Чорнильно-чорне серце. Книга 6

21

З безсонних лож біжать серця безсоння,

Гульвіси хитрі йдуть в чужих подобах...

Немудрі штукарі ідуть на лови...

Джоанна Бейлі,

«Звертаюся до Ночі — Радісний дух»

— Ставлю десятку, що «Гра Дрека» не приймає нових гравців, бо вони бояться, що за ними спостерігає поліція, — сказав Робін Страйк, коли у вівторок вдень їхні шляхи перетнулися в офісі; минуло три тижні, відколи агенція взяла справу Аномії.

— Я пас, — відповіла Робін, яка саме доїдала бутерброд за подвійним столом у кабінеті; на екрані перед нею був обліковий запис Аномії у твіттері.

Скільки б Страйк та Робін не старалися потрапити всередину гри, щоразу вигулькував анімований Серцик, знизував плечима і пропонував: «Спробуй ще, бвах». Наразі єдиним способом викреслити Себа Монтґомері чи Воллі Кард’ю видавалося побачити новий твіт від Аномії у той час, коли жоден з об’єктів, за якими велося стеження, не використовував цифровий пристрій. Ситуація була, м’яко кажучи, незадовільна.

— Ти зараз куди? — спитала Робін у Страйка, який віддав Пат рахунки і не знімав пальта.

— За чверть години приймаю вахту у Дева, — відповів Страйк, глянувши на годинник. — Ввечері стежитиму за Монтґомері у, мабуть, черговому гіпстерському барі. До речі, я вчора подивився кілька серій мультфільму. Подумав, що парто це зробити, щоб краще розуміти, що ми таке в біса розслідуємо.

— І що думаєш?

— Думаю, що це божевілля, — сказав Страйк. — Оцей Дрек — це взагалі що?

— Гадаю, Джош та Еді самі не знали, — відповіла Робін.

— Як просувається процес? — спитав Страйк, показуючи на сторінку Аномії у твіттері.

— Є цікаві моменти, — відповіла Робін, — але наразі нічого серйозного.

— Найближчим часом треба буде провести повноцінну нараду, — сказав Страйк. — До речі, Філіп Ормонд може зустрітися з нами наступного четверга. Зараз він в Ірландії. В школі канікули.

— Чудово. А від Каті Апкотт є звістки?

— Ні, — відповів Страйк. — Я розмовляв з її чоловіком, який повідомив, що вона у Блея в лікарні. Склалося враження, що це його бісить. Вона так і не передзвонила. Мабуть, нагадаю їй сьогодні. Ну... вдалого твіттерування.

Був сонячний квітневий день, і коротка прогулянка до Ньюмен-стріт подарувала Страйкові нагоду закурити сигарету. Побачивши Страйка здалеку, Шах просто мовчки пішов вулицею, з чого Страйк виснував, що об’єкт перебуває в будівлі з виразно-хаотичним малюнком в основних кольорах на подвійних дверях.

Страйк саме думав, чи не засісти у вдало розташованій кав’ярні навпроти офісу, коли скляні двері прочинилися і Себ Монтґомері вийшов надвір.

Виглядав він точно так само, як і сотні інших молодиків, що ходили вулицями Фіцровії в обідню годину: середнього зросту, худорлявий, з доглянутою бородою, темним волоссям — довшим на маківці, а на скронях підстриженим, як у Воллі Кард’ю — і весь у чорному: в чорній футболці, чорному бомбері, чорних джинсах і чорних кросівках. Також Себ мав сумку-месенджер через плече і телефон у руці, на якому саме щось набирав. Страйк автоматично зазирнув до акаунту Аномії у твіттері, але там активності не було.

Страйк відзначив дивно розкутий вигляд Монтґомері, ніби в нього вже закінчився робочий день, хоча була тільки друга. Ця підозра підтвердилася, коли замість звернути у котрийсь із закладів по дорозі, Монтґомері зайшов на станцію метро «Ґудж-стріт». Страйк пішов за ним.

Скоро детектив зрозумів, що Монтґомері не збирається додому, бо він пересів на Північну лінію. Страйк зайшов у той самий вагон і навмисно став у кутку, спостерігаючи за відображенням Монтґомері у темному вікні. Молодик сидів, широко розставивши ноги, так що поруч було не сісти, і, здавалося, грав у щось на своєму телефоні, час до часу піднімаючи очі. Перед станцією «Гайґейт» Монтґомері сховав телефон у кишеню, закинув сумку на плече і рушив до виходу.

