Чорнильно-чорне серце. Книга 6

56

Розум програв у борні,

Так дзвіницю стрункую

Двигіт землі руйнує,

Так щоглу вражає гримниця...

Крістіна Россетті,

«Гоблінський ярмарок»

— Що ж, ти впоралася в десять разів краще за мене, — сказав Страйк з-під маски Дарта Вейдера за двадцять хвилин.

Всю минулу годину він колами ходив навколо стенда « Чорнильно-чорного серця», спостерігаючи за мінливим натовпом, але користі від того було небагато. Наразі він сперся на край ятки, де торгували подушками з картинками анімешних тваринок, бо настав час трохи розвантажити куксу.

— Я розумію, що Аномія навряд чи виказав би себе, — провадив Страйк, не зводячи очей з юрби навколо стенда «Чорнильно-чорного серця», — але мав надію хоча б впізнати одного з підозрюваних зі спини. Нічого — хіба що Зої.

— Де вона? — спитала Робін.

Перш ніж приєднатися до Страйка, вона зайшла до вбиральні і зняла перуку й окуляри, а також змінила футболку. Робін не думала, що Ясмін захоче лишитися у виставковому центрі після пережитого інтерв’ю, але не хотіла ризикувати новою зустріччю. Також вона зайшла у гру, де, здається, вперше були відсутні всі модератори.

— Пішла пити каву з іншою дівчиною у футболці «Збережіть гру Дрека». Обидві так само у масках. Я не пішов за ними, бо біля стенду з’явилася одна цікава мені особа.

— Хто?

— Він зник, — відповів Страйк. — Він тут ходив сам-один і, здається, приглядався до тих самих людей, що і я. Підійшов до кількох Дреків, поговорив із ними... Можеш повторити, що саме Ясмін казала про Аномію?

— Вона заявила, що він точно чоловічої статі, і що Еді завинила йому гроші. Сказала, що можливість монетизувати гру змінила б життя його сім’ї. Ще казала, що він дуже розумний і культурний.

— Культурний, — повторив Страйк. — Ти спостерігала Аномію в чаті, ти б назвала його культурним?

— Ні, — відповіла Робін. — Як на мене, у грі він поводиться досить грубо. Може, у модераторському чаті він інший.

— Ти наче казала, що у «Грі Дрека» він ніби грає роль?

— Мені справді іноді здається, що він дуже старанно зображає «типового хлопця». Поводиться підкреслено по-хамськи.

— Не скажу, що у його твіттері багато ознак високої культури, — зауважив Страйк.

— Але він знає щонайменше один крилатий вислів латиною, — сказала Робін. — Отой, про «oderintdum».

— Як гадаєш, на Ясмін легко справити враження?

— Гм, — сказала Робін. — Мабуть, так. Мені здалося, що вона трохи...

— Тупувата?

— Е-е-е... Як мінімум легковірна. Вся ця історія з Майклом Девідом...

— Так, — сказав на це Страйк, — але людина, яка зуміла переконати Ясмін, що вона говорить з Майклом Девідом, має бути тим ще битим козирем. Ясмін не дитина. Вона працює на серйозній роботі. Не думаю, що хоч би хто отак одразу повірив би, якби йому сказали, що в анонімній грі йому трапилася телезірка.

— Ти правий, — визнала Робін. — Це мала бути майстерна робота.

— Ще вона сказала, що Аномія не зміг би нікого убити. Це через строгий моральний кодекс, фізичні вади чи гидливість, як гадаєш?

— Не маю жодного уявлення.

— Тобі не здалося, що вона казала про чоловічу стать, щоб збити тебе зі сліду?

— Правду кажучи, ні. У мене склалося враження, що Ясмін має нову теорію, від якої вона у захваті, і розповіла настільки багато, наскільки взагалі насмілилася... А ще мені здалося, що вона має причини триматися за цю нову кандидатуру.

— Ця людина чимсь виказала себе?

— Можливо, — відповіла Робін, — але мені здалося, що Ясмін дуже хоче вбачати в Аномії людину з обґрунтованою образою на Еді, культурну і нездатну когось убити. Вона старанно дотримується думки, що Аномія — хороша людина? О ні, тепер я сама почала так робити, — роздратувалася Робін.

— Робити що?

— Говорити ніби з наїздом. Вона ціле інтерв’ю так робила.

— Он він, — раптом нашорошився Страйк. — Повернувся. Робін озирнулася, щоб побачити, куди він дивиться.

