Чорнильно-чорне серце. Книга 6

40

Та я, якій за рік мине сімнадцять,

Ночами з ліжка звикла прислухаться

До того тужного квиління зливи,

Що змушує тебе боятись смерти

Й тягнутись до живих, щоби опертись

На когось, мов налякана дитина,

Й виплакати на чиїхсь руках

Порожнє серце, втамувати голод й страх,

Що калатають ним об шибку без упину.

Шарлотта М’ю,

«Учта»

Наприкінці заняття Маріам винесла стислий вердикт щодо кожного малюнка. Престон Пірс, який знову накинув сірий халат, курив самокрутку і усміхався, коли класу показували чергове його зображення. Найбільше його зацікавив портрет, намальований Робін; він же отримав професійну похвалу від Маріам. Завершивши оцінювання малюнків, Маріам побажала учням гарного тижня, сказала, що чекає на них наступного уроку, і додала, що заняття за два тижні скасовується, бо це буде день виборів і Маріам працюватиме на місцевій дільниці.

Була десята година вечора, вікна студії перетворилися на прямокутники чорнила, за якими вже не було видно саду. Всі підвелися, почали надягати пальта й куртки. Дівчина з синім волоссям та пірсингом пішла перша; здавалося, вона тікала звідси так само радо, як до цього прийшла. Робін була певна, що дівчина не повернеться.

Коли Робін вийшла зі студії, мініатюрне дівча з довгим волоссям розмовляло з парою у фойє. Робін прикинулася, ніби щось загубила у сумці, щоб мати змогу спинитися і підслухати розмову.

— ...швидко заснула, — казала дівчина, — і я накрила її чистенькою ковдрою.

— Ой, дяка, Зої, — озвалася старша жінка з дуже коротко підстриженим волоссям, вже прямуючи до сходів під руку зі своєю парою в тюрбані. — Побачимося в понеділок.

Пара почала підніматися вгору спіральними сходами з поруччям-гіллям. Мініатюрна дівчина у чорному щільніше запнула на собі благеньку куртку, пройшла під кроною монстери і вийшла на вулицю.

Робін кинулася була за нею, сподіваючись спокусити дівчину на розмову, коли за спиною почувся голос з ліверпульським акцентом.

— Агов! Джессіко!

Робін озирнулася. Престон Пірс вийшов зі студії за нею. Вбраний був так само у подертий сірий халат.

— Ти одразу додому чи як?

На мить Робін завагалася. Престон Пірс був справжнім кандидатом на роль Аномії, але щось у тій дівчині в чорному збудило її підозру, а ще здавалося, що постійно зазирати в айпад під час розмови з Пірсом виглядатиме вкрай дивно.

— Додому, — відповіла Робін, удавши розчарування. — Завтра вставати о п’ятій. Їду до Манчестера.

— Мої співчуття, — усміхнувся Престон. — Портрет, ‘кий ти намалювала, мені сподобався.

— Дяка, — всміхнулася Робін, стараючись не думати про його прутень.

— Що ж... то побачимся за тиждень, — мовив Престон.

— Чекаю з нетерпінням! — бадьоро відповіла Робін.

Престон помітно зрадів, явно сприйнявши ентузіазм Робін як заохочення (саме на це вона і розраховувала). Помахавши рукою, він розвернувся і поляпотів босими п’ятами у бік кухні.

Робін закинула сумку на плече і вийшла надвір, виглядаючи свою здобич крізь темряву. Дівчина промайнула під ліхтарем віддаля: обхопивши себе руками, вона швидко крокувала геть.

Робін поспішила слідом, міркуючи над варіантами. Прийнявши рішення, вона витягнула з глибин сумки гаманець, зірвалася на біг і загорлала, дещо перебільшуючи свій природній йоркширський акцент:

— Даруйте!

Дівчина злякано озирнула і завмерла, чекаючи на Робін.

— Це не ваш гаманець?

Побачивши на обличчі дівчини спокусу дати ствердну відповідь, вона швидко додала:

— Як вас звати?

І вона дістала з гаманця кредитку, виглядаючи ім’я.

— Зої Гай, — відповіла дівчина. — Нє, не мій.

— От дідько, — відповіла Робін, роззираючись. — Хтось загубив... Треба занести в поліцію. Не знаєш, де тут найближчий відділок?