Страйк пропустив перед собою на ескалатор компанію молодих жінок, щоб не стояти надто близько до об’єкта. Щойно він опинився на рівні вулиці, у кишені завібрував мобільний: повідомлення від Барклея.

Кард’ю прямує на північ. Мабуть, Гайґейт

Монтґомері вийшов зі станції і зупинився перед високим, рано полисілим молодим чоловіком, який стояв перед входом. Джинси, сорочка й куртка незнайомця були непримітні; таку одіж міг носити як п’ятдесятирічний, так і людина під тридцять (десь стільки, на погляд Страйка, цьому персонажу і було). Монтґомері з незнайомцем потиснули руки — якось ніяково, хоч здавалося, що вони знайомі (Страйк почув фрази на кшталт: «як сам?» і

«давно не бачилися»). Детектив затримався всередині станції, бо було видно, що Монтґомері та невідомий чекають ще на когось — і не треба було великої проникливості, щоб здогадатися, хто цей третій.

Вже на станції, — написав Страйк Барклеєві. — CM тут, чекає на ВК. Пропоную привітатися і піти за ними разом.

За двадцять хвилин, коли Монтґомері та його співрозмовник уже вичерпали всі теми для розмови, з-за турнікетів вийшов Воллі Кард’ю у джинсах та футболці з написом «До біса спокій, загинь у бою й вирушай до Вальгалли». Побачивши Монтґомері та невідомого, він голосно промовив дреківським фальцетом:

— А ондо парочка бриднюків!

Решта двоє засміялися, хоч Страйку і здалося, що по обличчю високого молодика промайнула тінь остраху. Воллі та Монтґомері обмінялися складним реперським рукостисканням; невідомий його не подужав, всі засміялися, атмосфера трохи розрядилася. Трійця рушила кудись, і Барклей вийшов зі свого сховку.

— Маю честь говорити до пана Шерлока Великі Яйця? — тихо спитав у Страйка Барклей.

— Вітаю, пане Тартан Дванадцятидюймовий, — озвався Страйк. — Ходімо?

І вони пішли слідом за об’єктами, які бовваніли ярдів за двісті попереду, прямуючи до якогось заздалегідь погодженого місця.

— Чим займався Кард’ю? — спитав Страйк.

— Та дідько його зна. Цілий день сидів удома, — відповів Барклей. — Мо’, вони ото зібралися на місце злочину? Далеко звідси до цвинтаря?

— Недалеко, — озвався Страйк, звірившись із телефоном, — і прямуємо ми саме в той бік.

— А лисань хто такий?

— Гадки не маю, — сказав Страйк.

Поки йшли за компанією молодших чоловіків, Страйк знову відкрив твіттер Аномії. Нової активності не було; останній твіт Аномія написав близько одинадцятої ранку, прокоментувавши особу терориста, який підірвав бомбу на Бостонському марафоні.

------------------------------

Аномія @AnomieGamemaster

Хаха мамка Джохара Царнаєва каже, що він «кращий з кращих» Так, є чим пишатися, сука тупа

10.58 дп 9 кві 2015

------------------------------

Троє молодиків, за якими йшли Страйк та Барклей, крокували вулицею з георгіанськими будівлями, а тоді звернули у двір великого пабу з білими стінами й еркерами, що називався «Червоний лев і сонце». Серед чагарників у горщиках стояли дерев’яні столи та лави. Повагавшись, компанія вирішила сісти надворі. Високий лисань зайшов до пабу, щоб купити першу порцію пива. Страйк сів за стіл неподалік від об’єктів, а Барклей сходив по напої. Крім них, у пивному саду була ще літня пара. Обоє мовчки читали газети, а їхній пес породи кавалер-кінґ-чарльз-спанієль сопів біля ніг.

— Зовсім облисів бідаха, га? — почув Страйк слова Кард’ю; той мав досить гучний голос, щоб було чути за сусіднім столом. — Того разу хоч три волосини начесати міг.

Монтґомері засміявся.

— А ти шо? Досі в тому... що ви там робите, мультики?

— Цифрові ефекти, — відповів Монтґомері; його вимова видавала приналежність до середнього класу. — Так.

— Ї**в останнім часом пристойне м’ясце?

