Чорнильно-чорне серце. Книга 6

84

Який мій гріх, щоб заслужити це?

Крістіна Россетті,

«Зара»

Була майже сьома вечора, коли Страйк та Робін нарешті дісталися околиць міста Кембридж. Ясне весняне небо м’яко світилося, а Робін попри утому відзначила, як навколо стає все більше красивих будівель у стилі класицизму. Прямували до коледжу Вікаса Бхардваджа.

— Яка іронія, — мовив Страйк, який дивився сайт коледжу на телефоні. — «Кіз (то один із хлопів, на честь яких коледж назвали) прославився тим, що встановив незвичні правила вступу, заборонивши вчитися тут хворим та недужим, а також валлійцям...» Із забороною валлійців кожна притомна людина погодиться, а от щодо Вікаса Бхардваджа Кіз явно погарячкував... Боже, та тут і Стівен Гокінґ працював... четвертий за древністю коледж... один із найбагатших...

— І казна-де розташованих, — поскаржилася Робін, яка бачила коледж на навігаторі, але доводилося кружляти плетивом вулиць і ніби віддалятися від нього. — Як щодо пройтися пішки? Ми не зможемо зупинитися близько, там суцільні автобусні смуги та пішохідні вулиці.

— Без проблем, — відповів Страйк і відкрив наступне вікно на телефоні. Там була фотографія Вікаса в інвалідному візку, вбраного у світло-зелену сорочку та джинси. Його оточували колеги. Вікас і справді був вродливим — з густим чорним волоссям, квадратною щелепою і виразною чарівливою усмішкою. На погляд Страйка, йому було років двадцять п’ять. Він бачив, що у молодика є проблеми з руками — вони були покручені — і з ногами, бо, як і в Ініґо Апкотта, видно було ознаки дистрофії м’язів. Згідно з підписом під фото, Вікас із колегами досліджували нейтронні зірки, про які Страйк не знав рівно нічого, а позували для фото у Трі-Корті на тлі ясно-зеленого газону і будівель із золотистого каменю.

— Мабуть, із візком тут не дуже зручно жити, — відзначив Страйк, роздивляючись вузькі двері у Вікаса за спиною. Понад сумнів, за ними лежали сходи ще вужчі та крутіші, ніж у готелі «Марина».

За кілька хвилин Робін знайшла стоянку і вони вийшли. Робін звірилася з маршрутом на телефоні.

Вони пішли повз групи молоді, яка насолоджувалася теплим вечором. На старих цегляних будівлях лежали сонячні відблиски. Робін, чиє студентське життя так жахливо обірвалося, мимохіть згадала ті короткі місяці щастя і свободи, про які зазвичай старалася не думати через те, що сталося під сходами в гуртожитку. За роки, що минули відтоді, вона прийшла до думки, що якби ґвалтівник у масці горили не затягнув її у темряву, вони з Метью ще двадцятирічними пішли б різними шляхами, бо мали різні інтереси, різне життя. Натомість Робін покинула навчання, повернулася до батьків у рідне йоркширське містечко і вчепилася у єдиного чоловіка на світі, який здавався безпечним. Спогади так само завдавали болю, тож Робін рішуче зосередилася на своєму оточенні.

— Мабуть, навчатися тут чудово, — сказала вона до Страйка, коли вони переходили річку Кем і з моста глянули на обсаджений вербами потік, яким веслувало двійко студентів.

— Так, якщо любиш статуї та бундючних франтів.

— Ого, — усміхнулася до нього Робін. — Я й не знала, що ти зачаїв таку образу. Ти ж сам учився в Оксбриджі, то в чім річ?

— Мене з Оксбриджу вигнали, — виправив її Страйк. Вони саме вступили на Ґаррет-Гостел-Лейн, вузький провулок між старими цегляними будівлями.

— «Вигнали» — це не коли ти пішов із власної волі, — заперечила Робін, яка знала, що Страйк покинув Оксфорд після таємничої смерті матері.

— Так, мабуть, саме так Джоан казала сусідам, — кивнув Страйк, який добре пам’ятав, яким гірким розчаруванням для тітки стало його прощання з Оксфордом.

— А що саме ти вивчав? — вперше поцікавилася Робін. — Класичну літературу?

— Ні. Історію.

— Справді? Ти знаєш латину, тож я подумала...

— Я не знаю латини, — відповів Страйк. — До ладу — не знаю. Просто маю гарну пам’ять і подужав середню школу.

Вони звернули на Трініті-Лейн.

— В одному зі сквотів, куди мене завезла мати, — почав Страйк, здивувавши Робін, бо про своє дитинство він говорив рідко, — був один колишній викладач класичної літератури з якоїсь крутої приватної школи. Назви вже не пригадаю, але це дуже відомий заклад. Той хлоп був алкоголіком і розповідав про нервовий зрив. Мабуть, щось таке з ним справді сталося, бо видно було, що дах не на місці, а ще він був просто шматком лайна.

Мені було років тринадцять, коли цей гад заявив, що з мене нічого не буде, бо, серед іншого, я не отримав освітнього мінімуму, який належить джентльменові.

