Чорнильно-чорне серце. Книга 6

6

Ти славу матимеш! — Насмішка! Трощі дай

Від бури захист — дай лозі повзучій

За що вхопитись, вшир чи вгору в’ючись,

Дай спраглій квітці дощ, і дай розмай

Закоханих слів жінці! Що та слава!

Феліція Гіменс,

«Пропорція Россі»

Ранній вечір останньої п’ятниці січня застав Робін саму-одну за подвійним столом у маленькому офісі агенції на Денмарк-стріт. Щоб убити час перед переглядом квартири в Актоні, вона перечитувала досьє на Гріховоду. На вулиці було гамірно: дорожні роботи, як завжди, тримали Чаринґ-Кросс-роуд у хаосі, а на шляху до офісу доводилося долати містки над ямами, гуркіт відбійних молотків і хтиві вигуки робітників. Саме через гамір першим звуком, який сповістив Робін про прихід потенційної клієнтки, став не звук відчинення скляних дверей, а дзвінок телефона на столі.

Вона взяла слухавку і почула баритон Пат.

— Повідомлення від містера Страйка. Ви зможете в цю суботу відвідати Ґейтсгед?

Це був код. Відколи минулого року агенція успішно розкрила холодну справу й отримала новий шквал прихильних відгуків у пресі, просто з вулиці прийшло двоє ексцентричних осіб, які бажали послуг агенції. Перша, явно нездорова жінка, благала Барклея, який єдиний з детективів був на той момент в офісі, довести, що уряд стежить за нею через вентиляцію у квартирі в Ґейтегеді. Другий, рясно укритий татуюваннями чоловік у дещо маніакальному стані, почав погрожувати Пат, коли та пояснила, що агенція не має ні вільних детективів, ні можливості записати відомості про його сусіда, який працює на ІДІЛ. На щастя, саме тоді, коли чоловік схопив зі столу степлер і зібрався жбурнути його у Пат, повернувся Страйк. Відтоді за наполяганням Страйка Пат завжди замикалася, коли лишалася в офісі сама, і всі домовилися використовувати кодову фразу, що означала: «Прийшов псих».

— Хтось агресивний? — тихо спитала Робін, закриваючи теку Гріховоди.

— О, ні, — спокійно озвалася Пат.

— Неадекватний?

— Трохи є.

— Чоловік?

— Ні.

— Ти просила її піти?

— Так.

— Хоче бачити Страйка?

— Необов’язково.

— Гаразд, Пат, я з нею поговорю. Виходжу.

Робін поклала слухавку, сховала досьє Гріховоди у шухляду і вийшла до приймальні.

На дивані перед столом Пат сиділа молода жінка з неохайним каштановим волоссям до плечей. Робін негайно звернула увагу на невідповідності у її зовнішньому вигляді. Загалом гостя здавалася занехаяною, навіть брудною: старі ботильйони зі стоптаними підборами, грубо підведені — мабуть, ще вчора — очі, пом’ята блузка, у якій, здавалося, спали. Однак сумочка від «Ів Сен-Лоран», яка стояла поруч із гостею на дивані, коштувала — якщо тільки це не була підробка — понад тисячу фунтів, а довге пальто з чорної вовни здавалося абсолютно новим і дуже якісним. Побачивши Робін, жінка ахнула і заговорила, не давши їй і слова мовити:

— Будь ласка, не виганяйте мене. Будь ласка. Мені дуже, дуже треба з вами поговорити. Будь ласка.

Робін завагалася, а тоді сказала:

— Гаразд, заходьте. Пат, скажете Страйкові, що я без проблем зазирну у Ґейтсгед?

— Гм-гм, — озвалася Пат. — Я особисто не їхала б.

Робін відступила, пропускаючи гостю до кабінету, а тоді самими губами сказала Пат «двадцять хвилин».

Зачиняючи двері, Робін звернула увагу, що волосся гості на потилиці звалялося, ніби вона кілька днів не розчісувалася, проте ярлик, що стирчав з-за коміра, стверджував, що пальто на ній від бренду «Александр Макквін».

— То якийсь код? — спитала жінка, розвернувшись до Робін. — Ота фраза про Ґейтсгед?

— Зовсім ні, — збрехала Робін із обнадійливою усмішкою. — Сідайте.

