Чорнильно-чорне серце. Книга 6

60

Хай це буде друг, з чиїх теплих і вірних грудей Лине зітхання у відповідь на моє...

Мері Тай,

«Вірний друг — мов життєдайні ліки»

Батько Робін порадив їй не робити собі зайвий клопіт і не наймати вантажників для переїзду. Більшість речей з будинку, де вона жила з колишнім чоловіком, було продано, а частину — як-от масивне ліжко червоного дерева, у якому він зраджував Робін із Сарою, яка тепер стала його дружиною — Метью забрав собі. В орендованому житлі місця для нечисленних предметів, які лишилися у Робін, не було, тож вони лежали у комірці схову. У попереднього власника нинішньої квартири Робін викупила диван, крісла і подвійне ліжко, для якого придбала новий матрас. Власне, перевезти їй було треба тільки трохи розбірних меблів. Майкл Еллакотт запевнив доньку, що і сам більш ніж здатний завантажити «лендровер» тим, що на складі, а тоді допомогти їй занести речі нагору. Академік, що виріс на фермі, він досі обожнював фізичну працю, і Робін, якій було ніяково за Різдво, проведене не разом із сім’єю, вирішила йому потурати.

В результаті тепер вона мусила сама витягувати все з комірки та складати у багажник «лендровера». Перші кілька годин їй було не до печалі чи плачу, але ситуація змінилася, коли власник сусідньої комірки, чоловік неприємний та агресивний, почав кричати й лаятися, вимагаючи, щоб вона прибрала «лендровер»: йому треба було підігнати фургон ближче. Це плюс голос Страйка у телефоні разом добили Робін. Закінчивши дзвінок і відігнавши «лендровер», щоб звільнити місце для великого синього фургона лайливого сусіди, Робін повернулася до своєї комірки, сіла на картонну коробку з книжками і тихо заплакала. Вона бажала покинути цей переїзд на пів справі, сісти у «лендровер» і попрямувати на північ до Йоркширу, до батька. Лінда запевнила, що операція, яка на нього чекає, цілком рутинна, але Робін чула страх у материному голосі.

Врешті-решт Робін опанувала себе і продовжила, обливаючись потом та напружуючи сили, вибирати речі з комірки, аж поки «лендровер» не було напхано майже по вінця, а тоді нарешті вирушила до Волтемстоу — на цілих три години пізніше, ніж розраховувала.

О пів на п’яту, коли Робін чекала на зелене світло під світлофором, їй нарешті подзвонила Лінда. Блютуза в старенькому «лендровері» не було, тож Робін взяла мобільний і притиснула до вуха.

— З ним все добре, — почувся голос Лінди. — Стент встановили. Кажуть, якщо все піде як треба, завтра вже випишуть.

— Ох, слава Богу, — зраділа Робін. Світло перемінилося. Вперше, відколи у неї з’явився «лендровер», вона не встигла зрушити з місця одразу, і водій машини позаду негайно осипав її сердитими сигналами. — Мамо, вибач... мушу їхати, я за кермом. Я тебе скоро наберу.

Раціональна частина розуму Робін знала, що її батькові тепер нічого не загрожує, але емоції за нею не встигали, тож звертаючи — нарешті — на Блекгорс-Роуд, вона все ще стримувала сльози.

Тільки в’їхавши на паркувальний майданчик перед будинком, в якому була її нова квартира, Робін побачила біля під’їзду Страйка, який в одній руці мав вазон, а в іншій — пакет з «Теско». Видовище було настільки негадане і настільки бажане, що Робін аж засміялася, але зойк радості перетворився на ридання.

— Що сталося? — спитав Страйк, ідучи їй назустріч. — Як твій тато?

— З ним все буде добре, — відповіла Робін, ледь стримуючи сльози. — Мама щойно дзвонила. Йому поставили стент.