Почувши це, літні власники пса породи кавалер-кінґ-чарльз-спанієль підняли очі, а тоді поспіхом повернулися до своїх газет.

Монтґомері знову засміявся, але цього разу стриманіше.

— Так, я... маю дівчину. Ми живемо разом.

— Та нашо воно тобі треба? — удавано обурився Воллі. — Ми ж ровесники!

— Ну не знаю, — відповів Монтґомері. — Ми так добре... а, ось і Нільс.

Страйк визирнув з-за телефона, яким буцімто була поглинута його увага. Через дорогу до пабу йшов велетень з нездоровим кольором обличчя, довгим білявим волоссям та неакуратною цапиною борідкою. Новоприбулому було за сорок; на ньому була широка рожева сорочка, шорти-карго кольору хакі та брудні біркенштоки, а зросту він мав під два метри. Поруч крокував хлопчик, — напевно, його син: обоє мали широкі роти з піднятими кутиками й очі з опущеними кутами та навислими повіками, через що їхні обличчя скидалися на маски. Хлопчик був на зріст як Себ Монтґомері, але його непевна дитяча хода навела Страйка на думку, що хлопець має менше років, ніж здається: одинадцять чи дванадцять.

— Чорт, — сказав Воллі, — і Брама того з собою припер. А Пез де?

— Нільс! — вигукнув Монтґомері, коли високий підійшов. — Як сам?

— Радий зустрічі, Себе, — усміхнувся Нільс, потискаючи Монтґомері руку. Він говорив із ледь помітним акцентом, і Страйк, згадавши, що власник мистецької резиденції Норт-Ґров нідерландець, виснував, що бачить перед собою саме його. — І тебе, Воллі. Привіт, Тіме! — додав він, коли високий лисань вийшов із дверей пабу з трьома кухлями у руках.

— Привіт, Нільсе, — сказав Тім, поставивши напої на стіл і потиснувши йому руку. — Привіт, Брамс.

Хлопчик його проігнорував.

— Воллі? — спитав він високим, тремким, збудженим голосом. — Воллі?

— Що? — спитав Воллі.

— Грай у гру, бвах!

— Так, — силувано всміхнувся Воллі. — Дуже добре.

— Я тебе дивлюся на ютубі!

— Так? — без ентузіазму озвався Воллі й розвернувся до Нільса. — Пез не прийде?

— Ні, він там чимсь зайнятий, — відповів Нільс. — Чи кимсь, — додав він.

Воллі та Себ засміялися, але Тім стояв із кислою міною.

Барклей приніс безалкогольне пиво собі та Страйкові. Тепер детективи перекидалися порожніми нерозбірливими фразами й далі прислухалися до значно гучнішої розмови групи, за якою стежили. Мобільний Себа лежав поруч із його кухлем, решта взагалі не витягала телефони. Страйк поглядав на твіттер Аномії, але там так само нічого не відбувалося. Коли Нільс пішов купити собі пива, Брам лишився за столом і весь час пищав фразочки Дрека, що чимдалі дужче бісило Воллі.

— Дрек самотиться й нудикує! А ви всі пиндики! Грай у гру, бвах!

— Він обожнює Дрека, — надав цілком зайве пояснення Нільс, повернувшись за стіл, і дав Браму колу, а тоді склав свої велетенські ноги під стіл. — Що ж... гадаю, настав час для тосту? За Еді — і за одужання Джоша. Жоден з трьох молодиків не чекав тосту. Лисуватий Тім навіть почервонів, ніби почув щось неймовірно обурливе. Однак всі троє випили, а тоді Монтґомері спитав:

— А як у Джоша справи, ти не чув, Нільсе?

— Так, я вчора говорив з Катею. Всім вам вона передавала вітання. Вона у розпачі. У Джоша вся ліва половина паралізована, — Нільс показав на собі, — а справа він нічого не відчуває. Спинний мозок не розірвано, але ушкодження серйозні. Його стан має назву. Це синдром.

— Чорт, — сказав Монтґомері.

— Жах, — сказав Тім.

— Але є шанс, що він одужає, — додав Нільс. — Катя каже, що шанс є. Нільсів син, який присів лише для того, щоб одним ковтком випити колу, знову підвівся і почав шукати собі розвагу. Помітивши голуба, що клював крихти, хлопчик помчав до нього, розмахуючи руками. Коли голуб полетів, його увагу привернув кавалер-кінґ-чарльз-спанієль. Брам сміливо підійшов до його власників.