Робін сіла за стіл, а жінка — на вигляд її однолітка — на стілець перед нею. Попри нечесане волосся, неакуратний макіяж і змучений вигляд, вона мала якусь ненав’язливу вроду. Квадратне обличчя — бліде, губи — пухкі, очі — дивовижного відтінку бурштину. Судячи з акценту, уродженка Лондона. Робін роздивилася маленьке розмите татуювання у неї на кісточках — чорне серце, яке, мабуть, гостя сама собі й набила. Нігті були обгризені до м’яса, вказівний і середній пальці на правій руці пожовтіли. Загалом незнайомка справляла враження людини у скрутному становищі, яка втекла з багатого дому, прихопивши чужі пальто і сумку.

— Мені, мабуть, не можна закурити? — спитала вона.

— Боюся, що ні, у нас політика...

— Нічо, — кивнула жінка. — Маю гумку.

Вона почала копирсатися у сумці і спершу дістала коричневу картонну теку з купою папірців. Намагаючись видобути з упаковки подушечку гумки і водночас утримати сумку на одному коліні, а теку — в руках, вона розсипала папери, які розлетілися по всій підлозі. Наскільки могла бачити Робін, то були роздруківки твітів та написані від руки цидулки.

— Чорт, вибачте, — видихнула гостя, збираючи папірці і пхаючи їх назад до теки. Сховавши теку до сумки і поклавши у рот гумку, вона знову випросталася, тепер іще більше скуйовджена; пальто перекосилося, а сумку вона тримала на колінах ніби щит — чи тваринку, яка може втекти.

— Ви Робін Еллакотт, правильно?

— Так, — відповіла Робін.

— Я дуже сподівалася побачити саме вас, я читала про вас у газеті, — сказала гостя. Робін це здивувало. Як правило, клієнти хотіли Страйка. — Мене звати Еді Ледвелл. Жінка в приймальні сказала, що ви не можете брати нових клієнтів...

— Боюся, це...

— Я так і думала, що ви популярні, але... я маю гроші, — перебила гостя; її голос звучав якось здивовано. — Я справді маю гроші, можу заплатити, і... правду кажучи, я у відчаї.

— Боюся, ми справді повністю завантажені, — почала Робін. — Але є черга...

— Можна я просто розповім, у чому річ? Тільки розповім? Будь ласка? А тоді, навіть якщо ви не зможете... не зможете взятися за це... то хоч підкажете мені, як... чи когось, хто може допомогти. Можна?

— Гаразд, — відповіла заінтригована Робін.

— Добре... ви чули про «Чорнильно-чорне серце»?

— Ем... так, — здивувалася Робін. Кузина Кеті згадувала про цей мультфільм на одній вечері у Церматті. Кеті дивилася «Чорнильно-чорне серце», поки була в декреті, і дуже захопилася, але так і не вирішила, цікавий це серіал чи просто дуже дивний. — Це шоу на «Нетфліксі», так? Я сама його не дивилася.

— Гаразд-гаразд, це не дуже важливо, — запевнила Еді. — Суть у тому, що його створили ми з колишнім бойфрендом, і мультфільм ніби має успіх...

— Це слово Еді вимовила якось стражденно. — ...і ми домовляємося про створення кіноверсії, але це не важливо — тобто неважливо у контексті розслідування, але я хочу, щоб ви знали, що гроші я маю.

Робін не встигла нічого відповісти; слова сипалися мов з мішка.

— Отже, двоє фанатів нашого мультфільму кілька років тому... мабуть, тоді вони були ще фанатами... ці двоє фанатів створили онлайн-гру з нашими персонажами. Що це за двоє — ніхто не знає. Вони називають себе Аномія і Моргаус. Більша частина слави дістається Аномії, у нього багато підписників. Дехто каже, що Аномія та Моргаус — це одна людина, але я не впевнена, чи це правда. Хай там що, Аномія... — вона глибоко вдихнула, — він... я думаю, то таки «він»... взяв собі за мету...

Вона раптом засміялася, але безрадісно; це так само міг бути крик болю.

— ...взяв собі за мету зробити моє життя нестерпним. Цс... це відбувається день у день, і він не припиняє. Це почалося, коли у нас із Джошем взяли інтерв’ю і спитали, чи ми бачили гру Аномії і що ми про неї думаємо. У мультфільмі... це важко пояснити... там є персонаж на ім’я Дрек, так? Я тепер капець як жалкую, що Дрек існує, але вже пізно. Словом, у нашому серіалі Дрек придумав гру для інших і постійно вигадує нові правила, і для всіх це закінчується погано, крім самого Дрека. Насправді його гра — це не гра, там немає логіки. Він просто мучить інших персонажів.

Тож в інтерв’ю у нас спитали, чи ми бачили гру Аномії і Моргауса, і я сказала, що бачила і що у нашому мультфільмі гра насправді не гра. Це метафора... вибачте, я розумію, що це звучить по-дурному, але це справді почалося з того, що я сказала, що гра Аномії — це не гра Дрека з серіалу.

