Чорнильно-чорне серце. Книга 6

82

Бува, дівчата червоніють, бо живі,

А хочеться від сорому померти...

Торкнувшись полум’я життя, немов комахи,

Крилаті, тілом гинуть у вогні.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Робін так поспішала на зустріч із Рейчел Ледвелл, що вони зі Страйком виїхали о восьмій ранку. У небі — ані хмаринки; скоро обоє мружилися від яскравого сонця, і Робін шкодувала, що не купила у Вітстейблі сонячні окуляри.

Страйк вночі зарядив електронку і без ентузіазму прикладався до неї. А коли не парив — заглядав у «Гру Дрека», в яку залогінився, перш ніж сісти в машину. Водити Баффілапусю лівою рукою було важкувато, але правою доводилося притискати стегно: його знову розбудили спазми у куксі, яка досі намагалася смикатися на власний розсуд. В результаті Страйк неохоче відмовився від великого англійського сніданку у готелі і натомість узяв кашу і фруктовий салат.

— Аномія не з’являвся? — спитала Робін.

— Ні, — відповів.

— А хто з модераторів є?

— Паперовобіла і ДрекНудикує. Але не забувай, за Кеа Нівен та Тімом Ашкрофтом наразі ніхто не наглядає, тож навіть якщо Аномія з’явиться, ми не зможемо їх викреслити. Клятий Натлі! — додав Страйк. — Сподіваюся, він попросить надати рекомендації, бо я йому таких випишу — в житті не забуде.

Двадцять хвилин тривала мовчанка, а тоді Страйк знудився грою, вийшов і знову затягнувся вейпом.

— От як ти на цій роботі не погладшала? — спитав він у Робін.

— Що? — не зрозуміла Робін, усі думки якої були про питання, які требі поставити Рейчел Ледвелл (якщо та прийде). — А... ну, я планую. Коли йду на стеження, стараюся брати якісь здорові перекуси, щоб не запихатися шоколадками, коли зовсім зголоднію.

— Здорові перекуси? Наприклад?

— Ну, не знаю... горіхи? Іноді роблю собі бутерброди... З ногою все погано? — спитала Робін. Вона бачила, як Страйк притискав куксу до сидіння, але ніяк це не коментувала.

— Не настільки погано, щоб я почав харчуватися, наче білка.

— Я теж не харчуюся, наче білка, — сказала на це Робін, — але не їм усе смажене, особливо смажену картоплю тричі на день. Якщо ти вже почав цю тему.

Страйк глибоко зітхнув.

— Я сподівався, що є якийсь чарівний засіб.

— Вибач, — відповіла Робін, обганяючи «вольво», що ледь повзло, — нема таких засобів... Я так розумію, ти зголоднів?

— Не сильно.

— Можемо зупинитися на заправці, але ненадовго. Я дуже не хочу запізнитися на зустріч із Рейчел... якщо, звісно, вона прийде.

Вони їхали ще кілька хвилин, а тоді Страйк сказав:

— Ця ідея про зустріч на лавці — наче зі шпигунського фільму.

— Мабуть, просто підліткове, — відповіла Робін. — Мабуть, там вона зустрічається з друзями... І ще: сподіваюся, ти не будеш проти, але я воліла б...

Робін було ніяково казати наступні слова, бо цієї теми вона торкалася вперше.

— ...воліла б зустрітися з нею без тебе. Рейчел нічого про тебе не знає, а ти можеш справді налякати підлітка. Плюс вона чекає побачити одну людину.

— Слушно, — погодився Страйк і затягнувся своєю пародією на справжню цигарку. — Почекаю в тому кафе, що вона називала... може, там є смажена картопелька.

Зробили зупинку на заправці. Страйк випив каву і з’їв несмачний вівсяний батончик, переглядаючи робочу пошту. Раптом його обличчя перемінилося. Робін із острахом спитала;

— Що сталося ?

— Дев.

— Теж звільнився?

— Ні... навпаки... трясця, він примудрився розговорити одну з няньок Шарлотти та Яґо. Вчора, у пабі в Кенсинґтоні... вона була п’яна і розповіла йому, що її роботодавці не годні виховувати дітей... «неодноразово ставала свідком насильства з боку батька до доньок». Чорт, із цього може бути діло.

— Рада, що ти задоволений, — сухо відповіла Робін.

