Чорнильно-чорне серце. Книга 6

93

Змокла у хлющі, точу зуби злющі,

Мій шлях неблизький та важкий...

Перенеси через поріг, впусти мене в дім!

Мері Елізабет Кольридж,

«Відьма»

Біль у нозі так дошкуляв Страйкові, що на транзитній станції «Вікторія» він присів перепочити на лавку і так просидів майже годину. Вирішивши, що нозі вже краще, а ловити таксі — справа не набагато легша за продовження поїздки у метро, він покульгав на перон і пропустив два поїзди, перш ніж наважився знову навантажити куксу. Коли Страйк вийшов нагору зі станції «Тоттенгем-Корт-Роуд», вже спустилася ніч, а він ледь утримувався від лайки на кожному другому кроці. У куксу ніби вгризалися скляні скалки, і вже годі було розібрати, що болить — зведені судомою м’язи чи розжарене підколінне сухожилля. Страйк страшенно шкодував, що не взяв із собою ціпок, обливався потом від того, що просто йшов уперед, і у певний момент виявив, що торгується з Богом, у якого загалом не дуже вірив. «Я схудну. Я кину курити. Тільки дозволь мені потрапити додому. Клянуся, я почну дбати про своє здоров’я. Тільки не дай мені упасти просто, курва, посеред вулиці».

Страйк дуже боявся, що кукса знову підведе і доведеться заново пережити приниження публічного падіння. Один раз із ним таке вже траплялося, і він добре уявляв, що з того вийде. Він — не тендітна літня пані, якій радо допоможе всякий перехожий, а здоровенний набурмосений сорокарічний чолов’яга. Такі довіри у громадськість не вселяють: люди думатимуть, що він п’яний чи небезпечний, і навіть таксисти не зглянуться на дядька, який махає їм, лежачи на тротуарі.

На щастя, зі станції метро Страйк вийшов ще ногами. Нагорі він притулився до стіни, хапаючи ротом нічне повітря, а вагу тіла переніс на здорову ліву ногу. Серцебиття потроху сповільнювалося. Страйк спостерігав за процесією щасливих гівнюків, які крокували собі повз на здорових ногах. З’явилася спокуса зайти до пабу «Тоттенгем», але то теж буде лише тимчасовий перепочинок. Ні, треба вертатися на Денмарк-стріт, і якщо вдасться видертися на останній поверх, здолавши три прольоти сходів, нагорі будуть холодопакети в морозилці та знеболювальне в аптечці, і можна буде зняти протез, усістися зручніше і вилаятися досхочу.

Щоб мати привід постояти ще дві хвилини, але не курити, Страйк дістав із кишені мобільний, глянув на екран і з подивом виявив повідомлення від Робін.

Маю добру новину. Набери, коли зможеш.

Важко сказати, чому Страйку спало на думку, що іти буде не так важко, якщо водночас розмовляти з Робін, але він натиснув її номер, тоді відштовхнувся від гостинної стіни і покульгав уздовж Чаринґ-Кросс-Роуд, притискаючи до вуха телефон.

— Привіт, — майже одразу взяла слухавку Робін.

— Що за добра новина? — спитав Страйк, намагаючись не скреготати зубами.

— Я знайшла Паперовобілу.

— Що-о? — не повірив своїм вухам Страйк, а нога на якусь мить ніби і справді стала менше боліти. — Як?

Робін почала пояснювати, Страйк змусив себе зосередитися, і коли вона закінчила, з ентузіазмом (усім, на який був здатен попри біль) сказав:

— Це збіса геніально, Еллакотт.

— Дякую, — відповіла Робін. Стараючись не сопіти надто гучно, Страйк не зважив на байдужість її тону.

— Можна послати до неї Барклея, — запропонував він. — То ж рідна глушина нашого ґлазґів’янина.

— Так, і я про це подумала, — погодилася Робін, якій невимушений тон давався так само важко, як і її партнерові. — Але... тут ще дещо сталося.

— Га? — не розчув Страйк, повз якого саме гуркотів двоповерховий автобус.