Коли інтерв’ю вийшло, цей Аномія збожеволів. Він почав постійно на мене нападати. Сказав, що вони запозичили всі правила гри у Дрека з мульта, то якого хріна я тут заявляю, що вони не точні? Купа фанів з ним погодилася, заявивши, що я ганю гру, бо вона безкоштовна, і я хочу її закрити, а натомість зробити офіційну гру Дрека і наживатися на ній.

Я думала, що це скоро заспокоїться, але ставало тільки гірше. Ви навіть не... це щось страшне... Аномія виклав в інтернет фотографію моєї квартири. Він переконав людей, що я займалася проституцією від бідності. Він виклав фото моєї покійної матері і заявив, що я набрехала про її смерть. І фандом йому вірить, і вони нападають на мене за речі, яких я не робила, не казала, не думала.

Але він також знає реальні факти про мене, про які не мав би знати. Торік, — сказала Еді, і Робін побачила, як її пальці на ручці дорогої сумки затремтіли, — я спробувала укоротити собі віку.

— Це дуже... — почала Робін, але Еді нетерпляче відмахнулася: вочевидь, співчуття вона не потребувала.

— Про це не знав майже ніхто, але Аномія дізнався навіть до того, як про госпіталізацію написали в газетах; він навіть знав, у яку лікарню мене поклали. Він написав твіт, сказав, що я прикидаюся, бо хочу, щоб фанати мене пожаліли.

Хай там як, минулої неділі, — провадила Еді непевним голосом, — Джош... це з ним ми створили «Чорнильно-чорне серце»... як я й казала, ми були... разом, але розійшлися, але так само робимо серіал... Джош подзвонив мені і сказав, що ходить чутка, ніби Аномія — це я. Нібито я сама нападаю на себе в інтернеті і вигадую казна-що, щоб отримати увагу та співчуття. Я спитала: «Це хто таке каже?» А він відповів: «Та чутки ходять». І попросив мене прямо сказати йому, що це неправда. Я сказала: «Та як ти взагалі міг таке подумати, уявити хоч на мить, що така прутня може бути правдою?».

Голос Еді піднісся майже до крику.

— Я поклала слухавку, він знову подзвонив, ми знову посварилися, минуло два тижні, він досі вірить у цю прутню, і я не можу переконати його, що...

У двері постукали.

— Так? — озвалася Робін.

— Хтось хоче кави? — спитала Пат, привідчинивши двері й переводячи погляд з Робін на Еді. Робін зрозуміла, що Пат почула підвищений голос Еді і хоче переконатися, чи все гаразд.

— Дякую, Пат, мені не треба, — сказала вона. — А вам, Еді?

— Мені... дякую, не треба, — відповіла Еді, і Пат знову зачинила двері.

— Отже, позавчора, — підсумувала Еді, — ми з Джошем знову поговорили по телефону, і цього разу він сказав, що має ціле досьє з «доказами»... — Еді жестом показала лапки, — які доводять, що я насправді Аномія.

— І це... — почала Робін, показуючи на сумочку у Еді на колінах, де містилася картонна тека.

— Ні, це просто твіти Аномії про мене... Я не думаю, що те чортове досьє взагалі існує. Я спитала у Джоша, де він його взяв. Він відмовився казати. Він був обкурений, — додала Еді, — він багато курить. Я знову поклала слухавку. Вчора я цілий день просто... просто бігала з кутка у куток, і... Які, курва, можуть бути докази, що Аномія — це я! Курва, та це смішно!

Її голос знову піднісся й зламався. Із бурштинових очей полилися сльози; витираючи їх, Еді розмазала підводку сірими патьоками по щоках та скронях.

— Мій хлопець пішов на роботу, а я... я була в такому відчаї, а тоді подумала, що є тільки один спосіб це зупинити. Я маю встановити справжню особу Аномії. І гадаю, я знаю, хто це.

Його звати Себ Монтґомсрі. Він вчився разом із Джошем у школі мистецтв. Джоша вигнали, але вони лишилися друзями. Себ допомагав нам з анімацією у перших серіях «Чорнильно-чорного серця». Він непоганий аніматор, але ми зрозуміли, що можемо обійтися без нього, і я знаю, що коли у нас з’явилися фанати, він дуже образився. Я справді ніколи не любила Себа, але я не примушувала Джоша його виганяти, він просто перестав бути нам потрібним.