— Наче в Кентиш-Тауні, — припустила дівчина, а тоді з цікавістю спитала: — А ти з Йоркшира?

— Авжеж, — відповіла Робін. — З Мессема.

— Справді? А я з Нейзбуро.

— Печера матінки Шиптон, — закивала Робін, і вони разом рушили далі. — В молодшій школі туди їздили на екскурсію. Мало не повсиралися зо страху.

Зої засміялася. Її обличчя було дивним — старим і юним водночас: висохлим і білим, гладеньким і виснаженим. Жирна чорна підводка тільки посилювала схожість на череп.

— Є таке, — відповіла вона. — Мене туди в дитинстві теж возили. Я думала, що відьма досі там живе, і аж зукам’яніла... ха-ха, — додала вона.

Основною цікавинкою у печері матінки Шиптон був кам’яний колодязь, який буцімто перетворював все на камінь завдяки процесу кальцифікації. Робін зрозуміла ненавмисний жарт і з готовністю засміялася. Зої, здавалося, було приємно її розсмішити.

— А що ти робиш у Лондоні, якщо ти з Нейзборо? — спитала Робін.

— Переїхала, щоб бути зі своїм хлопцем, — відповіла Зої.

Здогад, який спіткав Робін на кухні Норт-Ґров, уже не здавався таким диким. «Зої. Зозо. @inkyheart28. Хробак28».

— Я теж, — сказала вона. Це була навіть не брехня: Метью ще не був їй ні чоловіком, ні навіть нареченим, коли вона замешкала з ним у Лондоні. — Але ми розійшлися.

— Фігово, — сказала Зої. Здавалося, ця інформація її засмутила.

— А ти працюєш у Норт-Ґров? — спитала Робін, потиху ховаючи гаманець назад у сумку.

— Та, неповний день, — відповіла Зої.

Десь хвилину вони йшли мовчки, а тоді Зої знову заговорила:

— Маріам запрошує мене жити в них. Кімната дешева. Дешевша, ніж та, яку я зараз орендую.

Робін вирішила, що Зої так радо довіряється незнайомці через самотність.

Загалом вона справляла враження глибоко нещасної людини.

— Маріам — це викладачка малювання з натури, так?

— Та, — кивнула Зої.

— Вона така приязна, — сказала Робін.

— Та, це правда.

— А чому не переїдеш туди? Таке приємне місце.

— Мій хлопець проти.

— Чого? Йому не подобаються ті люди? Коли Зої не відповіла, Робін спитала:

— А хто там ще живе? Це ніби комуна, так?

— Та. Власник — Нільс. Це отой здуров’яга, що сидів у кухні. — Зої кілька кроків зробила мовчки, а тоді додала: — Він дуже багатий.

— Справді?

— Ага. Його татусь начебто був крутим бізнесменом. Нільс успадкував... не знаю... кілька мільйонів. Отак вони і купили той великий будинок і все інше.

— Так глянеш — і не скажеш, що мільйонер, — сказала Робін.

— Не скажеш, — погодилася Зої. — Я коли дізналася, то дуже здивувалася. Він більше схожий на старого хіпі, авжеж? Він мені казав, що завжди про таке мріяв. Бути художником, жити серед інших художників.

Ентузіазму у голосі Зої, втім, не було.

— Вони з Маріам пара?

— Так. Але Брам — отой здуровий білявий пацан — не її син. Він син Нільса.

— Справді?

— Та. Нільс має його від колишньої подружки у Нідерландах, але вона померла, а Брам приїхав ду нього у Норт-Ґров.

— Сумна історія, — сказала Робін.

— Та, — повторила Зої.

Вони йшли мовчки до автобусної зупинки. Робін думала, що Зої прямує саме туди, але та рушила далі.

— А як ти добираєшся додому? — спитала Робін.

— Пішки, — відповіла Зої.

День був сонячний, але його змінила безхмарна ніч, і температура різко знизилася. Зої йшла, охопивши себе за плечі; Робін подумала, що їй, мабуть, дуже холодно.

— А де ти живеш? — спитала Робін.

— На Джанкшн-Роуд, — відповіла Зої.

— Це ж по дорозі до поліційного відділку, так? — спитала Робін, сподіваючись, що так воно і є.

— Та, — кивнула Зої.