Молодий чоловік у шкіряній куртці, джинсах і дорогих кросівках із червоними підошвами з’явився знову. Він мав темне волосся, яке росло низько над лобом. На очах у Страйка та Робін пан Червоні Підошви обійшов юнака у візку, який розмовляв із веселою дівчиною у мініспідниці, підійшов до чергового відвідувача у костюмі Дрека і заговорив до нього.

— Його цікавлять тільки Дреки, — сказав Страйк.

— Дивно, — озвалася Робін, спостерігаючи за Червоними Підошвами.

Молодик тимчасом засміявся з якоїсь репліки Дрека.

— Даруйте, — роздратовано звернувся до Страйка продавець із ятки. — Ви не могли б посунутися? Людям не видно товар.

Страйк і Робін відійшли до іншої ятки, де торгували коміксами.

— Переїзд, — раптом сказав Страйк.

— Що?

— Ти наче планувала переїзд. Щось вийшло?

— А, — сказала Робін. — Довелося відкласти. Буду переїжджати завтра, я саме тому взяла вихідний.

— Чорт, — сказав Страйк. — Я мав би згадати. І спитати. Вибач.

— Та нічого, — відповіла Робін.

«Краще пізно, ніж ніколи».

— Тобіхтось допомагає?

— Батьки сьогодні ввечері приїдуть.

Червоні Підошви і Дрек розійшлися. Перший дістав телефон, відправив, судячи з усього, повідомлення, а тоді пішов кудись — геть від стенду «Чорнильно-чорного серця».

— Потримай мій світловий меч.

Страйк стягнув із голови маску Дарта Вейдера і почав виплутуватися з плаща.

— Що ти задумав?

— Треба йти за цим хлопом. З ним щось не те.

Страйк згорнув костюм і взяв у Робін світловий меч, а тоді поклав згорток та меч на комікси.

— Віддайте комусь за просто так, — сказав він здивованій продавчині і пішов слідом за Червоними Підошвами настільки швидко, наскільки дозволяла натерта кукса; Робін поспішила слідом. На щастя, натовп був щільний і новий «об’єкт» далеко не втік.

— Він не схожий на типового фаната «Чорнильно-чорного серця», — сказав Страйк до Робін, поки вони пробивалися крізь неповоротку юрбу. — Явно щось хотів дізнатися... можливо, навіть те саме, що й ми.

Щоб дістатися виходу, Червоним Підошвам знадобилося двадцять хвилин. З явним полегшенням, що чавилка нарешті лишилася позаду, він дістав телефон і на ходу почав комусь дзвонити. Змоги підійти ближче і послухати, що він каже, не було; з виставкового центру виходила й заходила до нього сила-силенна людей.

У Страйка в кишені завібрував мобільний, який він дістав, сподіваючись на новини від когось із підрядників.

— Мідж? — спитала Робін, яка саме глипнула у гру: Аномія так і не з’явився.

— Ні, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишеню. — Прю.

— Хто це?

— Прюденс. Моя сестра.

— А, — сказала Робін. — Ви вже бачилися?

— Ні, — відповів Страйк, стараючись не зважати на біль, який смикав сухожилля. — Планували зустріч, але її донька упала зі скеледрому.

— Боже, з нею все гаразд?

— Так, просто перелом... До речі, він не на машині, — зауважив Страйк, бо Червоні Підошви прямував до станції, з якої назустріч сунув новий натовп.

Повз Робін проштовхався кремезний Бетмен. В інший бік пройшла група у стимпанкових костюмах. Червоні Підошви так само розмовляв по телефону.

Коли Страйк і Робін піднялися на платформу, він уже чекав на потяг у перших рядах. Страйк скористався своїми габаритами, щоб протиснутися крізь натовп; це викликало у декого обурення. Він хотів опинитися якомога ближче до Червоних Підошов, щоб потрапити в один вагон.

Страйк і Робін зупинилися за кілька футів від об’єкта, який саме закінчив розмову і, сховавши руки в кишені, почав розгойдуватися на своїх дорогих кросівках із явним нетерпінням.

Почулося гарчання поїзда, що наближався.

Страйка хтось зачепив за спину. Він розвернувся і побачив, що крізь натовп пхається темна фігура. Постать штовхнула Червоні Підошви.

А тоді все сповільнилося, як це буває, коли стаєш свідком чиєїсь майже неминучої загибелі.

