Чорнильно-чорне серце. Книга 6

68

Ревнивий сумнів, гострий сум

Печуть закоханого ум;

Страх не отримати свого,

Надія, що гризе його...

Летиція Елізабет Лендон,

«Трубадур», Пісня 2

Знудившись в обмеженому просторі офісу та квартири на горищі, Страйк вирішив провести вечір у «Тоттенгемі», де можна було насолодитися парою пінт, не відриваючись від онлайнового розслідування. Однак у «Тоттенгемі» було нетипово людно, як на четверговий вечір, тож довелося йти до «Янгола», де його зустріла табличка, яка забороняла гостям закладу користуватися мобільними телефонами та ноутбуками в його стінах.

З кожною невдалою спробою добути пива випити кортіло дедалі більше, і врешті-решт Страйка прихистив «Кембридж» — великий гамірний паб на краю театрального кварталу. Та тільки-но Страйк зручно влаштувався з першою пінтою «Дум Бару», як подзвонила Робін і попросила перебрати на себе роль Баффілапусі у «Грі Дрека». В результаті заплановані напрями розслідування було відкладено, і натомість Страйк дві години прикидався Баффілапусею у товаристві ще кількох пінт та бургера з картоплею. За винятком розмови з Чортиком-Один у приватному каналі, шихта у грі не була багата подіями, а Аномія так і не з’явився.

Було десять хвилин на десяту, а Страйк сидів у «Кембриджі» і дедалі сильніше нудився грою, коли задзвонив його мобільний.

— Страйк.

— Привітики, — сказав Натлі. — Є дещо по Кеа Нівен.

Страйк відправив підрядника до Кінґз-Лінн, щоб остаточно викреслити Кеа Нівен; вибір саме Натлі був продиктований великою мірою бажанням Страйка тримати цього типа подалі від себе.

— Кажи, — мовив Страйк, беручи ручку та підсуваючи записник ближче.

— Вона вийшла випити з друзями, — розповів Натлі. — У місцевий винний бар.

— Тобто вона ходить? — уточнив Страйк.

— З ціпком, — відповів Натлі. — І замість неї на бар весь час ходили друзі.

Він чекав на подальші розпитування. Ця манера була однією з численних звичок Натлі, які неймовірно дратували Страйка.

— Це все?

— Ні, — відповів Натлі, розвеселившись, що Страйк подумав таку дурницю. — Хвилин двадцять тому у неї задзвонив мобільний, і вона вийшла з бару поговорити. Я теж вийшов. Зробив вигляд, що йду курити.

Натлі зробив паузу, чекаючи на похвалу за винахідливість. Дочекавшись від Страйка тільки мовчанки, він продовжив:

— Коротше, вона почала говорити по телефону і дійшла до істерики. Питала, чого та людина так давно їй не дзвонила, все таке. Сказала, що має повідомлення для Джоша і що та людина повинна його якось передати. Сказала, що на Едіті люди пишуть про неї гидкі речі, але то все неправда, то фейк, щось таке. І, — тоном фокусника, який зараз дістане з капелюха кроля, додав Натлі, — вона сказала, що за цим стоїть Аномія. За цією історією з Едітом.

— Вона точно сказала «Едіт», а не «Реддіт»? — уточнив Страйк, навіть не намагаючись приховати свій розпач.

— Що?

— «Реддіт», — повторив Страйк.

— А, може бути, — по кількасекундному ваганню погодився Натлі, — та як вже казав, в неї була істерика, хрін розбереш, що вона там верзла. Вони ж всі художники, тож я подумав, може, у них якийсь свій Едіт...

— Ти дізнався ім’я людини, з якою вона розмовляла?

— Не чув, щоб вона його казала.

«Ще б пак, курва!»

— Гаразд, добра робота, Наглі, — сказав Страйк, але його тон суперечив словам. — Запиши це для досьє і дзвони, як буде ще щось.

Щойно Натлі поклав слухавку, Страйк повернувся до «Гри Дрека», дуже шкодуючи, що нема кого відправити у бар замість себе. За столиками навколо розмовляли та сміялись компанії; тільки Страйк пив на самоті — сорокалітній дивак із ноутбуком, грає у гру і мріє викурити цигарку. Він уникнув нападу цифрового вампіра, тоді успішно провів Баффілапусю повз кам’яного лева, скориставшись підказкою Робін («надрукуй текст: “Поганий кам’яний бриднюк, бвах”»), а тоді прийшло повідомлення від зведеної сестри Прюденс.

Вони, звісно, так і не зустрілися. Поки Страйк лежав із ногою і знемагав під купою роботи, Прю дбала про травмовану доньку.