— Можна погладити? — голосно спитав він.

— Боюся, він спить, — відповіла літня власниця собаки, але Брам її проігнорував. Він упав на коліна і поліз до собаки, а той прокинувся, злякався, загарчав і клацнув на хлопця зубами. Сталася невелика веремія: літня пара, боячись, щоб їхній собака не покусав хлопця, намагалася стримати спанієля і водночас умовляла Брама відчепитися від пса, але це діяння виявилося їм не до снаги. Нільс пив собі пиво, не зважаючи на ворушню у себе за спиною точно так само, як Брам не зважав на невдоволення Воллі, коли без упину представляв імпресії Дрека. Четверо чоловіків так само розмовляли, але Страйк та Барклей не чули, про що саме, бо літня пара зібралася йти і робила це з чималим гамором. Чоловік тепер міцно тримав собаку, який без угаву гавкав; Брам, на зріст такий самий, як власник пса, все намагався погладити спанієля, хоча власник відвертав його і так, і сяк; літня пані тимчасом повторювала:

— Не треба, любчику. Будь ласка, не треба.

Коли власники пса нарешті пішли, усміхнений Брам повернувся до столу і сказав до Воллі:

— Пиндики пішли!

Воллі проігнорував його. Себ говорив тихо; решта троє слухали його, і Страйк ледве чув, про що йде мова.

— ...на роботі, — сказав Себ. — Тож я, звісно, передзвонив, сказав, що буду радий допомогти і все таке, але краще не в офісі. І вони сказали, що це підходить і що вони зайдуть на квартиру вранці в суботу.

— Довго вони з тобою розмовляли? — спитав Тім.

— Десь годину.

— Я їсти хочу! Нільс?.. Нільс?.. Нільсе, я їсти...

Якби Себ не замовк через те, що його перервали, Нільс, як підозрював Страйк, і далі не зважав би на сина. Діставши з кишені пом’яту банкноту, він дав її хлопцеві, і той почовгав всередину пабу.

— Тож, — закінчив Себ, — вони мені заявили, якщо коротко... це повне божевілля, але... вони мені сказали, що Еді вважала мене Аномією.

— Тебе — Аномією? — здивувався Нільс.

— Так, отим фанатом, який зробив ту мережеву гру, — відповів Себ. — Мультиплеєр. Ти пам’ятаєш. Джош та Еді її терпіти не могли.

— Я не знав, що та людина називає себе Аномія, — сказав Нільс. —Дуже дивно.

— І кому вона в біса отаке ляпнула? Що ти — Аномія? — спитав Тім.

— Вони не сказали. Потім мені поставили мільйон питань про мої сторінки у соцмережах...

— Її шо, у соцмережах зарізали? — мовив Воллі. — Причепилися, як я не знаю хто.

— Це через неонацистську групу, так? — спитав Себ. — Мабуть, вони вважають, що Аномія — її член.

— А вони, — спитав Тім, який помітно нервував, — забрали у тебе телефон чи жорсткий диск, чи...

— Ні, слава Богу, — відповів Себ. — Не те щоб там у мене... але хто захоче, щоб поліція у нього забирала жорсткий диск, правда ж?

Всі троє слухачів похитали головами, а Тім розсміявся.

— Ні, вони тільки поставили купу питань, я показав їм свій твіттер і при них залогінився, щоб довести, що це справді я, тоді показав свій інстаграм і запевнив, що більше я нічого у соцмережах не роблю.

— А вони питали, де ти був, коли... — почав Воллі.

— Так, — кивнув Себ. — Питали.

— Ісусе Христе, реально питали? — збентежився Тім. Повернувся Брам у супроводі бармена, який ніс пакет чипсів.

— Нільсе, — сказав бармен, — я ж тобі казав, у пабі неповнолітні не обслуговуються.

— Він просто хоче чипсів, — відповів Нільс.

— Все одно їх мусить купити доросла людина, — заперечив бармен, поклав чипси на стіл і пішов собі; з його роздратування було зрозуміло, що це далеко не перша така розмова. Брам посовався на лавці, розірвав пакетик і почав їсти чипси — поки що мовчки.

— І шо, ти їм надав, типу, алібі?

— «Алібі», — пирхнув Себ, ніби сміх міг якось розвіяти це слово. — Так, сказав їм, що спілкувався з друзями, але паб назвав неправильно.