— Кажу, ще дещо сталося, — гучніше повторила Робін. — Мені щойно дзвонили, дзвінок був перенаправлений з офісу. Ця людина погрожувала мене вбити.

— Що?

Страйк відійшов подалі від гуркоту машин та гамору перехожих і завмер, заткнувши вільне вухо пальцем, щоб краще чути.

— Говорили пошепки. Здається, голос чоловічий, але стовідсоткової певності не маю. Сказав «я тебе вб’ю» і кинув трубку.

— Так, — почав Страйк; колеги з армійського світу одразу впізнали б наказовий тон, що не терпів заперечень. — Пакуй речі. Тобі треба повернутися до готелю.

— Ні, — відповіла Робін, яка крокувала туди-сюди вітальнею (адреналін шукав виходу, а цього було цілком досить). — Тут краще. Є сигналізація, подвійні двері...

— Та, дідько, «Розполовинення» знає, де ти живеш! — розлютився Страйк. Якого дідька Робін не робить, як їй сказано?

— І якщо вони зараз під будинком, — відповіла Робін, якій дуже кортіло визирнути за штори, — вийти просто до них із власної ініціативи буде найбільшою дурістю, яку я можу втнути.

— Якщо на тебе вже чекатиме таксі, — не буде, — заперечив Страйк. — Скажи, що тобі треба водій-чоловік. Попроси його піднятися нагору, бо в тебе важкий багаж, скажи, що заплатиш додатково, прихопи свій тривожний пристрій на випадок, якщо хтось на тебе кинеться.

— Хто б це не був, та людина хотіла просто налякати...

— Це чортові терористи! Всі їхні дії — це щоб лякати, курва, людей!

— Знаєш що? — відповіла Робін тонким голосом. — От тільки кричати на мене зараз не треба, чуєш?

Страйк розчув паніку в її голосі та із зусиллям, подібним до того, яке доклав, коли щойно піднімався зламаним ескалатором, стримав потребу викрикувати накази перед обличчям небезпеки.

— Вибач. Гаразд. Якщо не хочеш зібрати речі та виїхати, я приїду до тебе.

Останнє, чого хотілося Страйкові, — це дертися на третій поверх, а тоді спакувати речі, спуститися та їхати аж до Волтемстоу, але звук вибуху у приймальні офісу досі відлунював у його спогадах.

— Ти просто хочеш викликати у мене почуття провини, щоб я...

— Я нічого такого не хочу, — різко відказав Страйк, знову зрушуючи з місця і відчайдушно кульгаючи. — Я серйозно сприймаю імовірність того, що котрийсь із цих покидьків досі на волі та сподівається вколошкати ще одну нахабну жінку, поки організація не зникла к бісовій матері.

— Страйку...

— Та не... чорт! — загарчав він, бо нога, яка й так тремтіла, підігнулася. Страйк спіткнувся, але втримав рівновагу та покульгав далі.

— Що сталося?

— Нічого.

— Це нога, — здогадалася Робін, якій було добре чути його нерівне дихання.

— Все нормально, — збрехав Страйк, у якого на чолі, грудях та спині виступив холодний піт. Він намагався стримати хвилю нудоти, яка от-от мала захлеснути його.

— Страйку...

— Буду у тебе за...

— Не треба, — здалася Робін. — Я... гаразд, я повернуся до готелю.

Зараз викличу таксі.

— Точно?

Питання прозвучало агресивніше, ніж Страйк хотів, але куксу аж мотиляло щоразу, коли він наступав на протез. Дуже пощастить, якщо він дійде до дверей офісу на своїх двох.

— Точно. Я викличу таксі, попрошу допомогти з багажем... все як ти сказав.

— Гаразд, — відповів Страйк, звертаючи на Денмарк-стріт. Вулиця була порожня, тільки на іншому кінці бовванів жіночий силует. — Подзвони, коли сядеш у таксі.

— Обов’язково. До зв’язку.

Робін поклала трубку. Піддавшись нарешті пориванню лаятися щоразу, коли доводилося наступати на праву ногу, Страйк пошкандибав у бік дверей своєї квартири.

І впізнав Меделін тільки тоді, коли опинився вже зовсім близько від неї.