Заманулося обійняти Страйка, але думка про Меделін, рішуче небажання виявляти до партнера будь-які почуття, окрім дружніх, та розуміння, що вона вся пропітніла, розохотили Робін. Натомість вона оперлася спиною на «лендровер», витираючи очі рукавом.

— Так це ж добра новина, хіба ні? — спитав Страйк.

— Звісно, але... це був такий гівняний ранок...

— Не хочеш перекусити, перш ніж розвантажувати машину? Бо я голодний — аж край, не обідав. Чайник часом не під рукою?

— Під рукою, — мало не зі сміхом відповіла Робін. — Точніше, в ногах пасажирського сидіння, і горнята теж там. Страйку, ти не мусив цього робити.

— Потримай, — сказав на це Страйк, вручаючи їй вазон і пакет з «Теско», а тоді відчинив дверцята «лендровера» і дістав коробку з чайником.

— Як ти дізнався адресу?

— Ти мені сама сказала кілька тижнів тому.

Той факт, що Страйк не такий забудькуватий та неуважний до інших, як іноді здається, погрожував довести Робін до сліз, але вона втрималася і, стараючись шморгати носом якомога тихіше, завела його до під’їзду й утилітарного цегляного фойє. Пам’ятаючи про його ногу, на другий поверх піднялися ліфтом.

— Дуже симпатично, — сказав Страйк, коли Робін відчинила двері приємної, повної світла та повітря квартири, яка була трохи більша за горищне помешкання Страйка та мала значно кращий ремонт. — Ти цей диван купила у попереднього власника?

— Так, — відповіла Робін. — Він розкладається. Подумала, що це може бути корисно.

Вона понесла вазон — рослинка у ньому мала велике зелене листя серцеподібної форми — до кухні.

— Такий гарний, — сказала вона Страйкові, який пішов слідом з коробкою речей першої необхідності — чайником, горнятами, чайними пакетиками, молоком і рулоном серветок. — Дякую.

— Я трохи переймався, чи це не рахується за квіти, — озвався він, скоса глянувши на Робін. Колись вони мали сварку, у якій було згадано схильність Страйка на всі свята вручати Робін квіти, а не більш продумані подарунки. Робін засміялася; до повік знов піднялися сльози.

— Ні. Вазон за квіти не рахується.

Страйк набрав у чайник води, озирнувся і побачив, що Робін дістає з сумки айпад.

— Ти що, лоґінишся у ту чортову гру? — спитав Страйк, вмикаючи чайник у розетку. — Візьми вихідний, Христом тебе прошу.

— Ні, я дивлюся, чи ще не спіймали Бетмена... Чекай, — сказала вона, зайшовши на сайт «Бі-бі-сі». — Назвали ім’я хлопа, якого зіштовхнули на рейки.

— І? — спитав Страйк, який завмер із чайними пакетиками у руці.

— Його звати Олівер Піч. Він... ого. Він син Єна Піча... пам’ятаєш, був такий дивак, балотувався у мери Лондона? Мільярдер?

— Технократ такий, ага, — кивнув Страйк. — Не пишуть, як у його сина справи?

— Ні, тільки що його ушпиталено... батько пропонує винагороду у сто тисяч фунтів за будь-яку інформацію про нападника...

— Твоє ім’я вже назвали? — спитав Страйк якнайбуденнішим голосом.

— Ні, — відповіла Робін, а тоді звела на нього очі: — Слухай, мені дуже шкода. Я знаю, що це було...

— Сміливо, це був збіса сміливий вчинок, — обірвав її Страйк. Тепер не на часі було згадувати про погане передчуття, яке вже добу його не відпускало. — Пропоную перекусити сендвічами з чаєм і братися за машину.

— Ти певен, що зможеш...

— Не хвилюйся, все важке носитимеш сама.

І вони з’їли по магазинному сендвічу, стоячи у кухні, а коли Страйк взяв горня і пішов на вулицю перекурити, Робін подзвонила мамі розпитати її про батькову операцію.

