробили будинок, щоб Ініґо було зручніше і не доводилося переміщуватися між поверхами. В нього ж є я... в Ініґо. Ми переселили Ґуса вниз, вітальню перенесли нагору, знесли стіну, і тепер Ініґо має власну студію зі спальнею та вбиральнею, куди легко проїхати на візку. Ох, — вона задихано захихотіла, — я, власне, Катя, ви, мабуть, Корморан, а ви...

— Робін, — відповіла Робін, яка звикла, що клієнти не називають її ім’я одразу, на відміну від імені Страйка.

Вони пішли нагору слідом за Катею, а з кімнати Ґуса знову полинула мелодія віолончелі.

— Він у вас просто геній, — сказала Робін.

— От правда ж? — зраділа похвалі Катя. — Він мав би закінчувати Королівський коледж музики, але довелося забрати його додому — треба лікувати кропив’янку. Ви ж бачили? — пошепки уточнила вона, малюючи вказівником кола в себе на обличчі. — Ми були вирішили, що вже все, аж тут стався рецидив, ще й з ангіоедемою... горло так розпухло. Він так хворів, бідолашний, навіть у шпиталі лежав. Але знайшли гарну спеціалістку на Гарлі-стріт, тепер сподіваємося, що проблему буде вирішено. Ґус так хоче вчитися, та й хто в його віці буде радо сидіти вдома з батьками?

Нагорі біля щільно вбудованих у раму дверей була кнопка на рівні поясу. Катя натиснула її, і двері повільно прочинилися. Робін подумала, що такий ремонт мав коштувати грубих грошей; мабуть, Катін бізнес з продажу товарів для творчості дуже успішний. Щойно вони увійшли до вітальні і двері зачинилися, звуки віолончелі повністю зникли.

— Ми зробили звукоізоляцію дверей і підлоги, — пояснила Катя, — щоб Ґус не заважав Ініґо дрімати. Бажаєте чаю? Чи кави?

Робін і Страйк не встигли відповісти, як електродвері в іншому кінці кімнати прочинилися, і під акомпанемент квінівської «The Show Must Go On» звідти повільно виїхав чоловік на візку. Він мав обрезкле жовтувате обличчя, нечесане сиве волосся та пухлі губи, що надавали йому капризного вигляду. На кінчику носа сиділи окуляри-півмісяці. На тонкому светрі бордового кольору лежали клапті лупи, ноги демонстрували ознаки втрати м’язів. Не звертаючи уваги на присутність Страйка чи Робін, він звернувся до дружити тихим, слабким голосом, ніби мова вимагала від нього величезного зусилля.

— Це просто катастрофа. Прибутки в цьому місяці нульові.

А тоді, ніби його увага трохи відставала від плину часу, чоловік зобразив досить-таки ненатуральну, на погляд Страйка, мізансцену «я щойно побачив тут двох незнайомців».

— А! Вітаю. Намагаюся навести лад у рахунках дружини.

— Любчику, ти не мусиш цього робити, — мовила Катя, відверто нервуючи. — Я пізніше сама розберуся.

— Acta non verba, — відказав на це Ініґо, а тоді підняв очі на Страйка; — Отже, ви,,.

— Корморан Страйк, — відповів детектив, простягаючи руку.

— Я не потискаю рук, боюся, — без усмішки відповів Ініґо, тримаючи долоні на колінах. — Треба бути дуже обережним щодо мікробів.

— О, — сказав на це Страйк. — А це Робін Еллакотт.

Робін усміхнулася. Ініґо просто повільно глянув на неї з незворушним обличчям, і Робін відчула себе так, ніби зробила щось соціально неприйнятне.

— Так, тож... хочете чаю або кави? — знервовано спитала Катя у Страйка та Робін. Обоє прийняли пропозицію кави. — А ти, любчику? — звернулася вона до Ініґо.

— Будь-який чай без кофеїну, — відповів той. — Тільки не полуничний, — гукнув він Каті услід, коли двері вже зачинилися.

По ще одній короткій паузі Ініґо сказав:

— Сідайте, будь ласка.

Він покотився у торець кавового столика, який стояв між двома диванами того самого гірчично-жовтого кольору, що й светр його дружини. Над коминковою полицею висіла абстрактна картина у коричневих тонах, на бічному столику стояла мармурова скульптура жіночого торса, виконана у модерністській манері. Загалом кімната не мала багато меблів чи оздоблень, а полірований паркет слугував ідеальною поверхнею для інвалідного візка. Страйк та Робін сіли кожен на окремий диван, обличчями одне до одного.

З бічної кімнати, де були кушетка та робочий стіл, так само лунав голос Фредді Меркюрі:

Outside the dawn is breaking

But inside in the dark I’т aching to be free..