— А ти... ти мабуть художниця? Якщо працюєш у Норт-Ґров?

— Троха, — відповіла Зої. — Я хочу бути татуювальницею.

— Серйозно? Оце було б круто.

— Та, — погодилася Зої. Вона підняла очі на Робін, а тоді закасала рукав куртки і рукав тонкої кофти під ним, показавши руку, рясно вкриту зображеннями персонажів «Чорнильно-чорного серця». — Я сама їх витатуювала.

— Ти... що? — непідробно здивувалася Робін. — Сама?!

— Та, — з тихою гордістю відповіла Зої.

— Вони просто неймовірні, але... як?

Зої засміялася, і під маскою мертвої голови Робін побачила юну дівчину.

— Треба підгутовати трафарети і мати чурнило та машинку. Я купила стару в інтернеті.

— Але татуювати на собі...

— Я користалася дзеркалами. Часу пішло багато. На всі — більше року.

— Це ж все герої з «Чорнильно-чорного серця»?

— Та, — відповіла Зої.

— Мені так подобається цей мультфільм, — сказала Робін, чудово розуміючи, що Джессіка розпадається на дві різні особи: одна походила з Лондона і мала про «Чорнильно-чорне серце» туманне уявлення, а друга була уродженкою Йоркшира і обожнювала мультфільм. Але часу перейматися цим не було.

— Справді? — спитала Зої, натягуючи рукави назад і зводячи очі на Робін. Здавалося, після цієї заяви Робін почала їй подобатися.

— Авжеж! Він дуже дотепний, — відповіла Робін. — Мені подобаються персонажі і те, що вони кажуть про... не знаю... — (Робін і справді не знала, тож спробувала відбутися загальними фразами) — ...про життя, про смерть, про ігри, у які ми граємо... — (Гра Дрека наче була про щось подібне) — ...і я дуже люблю Серцика, — закінчила вона. Любити Серцика було безпечно. Майже всі фанати, чиї твіти вона вивчала протягом кількох тижнів, любили Серцика.

Зої знову обійняла себе за плечі, і зненацька її прорвало.

— Цей мультфільм врятував мені життя, — повідомила вона, дивлячись перед собою. — У тринадцять років мені було так погано. Я жила у прийомній родині, як і Еді Ледвелл. У нас стільки спільного. Вона намагалася вкуротити собі віку, і я теж, коли мені було чутирнадцять. Порізала вени... потім зробила на згоїнах тату.

— Боже, мені так шк...

— Пубачила на ютубі «Чорнильно-чорне серце» і подумала, що за дичина, але не могла відірватися. Мені спудобалося, як намальовано, спудобалися персонажі. Вони такі... ну, з проблемами, але ж всі тримаються. В чутирнадцять років мені було так паскудно й не по собі, але Серцик казав, ось, мовляв, ніколи не пізно, навіть якщо ти наробив фігні, ти можеш припинити. Я з таким задуволенням дивилася, воно все таке дотепне.

Я тоді збиралася знову порізати вени. Все підготувала, вирішила, що піду типу ночувати ду друзів, а насправді ду лісу, щоб мене не знайшли. Але я пудивилася серію і усміхнулася, — мабуть, вперше за цілий рік. І подумала ото, але ж я ще здатна усміхатися... а тоді пубачила Еді Ледвелл в інтернеті, вона обіцяла зробити нову серію, я захотіла її подивитись і вирішила не вбивати себе. Воно мене врятувало. Божевілля, га? — спитала Зої, дивлячись у темряву перед собою. — Але це правда.

— Цезовсім не божевілля, — тихо відповіла Робін.

— І я дучекалася другої серії, і вона теж була така класна. Там ще Сороцюга вперше заговорив. Знаєш, отой хлоп, який ото ду тебе рузмовляв? Престон? Він у вас на занятті сидів натурником.

— Так, — відповіла Робін.

— Він озвучував Сороцюгу у другій та третій серіях.

— Не може бути! — здивувалася Робін.

— Так... але потім йому треба було вернутися дудому в Ліверпуль на пару місяців, то знайшли іншого хлопа, який говорив на скаузі. Він звіріє, як хтось згадує про «Чорнильно-чорне серце». Як пубачив мої татухи, такої гидоти наговорив... такий...