— Ти ж розумієш, що я маю на увазі. Я був би значно задоволеніший, якби він пальцем не торкався дітей, але якщо він їх уже б’є, я залюбки це викрию.

«От тільки ти нічого не викриватимеш, — подумала Робін, пригубивши каву. — Бо якщо викриєш його — втратиш важіль впливу на нього». Вона звернула увагу і на те, з якою легкістю Страйк процитував, що ні батько, ні мати не здатні виховувати дітей; та, може, в глибині душі він не вірить, що Шарлотта погана мати? Вголос, утім, вона сказала:

— Я думала, такі люди змушують персонал підписувати угоди про нерозголошення.

— Мабуть, — погодився Страйк, продовжуючи читати звіт Дева. — Наразі всі діти знову у заміському будинку Росса... там Мідж... Господи, якщо ми хоч Росса спишемо з рахунків, це буде мов камінь з душі.

За пів години виїхали з заправки, а коли прибули до Лідса, до запланованої зустрічі з Рейчел лишалася ще година. Навігатор повів їх через місто до Мінвуд-парку.

— Це не схоже на вхід, про який вона писала, — відзначила Робін, коли проїжджали повз браму з похилим дахом та кам’яними колонами, схожу на мініатюрний храм. — Мабуть, нам потрібен наступний... о, бачу кафе.

— Ти маєш ще п’ятдесят п’ять хвилин, — глянув на годинник Страйк.

— Знаю, — відповіла Робін, спрямовуючи «БМВ» на невелику стоянку біля парку, — але я хочу прийти на місце раніше і чекати її там. А ти поки посидь в кафе, я приєднаюся після зустрічі... або коли точно зрозумію, що вона вже не прийде.

Тож Страйк зайшов до кафе «Три хатинки» сам-один. Прохання Робін, щоб він — здоровенний чолов’яга з вічно похмурим, а то й загрозливим виразом обличчя — не приходив на розмову із наляканою юнкою, Страйка зовсім не образило. Проте, замовивши каву і утримавшись від спокуси взяти ще й булочку, він замислився про те, як легко Робін перетворила цей напрям розслідування на свою зону відповідальності. Якщо вже бути до кінця чесним, тільки тепер він Направду побачив у ній партнерку, рівну. Робін організувала це інтерв’ю самостійно, проявивши чималу винахідливість, а тоді взяла його під свій повний контроль, а Страйку фактично повідомила, що він там буде зайвим. Це його анітрохи не дратувало. Насправді майже потішно було опинитися у такій ролі і просто чекати за круглим столиком у кафе, за вікнами якого розкинулися зелені галявини Мінвуд-парку.

Робін тим часом попрямувала до парку, де цієї сонячної недільної днини було повно людей. Виконуючи інструкції Рейчел, на роздоріжжі вона звернула направо і пішла вперед через парк. Справа були дерева, зліва — потічок, обабіч якого теж росли дерева.

За кілька хвилин вона дісталася мосту, про який писала Рейчел і який виявився просто парою кам’яних плит, перекинутих через струмок. Далі було велике дерево з великими каменюками обабіч, а під ним — лавка з маленькою металевою табличкою:

Дженет Мартін

(28.02.67–04.12.09)

Любила Йоркшир

Любила життя. І її любили.

Донька Йоркширу Робін сіла на лавку з відчуттям симпатії до Дженет Мартін і роззирнулася. Побачене підкріпило підозру, що саме в цьому місці Рейчел зустрічається з друзями. Від решти парку лавку затуляли дерева обабіч струмка навпроти. Вона легко могла уявити, як підлітки тут ховаються від очей відпочивальників, які перекидаються тарілкою чи загоряють на ковдрах, і потай вживають алкоголь.

Минуло сорок хвилин. За цей час повз Робін пройшло троє собачників. Скоро по останньому з них Робін побачила постать на тому березі струмка.

Попри спеку дівчина була вбрана у мішкуваті джинси, широку теплу картату сорочку і масивні кросівки. Чорняве волосся спадало їй на спину. Робін завмерла, ніби дівчина була дикою твариною, яку може сполохати неочікуваний рух. Двічі дівчина спинялася і придивлялася до Робін (чи, може, намагалася зрозуміти, чи та справді прийшла сама). А тоді нарешті перетнула місток.