— Але як же твій переїзд? — стривожено спитала Лінда, коли вони всебічно обговорили стан здоров’я Майкла Еллакотта і Робін упевнилася, що мама не применшує серйозності ситуації. — У тебе вийшло його перенести на інший день?

— Я саме в процесі, — відповіла Робін. — Мені Страйк допомагає.

— О, — тільки і промовила Лінда, вклавши в цей єдиний звук вражаючу кількість подиву, цікавості та несхвалення. Її недовіра до Страйка мала заплутане коріння, але найглибше, мабуть, сягали поранення, що його Робін дістала, працюючи в його агенції, і той факт, що вона перервала власний перший танець на весіллі, щоб погнатися за партнером по роботі. Робін вирішила не казати, що вчора її ще й електричка мало не переїхала, бо це, звісно, теж буде повішено на Страйка. Лишалося сподіватися, що Лінда наразі надто зайнята здоров’ям свого чоловіка і ще якийсь час не цікавитиметься новинами.

Договоривши, Робін спустилася до машини і почала заносити речі нагору, а Страйк допомагав; рішуча налаштованість бути корисним переважила побоювання за можливі наслідки для його підколінного сухожилля.

— Присягаюся, коли я це все виносила з комірки, речей було менше, — видихнула Робін, проходячи повз Страйка на сходовому майданчику з коробкою книжок у руках.

Страйк, так само задиханий та спітнілий, тільки крякнув.

Нарешті близько восьмої вечора «лендровер» було розвантажено, а розбірні меблі зібрано.

— Що скажеш про фіш-енд-чипс? — спитав Страйк, важко опускаючись на диван. Робін бачила, що нога завдає йому клопоту. — Не можна вважати якесь місце справжнім домом, якщо не знаєш, де тут продають фіш-енд-чипс.

— Я сходжу, — негайно озвалася Робін, підводячись від недозібраної книжкової шафки. — Це найменше, чим я можу тобі віддячити. Страйку, я така...

— Ми квити. Ти працювала цілодобово, поки я відлежувався. — Він дістав з кишені десятку. — Прихопиш ще трохи пива?

— Добре, але пригощаю я, — відповіла Робін, відмахуючись від грошей.

І вона вийшла до «Рибного бару Боннера», де, замовивши дві порції тріски з картоплею, незчулася, яка зайшла у «Гру Дрека» з телефона. Аномії на місці не було. Привітавшись з кількома постійними гравцями, Робін повернулася до квартири, по дорозі докупивши ще пляшку вина і шість банок лаґеру. Дійшовши додому, вона виявила, що Страйк уже зібрав шафку.

— Не треба було, — сказала йому Робін, ставлячи телефон до настільної лампи, щоб можна було разом спостерігати за грою. — Серйозно, перепочинь уже. Ти це заслужив... Що сталося? — спитала вона, бо Страйк здавався якимсь засмученим.

Страйк завагався, а тоді відповів:

— Назвали твоє ім’я. Щойно побачив.

— О, — тільки і промовила Робін. — От лайно.

Вона віддала йому пиво, а сама пішла до кухні по штопор. Повернувшись із келихом вина, вона сказала:

— Послухай, мені справді дуже прикро, я розумію, що все спартолила.

— Ти хотіла врятувати людині життя, — відповів Страйк, уже нагрібаючи картоплю дерев’яною виделкою, яку поклали у ресторані; поруч стояла відкрита банка «Теннентсу». — Це в жодному разі не злочин. Знову у грі? — спитав він, показуючи на її мобільний.

— Так, — відповіла Робін, опускаючись у крісло і стараючись говорити нормальним тоном, хоч їй було дуже тривожно. — Чому б не наглянути за Аномією? Мідж саме стежить за Кард’ю, Натлі — за Пірсом. Непогано було б викреслити ще одного... до речі, а нащо ти мені дзвонив ранком?