Привіт. Сильві вже значно краще, то, може, зустрінемося десь у пабі в наступний четвер?

Подумавши, що відповідь може зачекати, Страйк повернувся до екрана ноутбука. За п’ять хвилин мобільний знову завібрував, а тоді задзвонив, не давши йому прочитати повідомлення. Це була Робін, тож Страйк негайно відповів.

— Привіт, — сказала вона. — Щойно залишила Пеза. Аномія був у грі?

— Ні, — відповів Страйк, і Робін аж застогнала. — Але я поспілкувався з Чортиком-Один, і маю сказати, хлоп знається на футболі. Найадекватніша людина, що я тут бачив. Ти мала б мені сказати, що Баффілапуся вболіває за «червоних».

— Чорт, а цього нема в підказках? Вибач. Перша команда, яка спала на думку.

— Та нічого, розібрався, — відповів Страйк. — Але з твого боку було б люб’язніше назвати «Арсенал». Що там Пез?

— Я тобі щойно відправила запис розмови. Я його не слухала, тож не знаю, що саме записав телефон. У пабі було гамірно.

— Ті ж самі проблеми, — озвався Страйк, перекрикуючи особливо гучну компанію, яка щойно нагодилася за сусідній столик.

— Якщо там нічого не чути, я якомога швидше зроблю нотатки. Я від нього дізналася багато цікавого.

— А ти зараз де? — спитав Страйк, чуючи машини на тлі.

— Збираюся на Джанкшн-Роуд, — відповіла Робін. — Ловлю кеб.

— Якого біса ти забула на Джанкшн-Роуд?

— Можливо, нічого, але маю відчуття, що... все, Страйку, ось мій кеб. Зустрінемося завтра в офісі, все розкажу.

Робін помахала кебу, машина під’їхала. Вона назвала таксисту адресу і сіла на заднє сидіння.

Робін щосили старалася розмовляти по телефону звичайним тоном, але почувалася розбурханою. Остання година гаданого інтерв’ю з Пезом (яку вона завбачливо видалила із запису, перш ніж відправити його Страйкові) складалася здебільшого з довгих поцілунків і чимдалі більш рішучих спроб запросити її назад до Норт-Ґров: «мо’, ще чогось вип’ємо». Робін була готова на значні подвиги заради детективної агенції Страйка і мала довгий шрам на руці як доказ своєї рішучості, але не думала, що в її службові обов’язки перед партнером входить потреба переспати з Пезом Пірсом, хай навіть це допоможе виключити його зі списку кандидатів на роль Аномії.

Таксі везло її вздовж Гайґейт-Гай-стріт, а Робін думала, що останнім часом зібрала цікавий спектр чоловічих реакцій на відмову. Відповідь Пеза лежала десь між холодною люттю Джекса та негайним незграбним відступом Раяна Мерфі. Пез спробував маніпуляцію («Ти що, гадаєш, що мені не можна довіряти?») і пасивну агресію («Отакої, а я думав, що тобі подобаюсь»), а тоді нарешті запитав її телефон. Робін назвала тимчасовий номер, який уже використовувала з Тімом Ашкрофтом та Ясмін Везергед, і після останнього пристрасного цілунку перед «Вартівнею», коли Пез так міцно притискався до неї, що Робін відчула кожен його м’яз крізь футболку, їй нарешті вдалося піти.

Таксі везло її до оселі Зої, а в голові у Робін тіснилася провинні й приємні думки, що плуталися й заплутували. Пез Пірс не був її типом чоловіка: Робін не приваблювали брудні нігті чи міцний дух немитого тіла; він їй не те щоб подобався, і вона ні на мить не забувала, що просто має витягнути з нього інформацію. Та коли його язик досліджував глибини її рота, а руки пестили їй спину, тіло Робін, яке вже три роки не мало жодних сексуальних контактів, не дуже цікавилося міркуваннями її розуму. Дещо незручна правда полягала у тому, що її фізичні реакції на Пеза не були цілковитою симуляцією. Робін не знала, соромитися чи пишатися, бо Пез Пірс, чоловік із, наскільки вона підозрювала, розлогим сексуальним досвідом, ніби і не відзначив якоїсь недосвідченості з її боку. Ця думка потягнула за собою спогад про ту мить перед «Рітцом» у товаристві Страйка; на щастя для душевного спокою Робін, саме тоді закінчилася коротка поїздка на Джанкшн-Роуд і кеб висадив її перед пошарпаним будинком на розі, де мешкала Зої Гай.

З вікна на третьому поверсі, завішеного благенькою рожевою шторкою, сяяло світло. Робін завернула за ріг у провулок Бруксайд-Лейн і роздивилася кнопки домофону біля дверей, у які заходила Зої. Біля жодного не було її імені, тож Робін натиснула навмання.