Коли дівчину нарешті стало можливо добре роздивитися, Робін відзначила дві речі. По-перше, вона була дуже схожа на свою кузину Еді Ледвелл: те ж саме квадратне обличчя, ті ж самі пухкі губи. Втім, очі у Рейчел були карі, ніс — орлиний. А по-друге, Рейчел перебувала на стадії ніяковості за себе, яку дуже добре пам’ятала сама Робін. У цей час тіло дівчини перестає бути просто вмістилищем болю чи приємності, починаючи приваблювати хтиву увагу, оцінювання, осуд. Крокуючи до лавки, Рейчел склала руки на грудях, ніби захищаючись. Вона роздивлялася Робін, явно вагаючись, чи це та людина, з якою було домовлено зустрітися.

— Рейчел? — спитала Робін, підводячись і усміхаючись (як вона сподівалася) заспокійливо. — Я Робін, власниця акаунту «Зупинити Аномію».

Вона простягнула руку. Рейчел потиснула її, а Робін відзначила, що долоня у дівчини волога.

— Дякую за зрозумілі інструкції, — сказала Робін, сідаючи на лавку імені Дженет Мартін. — І парк дуже гарний. Тут всі лавки іменні?

— Ні, — відповіла Рейчел, — тільки ця.

Вона постояла, смикаючи полу теплої сорочки, а тоді сіла поруч із Робін. На вигляд їй було максимум шістнадцять років.

— Я тут зустрічалася з кузиною, поки вона не поїхала. Вона жила на іншому боці парку.

— А куди вона поїхала?

— До Бредфорда.

— Не так і далеко, — відзначила Робін.

— Ага, — погодилася Рейчел.

Струмок дзюрчав про своє, а на тому боці весело гавкав, ганяючись за м’ячем, лабрадор. Рейчел глибоко вдихнула, а тоді спитала:

— Ти ж Баффілапуся, так?

— Так, — кивнула Робін.

— Я так і подумала, — відповіла Рейчел. — Це не міг бути збіг: спершу я кажу, що шукаю людину, яка зможе зупинити Аномію, а тоді ти одразу мені пишеш. То хто ти, якщо не журналістка і не з поліції?

Робін дістала з кишені гаманця і простягнула Рейчел візитівку.

— Це я. Я приватний детектив. Ми з партнером намагаємося встановити особу Аномії.

Видно було, що назва агенції на картці нічого не каже Рейчел. Вочевидь, Ґрант не розповідав доньці про цю справу. І, звісно ж, Рейчел спитала:

— А хто вам платить?

— Боюся, я не можу цього розголошувати, — відповіла Робін. — Але це хороші люди. Вони прагнуть зупинити Аномію і їм не байдужа доля «Чорнильно-чорного серця».

Рейчел не зводила з неї недовірливого погляду, і Робін додала:

— Рейчел, як я й казала вчора ввечері, про нашу розмову ніхто не дізнається. Вона строго конфіденційна. Я навіть нотаток не робитиму.

— А моє прізвище ти знаєш? — прошепотіла Рейчел.

— Так, — кивнула Робін.

Очі Рейчел наповнилися сльозами.

— Ти, мабуть, думаєш, що я огидна.

— Зовсім ні, — без усмішки відповіла Робін. — Чого б це?

— Бо вона була моєю двоюрідною сестрою, а я...

По щоках Рейчел заструменіли сльози, плечі зсутулилися. Вона почала схлипувати. Робін видобула з сумки пачку серветок і вклала Рейчел у руку.

— Дякую, — схлипнула та.

— Чому ти плачеш? — тихо спитала Робін.

— Бо я була однією з них, — шморгнула носом Рейчел. — Я грала у «Гру Дрека», а Еді, мабуть, гадала, що ми всі її ненавидимо, але це не так, ми не всі... Але я так шкодую, що зв’язалася з Аномією! Так шкодую, що не написала їй, не сказала, як мені подобається мультфільм... просто щоб вона знала, що серед її родичів б-бодай одна людина...

Слова Рейчел стало годі розібрати, бо вона притиснула до обличчя обидві руки з серветкою.

— ...і пішла на її похорон, — схлипнула Рейчел, опускаючи руки, — а потім у поїзді зайшла на твіттер, а там люди жартують про ексгумацію, і тоді вдома я напилася, випила пів пляшки горілки, і так шкодувала... шкодувала, що я взагалі... Я нікому нічого про це не розповідала, бо якщо мама дізнається, що я в тій грі... Мама думає, що в усьому винні фанати, і каже, що батько нажився на убивстві, і що...