Зої не закінчила думки. Якийсь час вони йшли мовчки; Робін зважувала, чи варто зараз підняти тему гри.

— Еді Ледвелл якось гуворила ду мене, — порушила тишу Зої. — У твіттері.

Вона сказала це тихим, побожним голосом — ніби розповідала про релігійне одкровення.

— Ого, справді? — здивувалася Робін.

— Так. Коли моя мама померла.

— Ох, співчуваю, — сказала Робін.

— Я з нею не жила, — тихо пояснила Зої. — Вона була... Мама мала багато проблем. Двічі лежала в психлікарні. Приймала наркоту. Саме тому я жила у чужих людей. Коли вона померла, названа мама сказала мені про це і дузволила не йти ду школи. Я написала в твіттері, що в мене померла мама. І Еді Ледвелл мені відповіла. Вона...

Робін скосила на неї очі: обличчя дівчини пішло зморшками. Цей вираз розпачу міг би належати дев’яностолітній бабці чи немовляті; сльози не лишали жодного сліду на жирному каялі, і Робін раптом згадалася Еді Ледвелл і її розмазана підводка в офісі агенції.

— ...вона була така добра, — промовила Зої, схлипуючи. — Я сказала, що мені пувідомила про це названа мама, а вона відповіла, що теж жила в чужих людей. І написала, що обіймає мене, а я... а я сказала, що вона моя героїня і що я її люблю. Так і сказала... Отак взяла і сказала їй це...

— Візьми серветку, — тихо запропонувала Робін і дістала з сумки пачку.

— В... вибач, — вимовила Зої. — Просто я... так шкодую... люди в інтернеті казали їй такі жахливі речі, а я... я не... всі казали, що у мультфільмі все погано і неправильно, але... не знаю, я нічого такого ніколи не помічала, але всі почали казати про це, я почитала, і наче вони і праві... але я так шкодую... мій хлопець каже, що ми нічого поганого не зробили, але...

У Робін задзвонив мобільний. Подумки лаючи того, хто так невчасно нагодився, вона видобула телефон із сумки. Дзвонив Страйк.

— Привіт, — сказав він. — Як там Норт-Ґров?

— Я тобі все сказала минулої неділі, — холодно відповіла Робін. — А зараз я зайнята, зрозуміло?

— Так-так, звісно, — весело озвався Страйк. — Подзвони, коли не будеш зайнята.

— Сам такий, — відповіла Робін і поклала слухавку.

— Це твій колишній? — ледь чутно спитала Зої. Вона саме витирала обличчя серветкою, яку дала їй Робін.

— Так, — відповіла Робін, кидаючи мобільний у сумку. — Продовжуй, ти казала, що...

— А, нічого, — безнадійним голосом відказала Зої.

Вони пішли далі. Зої мовчала і тільки зрідка шморгала носом. Вулиця Гайґейт-Гілл була довга й добре освітлена, туди-сюди сновигали машини. З іншого боку вулиці до двох жінок почала свистіти компанія юнаків.

— В сраку собі посвисти, — буркнула Робін, і Зої мляво усміхнулася.

— А я знайома з Джошем Блеєм, — трохи хрипко зізналася вона.

— Серйозно? — зобразила належний захват Робін.

— Та-а. Він приїхав ду Норт-Ґров за місяць ду того, як їх з Еді... як на них напали.

— Ти з ним розмовляла? — спитала Робін, наперед знаючи відповідь.

— Та ти що! Я так перелякалася! Я зайшла до кухні, а там він.

«І тебе так трусило».

— Мене аж трусити почало, — крізь сльози всміхнулася Зої. — Маріам мене представила, а мені заціпило! Не змогла насмілитися...

Робін уже бачила, що Зої — рідкісний птах у фандомі «Чорнильно-чорного серця»: вона поважала і цінувала Еді Ледвелл більше, ніж Джоша Блея.

— Який він був? — спитала вона у Зої.

— Обкурений, — сумно всміхнулася Зої. — В основному. Не хотів спілкуватися з людьми. Сидів у своїй кімнаті і все слухав, слухав ту пісню «The Strokes», «Is This It»... а тоді взяв і підпалив кімнату.

— Що-о? — зобразила належний подив Робін.

— Маріам вирішила, що це Джош зробив, — відповіла Зої, — але я іншої думки.

— Якщо не він, то хто це зробив?