Червоні Підошви упав з платформи, крутнувшись у повітрі; він не встиг вчасно звільнити руки з кишень. Його скроня ударилася об рейку, і натовп почув гучний тріск плоті й кіски, який перекрив навіть гуркіт поїзда, який був уже дуже близько.

Робін зробила три широкі кроки і стрибнула.

Вона чула крики у себе за спиною. Дуже смаглявий здоровань у костюмі Супермена зістрибнув на рейки одночасно з Робін. Разом вони почали піднімати непритомне тіло, а з платформи назустріч їм потягнулися руки людей.

Дві з них знайшла Робін: одна рука взяла її під пахву, інша схопила за футболку, а вона так само тягнула безвольне тіло разом з десятком інших людей, а тоді надійшов потяг. Страйк ледве встиг відсмикнути Робін, але почувся новий тріск і загальний крик, бо голова безтямного чоловіка відкинулася назад, і її зачепив бік поїзда.

— Дідько лисий! — загорлав Страйк, але почула його тільки Робін, бо всі навколо галасували, раз у раз повторюючи слова «штовхнули» і «навмисно», почалася сварка про те, хто кого, власне, штовхав, а ще якийсь чоловік напідпитку узяв близько до серця обвинувачення, що, мовляв, то через нього непритомний бідолаха упав з платформи. Червоні Підошви лежав там, де його поклали; з вуха стікала цівка крові. Працівник станції намагався пробитися крізь натовп. Поїзд стояв.

— Дідько лисий! — знову закричав на Робін Страйк. — Як ти, трясця, взагалі сподівалася його підняти?

— Я не знала, що він непритомний, — відповіла Робін, яку трусило від надлишку адреналіну у крові. — Подумала, що зможу...

— Його штовхнули! Штовхнули спеціально! — верещала якась жінка.

Люди заходили до вагонів, ніби нічого не сталося. Працівник залізниці говорив по рації, збігалися його колеги, розчищаючи простір навколо нерухомої людини на платформі. Страйк, підхопивши наплічник, який Робін була впустила, витягнув її із тисняви. Він відчував, як її трусить, а Робін розуміла, що їй холодно не лише через шок: Страйк порвав їй футболку. Крізь здоровенну дірку під пахвою було видно ліфчик. Забравши у свого партнера наплічник, вона витягнула кофту, яку носила у ролі Венеції, і натягнула її на футболку.

— Хто бачив, що сталося?

На платформі з’явилися двоє поліціянтів.

— Я! — гучно сказав Страйк, перекривши гамір. Поліціянтка відвела Страйка і Робін убік, а її колега і працівники станції намагалися заспокоїти розбурханий натовп. Поїзд так само стояв. Пасажири визирали з вікон, дивлячись на постраждалого.

— Розповідайте, — сказала Страйкові поліціянтка, приготувавшись записувати.

— Тип у масці Бетмена, — сказав Страйк. — Пропхався крізь натовп, зробив вигляд, що це його штовхають, щоб відволікти увагу, а тоді підбив того хлопа плечем і скинув на рейки. Це було навмисно.

— Де той тип? Ви його зараз бачите?

— Ні, — відповів Страйк, обводячи поглядом платформу.

— Ви бачили, куди він пішов, коли цей чоловік упав?

— Ні, — знову сказав Страйк, — я саме витягав з рейок мою подругу.

— Гаразд, вам доведеться затриматися, щоб ми записали взяті у вас свідчення.

Поблизу заволала сирена. Приїхала швидка. Поліціянтка відвернулася.

— Гаразд, — сказала Робін, щойно Страйк розкрив рота. — Це був імпульсивний вчинок. Це було нерозважливо.

Вона відчувала, що під пахвою, у тому місці, за яке схопив її Страйк, щоб витягнути з-під поїзда, буде синець. Страйк дістав із кишені цигарки і запальничку і придивився до безтямного чоловіка на платформі. Його футболка задерлася, і стало видно маленьке татуювання навпроти серця. Воно нагадувало літеру «Y» з додатковою вертикальною рискою в центрі.

Поїзд нікуди не їхав. Пасажири почали було виходити, але поліція наполягала, що всі мають лишатися на своїх місцях; вочевидь, хотіли розпитати свідків.

— Тут не можна курити, — нагадала Робін.

— Я, бляха, не розумію, як ти сама ще не закурила, — відповів Страйк, випускаючи дим. Робін, яка старалася труситися не дуже помітно, силувано всміхнулася.