її слова потонули у гикавці й рюмсанні.

— Рейчел, — м’яко мовила Робін, — я жодного разу не бачила, щоб у грі ти казала щось огидне чи когось цькувала, а надто Еді. Бути фанатом — не злочин.

— Треба було не мовчати, — схлипнула Рейчел. — Коли всі дізналися, що вона загинула, Аномію цікавив тільки притік нових гравців. Чого я взагалі там лишилася?

— Бо це були твої друзі, — відповіла Робін. — Бо тобі було з ними цікаво.

— Ти така добра, — витерла очі Рейчел, — але ти просто собі не уявляєш, що там коїться. Аномія весь час жартував про убивство, а ми всі терпіли, а ще у грі були люди, яких не можна було терпіти, і я це знала, і Моргаус. Але він перестав зі мною розмовляти, і я навіть не могла обговорити ні з ким цю проблему. Ти просто не уявляєш, що там коїться, — повторила Рейчел. — Якби знала — я б тобі була огидна.

— Я розповім тобі свою теорію про те, що сталося, — відповіла на це Робін.

— Я думаю, що ЛордДрек і Віліпечор заявили, що Еді сама прикидалася Аномією, а тоді передали модераторам досьє із так званими доказами.

Шок Рейчел виглядав майже комічно, але Робін прикинулася, що нічого не помічає.

— Я думаю, що Серцелла пообіцяла передати досьє Джошеві і зробила це, і думаю, що Джош зустрічався з Еді, щоб поговорити про неї в ролі Аномії, а наступного дня ти дізналася, що на них на тій зустрічі напали.

— Звідки ти все це знаєш? — нажахано спитала Рейчел.

— Дедукція, — пояснила Робін, яку цей острах стривожив; ще не вистачало, щоб дівчина злякалася і накивала п’ятами. — Але Рейчел, ти була в найгіршому разі просто свідком. Ти не спричинила цих подій. В них немає твоєї провини.

— Я могла про все розповісти Еді, могла попередити її про досьє...

— Як? — розважливо спитала Робін. — Ви навіть не спілкувалися. Я думаю, її агент навіть не дав би тобі з нею зв’язатися, він би не повірив, що ти її родичка. Відомі люди постійно отримують дивні повідомлення від незнайомців.

— Я мала хоча б спробувати, — з жаром заперечила Рейчел, а з її очей знову потекли сльози.

— Ти не знала, до чого призведе ця історія з досьє, і ти б наразилася на серйозну небезпеку, якби ЛордДрек і Віліпечор дізналися, що ти хочеш завадити їхнім планам. Не треба так себе картати, Рейчел. Ти ні в чому не винна.

Рейчел хлюпала носом, струмок дзюркотів, на іншому березі сміялися, верещали, бігали і ганяли м’яча діти. Робін вирішила, що випитувати у Рейчел ім’я Моргауса поки рано — треба добитися більше довіри — і спитала:

— А як ти натрапила на «Чорнильно-чорне серце»? Просто знайшла на «Ютубі» і підписалася?

— Ні, — відповіла Рейчел, опустивши очі на серветку, яку вона крутила в руках. — Дізналася від одного хлопця, з яким спілкувалася у «Пінгвінячому клубі». Це така ніби соцмережа для дітей. Дуже мила. Ми там всі були мультяшними пінгвінами і спілкувалися.

Вона тремко розсміялася.

— Ага, і там був цей хлопчик на ім’я Золтан, з яким я подружилася. Він скаржився на батька, який з нього знущався, а мій батько саме тоді покинув маму, яка була дуже хвора, і втік до колеги з роботи. Ми з мамою мусили переїхати з Лондона до Лідса, я тут нікого не знала і тому весь час сиділа у «Пінгвінячому клубі». Ми з Золтаном спілкувалися і підтримували одне одного.

Золтан знайшов на «Ютубі» першу серію «Чорнильно-чорного серця» і сказав, що я обов’язково мушу це бачити, бо це просто капець як прикольно, і я подивилася, і мені сподобалося. Ми просто божеволіли за «ЧЧС».