— Не можу сказати... бо лишуся без роботи.

Робін подумала була, що можна на неї натиснути, але боялася зруйнувати довіру, яка встигла вибудуватися.

— А ким ти, власне, працюєш у Норт-Ґров?

— Та ким я там тільки не роблю, — відповіла Зої. — Коли я тільки приїхала до Лондона, то одразу пішла туди, бо хотіла... хотіла подивитися на місце, де все сталося. Зайшла до крамниці, заговорила до Маріам. Вона похвалила мої татухи, а я сказала, що я велика фанатка мульта і щойно почала самостійне життя, а вона спитала, чи в мене є робота, а я їй — ні... і вона мені запрупонувала працювати у них.

По вівторках я дупомагаю Маріам на занятті для дітей з особливими потребами. Коли Еді жила у Норт-Ґров, це робила вона, — додала Зої, на мить повернувшись до побожного тону. — Ще я мию пензлі, троха готую, троха сиджу з малими. Стар не докучає, Фрея зовсім мала, а Брам... він більший за мене. Він срати хотів на все, що я йому кажу.

Нарешті вони звернули на Джанкш-Роуд.

— Слухай, — сказала Робін, ніби це їй щойно спало на думку, — а ти не грала у ту гру? Яку зробили фани, по «Чорнильно-чорному серцю»? Питаю, бо сама трохи грала, — додала Робін. — Пару років тому. Я тоді саме захопилася мультфільмом. Гра була класна, особливо зважаючи на те, що її зробили аматори.

— Так, — сторожко відповіла Зої, — я в неї трохи грала... який у тебе був юзернейм? Може, ми навіть рузмовляли в онлайні.

— Я була... ох, бляха-муха, тепер уже і не згадаю, — засміялася Робін. — Чорне Серденько, щось таке.

— Чорних Серциків хуч греблю гати, — сказала Зої; Робін саме тому і назвала таке ім’я.

Вони пройшли повз магазин іграшок; виснажене обличчя Зої відбилося на тлі пластикових фігурок.

— Я ондо там живу, — сказала вона, показуючи на вузьку будівлю на розі, яку Робін пам’ятала за фото, зробленими Страйком.

— Отам? Сама?

— Практично. В пумешканні є інші люди, але в мене своя кімната, десь як коробка завбільшки, — відповіла Зої. — Зате є своя раковина, — додала вона, ніби захищаючись.

— Ох вже ця лондонська нерухомість, — закотила очі Робін.

— Вона, — кивнула Зої. — Ну... приємно було поспілкуватися. Приємно зустріти землячку, — додала вона.

— Так, — тепло погодилася Робін. — Сподіваюся на зустріч наступного тижня. Піду тепер до відділку і віддам гаманця.

— А ти далеко живеш?

— Та не дуже. Можна пішки дійти. До зустрічі!

Зої усміхнулася і зникла за рогом. Робін пішла далі. Перейшовши через дорогу, вона озирнулася і побачила, що Зої заходить у будинок на розі через бічні двері.

Робін дістала мобільний і на ходу набрала Страйка.

— Непогано, — відповіла Робін, виглядаючи таксі. — Познайомилася з Престоном Пірсом і твоєю татуйованою дівчиною.

— Серйозно?

— Так. Вона працює у Норт-Ґров, і... зажди, бачу таксі, — сказала Робін і підняла руку.

Назвавши водію адресу і сівши, Робін знову піднесла мобільний до вуха і заходилася шукати в сумці ручку та записник. Хотілося записати все, що вона почула від Зої, доки пам’ять була ще свіжа.

— Її звати Зої Гай, — сказала Робін. — А у грі це модераторка Хробак-двадцять-вісім.

— Ти не жартуєш?

— Ні, — відповіла Робін, зубами знімаючи ковпачок з ручки. — Вона приїхала до Лондона, щоб бути зі своїм хлопцем, і в них щось пішло не так. Хробак-двадцять-вісім казала, що не може розповісти мені про свою роботу — а Зої працює у Норт-Ґров. Хробак-двадцять-вісім розповідала, що познайомилася з Джошем Блеєм, але не змогла до нього заговорити, бо її аж трусило. Зої щойно сказала абсолютно те саме.

— Чорт забирай. Я ж казав, що має бути прорив?