— А, так! Катя Апкотт каже, що Блею вже краще, і ми можемо поговорити з ним у шпиталі. Я домовився на суботу.

— Клас, я тоді теж... Так, чекай, — погляд Робін метнувся до телефона: — Аномія в грі.

Вона відклала картоплю і взяла у руки телефон.

Аномія: добрий вечір, діти

Баффілапуся: привіт, Аноміє!

— Підлизуюся, — пояснила Робін Страйкові. — Якщо поводитися дружньо, Аномія не приглядатиметься до мене і не присилатиме посіпак, коли я не рухаюся у грі...

Тоді вона написала Мідж та Натлі повідомлення: Аномія у грі, маєш об’єкт перед очима? — а тоді перемкнулася на екран, де Аномія продовжував говорити:

Аномія: Моргауса не видно?

ДрекНудикує: ні

ДрекНудикує: час звільнити лінивого негідника

Аномія: лол

ДрекНудикує: я вмію кодити, буду замість нього

Аномія: спершу муситимеш пройти мій тест

Аномія: власне, я шукаю заміну

Аномія: заміну ЛордДреку та Віліпечору

— Що за чорт? — вголос спитала Робін. Але поставити питання у грі не встигла, бо інші кинулися робити це за неї.

Сороцюга?: а що, вони пішли?

ДжеммаВурді: щоооооо?

СерцикСерціСерць: омг, що сталося?

Аномія: їх звільнено

— Страйку, ти тільки подивись на це, — сказала Робін, пересідаючи до нього на диван. — Аномія позбувся АордДрека та Віліпечора.

ЧЧСНа8іки: омфг, а за що ти їх вигнав?

Паперовоякась: чорт, що вони вже зробити/?

ДрекНудикує: бвах, захіба ти їх вигнав?

Аномія: бо це була пара бриднюків

Аномія: і нехай ця історія стане вам уроком

Над екраном гри одночасно спливло два повідомлення:

Кард’ю у пабі, набирає на телефоні

Пірса не бачу він удома

Робін свайпнула повідомлення геть, щоб далі спостерігати за Аномією, який звертався до інших гравців.

ДрЗкоман: але вони були прикольні

Аномія: вони вирішили, що можуть обдурити Ігромайстра

Аномія: але Ігромайстер знає все

Самотинна: лол, та звідки тобі все знати?

Аномія: я по всіх вас розставив жучки

— «Розставив жучки», — повторив Страйк. — Хто останнім часом говорив про жучки?

— Ти, — нагадала Робін. — Ти казав, що коли Ґус Апкотт — Аномія, він мав поставити жучки на верхньому поверсі свого будинку.

— Ні, — відказав Страйк, який саме згадав. — Це був тип із твіттера.

Учень Лепіна.

— А, цей, — спохмурніла Робін. — Паскудний персонаж. Весь час десь вилазить. І ще отой, Юліус-буцімто-Евола, такий самий, якщо не гірший... Я не буду вимикати гру. Раптом з’явиться Хробак-двадцять-вісім — зможу спитати у неї, що сталося з ЛордДреком та Віліпечором.

Вона повернулася у крісло, поставила телефон до лампи і взяла свій недоїдений фіш-енд-чипс. У цей момент з квартири на поверх вище загупали баси. Робін звела очі до стелі.

— У тебе в квартирі теж шумно?

— Так, — відповів Страйк, відкриваючи нову банку «Теннентса», — але я звик. Ти можеш купити беруші.

Робін не відповіла. Вона ніколи не затуляла вуха вночі — ні навушниками, ні берушами — бо боялася не почути, як хтось ходить поруч у темряві.

— Останнім часом у Аномії не так багато інсайдерської інформації про «Чорнильно-чорне серце», ти помітила? — спитав Страйк.