А потім я дізналася, що мультфільм робить моя кузина, — тихо долала Еді, — і я так розпсихувалася, не могла в це повірити. Я розповіла Золтану, що Еді Ледвелл — моя двоюрідна сестра, а він почав... дуже дивно поводитися. Заявив, що теж її знає і що вона з ним фліртувала. Я не думаю, що він був набагато старший за мене. Він просто брехав! Я йому так і сказала, і ми сильно посварилися, але я поступилася, бо це був мій друг, і я думала, що йому дуже погано і тому він всяке вигадує, щоб було легше, чи щоб справляти на інших враження, чи не знаю що.

Але потім, — зітхнула Рейчел, — він змінився. Він почав, ну знаєш, підкочувати до мене. Ніколи так раніше не робив, ми просто дружили, спілкувалися, обговорювали мультфільми і наші проблеми...

Я розуміла, що він хоче зі мною зустрічатися, бо я кузина Еді, — сумно додала Рейчел. — Ми собі завели твіттери, я виставила своє справжнє фото, і він почав писати мені всі ті дурні підкоти, і це було зовсім на нього не схоже. Типу: «Якщо це твоє реальне фото, то хлопи тебе вже дістали», все таке. «Вибач, що не писав, довелося взяти машину і відвезти хворого песика до ветеринара». Але він був не того віку, щоб керувати машиною, і це було так сумно і так тупо.

У Робін свербіли руки дістати записник, бо Рейчел розповідала надзвичайно цікаві речі, але натомість вона постаралася максимально зосередитися, щоб потім все якомога точніше переповісти Страйку.

— Коли я попросила його припинити цю фігню і ці тупі підкоти, Золтан страшно розсердився і почав поводитися реально жахливо. Він... він погрожував зґвалтувати мене і вбити мою маму.

— Що? — не повірила власним вухам Робін.

— Так... а потім видалив акаунти у «Пінгвінячому клубі» і в твіттері, і відтоді я його не чула і не бачила. Але саме через Золтана і цю дивну гидку історію я прикинулася хлопцем у «Грі Дрека». Хлопцем бути простіше. На тебе вивалюють менше всякого лайна.

— Ти впевнена, що Золтан зник? — спитала Робін. — Він дуже схожий на деяких персонажів, що зустрічаються у фандомі «Чорнильно-чорного серця».

— Так, знаю, — кивнула Робін. — У твіттері певний час водився такий собі Скарамуш, який постійно влазив у всі треди про «Чорнильно-чорне серце», і я думала, що це Золтан під іншим іменем, бо він писав такі самі фрази Хробачку-Двадцять-Вісім. Вона мені розповідала. Він їй писав, що зарепортив Учня Лепіна, бо той її ображав, а коли вона мало йому подякувала і навіть не запропонувала подрочити... ой, вибачте, — почервоніла Рейчел.

— Все гаразд, — запевнила Робін. Смішно було, що в очах юнки вона вже досягла віку людини, в присутності якої слово «подрочити» казати ніяково.

— Словом, коли Хробачок не розсипалася у подяках і не запропонувала переспати з ним, чи я не знаю, що він хотів, той Скарамуш вчинив точно так само, як Золтан зі мною: назвав її сучкою й шалавою, і як хочеш. У фандомі «Чорнильно-чорного серця» такого лайна повно. Типу ти не можеш називатися справжньою фанаткою, поки «Перо правосуддя» не спробувало залізти тобі у труси.

— Він часто це робить?

— Та, бляха, весь час... ой, — знову затнулася Рейчел.

— Все гаразд, — мовила Робін. — Лайся на здоров’я. Я всяке чую від мого партнера, коли він злиться.

— Коротше, це Перо — збоченець і весь час лізе до малолітніх дівчат, — пояснила Рейчел. — Відморожений тип. «Ой, яка у тебе гарна теорія про Сороцюгу... а скільки тобі років?» «Яка слушна думка! Скільки тобі років?» Він це постійно робить і забуває, у кого що питав. У мене питав тричі.

Останнього разу я йому написала в приват, що я Аномія, — просто щоб познущатися. І налякати хотіла, бо мати Аномію за ворога — це реально біда. І «Перо» мені повірило, ха-ха... але пізніше довелося зізнатися, що я пожартувала, бо він почав розносити це по твіттеру, і люди йому трохи повірили. Я дні три, мабуть, була зіркою твіттера, — тобто фандомного твіттера, — але потім всі захопилися новою теорією про Аномію і лишили мене у спокої.