— Оце так попав, бвах, — сказав Воллі, і Брам уголос зареготав.

— Коли я зрозумів, що помилився, то зв’язався з ними і сказав. Та й усе.

— А твоїх друзів вони перевіряли? — спитав Воллі.

— Так.

— Чорт його бери, — мовив Тім. — Причепилися так причепилися.

— Це про поліцію? — на повний голос спитав Брам. Його всі проігнорували.

— А тобі вони що казали, Воллі? — спитав Себ.

— Та шось таке саме. Більше години мене марудили.

— Питали, чи ти часом не Аномія?

— Нє, але питали, чи я не знаю особу Аномії, а ше розпитували про якесь Братство Ультиматуму чи як його.

— А хіба в них назва не «Розполовинення»? — спитав Себ.

— Про «Розполовинення» нічо не питали, а про тих братків наговорили з три гори, — відповів Воллі. — Я кажу: «Який я вам нахрін брат, я шо, на монаха схожий?» Ше розпитували про те, як мене вигнали з ролі Дрека і що я думаю про політичні погляди Еді.

— І що ти відповів? — спитав Тім.

— Сказав, що її погляди — лайно собаче. Наче вони цього не знали, — відповів Воллі тепер уже з агресивними інтонаціями. — Вони ж бачили мої відоси. Я їм сказав, хай ідуть попитають отих малих СЖВ. То вони хотіли їй смерті, а не я. Хай спитають оту п**доту...

Він затнувся, але Брам тільки засміявся.

— Він це слово вже чув, — легковажно пояснив Нільс.

— Ах ти ж нечемний бриднюк! — мовив Брам до Воллі дреківським фальцетом.

— Гаразд, гаразд, — кивнув Воллі. —Коротше, я їм сказав, щоб розпитали автора «Пера правосуддя». Бачили ту хрінь? — спитав він у решти. Всі похитали головами.

— Тобі ду-уже сподобається «Перо правосуддя», — не без злостивості сказав Воллі Тіму. — Хробак — трансфобний персонаж.

Тім силувано усміхнувся.

— Правда?

— Ага. Гермафродит, шариш? Шоб побісити небінарну публіку. Отак.

— У тебе питали, де ти був у той день? — спитав Себ.

— Так, сказав, що був удома з бабунею та сестрою. Копи розпитали їх, вони все підтвердили, та й усе.

— А питали, коли ти востаннє бачив Еді?

— Так, — кивнув Воллі. — Сказав, що не бачив її, відколи мене погнали, але що іноді спілкуюся з Джошем.

— Справді? — здивувався Тім.

— Так. Ми ж були друзями до того гадського мультика. Та й не Джош же мене виганяв. То все вона. Ше спитали, коли я востаннє бачив Джоша. Сказав, що на Новий рік. Разом святкували.

— Правда? — спитав Тім.

— Правда, і він налигався до чортів, — із сердитим сміхом відповів Воллі.

— Шось верз про контракти на фільми і всяке таке.

— Катя вчора теж згадувала про фільм, — зауважив Нільс.

— Але ж тепер цього не буде? — спитав Себ. — Адже Джош...

— Та ні, будуть знімати, — сказав Нільс.

Тім дістав із кишені мобільний, глянув на екран, не зрадів побаченому і сховав телефон назад. Одночасно з ним Себ теж взяв у руки мобільний, щось набрав і відклав знову. Страйк глянув на твіттер Аномії. Нових твітів не було. Детективи і далі перекидалися порожніми фразами, але четверо чоловіків і хлопчик не зважали на них і взагалі не дуже переймалися тим, що їхню розмову хтось може підслухати.

— А про що розпитували тебе, Нільсе? — спитав Тім. — Нащо взагалі до тебе приходили?

— Дізналися, що Джош перед нападом місяць жив у Норт-Ґров.

— А це правда? — спитав Воллі, здивувавшись, як і решта двоє молодиків.

— Правда. Він залив свою нову квартиру і сусідів знизу. Сильно попсував помешкання.

— Дурбецало, — мовив Себ цілком доброзичливим тоном.

— Тож ми пустили його в стару кімнату. Ще поліція питала про те, нащо приходила Ясмін, і...

— Хто? — спитав Себ.

