Чорнильно-чорне серце. Книга 6

85

Я думала, що мої серце й дух

Вгамовані і мертві; щем ущух.

Емі Леві,

«Старий будинок»

На місці злочину працювали криміналісти, тіло Вікаса Бхардваджа забрала швидка, а поліція відвела Страйка та Робін убік від друзів Вікаса до крихітної кімнатки з високим вікном. На вигляд це була якась дивна комбінація комори й кабінету — під стіною тягнулися полиці з теками, стояв стіл і пара стільців, в кутку тулилося відро зі шваброю. Тут Страйк і Робін дали свідчення рудочубому місцевому поліціянту у формі, який не завдав собі клопоту приховати своє підозріливе ставлення до них і дуже агресивно розпитував Страйка про відмички.

Страйк розповів йому про участь Вікаса в онлайновій грі та навмисно згадав той факт, що у гру проникнуло «Розполовинення», сподіваючись, що після цього приїдуть компетентні особи, але ці подробиці тільки сильніше розсердили рудочубого офіцера. До кімнати зайшов інший поліціянт із мобільним в руці. Рудочубий вийшов прийняти дзвінок, за десять хвилин повернувся і наказав Страйкові та Робін лишатися на місці.

Вони просиділи у крихітній кімнатці ще годину. Ніхто їх не чіпав, тільки згорьований консьєрж приніс ледь теплої кави у пластинках.

— Доктор Бхардвадж був чудовою людиною, — сказав він. — Такий люб’язний...

Йому зірвався голос. Поставивши каву на стіл, консьєрж пішов, притискаючи долоню до очей.

— Бідолаха, — тихо мовив Страйк, коли двері зачинилися. — Тут немає його провини.

Робін (вона гадала, що ніколи не забуде видовище Вікаса Бхардваджа з розтятим горлом, ті перерізані сухожилля та судини у рані) сказала:

— Як гадаєш, нащо вони нас тут тримають?

— Чекають на начальство, — відповів Страйк. — Сподіваюся побачити кілька знайомих облич. Я для того і сказав тому рудому придурку про «Розполовинення».

Небо за високим вікном потемніло і вкрилося зірками, коли двері знову прочинилися і Страйк із полегшенням упізнав акуратну фігурку Анджели Дарвіш.

— Ось і нова зустріч, — промовила вона. Страйк почав підводитись, щоб запропонувати Дарвіш сісти, але вона похитала головою.

— Дякую, не треба. Я прочитала ваші свідчення. Отже, Бхардвадж був учасником тієї вашої гри? У яку проникло «Розполовинення»?

— Не просто учасником, а співтворцем, — відповів Страйк.

— Ви не знаєте, він давно помер? — спитала Робін у Дарвіш.

— За попередньою оцінкою — близько доби тому, — відповіла Дарвіш.

А отже, подумала Робін, коли вони зі Страйком зупинялися випити кави на заправці під Кембриджем, було вже запізно.

— Тут повно камер, — сказав Страйк, який помітив це одразу, як зайшов до будівлі. — Я б сказав, що безпека тут на висоті, якщо тільки той дурень, що впустив нас, не впускає так само усіх.

— Дурень, що вас впустив, — доктор теоретичної фізики, — відповіла Анджела Дарвіш. — Його саме допитують. Споконвічна проблема таких гуртожитків. Загальний рівень безпеки визначає найнеобережніший пожилець. Втім, знайти вбивцю має бути легко. Ви правду кажете, тут усюди камери — комусь дуже кортіло убити бідолаху, якщо він ризикнув показати обличчя на стількох плівках.

— Маю підозру, що замість обличчя ми побачимо латексну маску, — відказав Страйк.

Дарвіш ніяк не відреагувала на це зауваження. Цікаво!

— Ми постараємось не допустити, щоб ваші імена просочилися у пресу, — сказала вона. — Після тієї історії з бомбою зайва медійність вам не треба.

— Дякую, — сказав Страйк.

— Де ви тепер живете?

— Сам не знаю, — відповів Страйк.

— Як знатимете — повідомте нам, — сказала Анджела Дарвіш. — Нам, мабуть, треба буде поговорити з вами знову. Я вас звідси виведу, — додала вона. — Не хвилюйтеся, перед місцевими поліціянтами я за вас поручилася.

— Дякую, — мовив Страйк, підводячись, і скривився: коліно знову сіпав біль. — Здається, тому рудому ми не сподобалися.

— Нормальна реакція на людей з відмичками, — сухо всміхнулася Дарвіш.

Коли вийшли у темний сад, Робін побачила поліційні машини. Під будинком зібралися студенти, яких, понад сумнів, нажахало те, що трапилось з одним із них.

— Щасливої дороги, і не забудьте повідомити, де вас шукати, — сказала Дарвіш, коли дійшли до Страйкової автівки. Помахавши на прощання рукою, вона пішла геть.

— Як ти? — спитав Страйк, коли вони з Робін сіли в машину.

— У нормі, — відповіла Робін, трохи покрививши душею. — Що далі?

— Можемо зупинитися в Ніка та Ільзи, — непереконливо запропонував Страйк.

— Не можна, вона вагітна. їм не треба гостей, на яких полює «Розполовинення ».

— Якщо маєш сили доїхати до Лондона, можемо знайти якийсь готель, скажімо, біля офісу, щоб мати доступ до своїх речей, коли нас знову туди пустять. Але якщо хочеш заночувати тут...

— Ні, — відказала Робін, відчуваючи, що сита Кембриджем по горло. — Краще вертаймося.