-----

Надворі світає

А я тут, у темряві, так само рвуся на волю...

У Страйка склалося враження, що вихід Ініґо був цілком театральним, і навіть велична й меланхолійна пісня на тлі була дібрана свідомо. У тому, як він виклав справи дружини на позір чужим людям, потім вкрай неправдоподібно показав, ніби «забув» про зустріч Каті з двома детективами, а тоді неприязно пояснив, чому саме не потискає рук, Страйк відчув хворобливе, ображене прагнення мати владу.

— Містере Апкотт, ви бухгалтер? — поцікавився він.

— З чого ви взяли, що я бухгалтер? — обурився Ініґо; Страйк взагалі-то так навіть не думав, а спитав, просто щоб розворушити його.

— Ви казали, що наводите лад у рахунках дружини...

— Будь-який дурень здатен розібратися в екселі... крім хіба що Каті, — відказав Ініґо. — Вона торгує товарами для творчості. Вирішила, що на це можна прожити... Така оптимістка.

По короткій паузі він провадив:

— Я раніше був незалежним музичним видавцем.

— Справді? А в якому жанрі?

— Здебільшого церковні твори. Ми мали значну...

Електродвері, що вели на сходи, прочинилися, і в кімнату зазирнула дівчинка років дванадцятьох. Вона мала довге темне волосся і носила окуляри з товстими скельцями та флісовий комбінезон із зображеннями різдвяного пудингу та гілочкою падуба на капюшоні. Збентежена чи то присутністю чужих людей, чи то відсутністю матері, дівчинка мовчки розвернулася йти, але батько покликав її назад.

— Я що тобі сказав, Флавіє? — спитав він.

— Не підходити...

— Не підходити навіть близько до мене! — гримнув Ініґо. — Якщо ти така хвора, що не можеш іти до школи, ти маєш лежати в ліжку. А тепер — геть!

— Я мушу бути дуже обережним щодо вірусів, — пояснив він Страйку та Робін.

Знову запала тиша, а тоді Ініґо сказав:

— Історія, звісно, несусвітня.

— Про що ви? — спитав Страйк.

— Оцей напад на цвинтарі, чи що там сталося, — пояснив Ініґо.

— Та й справді, — погодився Страйка.

— Катя чи не щодня їздить до шпиталю... Вона не зможе натиснути кнопку, якщо триматиме тацю, — додав Ініґо, кинувши погляд на двері, але ті саме відчинилися знову. Ґус піднявся сходами разом з матір’ю і натиснув для неї кнопку. Робін побачила, як він намагається якнайскоріше втекти, але Ініґо покликав його назад.

— Займаєшся?

— Так, — дещо зухвало відповів Ґус і показав батькові мозолисті пальці лівої руки, на яких лишилися глибокі ямки від струн.

— Чули його, коли заходили? — спитав Ініґо у Робін, яка не зрозуміла, що це: прохання про комплімент чи підозра, що його син бреше.

— Так, чули, — відповіла вона. — Дуже гарно! Ґус засоромився і знову позадкував до дверей.

— Любчику, а від Дарсі щось чути? — спитала в нього мати.

— Ні, — відповів Ґус, і поки ніхто не заговорив до нього знову, вислизнув з кімнати. Електродвері зачинилися. Катя пошепки пояснила:

— Ми думаємо, що він розірвав стосунки з дівчиною.

— Не треба шепотіти, тут звукоізоляція, — сказав Ініґо, а тоді з несподіваною злостивістю додав: — І нащо гаяти час на дівку, яка нездатна лишитися поруч із чоловіком, коли він хворіє? Що ти причепилася з нею до хлопця? Була та й загула.

По короткій мовчанці почувся голос Фредді Мерк’юрі, який співав уже іншу пісню:

I’m going slightly mad,

I’m going slightly mad...

-----

Я трохи божеволію

Я трохи божеволію...

— Та вимкни його вже, га? — гаркнув Ініґо на Катю, і та кинулася виконувати.

— Ініґо теж музикант, — пояснила вона з ламкою бадьорістю, коли повернулася і почала роздавати горнята.

— Я був музикантом, — виправив Ініґо. — А тоді сталася ця клята штука. Він показав на свій візок.

— На чому ви грали? — спитав Страйк.

— На гітарі та клавішах... був у гурті... писав пісні.

— А що за жанр?

— Рок, — відповів Ініґо, трохи оживившись, — якщо говорити про наші власні пісні. Ми ще робили кавери. Правда, не на вашого батька, — кинув він Страйкові, а той мовчки здивувався тому, як зненацька Ініґо перестав прикидатися, ніби не знав про візит детективів, і заговорив про походження Страйка. — Я міг піти і в класику, як Ґус... здібностей вистачало... але так сталося, що я ніколи не робив того, що від мене чекали. Довів батьків до відчаю. Перед вами син єпископа... У нас вдома не любили рок...