— Це ще не все, — сказала Робін, роблячи нотатки у записнику. — Було щось про її бойфренда, який сказав, що вони «не зробили нічого поганого». Здається, вона почувається винною, хоч, можливо, йдеться лише про критику «Чорнильно-чорного серця» в інтернеті. Зої обожнює мультфільм, але, здається, її переконали всі ці аргументи про ейблізм і таке інше.

— Її бойфренд має бути одним із тих трьох, що приходили на зустріч з Нільсом у «Червоному леві та сонці», — сказав Страйк. — Я ставлю на Воллі Кард’ю.

— Думаєш? — спитала Робін.

— Як ти уявляєш її в житті Монтґомері? Він мешкає з дівчиною, має гарну роботу: нащо йому та Зої?

— Може, воно почалося як флірт в інтернеті, до якого вона поставилася серйозно. Він міг не усвідомлювати цього, поки вона не зібралася до Лондона, щоб бути з ним.

— Не уявляю собі, щоб з Монтґомері таке сталося. Він би не дозволив якомусь флірту в інтернеті поставити під загрозу його зручне життя. А от Кард’ю дівчини не має, і наскільки нам наразі відомо, це безвідповідальне опудало. Легко уявляю, як він спить з юними фанатками, а потім в шоці, що одна з них приїхала до нього аж у Лондон.

— А як щодо Тіма Ашкрофта?

— Хлопчик із приватної школи... не знаю, може, справді він, але таким, як на мене, мають подобатися дівчата...

— У кашемірових светрах? — припустила Робін.

— Типу того.

— Він актор. Може, його цікавлять більш богемні типажі. І не забувай, який у неї юзернейм у грі. Ашкрофт озвучував Хробака.

— Хтозна, — відповів Страйк, але чути було, що Робін його не переконала.

— Зої сказала ще дещо, — вела вона далі, продовжуючи робити нотатки; папір ставав із сірого помаранчевим, коли таксі проїжджало під ліхтарем. — Вона думає, що кімнату Блея підпалив хтось інший, але хто це зробив — не каже. Сказала, що боїться втратити роботу.

— Цікаво, — мовив Страйк.

— І я такої думки... Але є і погана новина, — сказала Робін. — Довелося вийти з гри. Аномія розпорядився, щоб модератори виглядали людей, які заходять у гру, але не грають. Він вважає, що поліція може шпигувати за фанатами, що може пояснювати і його власну відсутність у грі останнім часом.

— Незручно, — погодився Страйк, — але не катастрофічно. Тобі треба буде активніше грати у наступні кілька днів, щоб приспати підозри. А що Пірс?

У думках Робін негайно виник чималий прутень Престона Пірса. Вона прогнала цей образ геть.

— Він практично запросив мене випити.

— Швидко впоралася, — похвалив Страйк, але не схоже було, що він радий.

— Довелося йому відмовити, бо я хотіла пройтися із Зої. Гадаю, це був правильний вибір. Розпитувати його і водночас стежити за грою я не могла. Але буде ще наступний тиждень... А, і є ще один момент, — додала Робін, — який видається... звісно, це може бути просто збіг, та все ж: у їхній спільній кухні є вітраж. Його зробила Маріам — це викладачка на моїх заняттях. За словами Пірса, він там є уже п’ять чи шість років. І — думаю, це цитата, але певності не маю — на ньому є слова про аномію. На вітражі зображено ідеалізовану комуну, а персонажі — ті, хто жив у резиденції, чи, може, друзі Маріам. І от над цим зображенням є слова про умови, за яких відчувати аномію неможливо. Щось про солідарність органів.

Страйк відповів не одразу; Робін майже чула, як він напружено думає.

Врешті-решт він сказав:

— Звісно, збіги трапляються, але це був би зовсім дивовижніш збіг.

— Гадаєш, Аномія взяв собі ім’я з вітража?

— Сказав би, що існує чимала вірогідність цього.

— Всі вони бували у Норт-Ґров. Весь акторський склад.

— Робін, ти сьогодні збіса чудово попрацювала.

Тлом до Страйкових слів почувся жіночий голос. Телевізор чи Меделін Курсон-Майлз?

— Мені час іти, — поспішно сказала Робін. — Завтра поговоримо. І перш ніж Страйк устиг відповісти, вона поклала слухавку.