— А, вона, видно, була вже після тебе, — сказав Нільс. — Вона їм трохи допомагала. Відповідала на листи фанатів, погоджувала інтерв’ю і все таке.

— Пам’ятаю її, — мовив Воллі. — Така гладуха? Еді її теж прогнала.

— Так. Власне, Ясмін приходила до Джоша в нову квартиру, не знайшла його там, прийшла до нас, вони поговорили, і після того Джош забрав у голову, що Еді — то...

Тут Брам, знудившись, підскочив і почати дурним голосом волати репліки Дрека. Шукаючи якусь розвагу, він ковзнув поглядом по Страйку та Барклсю.

— Дрек самотиться й нудикує! Дрек самотиться й нудикує! Дрек самотиться й нудикує!

Все, що Нільс розповідав молодшим чоловікам, потонуло у цьому безупинному ґелґотінні. Минуло зо дві хвилини — хоч здавалося, що значно більше — поки Нільс нарешті перервав свою оповідь, дістав з кишені шортів телефон і мовчки простягнув його Браму. Той схопив мобільний, знову сів і почав гратися.

— Тож, — підсумував Нільс, — за словами Каті, Джош забрав досьє.

— І його не знайшли на цвинтарі?

— Ні, — відповів Нільс. — Поліція гадає, що його забрав нападник. І телефон Джоша теж.

— Чорт, — сказав Себ.

— А з Пезом поліція розмовляла? — спитав Воллі. Нільс похитав головою.

Тім знову дістав з кишені телефон і щось набрав. Страйк глипнув на твіттер Аномії. Жодної активності.

— Мені час іти, — сказав Тім.

— Ми ж навіть не дійшли до тебе, — сказав Воллі.

— Я ж казав, до мене не приходили, — відповів Гім і підвівся. — Я гадав, що вони прийшли до вас, бо опрацьовують всіх, хто мав стосунок до «Чорнильно-чорного серця», але схоже на те, що до вас прийшли з інших причин.

Здавалося, Тіма думка про це потішила.

— Але все одно радий був поспілкуватися, — сказав Гім. Тоді, помітивши кеб, додав: — Мабуть, на таксі поїду.

Махнувши рукою, він вибіг із пивного саду зупиняти машину.

Воллі, Себ та Нільс провели Тіма поглядами. Брам не піднімав очей від гри. Коли таксі поїхало, Воллі зронив:

— Той ще Дрочило.

Себ пирхнув. Воллі глянув на власний телефон і сказав:

— Так, мені теж час валити. Переказуй вітання Маріам, Нільсе. Скажи їй, що я хоча б ніколи нічого не підпалював.

Нільс ясно зрозумів, про що мова, усміхнувся і потиснув Воллі руку.

— Себе, а ти на метро?

— Ні, я, мабуть, теж візьму таксі.

— Гаразд, тоді до зустрічі.

Воллі мало не бігом попрямував до станції метро. Барклей дочекався, поки він зникне з очей, тоді простягнув руку Страйкові. Той потиснув її.

— Радий знайомству, — тихо сказав Барклей. — Але, правду кажучи, на своє фото ти ніц не схожий.

— Так на ньому ж срака моя, — відповів Страйк, і усміхнений шотландець пішов геть, лишивши Страйка самого за столом.

Себ знову щось друкував на телефоні. Страйк глянув на екран свого: нових твітів від Аномії не було.

— Так, мені справді час, — сказав Себ і допив пиво; здавалося, йому не терпиться піти. — Був радий побачитися, Нільсе.

— Ми прогуляємося з тобою, — мовив Нільс, і видно було, що молодший чоловік не зрадів цій пропозиції.

Страйк дав їм невелику фору і пішов слідом, маючи намір постежити за Себом тільки до таксі.

Себ спіймав машину біля невеликої клумби неподалік від пабу, а Нільс і Брам рушили далі вздовж Гемпстед-Лейн; Брам так само грав у гру на батьковому телефоні і врізався у ліхтарні стовпи, стіни й перехожих. Страйк зупинився і закурив. Було ще рано; до побачення з Меделін ще купа часу, можна навіть встигнути додому, щоб помитися й перевдягнутись (таку розкіш він нечасто міг собі дозволити). Плануючи докурити і теж спіймати таксі, Страйк стояв собі й димив, аж тут помітив худеньку молоду жінку у чорному, яка бігла іншим боком вулиці, притискаючи до вуха телефон і роззираючись у відчаї.