Розвернувшись до дружини, він додав:

— До речі, тут була Флавія. Якщо в неї температура, хай навіть близько до мене не підходить.

— Так, любчику, розумію, пробач, — відповіла Катя, яка так і не сідала. — Ти ж розумієш, їй там внизу нудно.

— Наша проблемна дитина, — пояснив Ініґо, дивлячись на Робін, а та не знайшла, що відповісти. — Ми пізно її народили. Невчасно. Я саме сів на цю кляту штуку.

І він знову показав на візок.

— Вона не така вже погана, — мляво заперечила Катя, а тоді (може, щоб відійти від теми Флавії) звернулася до Страйка: — По телефону ви питали про друзів Джоша та Еді, тож я подумала...

Вона підійшла до невеликого бюро в кутку кімнати, взяла з нього аркуш і повернулася з ним до Страйка.

— ...що це стане в пригоді. Я склала список всіх відомих мені людей, які були близькі до Джоша та Еді, коли з’явився Аномія.

— Це, — сказав Страйк, беручи листок із рукописним текстом, — дуже до речі. Дякую вам.

— Деякі прізвища довелося уточнити, — додала Катя, тепер присівши на краєчок дивана біля Робін, — але, на щастя, всі вони згадуються у титрах перших серій, тож я просто подивилася в інтернеті. Я знаю, що вам треба максимально виключити всіх з-поміж підозрюваних. Я абсолютно впевнена,

— схвильовано додала вона, — що серед друзів Джоша Аномії немає. Вони всі такі чудові, але я розумію, що вам треба звузити коло підозрюваних.

Сонце з великого французького вікна падало на виснажене обличчя Каті. Робін подумала, що колись це була приваблива жінка, і ще може знов стати такою, якщо спатиме достатньо. Теплі карі очі та повні вуста були красиві, але шкіра у неї стала суха і трохи лущилася, а зморшки біля губ та на чолі вказували на стан постійної тривоги.

— Як Джош? — спитала Робін у Каті.

— Ой, дякую, що спитали... Змін немає, але лікарі кажуть, що і не варто чекати їх так... так рано.

Її голос перетворився на тонкий писк. Катя знайшла у рукаві серветку і притиснула до очей.

Робін звернула увагу на те, як трусилися руки Ініґо, коли він підносив горня до губ. Весь час здавалося, що він ось-ось обіллється гарячим чаєм.

— Може, я б... — запропонувала вона.

— О, дякую, — скуто відповів Ініґо, дозволяючи їй взяти горня і поставити на стіл. — Дуже люб’язно.

Страйк проглядав нотатки, які передала йому Катя. Вона не тільки написала імена дрібним, акуратним квадратним почерком, а й до кожного вказала роль людини у «Чорнильно-чорному серці» і ким вона доводилася Джошу та Еді, а ще додала знайомих, — наприклад, «сусіди по квартирі, імен не знаю» чи «подружка на ім’я (здається) Ісобель». Також Катя вказала відомі їй адреси чи райони проживання.

— Нам слід взяти вас на роботу, місіс Апкотт, — сказав Страйк. — Це саме те, що було нам потрібно.

— Ой, дякую... Називайте мене Катя, будь ласка, — почервоніла Катя, а Робін ця радість від похвали здавалася дещо жалюгідною. — Я справді хочу допомогти, наскільки зможу. Джош рішуче налаштований встановити особу Аномії. Як на мене, він думає, крім іншого, що так... — її голос знову перетворився на писк, — що так він зможе якось примиритися з Еді, — квапливо завершила вона і знов притиснула серветку до очей.

Страйк склав аркуш, який отримав від Каті, і сховав його у нагрудну кишеню, а тоді сказав:

— Так, це дуже корисний список. Дякую. Ми можемо поставити кілька питань? Ви не проти, якщо ми будемо робити нотатки?

— Так, звісно, — придушеним голосом відповіла Катя.

— Можемо почати з того, що думає про Аномію Джош? — спитав Страйк, розкриваючи записник. — Чи підозрював він когось у створенні гри, поки не почав думати на Еді?

— Ой божечки, — збентежилася Катя. — Я боялася, що ви в мене це спитаєте.

Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.

— Можете дати мені чай? — тихо спитав Ініґо у Робін.

Та повернула йому чашку і з деяким острахом спостерігала, як Ініґо підносить її до губ тремтячими руками.

— Власне... так, Джош одного разу ділився своїми підозрами щодо Аномії, але того разу він дивно поводився, — сказала Катя.

— Це коли він вчергове припхався сюди п’яний? — спитав Ініґо з-за вінця горняти, яке трусилося у нього в руках.