— Наприклад?

— Наприклад, я не вивчав класичної літератури, — відповів Страйк. — І він процитував мені щось латиною з таким паскудним вищиром. Я не розумів, що то значило, тож не зміг повернутися і щось йому довести, але в дитинстві я страх як не любив, щоб хтось переді мною задирав носа.

Тепер вони йшли по Трініті-Лейн, обабіч якої так само височіли цегляні будинки.

— Менше з тим, — продовжував Страйк, — коли ми поїхали з того сквоту, а це було, здається, на наступний день, я прихопив всі латинські книжки того гада.

Робін зареготала, здивована таким поворотом подій.

— Там був томик Катулла, — додав Страйк. — Ти читала Катулла?

— Ні, — відповіла Робін.

— Брудні вірші... я все зрозумів, бо в книжці подавався паралельний переклад англійською. Суцільний секс, содомія, мінети і вірші про те, які кінчені всі, кого Катулл не любить, і про його закоханість у жінку, яку він називає Лесбія, бо вона походила з острова Лесбос.

— Але ж вона не була...

— Ні, вона була по чоловіках, і аж навіть дуже, якщо вірити Катуллу. Оскільки я не хотів, щоб ще якесь мурло пнулося передімною через латину, я по книжках того вчителя підготувався до іспиту на сертифікат про середню освіту і запам’ятав силу-силенну цитат.

Робін почала так реготати, що Страйк і сам не стримався.

— А що смішного?

— Ти вивчив латину, щоб довести щось людині, яку ніколи більше не побачиш?

— А чого він носа дер? — відказав Страйк, усміхаючись, але щиро не розуміючи, що у цьому такого дивного. — І скажу тобі так: латина — найкращий ляпас по пиці людям, які вважають себе вищими за тебе. Мені вона не раз прислужилася.

— Уперше бачу цю твою сторону, — сказала Робін, ледь стримуючи сміх. — Мабуть, слід було тобі сказати, що джентльмен не може вважатися таким, поки не розбереться як слід у розмноженні овець. Тоді ти б побіг отримувати диплом із цього предмета.

— Не хочу образити твого батька, — знову усміхнувся Страйк, — але якщо людині потрібна окрема освіта, щоб зрозуміти, як вівці розмножуються, у неї серйозніші проблеми, ніж джентльменський статус... Латина мені допомогла, коли я познайомився з Шарлоттою, — раптом додав він, а Робін негайно перестала сміятися і нашорошила вуха. — Вона думала, що я якесь бидло, але вирішила приділити мені увагу, бо хотіла позлити Росса, який прийшов на вечірку забирати її. Вони тоді зустрічалися і посварилися, тож вона хотіла, щоб Росс її приревнував.

Шарлотта вивчала саме класичну літературу, — додав Страйк, і вони ступили до пасажу Сенат-Гаус. — Вона сказала, що любить Катулла, тож я прочитав його перший вірш про любов до Лесбії, повністю. Решта — історія і шістнадцять років страждань. Дуже доречно, бо Лесбія Катуллу теж добряче виносила мізки... О, ми прийшли?

Перед ними височів коледж Ґонвіль-енд-Кіз. Арковий вхід перекривали чорні залізні ворота, а вигадливий кам’яний фасад сірувато-бежевої барви ніби заперечував сучасний світ, який представляли крамниці навколо. Зі своїх ніш на Страйка строго дивилися три статуї добродіїв у вбранні XIV та XVI століть. За ґратами брами виднівся пишний зелений газон і золотаві будівлі. У вартівні було порожньо. Жодної людини — ніде.

— Замкнено, — сказав Страйк, посмикавши ворота. — Ну звісно. Чорт. Аж раптом за ґратами з’явилася жінка азійської зовнішності, на вигляд років тридцяти, у лляних штанях та футболці. Вона несла сумку для ноутбука. Страйк загукав крізь ворота, поки вона не зникла:

— Даруйте? Агов? Ви знаєте Вікаса Бхардваджа?

Страйк був певен, що бачив її на груповому фото з Вікасом, і справді — вона зупинилася і злегка насупилася.

— Так, — відповіла вона, підходячи ближче до брами.

— Ми його друзі, їхали тут повз і вирішили зробити сюрприз, — сказав Страйк, — але він не відповідає на дзвінки. Може, ви підкажете...

Він відзначив, як жінка подивилася на нього, тоді на Робін, потім знову на нього. Вочевидь, саме присутність Робін переконала її, що Страйк безпечний.

— Ви були в його апартаментах?

— Так вони ж наче тут, — відповіла Робін.

— Ні, ні, він живе в будинку Стівена Гокінґа.

— Ай, точно, — схаменувся Страйк, розігруючи роздратування через власну забудькуватість. — Він же казав. Дуже вам дякую.

Жінка коротко всміхнулася і пішла геть. Робін уже шукала на телефоні, де розташований будинок Стівена Гокінґа.

— Тут далеченько. Краще повернутися до машини і під’їхати.