Я була справжнім Чорнильним Серцем, — розповіла Рейчел, а струмок дзюрчав собі. — Хардкорною фанаткою. Всюди відмітилася... ти не справжній фанат, якщо не лаявся з кимсь до самозабуття, сучка Паперовобіла чи ні, і не обговорював загадку кам’яного лева, який береже в могилі таємницю людини, якій належав Серцик. І я робила все, що має робити затяте Чорнильне Серце, щоб дізнатися інсайдерську інфу.

— Наприклад? — ніби між іншим поцікавилася Робін.

— Наприклад, ми всі знали, що чоловік агентки Джоша має сайт про міалгічний енцефаломієліт, тож ми всі там висіли під фейковими іменами і намагалися його розпитувати. То насправді милий дядько. Я іноді спілкуюся з ним про маму. Він стежить за всіма медичними дослідженнями, підказав одну статтю, яку я роздрукувала для мами та її лікаря... цей дядько дуже по-доброму говорив зі мною про мамин вовчак.

І спочатку мені все це дуже подобалося, що ми всі такі типу детективи, шукаємо натяки на майбутні події, аналізуємо кожну нову серію, і все так прикольно... і Аномія попервах була класна і дуже мені подобалася, чесно.

— Була класна? — перепитала Робін. — Це вона?

— Так, — тихо відповіла Робін. — Це дівчина, я точно знаю. Я з нею спілкувалася, коли гра тільки починалася, ми приватно розмовляли. Тоді Еді ще її не образила. І вона серед іншого написала таке: «Ми з Еді — практично одна людина». Хіба хлопець таке скаже? Вона просто весь час розказувала, скільки в них спільного. Аномія на початку буквально молилася на Еді... так, я впевнена, що то дівчина. Видно було, що вона трохи... не знаю... я була занадто захоплена тим мультиком, прямо дуже. Але в її випадку це був якийсь інший рівень.

А тоді Еді сказала, що їй не подобається гра Аномії, і все... Аномія, її реакція — я добре знаю, якими стають дівчата, якщо їх зачепиш, — гірко додала Рейчел. — Досить сказати одну дурницю, десь переступити якусь лінію, і все, — ти вже диявол власною персоною. В моїй школі дівчата ті ще сучки, — додала Рейчел, знову червоніючи. — Якщо ти не встаєш о п’ятій ранку, щоб приклеїти накладні вії і намастити на себе стільки косметики, щоб її потім треба було долотом віддлубувати, якщо любиш футбол та ігри замість ліпсинків під Аріану Ґранде і виставляння цицьок в інстаграмі, то все, ти людина другого сорту і взагалі лесбійка. Одна з дівчат, Люсі Райт... моя мама хотіла поскаржитися в школу, аж так ця Люсі мене зацькувала, але в цьому не було сенсу. Стало б тільки гірше...

Тепер Рейчел відривала шматочки від вологої серветки в руках. Повз них стежкою пройшла молода пара з песиком породи кокапу. Чоловік ніс у слінгу за спиною дитину. Робін почекала, поки вони пройдуть, дивлячись, як гойдається голівка немовляти в панамці, а тоді сказала:

— Розкажи мені про Моргауса.

Рейчел ковтнула слину, на очах у неї знову заблищали сльози.

— Він був... він був моїм найкращим другом. Довго думав, що я хлопець. У нас стільки спільного, стільки зацікавлень... він хіба що у футбол не грає, але обожнює науку і космос, а ще ми обоє любимо ігри. Моргаус був мені як новий Золтан, тільки він справді хороший. Навіть коли він дізнався, що я дівчина, він розмовляв зі мною так само, як раніше, і навіть...

Вона глибоко, рвучко зітхнула.

— ...навіть допомагав мені, бо я через цькування почала прогулювати школу, — розповіла Рейчел, знову витираючи очі, — і мала проблеми з поліцією через помальований паркан, а він весь час повторював, що я маю опанувати себе, що я надто розумна і маю спробувати вступити до універу, що досить бухати, треба вчитися, а вже в універі ніякі сучки зі школи мене не хвилюватимуть.

— Ти казала Моргаусу, що вважаєш Аномію дівчиною?

— Так, — відповіла Рейчел, — і він це спростував, але мені здалося, що він її просто захищає. Я спершу думала, що вони разом, що вони пара, як Джош та Еді. Моргаус сказав: «Вона мені не дівчина, а сестра». Це був типу жарт, — чи він прикидався, що жартує. Але навіть те, як Аномія поводилася, коли ми з Моргаусом спілкувалися у приватному каналі... видно було, що вона ревнує. І так само ревнувала, коли з’явилася Паперовобіла. Аномія страшенна власниця.