— Інні, таке було, може, пару разів, — мляво усміхнулася Катя, а тоді знову звернулася до Страйка: — Вам справді треба, щоб я це сказала?

— Це було б помічно.

— Добре, добре... але це така дурниця... Джош думав на дванадцятирічного хлопчика.

— На дванадцятирічного хлопчика?

— Ем... так, — кивнула Катя. — Його... його звати Брам. Брам де Йонґ. Він син Нільса, власника мистецької резиденції.

Краєм ока Робін побачила, як Ініґо дуже повільно та втомлено хитає головою, ніби розмова звернула на шлях, якого він очікував і який зневажав. Катя поспіхом провадила:

— Але тепер Джош уже не думає, що це Брам, бо... — Її голос зламався; Катя знову стримувала сльози. — Бо, розумієте, Джош гадає, що Аномія — це той, хто його поранив. Це перше, що він... що він сказав мені після... після того, що сталося. «Це був Аномія».

— Він сказав про це поліції? — спитав Страйк.

— О, так. Вони спершу не прочитали по губах, що він каже, але я зрозуміла. Поліціянти спитали, чому він вирішив, що це Аномія, і причина виявилася в тому, що ця... ця людина з ножем дещо прошепотіла до нього після того, як поранила.

Вдруге за цей день по потилиці Робін пробігли холодні мурахи.

— Що саме вона прошепотіла? — спитав Страйк.

— «Не бійся, тепер я про все подбаю», — процитувала Катя. — А тоді ця людина забрала теку, яку Джош приніс на цвинтар, і його телефон.

— «Не бійся, тепер я про все подбаю», — повторив Страйк. — Голос був чоловічий чи жіночий?

— Джош думає, що чоловічий, і певен, що це не Брам. Звісно, що ні! Браму дванадцять років.

— Тека, яку забрав нападник — це та, що буцімто містила...

— Докази, що Еді — це Аномія, так, — притишеним голосом відповіла Катя.

— Гадані докази, — виправив дружину Ініґо.

— А теку Джошу передала Ясмін Везергед, правильно? — спитав Страйк, проігнорувавши Ініґо.

— О, ви вже знаєте? — озвалася Катя. — Так, так, це була вона.

— Нам небагато про неї відомо, — сказав Страйк, — тільки що якийсь час вона допомагала Джошеві та Еді з листами від фанатів.

— З листами і з соцмережами, так, — кивнула Катя. — Я... власне, це я порекомендувала їм Ясмін. Вона була... тобто мені так здавалося, коли ми познайомилися у Норт-Ґрові... милою, щирою молодою фанаткою. Вона... м-гм, досить-таки велика дівчина, і вона здавалася такою приязною і вдячною за можливість попрацювати з людьми, якими захоплювалася. Здавалося, що у неї в житті більше нічого нема, і я... як я уже казала, я переконала Джоша дати їй шанс. їм справді потрібен був помічник, а Ясмін здавалася ідеальною кандидатурою. Вдень вона займалася соцмережами та піаром для маленької косметичної фірми, тож зналася на роботі з брендом і такому іншому... Але це скінчилося погано. Вона виглядала щирою, але, боюся, зовсім не була такою.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Страйк.

— Джош та Еді дізналися, що вона грає у «Гру Дрека», — відповіла Катя. — Ну ви знаєте, це гра Аномії. Власне, наскільки я зрозуміла, вона там стала... модератором, так це називається? У грі. Еді через це дуже засмутилася, бо Аномія так бридко поводився з нею в інтернеті, і коли виявилося, що Ясмін з ним спілкується, Еді запідозрила, що Аномія міг дізнаватися приватні речі саме від неї. Тож вона попросила Джоша позбутися Ясмін — і він так і зробив. Хай там що, кілька тижнів тому Ясмін знову прийшла до Норт-Ґров. Джош знову там жив, бо необережно затопив свою квартиру, і Ясмін показала йому досьє з доказами того, що Аномія — це Еді. Він приносив досьє сюди ввечері напередодні дня, коли це сталося. Коли на них напали.

— Отже, він був тут напередодні нападу? — уточнив Страйк, піднявши очі від записника.

— Так, — відповів Ініґо, не даючи дружині розкрити рота. — Катя дала містеру Блею зрозуміти, що він може приходити сюди у будь-який час дня чи ночі, і він вповні користувався цим привілеєм.

Виникла коротка неприємна мовчанка; Робін пошкодувала, що Мерк’юрі вимкнули.

— Джош випадково підпалив смітничок у своїй кімнаті у Норт-Ґров, — сказала Катя, — і фіранки теж загорілися. Я думаю, він заснув і впустив сигарету. Але Маріам розлютилася і вигнала його. Була десята година ночі. Він трохи поблукав там і сям і прийшов до нас, бо більше не мав де спати.