Тож вони пройшли свій маршрут у зворотному напрямку, сіли в автівку і скоро опинилися перед сучасною будівлею у формі літери «S» із сірого каменю, яку оточував буйний садок із великими трояндами і силою-силенною зелені. Табличка на будівлі запрошувала гостей пройти до кімнати консьєржа, але в будівлю саме заходив чоловік із довгим волоссям і замріяним поглядом, і Робін гукнула до нього:

— Даруйте, ми друзі Вікаса Бхардваджа! Можна ми зайдемо з вами?

Чоловік мовчки притримав двері. У Робін склалося враження, що він глибоко поринув у свої думки і заледве розуміє, що вони взагалі роблять.

— Ви часом не знаєте, де Вікасова кімната? — спитала Робін. — Ми друзі, і...

Чоловік з довгим волоссям мовчки показав ліворуч і пішов собі.

— Дарма він так, — сказав Страйк, коли вони проходили під портретом Стівена Гокінґа. — Не можна пускати в будівлю невідомого кого.

— Погоджуюсь, — кивнула Робін. Після нападу на неї у гуртожитку посилили заходи безпеки, але люди все одно тримали вхід відчиненим для друзів.

— Гаразд, ось тут на візку має бути зручно, — відзначив Страйк. Підлога була гладенька, трохи вигнутий коридор, у який вони завернули, — широкий, з білими дверима у стінах.

У кінці коридора високий і худий білий чоловік та маленька темношкіра жінка роздивлялися щось на стіні.

— На дверях немає прізвищ, — сказав Страйк. — Пропоную спитати у тих людей, а якщо вони не знають, почнемо стукати.

Почувши кроки Страйка і Робін, двоє і кінці коридору поспішно розвернулися до них. Вони здавалися стривоженими, навіть наляканими.

— Ви не підкажете, де кімната Вікаса Бхардваджа? — спитав Страйк.

— Це вона, — відповіла жінка, показуючи на двері, перед якими вона стояла. На двері була почеплена табличка, надрукована великим шрифтом, тож Робін і Страйк все прочитали дуже швидко.

Поїхав до Бірмінгема. Буду в понеділок.

— Хто ви? — спитав чоловік.

— Я приватний детектив, — відповів Страйк.

Робін чудово розуміла, чому він сказав це. Щось тут було не так: страх на обличчях цих двох, записка, з якої виходило, що Вікас там, де його нема, неприємний запах у повітрі, який нагадував запах у старій кімнаті Джоша та Еді у Норт-Ґров, де потиху розкладався у банці дохлий пацюк. Серце шалено закалатало від здогадки про те, що відмовлявся визнати розум.

— Ви мали з ним зустрітися? — спитав у наляканої пари Страйк.

— Так, — відповіла жінка.

— Хтось пішов по консьєржа?

— Так, — відповів чоловік.

Ніхто не поставив під сумнів право Страйка ставити ці питання, і навіть із цього було ясно, що тут сталося щось дивне, і пара це розуміє.

— Він зазвичай лишає друковані записки? — спитав Страйк.

— Так, — знову озвалася жінка, — але це не його шрифт. Він використовує «комік санс». Це такий жарт.

За спиною почулися поспішні кроки, і всі четверо розвернулися до ще однієї жінки, білявки в окулярах, яка бігла коридором.

— Консьєржа немає, — видихнула вона. — Не змогла його знайти.

— У машині, — сказав Страйк до Робін. — В ладничку. Відмички. Зможете сходити з нею? — спитав він у білявки. — Щоб вона могла знову зайти до будівлі?

Жінка в окулярах рада була почути якісь інструкції. Разом із Робін вони побігли до машини.

— Поліцію не викликали? — спитав Страйк у чоловіка.

— Ми прийшли десять хвилин тому, — відповів він, зовсім перелякавшись. — Думали, консьєрж...

— Дзвоніть негайно, — сказав Страйк. — Коли я відчиню двері, всередину ніхто не заходить. Хіба що він досі живий.

— О Боже, — промовила темношкіра жінка і притиснула руку до вуст. Чоловік дістав мобільний і набрав 999.

— З’єднайте з поліцією, — тремким голосом попросив він.

Страйк тим часом розглядав двері, не торкаючись їх. У верхньому кутку він помітив відзнаку, бліду, ледь помітну: рожевий овал, ніби слід затягнутого у латекс пальця.

Швидкі кроки, брязкіт ключів: Робін і білявка вже поверталися.

— Ми тривожимося через нашого друга з інвалідністю, — казав поліції високий худий чоловік. — Він не бере слухавку і не відчиняє двері... Так... Будинок Стівена Гокінґа...

Страйк взяв у Робін відмички, спробував одну, другу і нарешті прокрутив замок, а тоді штовхнув двері.

Темношкіра жінка пронизливо закричала. Вікас Бхардвадж сидів в інвалідному візку обличчям до дверей, спиною до столу та комп’ютера. Його біла сорочка була брунатна від засохлої крові, очі та рот — розтулені, голова звисала набік, а горло було перерізане.