Відповіді не було. Робін натиснула іншу кнопку. Минула хвилина. Звісно, будинок був такий занедбаний, що система могла просто не працювати. Робін натиснула ще раз.

— Та? — почувся металічний голос; це була Зої.

— Зої, привіт, — сказала Робін із виразним йоркширським акцентом. — Це Джессіка. З Норт-Ґров. Я йшла повз тебе додому і хотіла спитати, як ти. Мені сказали, ти захворіла.

— Ой, — відповіла Зої. — Зі мною все добре. Просто... живіт прихопило.

— Тобі щось потрібно?

— Я... та ні. Дякую дуже, — відповіла Зої.

— Гаразд, тоді одужуй скоріше, — побажала Робін.

— Намагатимусь. Дяка, — відповіла Зої.

Робін перейшла на інший бік вулиці, не зводячи очей із вікна Зої. За рожевою шторкою з’явився людський силует — надто масивний, щоб належати Зої. Роззирнувшись — здається, ніхто її не бачив — Робін зняла чорну перуку і сховала у сумку, а тоді вийняла карі контактні лінзи. Тепер з вікна можна було побачити, що на вулиці стоїть якась білявка — мабуть, чекає, поки по неї приїдуть.

Минула ціла година. До будівлі ніхто не заходив, проте Робін чекала. Було десять хвилин на дванадцяту, коли надійшов чорношкірий молодик і почав відчиняти двері. Робін біжка кинулася до нього.

— Вибачте, можна я зайду? Я лишила ключі від дому у подруги, а вона щось не відповідає, — не чує, чи що.

Молодик не мав нічого проти.

У фойє було брудно. Голі бетонні сходи були засипані недопалками та обгортками від їжі. Смерділо так, ніби мінімум одна людина влаштувала тут собі латрину.

Робін пішла вузькими сходами слідом за пожильцем, який зник за дверима на другому поверсі, а тоді сама-одна піднялася на третій, дорогою виставивши мобільний на безгучний режим.

Опинившись на верхній сходовій клітці, Робін при світлі єдиної голої лампочки побачила двоє дверей; одні були замкнені, інші — прочинені. За останніми була ванна кімната завбільшки з шафку, з брудними потрісканими кахлями і душем просто над туалетом. Робін мала сумніви щодо законності такої перебудови.

Замкнені двері, здавалося, могли вилетіти від досить міцного копняка. Чудово усвідомлюючи ризик, Робін підкралася до них і приклала вухо до щілини між дешевими дерев’яними дверима та одвірком.

Вона почула чоловічий голос. Тон здавався сердитим, але чоловік, вочевидь, розумів, яка в цій хисткій споруді акустика, тому говорив тихо; Робін розібрала хіба кілька слів.

— ...рольова гра... вільний вибір... тиснеш на мене...

Робін глянула час на телефоні. Було вже по опівночі. Гість Зої, мабуть, збирався лишитися на ніч, але говорив зовсім не як закоханий. Робін лишилася на місці, уважно слухаючи крізь двері.

— ...нашкодити мені...

Тут почувся голос Зої, тонкий, слізний; розібрати її слова було значно легше, ніж тиху мову чоловіка.

— Я ніколи не хотіла тобі нашкодити, ні!

— Ану не кричи, щоб тебе!

Зої скорилася, але за тим, як підносився і опускався її голос, Робін зрозуміла, що вона благає — але не було чути, про що.

Тоді Робін почула кроки зсередини; здавалося, хтось іде до дверей.

Якомога тихше вона спустилася бетонними сходами і опинилася на другому поверсі, коли двері Зої відчинилися.

— Ні, будь ласка, — просила дівчина. — Прошу, не йди...

— Відчепися. Прибери руки! Погрожувати надумала...

— Я не пугрожувала, ні, я просто...

— Чия це була ініціатива?

— Моя, моя, я знаю...

— Я тебе попереджав, що це ризик у першу чергу для мене...

Робін спускалася далі, намагаючись ступати безгучно, аж поки не опинилася на першому поверсі, де притиснулася до стіни; тут, якщо Зої чи її компаньйон глянуть вниз зі сходів, вони її не побачать.

— Прошу, не йди, я не хотіла, я просто...

— Вже пізно. Я маю йти. Треба багацько обміркувати.

— Ні-і, — заридала Зої, і її голос луною відбився від замурзаних стін.

— Та не кричи ти!

Якесь вовтузіння. Користуючись гамом, Робін тихо прочинила двері на вулицю і завмерла, слухаючи і готуючись тікати.