Ініґо був розтулив рота, але Катя випередила його:

— Інні, він ніяк не міг повернутися до батька. Вони не розмовляють.

— А у всіх друзів було зачинено, авжеж, — відповів Ініґо.

— Тобто Джош ночував тут, правильно? — спитав Страйк.

— Так, у вільній кімнаті нагорі, — нещасним голосом відповіла Катя.

— І він показував вам досьє, яке принесла Ясмін?

— Так, вже Вранці, — відповіла Катя, так сильно стискаючи серветку, що в неї побіліли кісточки. — Я не читала його повністю, тільки частинами.

— Можете пригадати, про що йшлося у цих частинах?

— Там були роздруковані твіти Еді та Аномії, де вони писали схожі речі — сподобався один і той самий фільм, не сподобалося святкування ювілею королеви. Ще було листування Еді з її агентом, Алланом Йоменом. В одному... в одному листі Еді писала, що Аномія — це насправді добре, і що не треба його затикати, бо фани почали її жаліти, що дасть їй та Йомену перевагу у перемовинах зі мною та Джошем. У тому листі були неприємні речі про мене. Буцімто всі поради, які я їм давала, були неправильні і... і погані. Також Еді писала, що «Гра Дрека» насправді непогана і можна її якось монетизувати, а ще вона сказала Аллану, що більшу частину прибутків має отримати Аномія, адже це все його робота. Дуже дивні слова у світлі того, як Аномія її переслідував всі ці роки в інтернеті.

— Як ви вважаєте, ці листи був справжні? — спитав Страйк, наперед знаючи відповідь.

— Що ж, я... я не знала, що думати. На вигляд вони були справжні, але... власне, на той час я вже три роки не спілкувалася з Еді... ні, я просто не знала, що думати, — повторила Катя. — Вона пішла від мене... формального контракту ми не укладали... а тоді перестала зі мною спілкуватися і найняла Аллана Йомена, тож, гадаю... так, листи виглядали переконливо. Але тоді я прочитала ту статтю у «Таймзі» про те, що Еді була у списку жертв правого угруповання, і зрозуміла, що то були гарні підробки. Хтось надурив Ясмін. Я просто не можу уявити, щоб Ясмін таке зробила свідомо, щоб вона належала до терористичної групи. Я впевнена, що ні з чим таким вона не пов’язана.

— Ви знаєте, коли саме Джош та Еді домовилися про зустріч? — спитала Робін.

— Напередодні нападу. Одинадцятого. Еді дзвонила Джошу у Норт-Ґров.

— Тобто це вона йому дзвонила? — спитав Страйк.

— Так, — відповіла Катя. — Джош казав, що вже два тижні намагався з нею поговорити, але вона кидала слухавку, а тоді сама подзвонила і сказала: «Добре, час розібратися, і свої так звані докази теж принось».

— Джош прийняв дзвінок, коли був у Норт-Ґров, так?

— Саме так, — кивнула Катя.

— І час та місце вони теж узгодили під час того дзвінка?

— Так, — відповіла Катя.

— Хто придумав зустрітися на цвинтарі?

— Еді. За словами Джоша, вона сказала йому щось на кшталт такого: «Хочу, щоб ти подивився мені у вічі там, де всі почалося, і сказав, що справді віриш, ніби я могла планувати тебе... тебе зрадити п’ять років тому».

— Це тоді з’явилася гра? — уточнила Робін.

— Саме так, — відповіла Катя.

— Вони домовилися про конкретне місце на цвинтарі?

— Так, — кивнула Катя, і її голос знову затремтів. — Там, де у них вперше з’явилися ці ідеї, у сховку серед могил. В ту частину цвинтаря можна ходити тільки з екскурсіями, але вони знали шпарину. Бешкетники, — мляво додала вона.

— Ви не знаєте, звідки Еді дзвонила Джошу? — спитала Робін.

— Не знаю, але на той час вона жила у Фінчлі зі своїм новим бойфрендом, Філіпом Ормондом. — Вона глянула на Страйка. — Ви казали, що зустрінетеся з ним...

— Після розмови з вами, так, — підтвердив той.

— Джош та Еді були разом, коли на них напали? — спитала Робін. — Чи...

— Ні, не разом, — відповіла Катя. — Джош... Джош запізнювався. Поліція вважає, що Еді убили першою, а тоді напали на Джоша. Її знайшли у місці, де була призначена зустріч. Поліція гадає, що після цього убивця пішов Джошу назустріч, зайшов йому за спину та оглушив тазером.