Моргаус мені завжди казав: «Це хлопець, не називай його дівчиною, бо він тебе забанить». Але я знаю, що вона тільки прикидається хлопцем, — можливо, з тих самих міркувань, що і я. Коли Моргаус сказав ту фразу про сестру, я вирішила дізнатися, чи в нього справді є сестра, бо подумала — ну раптом він справді брат Аномії.

— І що, в Моргауса є сестра? — нейтральним тоном спитала Робін.

— Так, але вона точно не Аномія. Вона юристка. Це нереально.

— Тобто, — промовила Робін, — на той час ти вже знала, хто Моргаус насправді?

Виникла довга пауза. Нарешті Рейчел кивнула.

— I, — нещасним голосом додала вона, — на тому наша дружба закінчилася. Він просив ніколи й нізащо не намагатися дізнатися, хто він насправді. Я думала, він жартує, а виявилося, що ні. Коли я сказала, що знайшла його, він просто вибухнув. Я дуже засмутилася, намагалася вибачитись, але він просто не приймав запрошень у приватний канал...

Потім я образилася, бо ну якого хріна? Я що, збираюся на весь твіттер його викривати? Він же міг друг! І одного вечора я так напилася у себе в кімнаті, що почала на модерці жартувати про одну річ, яку знала про нього... і все. Тут його порвало. Після того випадку він тільки один раз розмовляв зі мною у приватному каналі, і то тільки щоб висварити, що я сказала Паперовобілій про його інвалідність, хоч я нічого їй не казала. Вона, мабуть, просто запам’ятала мій тупий жарт, що він робить крутки... як на велику, тільки на візку...

— Він користується візком? — уточнила Робін, негайно подумавши про Ініґо Апкотта. Рейчел кивнула, а тоді знову розридалася.

— Мені так шкода, — промовила вона, хлипаючи. — Якби не з’явилася Паперовобіла, ми б, може, помирилися, але вони з нею так швидко подружилися, а я стала непотрібна...

Робін простягнула Рейчел ще одну паперову хустинку і дочекалася, коли ридання трохи стишаться, а тоді тихо спитала:

— А як ти дізналася, хто Моргаус насправді?

— Він помилився у твіттері, — відповіла Рейчел надтріснутим голосом, гарячково витираючи очі. — Випадково запостив посилання на сторінці Моргауса замість своєї особистої. За десять секунд уже все помітив і видалив, але я встигла побачити твіт і знайшла це посилання.

Воно вело на божевільний проект із астрофізики у Кембриджському університеті. Моргаус дещо розповів мені про себе у приватному каналі в грі, тож я здогадувалася, що маю шукати. Він казав, що старший за мене, але не казав наскільки, і розповів, що зробив гру з Аномією, бо це було весело і взагалі відпочинок від роботи, на якій все дуже серйозно. Також я здогадувалася, що він має темнішу шкіру, бо якось я поскаржилася, що згоріла на сонці, а він відповів, що по життю смаглявий. У переліку учасників проекту було одне індійське прізвище.

Тож я пішла на сайт Кембриджу, зайшла на сторінку факультету астрофізики, почала переглядати різні коледжі і нарешті знайшла його — в інвалідному візку на груповому фото з іншими дослідниками.

Рейчел знову зашарілася.

— Він дуже гарний. Я розумію, чого Паперовобіла так запала... Отже, я дізналася його справжнє ім’я, повернулася на твіттер і знайшла його персональний акаунт з твітами про космос, фотографіями Кембриджу і всім таким.

У Моргауса церебральний параліч. І я так розумію, що серйозний, бо він говорив, що довелося адаптувати комп’ютер під його потреби. Думаю, — наївно додала Рейчел, — що він типу геній, тому що виглядає дуже молодим. І...

Вона розвернулася до Робін і глянула її у вічі. Сонячне світло, просіяне крізь крони, упало на заплакане обличчя, і Робін знову вразила її схожість із Еді.

— Ти ж йому не скажеш, що це я допомогла вам його знайти?

— У жодному разі, — запевнила Робін. Рейчел глибоко вдихнула і промовила:

— Гаразд. Його звати Вікас Бхардвадж, і він доктор астрофізики у Коледжі Ґонвілл-енд-Кіз.