Себ і Джош досі дружать, а Джош розповідає ну просто все, взагалі не фільтрує, що каже, особливо коли п’яний чи накурений — а він весь час такий — і саме тому Себ, мабуть, знає про мене всі ті особисті речі, які знає Аномія. Але справжній доказ, — вимовила Еді і так вчепилася у сумку, що побіліли кісточки, — це те, що Аномії відома річ, яку я казала тільки Себу. Розумієте, у серіалі є ще один персонаж...

Робін щиро співчувала своїй непроханій гості, але потай глянула на годинник. Хвилини спливали, а їй ще дивитися квартиру в Актоні.

— ...її звати Паперовобіла, вона привид і робить купу біди... але це між іншим... важливо те, що якось сказала Себові у пабі, що списала персонажа з колишньої сусідки. Минув місяць, і Аномія написав про це у твіттері, назвавши ім’я сусідки.

Я подзвонила Себу і спитала: «Хто тобі розповів про Паперовобілу та Шерісу?» Він прикинувся, ніби не пам’ятає, що почув це від мене.

Він бреше. Я точно знаю, що Себ — Аномія, і мушу, мушу це довести, бо більше не можу. Пів року тому, — провадила Еді, щойно Робін спробувала її перервати, — я сама почала грати у гру, щоб глянути на неї зсередини. Вона справді дуже гарна, анімація виконана дуже талановито, але це насправді навіть не гра — це анімований чат. Таке враження, що люди просто збираються там і поливають мене брудом. Я почала розпитувати гравців, чи хтось знає щось про Аномію. Мабуть, йому доповіли про це. Мене забанили. Вночі я майже не спала, а сьогодні прокинулася і подумала, що треба щось робити, бо я не більше не можу. Мені потрібен професійний детектив, і саме тому...

— Еді, — промовила Робін, нарешті пробившись крізь стіну слів, — я чудово розумію, чому ви хочете встановити особу Аномії, і дуже вам співчуваю, але...

— Будь ласка, — прошепотіла Еді, ніби зменшившись під розкішним пальто від тону Робін. — Будь ласка, допоможіть мені. Я готова заплатити скільки завгодно.

— Ми не виконуємо роботу такого штибу, — чесно пояснила Робін. — Вам потрібна людина, яка знається на кіберрозслідуваннях, а ми цього не вміємо. І в нас немає...

— Ви не уявляєте собі, як це — весь час думати, хто, хто тебе так сильно ненавидить. Його тон... він любить Джоша і ненавидить мене. Він ніби вважає себе істинним... навіть не знаю... він, мабуть, вважає, що повинен отримати повний контроль над «Чорнильно-чорним серцем», визначати сюжети, диктувати кінокомпаніям умови, вибирати акторів озвучування... Він так поводиться, ніби має бути головним, а я просто якась... якийсь бридкий паразит, який присмоктався до його улюбленої теми.

— Послухайте, — м’яко промовила Робін. — Я вам підкажу ще дві агенції, де можуть допомогти, бо я невпевнена, чи ми вам підходимо.

Вона написала назви на листку і простягнула його Еді.

— Дякую, — тихо-тихо вимовила Еді і опустила очі на листок з назвами; папірець тремтів у її руці. — Шкода... я дуже хотіла, щоб це були ви, але якщо ви не можете...

Вона запхнула папірець у сумку, і Робін мало не бовкнула, щоб Еді пильнувала і не загубила його, бо така небезпека явно існувала. Помітивши, що Робін дивиться на її сумку, Еді припідняла її.

— Всього місяць як купила, — сказала вона і розвернула сумку, показуючи Робін кілька чорних плям на темно-червоній шкірі. — Ручка потекла. Я взагалі не вмію стежити за речами. Купила її, бо вирішила, що заслужила таку, я ж типу успішна... Ха-ха-ха, — гірко додала вона. — Така успішна, аж страх.

Вчепившись у сумочку, Еді зіп’ялася на ноги, і Робін теж підвелася. Різке офісне освітлення підкреслювало блідість Еді. Проводжаючи її до дверей, Робін раптом зрозуміла, що плями на шиї У Еді, які вона прийняла за сліди підводки чи просто бруд, насправді є синцями.

— А що у вас із шиєю?

— Що? — перепитала Еді.

— У вас на шиї, — Робін показала пальцем, — синці.

— Ой.

Еді торкнулася синців рукою.

— Та це нічого. Я незграбна. Ви, мабуть, помітили.

Коли Робін та Еді вийшли у приймальню, Пат озирнулася на них.

— Я можу скористатися вбиральнею? — спитала Еді придушеним голосом.

— Вона на сходовому майданчику, просто за дверима, — відповіла Робін.

— Ага. Ну... мабуть, прощавайте.

Скляні двері прочинилися й зачинилися, і Еді Ледвелл зникла.