— Можливо, там немає чого дізнаватися, — відповіла Робін. — Не думаю, що «Маверик» зараз активно працюють над фільмом чи готові ділитися відомостями. Адже Джош досі у шпиталі.

— Цілком, — погодився Страйк. — Інший варіант — що після смерті Еді його джерело інформації закрилося.

— Втім, Аномія як тільки не ганить Ґранта та Гізер, — нагадала Робін.

— «Хруня» та «Поросну», так, — кивнув Страйк. — Але все, що він про них знає, запросто можна взяти зі сторінки Гізер на «Фейсбуці». Власне, я перевіряв — там не мовиться тільки про вовчанку у колишньої дружини Ґранта...

— Тут Хробак-двадцять-вісім, — раптом сказала Робін, втупивши очі у гру. — Почекай, я спитаю, що сталося...

Поки Робін друкувала, Страйк витягнув куксу, стараючись не кривити обличчя.

— Вона гадає, що Аномія позбувся їх, щоб не сердити Моргауса, — повідомила Робін, прочитавши відповідь Хробака-двадцять-вісім.

— Як думаєш, Моргаус підозрював, що вони альт-райти? — спитав Страйк, якому закортіло покурити, але зовсім не хотілося знову мати справу зі сходами на вулицю.

— Можливо... Можеш просто тут курити, я не проти, — додала Робін; вона помітила, що Страйк несвідомо тягнеться до кишені, — тільки вікно прочини, гаразд?

— Дяка, — відповів Страйк. Він зіп’явся на ноги і зробив, як вона попросила, а за попільничку взяв порожню банку з-під пива. Глянувши вниз, він відзначив, що Блекгорс-Роуд — велелюдна та добре освітлена вулиця, однак багатоквартирні будинки — то завжди ризик. З іншого боку, Робін тільки сьогодні переїхала сюди; якщо хтось захоче помститися агенції за гадане стеження, знайти її буде непросто.

— Сигналізацію поставила? — спитав Страйк, прикурюючи.

— Так, — відповіла Робін, не зводячи очей з гри.

— А на дверях замки подвійні?

— Так, — неуважно озвалася вона, так само втупившись у телефон. — Хробак каже, що Моргаус вважав ЛордДрека та Віліпечора «проблемою». Спробую дізнатися більше...

— Віліпечор, — повторив Страйк. — Дивне ім’я. Це ж якась назва — Печора?

— Гадки не маю, — відповіла Робін.

— Точно, — озвався Страйк, загугливши слово на телефоні. — Місто та річка в Росії... і ще «Печора-2М» — назва короткобійного протиповітряного комплексу наземного базування.

Страйка охопило знайоме відчуття: підсвідомість знову намагалася йому щось сказати.

— Віліпечор, — повторив він.

З цигаркою у зубах він видобув з кишені ручку, яку взяв у квартирі Меделін, і написав на лівій руці слово «Віліпечор». Втупившись у літери на руці десь на хвилину, він раптом вголос промовив: «Курва!»

Робін звела очі.

— Що?

— «Віліпечор» — це анаграма імені «Олівер Піч».

Робін ахнула. Страйк уже гуглив родину Пічів. Батько, чия технологічна компанія принесла йому мільйони, зажив чимало уваги під час своєї невдалої спроби стати мером Лондона. Це був прикметний персонаж — з низьким чолом і любов’ю до костюмів у широку смужку.

— Курва! — знову вигукнув Страйк. — Та вони брати!

— Хто брати?

Робін приєдналася до Страйка біля вікна. На фото на його телефоні обабіч Єна Піча стояли двоє його дорослих синів, Олівер та Чарлі. Обоє були чорняві і мали батькове низьке чоло. У молодшому сині непомильно впізнавався чоловік у кросівках з червоними підошвами, який упав на рейки. А на старшому була вельветова куртка, на яку Страйк звернув увагу — цю куртку у «Кораблі та лопаті» він бачив на чоловікові, який намагався завербувати Воллі Кард’ю.