Джоша знайшли першим. Кожен день о шостій працівник обходить цвинтар і дзвонить у дзвін, сповіщаючи про закриття брами. Цей чоловік знайшов Джоша на стежці і подумав, що він мертвий, але потім зрозумів, що Джош намагається щось сказати. А тоді зрозумів, що Джош говорить, що могли напасти на ще одну людину. Він підняв тривогу, цвинтар почали обшукувати. Еді не одразу знайшли — вона лежала віддаль стежок. На неї... це сталося з нею тоді ж, коли й із Джошем. Оглушили тазером ззаду і вдарили ножем. Кажуть, то був великий ніж... скоріше мачете. Гадають, що вона померла на місці. Її вдарили зі спини просто у серце...

Зненацька Катю почали стрясати ридання. Вона намагалася стримати потік сліз та рідини з носа серветкою, від якої було мало користі.

— Ви... вибачте... я візьму ще...

Вона підвелася і кинулася до дверей, які змогла відчинити тільки з другого разу. Почувся уривок віолончельної мелодії Гуса, а тоді музика знову обірвалася.

— Я знаю, про що ви думаєте, — похмуро мовив Ініґо. Страйк та Робін глянули на нього. Руки в Ініґо трусилися так сильно, що фруктовий чай вихлюпнувся, як і боялася Робін, йому на джинси. — Жінка середніх літ зв’язалася з дітьми і думає, що допомагає їм. Почувається важливою. Дає безкоштовні поради. Тішить своє самолюбство... і ось, маємо.

Це прозвучало так, ніби незворотнім та передбачуваним наслідком надання безкоштовної допомоги парі аніматорів, на яких звалилася слава, має бути те, що цих аніматорів знайдуть на цвинтарі зарізаних. Двері знову прочинилися. Повернулася заплакана Катя з новим жмутком серветок у руці.

Коли вона знову сіла, Страйк спитав:

— Чи можемо ми повернутися до Брама? Ви не знаєте, чому Джош подумав, що він може бути Аномією?

— Так, — хрипким голосом відповіла Катя. — Коли Джош та Еді жили у Норт-Ґров, виявилося, що Брам зробив у стіні дірку і шпигував за ними у їхній кімнаті.

— Зробив у стіні дірку?.. — перепитала Робін.

— Брам трохи... Він дивний хлопчик, — пояснила Катя. — Для свого віку дуже високий, і підозрюю, що в нього РДУГ чи щось подібне. У майстерні є інструменти скульптора, і він бере що хоче — а батьки ніби й не проти. Брам весь час вештався біля Джоша та Еді, коли вони там жили, і... не можна критикувати чужі методи виховання. Нільс та Маріам мені дуже подобаються, але вони відпускають Брама напризволяще, а ще я знаю, що Нільс зробив йому облікові записи у соцмережах, хоча він для цього надто малий, але Нільс... ну, він нідерландець, — сказала Катя так, ніби це все пояснювало, — і він не вірить у різні там вікові обмеження. Він сказав, що Брам все одно знайде, як потрапити у твіттер, тож хай краще зробить це з дозволу батьків.

— Джош, звісно, не думав, що Брам міг створити гру? — спитав Страйк. — Скільки йому було років — сім, вісім? — коли Аномія її відкрив?

— Ні, він не вважав, що це Брам створив гру, — відповіла Катя. — Джошева теорія полягала у тому...

— Ви мусите зрозуміти, — почав Ініґо одночасно з дружиною, і хоч він не підвищував голосу, вона поступилася йому і замовкла, — що містер Блей курить чимало трави, через що...

— Ініґо, це не...

— ...повені та пожежі супроводжують його у майже біблійних масштабах...

— Це просто здогад, бо...

— ...та певний ступінь нераціональності...

— Але Аномія ніби буквально підслуховував розмови Еді та Джоша, так швидко він про все дізнавався!

— Та як уже відзначив містер Страйк, хоч тут не треба довго думати, — провадив Ініґо, — восьмирічна дитина не могла...

— Так я саме це й пояснювала! — вигукнула Катя, доведена до бодай якогось вияву характеру, і звернулася до Страйка: — Джош подумав, що Брам міг співпрацювати зі старшим фанатом, з яким познайомився в інтернеті і який зробив гру — до неї справді долучилася ще одна особа, такий собі Моргаус. Власне, Джош вирішив, що Брам підслуховував їхні з Еді розмови про творчість і переказував їхні ідеї Моргаусу. І Моргаус займався грою, а Брам керував обліковим записом у твіттері і викладав приватні речі про Еді та Джоша в інтернет.

— Джош розмовляв про це з Брамом чи його батьками? — спитав Страйк.

— О, ні, — відповіла Катя. — Джош дуже любить Нільса та Маріам, він не став би їх засмучувати. Я знаю, що Еді розлютилася через дірку в стіні і хотіла поскаржитися Маріам, але Джош відмовив її. Він замурував дірку і сказав, що нову Брам не наважиться зробити. Думаю, він справді не наважився. Але Еді після цього відмовилася лишатися у Норт-Ґров.