— Забери свої руки! Ти поставила мене в таке становище, а тепер ще шантаж...

— Hi-і, я не-е... — ридала Зої.

Зі сходів почулися важкі кроки. Робін вислизнула з дверей, скинула прикметну куртку, у якій Джессіка Робіне щоразу приходила до Норт-Ґров, відбігла на десяток метрів і опустила голову, прикинувшись, що дивиться в телефон.

Скоса поглядаючи крізь волосся, що падало їй на обличчя, Робін побачила, як з будівлі вийшов Тім Ашкрофт і попрямував до припаркованого «фіата». За кілька секунд слідом вибігла, схлипуючи, боса Зої. Вона спробувала не дати Ашкрофту сісти в машину, але той легко відкинув її, ляснув дверцятами просто перед носом і поїхав геть; Робін встигла сфотографувати машину.

Зої тремтіла і плакала, стоячи посеред дороги, поки машина не зникла з очей; вона була така зморена, що скидалася на дванадцятирічну дитину. Робін поспішно опустила голову, коли Зої розвернулася і зайшла в будівлю, але та навіть не глянула на якусь білявку на вулиці.

Щойно двері за нею зачинилися, Робін витягнула записник та ручку, присіла навпочіпки, поклала записник на коліно і записала все, що запам’ятала з підслуханої сварки. «Шантаж... чия це була ініціатива? ...ти поставила мене в такс становище... це ризик у першу чергу для мене...»

Ставши на ноги, Робін глянула на телефон. Хотілося просто зараз набрати Страйка, але година була дуже пізня; він точно вже спить.

Робін гадки не мала, що дуже помиляється. У цю саму мить її партнер, який вже годину як пішов з «Кембриджа», зовсім не спав, а сидів за кухонним столом у себе і курив. Перед ним лежали мобільний телефон та розкритий записник, цілий розворот якого щойно було списано питаннями та спостереженнями щодо інтерв’ю, яке Робін взяла у Пеза і яке її телефон, зважаючи на фоновий гамір пабу, записав на диво добре.

Поки Робін ловила таксі до Волтемстоу, Страйк супився і раз у раз програвав запис заново, шукаючи цікаві його фрагменти.

Довга мовчанка, тоді хрипкий голос Пеза: «Ти збіса розкішна».

«Я просто намагалася прочитати текст твого татуювання», — хитруватим голосом відповідала Робін.

Страйк прокрутив запис уперед.

«Ти добрий. Гідно поводишся. Я думала, ти просто... не знаю... такий художник-плейбой...»

«Чого! Бо я голяка сиджу перед людьми!»

«Мені сподобалося», — відповідала Робін. Пез сміявся. Страйк знову прокрутив уперед.

«Більше року ні з ким всерйоз не зустрічався. Але раду собі даю».

«Навіть не сумніваюся», — зі сміхом відказувала Робін.

Знову довга пауза, тоді ніби стогін Пеза. Тоді шепіт Робін; Страйк не міг розібрати слів. Він програв запис тричі і нарешті розчув:

«Я зазвичай не роблю такого при світлі дня».

Це прояснювало сенс відповіді Пеза:

«Які проблеми. Скоро буде темно».

Страйк прокрутив уперед.

«Я вже казав, що ти збіса розкішна!»

Ще одна довга пауза, тоді голос Робін:

«Може, тобі стане легше, якщо ти про це поговориш».

Страйк знову прокрутив запис вперед.

«Ліцензії я не маю, та з іншого боку, можу запропонувати послуги, яких у державних клініках не знайдеш».

Він ніколи не чув, щоб Робін так розмовляла, і гадки не мав, як вправно вона уміє фліртувати. Страйк думав, що вона... а що вона? Цнотлива школярочка?

Страйк запевнив себе, що Робін, скоріш за все, просто злякалася його недоречної ініціативи перед «Рітцом», але тепер виявив, що вона здатна запросто приймати сексуальні аванси, якщо йдеться про розкриття справи... чи якщо вони походять від атлетичного молодого художника, якого вона, вочевидь, вже бачила голим.

«Бо ти розкішна і дуже добра. Той хлоп, мабуть, мурло».

Знову довга пауза. І голос Робін:

«Стримуйся... Господи. Люди ж дивляться».

«Хотів отримати трохи нетрадиційної психотерапії».

Страйк ще двадцять хвилин курив і свердлив стіну сердитим поглядом, а тоді пішов спати. Усвідомлення того, що жодного приводу для скарг він не має — що взагалі не повинен непокоїтися чи ображатися, а повинен вітати партнерку з блискучою роботою — аж ніяк не сприяло його душевній рівновазі.