— Вони через це розійшлися? — спитала Робін.

— Ні, вони були ще разом, — відповіла Катя, — але стосунки почали псуватися. Еді засмучувалася, що Джош не хоче жити з нею, бо почувається безпечно у Норт-Ґров. Там його оточували друзі. Я і далі ходила на уроки малювання. Врешті-решт Джош переїхав, але на той час вони з Еді вже розсталися. Він купив собі дуже гарну квартиру на Міллфілд-Лсйн, неподалік від Гемпстед-Гіту.

— Катя купила йому квартиру, — втрутився Ініґо, який намагався поставити горня з фруктовим чаєм на стіл, але руки трусилися: плям на його джинсах побільшало. Робін допомогла донести горня до стільниці. — Дякую. Так, Катя відвезла Блея до нового житла. Затишна квартира, ще й по сусідству з нами.

Мені треба до вбиральні, — додав він і повільно покотився до дверей, натиснув кнопку, вправно відкотився, щоб двері його не зачепили, і зник за ними. Знову почувся уривок мелодії на Ґусовій віолончелі, а тоді двері зачинилися.

— Ініґо гадає, що я забагато взяла на себе, — тихим голосом пояснила Катя. — Він не розуміє... Ми тоді всі допомагали одне одному, бо я... я страждала на депресивний епізод, коли познайомилася з Джошем та Еді у Норт-Ґров. Буває так важко, бо Ініґо хворіє, а в бідного Ґуса почалася така біда зі шкірою, а у Флавії не все добре у школі, а я одна заробляю на всіх... У нас є певний капітал, але не хочеться його проїдати, коли здоров’я Ініґо в такому непевному стані... Йому довелося покинути роботу, а займатися моєю справою з дому — це іноді великий стрес, тож урешті-решт я пішла на терапію, і мені порадили зробити щось для себе. — Останнє слово Катя наголосила з якимсь відчаєм. — Я завжди мріяла малювати, тож пішла у Норт-Ґров, а там познайомилася з Джошем, Еді та іншими. Це було... так добре. Друзі озвучували їхніх персонажів... Тім такий чарівний, і було так добре. Мабуть, у мене прокинулося до Джоша... — вона на мить загнулася, — материнське почуття... власне, до них обох, — додала вона, а Робін, згадавши інтерв’ю і неймовірно вродливого Джоша Блея з довгим чорнявим волоссям, квадратною щелепою, високими вилицями і великими блакитними очима, побачила, як Катя червоніє, і відчула ніяковість, ніби раптом побачила старшу жінку у самій лише білизні.

— Джош вельми вразливий, — поспішила додати Катя, — і йому непросто давати раду рішенням, яких вимагає успіх, тож я постаралася допомогти. Я працювала в піарі, коли познайомилася з Ініґо, і маю досвід... і я дуже рада, що Джош відчуває, що може приїхати будь-коли і поговорити. Це як елемент... йому потрібна була можливість говорити з людиною, якій можна довіритися. Він досить-таки наївний у багатьох питаннях, завжди думає про людей добре, а люди користуються цим, експлуатують! Коли у мультфільму з’явилося багато прихильників, менеджери та агенти просто у чергу шикувалися, прагнучи забрати свої десять чи двадцять відсотків комісійних, чи що вони там беруть, але питання в тому, чи хотіли вони Джошеві добра. І він не має сім’ї — справжньої сім’ї. Мати померла, батько — алкоголік...

Катя замовкла, бо двері знову відчинилися; знизу долинула мелодія віолончелі й обірвалася, а Ініґо підкотився до кавового столика.

— Є ще одне питання, яке ми хотіли б із вами обговорити, — сказав Страйк. — Ми натрапили на блоґ під назвою «Перо правосуддя», де сильно критикують Еді та Дж...

— О, я, здається, знаю, хто це, — мовила Катя, і її манера тримати себе раптово, навіть знагла змінилася; тепер вона говорила з охотою. — Я певна, що цей блоґ веде...

— Катю, — промовив Ініґо, примруживши очі, — перш ніж ти наробиш ще більше біди, думаючи, що допомагаєш, прошу тебе обміркувати свої слова.

Катя, здавалося, образилась.

— Моя дружина, — пояснив Ініґо, дивлячись на Страйка, і хоч він сердився, Страйк також бачив катарсичну насолоду від можливості дати гніву волю, — вельми захопилася тим блоґом «Перо правосуддя».

— Я...

— Якби ти стільки часу присвячувала своєму бізнесу, скільки читаєш той клятий сайт, ми не мали б проблем із оплатою лікування для Ґуса, — заявив Ініґо, в якого знову трусилися руки. — Здавалося б, після всього, що сталося, можна було засвоїти урок!

— Та про що ти...

— Намовила Блея піти до Еді і спитати з неї за всі паскудства, які вона буцімто написала про тебе у листах, — випльовував слова Ініґо. — Привчила його думати, ніби з усіх жінок на світі можна довіряти лише тобі. А тепер принижуватимеш юну дівчину через ревнощі...

— Як-кі ще р-ревнощі? — аж почала затинатися Катя. — Що ти... верзеш, та навіть близько...

— Ти не маєш жодних доказів...

— Вони запитують інформацію...

— Божевільні здогади, народжені з образи, — це не інформація...

— Ось, ось, це точнісінько її тон! Я бачила всі її відео!

— Що, понад сумнів, складає частину обов’язків агентки Джоша, чи його менеджерки, чи наставниці, чи хто ти там йому цього тижня, — заявив Ініґо.

— Можливо, я це зовсім не до речі питаю, — промовила Робін, і її тихий, зважений голос змусив Апкоттів повернутися до неї, — але ви часом не вважаєте, що блоґ «Перо правосуддя» веде Кеа Нівен?

— Ось! Бачив? — з боязким тріумфом заявила Катя чоловікові. — Не тільки я такої думки! Вони вже знають про Кеа!

Катя радо розвернулася до Робін.

— Ця дівчина буквально переслідує Джоша, відколи вони розійшлися! Каже, що він украв її ідеї. Повна маячня. Називає себе хворою... думаю, Джош її жаліє і саме тому ще не подав проти неї позов.

— Якщо він когось і жаліє, — противним голосом вставив Ініґо, — то не Кеа Нівен.

Обличчя Каті стало червоним, дихання — уривчастим.

Робін, яка була певна, що Апкотти раніше не говорили на цю тему відверто, стало безмірно її шкода.

— Наскільки мені відомо, — провадив Ініґо, — Блей поводився з цією юною панянкою на ім’я Кеа вкрай погано. Склалося враження... звісно, я не чув усіх розмов, які моя дружина мала з Джошем... але у мене склалося враження, що містер Блей з тих молодих людей, які професійно використовують інших у власних інтересах, а тоді відштовхують. А людина, яка зрозуміла, що її використали, а тоді викинули, ніби якесь сміття...

Відчинилися двері, і ввійшла Флавія — так само у комбінезоні з пудингами і з телефоном у руці.

— Матусю, тьотя Кароліна каже, що я можу прийти подивитися цуценят, якщо...

— АНУ ГЕТЬ! — з несподіваною люттю загорлав Ініґо, ніби Флавія була дикою твариною. — ТИ ЗАРАЗНА!

Флавія уклякла на місці.

— Якщо хочеш, щоб я півтора місяці пролежав у ліжку, пускай її до цієї кімнати і далі, вперед! — загарчав Ініґо на Катю. — А може, в цьому й полягає план? Ось що... А зникну-но я сам із очей, га? Бо нікого, здається, не обходить мій добробут!

Він розвернув візок і стрімко відкотився у бічну кімнату. Електродвері зачинилися по ньому. Емоції, яким Ініґо дав волю, ніби досі відлунювали у кімнаті.

— Матусю, можна я піду подивлюся цуценят? — тихо спитала Флавія. Червона Катя з повними сліз очима відповіла:

— Ти ж хворієш, Флавіє.

— Тьотя Кароліна каже, що вона не проти, вона уже хворіла на цю застуду.

— Добре... добре, тоді йди, тільки надягни щось пристойніше, — сказала Катя. Флавія вийшла за електродвері. Цього разу звуків віолончелі не було; причина стала очевидною, коли, щойно вийшла Флавія, до кімнати вступив Ґус, теж з телефоном у руці.

— Лікар Гукам каже, що в неї звільнилося місце на завтра, і вона може мене прийняти.

— Чудово, — озвалася затуркана, заплакана мати.

— Я сам можу поїхати, якщо тобі треба до шпи...

— Тобі не можна за кермо, — пронизливим тоном відповіла Катя, — бо ти одним оком не бачиш! Поїдеш громадським транспортом.

Ґус насупився і вийшов.

— Дуже перепрошую, — промовила Катя, в якої знову зламався голос. — Самі бачите... стільки всього.

— Ви дуже, дуже допомогли, — запевнив Страйк, ховаючи записник у кишеню і стаючи на ноги. Катя і Робін теж підвелися, причому Катя швидко дихала і уникала дивитися гостям в очі.

Сходами спустилися мовчки.

— Дякую дуже, що погодилися з нами поговорити, — сказала Робін, потискаючи Катіну руку.

— Нема за що, — придушено відповіла Катя.

З кімнати Ґуса знову полилися звуки віолончелі. Тепер він грав якусь стрімку, уривчасту мелодію, що ніби виражала розбурхані настрої строкатих мешканців цього дому.