Незавершений рукопис

4

– У ваших книжках часто йдеться про двійників, крадіжки особистих даних, про пам’ять і спогади. «Незавершений рукопис» — не виняток із цього правила. Мабуть, це найжорстокіша серед ваших книжок, найбільш наповнена насильством, ви торкаєтеся тем, які можуть травмувати чутливі душі, як-от: тортури, викрадення та ґвалтування. Ви прагнули дати своїм читачам роман, який їх шокує?

Леана Морган крутилася на стільці. Інтерв’ю тривало всього чверть години, а вона вже втомилася. Після чотирьох років мовчання Анаеля Мірора читачі із захопленням прийняли новий трилер автора. Роман з’явився на початку грудня і потрапив у десятку бестселерів. Тепер потрібно було давати інтерв’ю до самого Різдва, щоб забезпечити промоцію.

— Нічого я не прагнула. Написала, як вийшло. Звичайно, жорстоко, але хіба світ, у якому ми живемо, по-вашому, не такий?

Леана замовкла, а Памела, її прес-аташе, що сиділа за сусіднім столом, сердито на неї дивилася. Це була дуже дорога публікація: цілий розворот у найпопулярнішому жіночому щомісячнику «Твен», та ще й передріздвяний випуск. Журналістка, Жеральдіна Скордель, стиснувши губи, щось писала у блокноті. Леана грала у цю тяжку гру з інтерв’ю, але відмовлялася від відеозаписів, радіопередач і телебачення, вимагала, щоб їй давали прочитати статті перед публікаціями, аби упевнитися, що про неї говорили в чоловічому роді. Звісно, ніяких світлин, ніхто не повинен знати, яка вона із себе. Можливо, було трохи людей, які знали, що Анаель Мірор і Леана Морган були одною особою, широкий загал уявлення не мав про те, що за автором їхніх безсонних ночей ховалася жінка. Романістка завжди вміла приховати своє приватне життя, навіть найболючіші його епізоди.

— Як би ви коротко охарактеризували свій роман? Особливо мене цікавить історія, описана в ньому.

— Ви його читали?

— Я читаю всі книжки, про які пишу статті. Та мене цікавить ваша версія.

Леана відпила ковток шардоне, щоб приховати свою знервованість. Їй завжди нелегко було говорити про свої книжки. Розмова відбувалася в безіменній забігайлівці десятого паризького округу, далеко від розкішних кварталів і традиційних місцин для таких зустрічей. Вона зробила зусилля, щоб повторити те, що вже розповідала десятки разів.

— Це історія про Жудіту Модруа, звичайну жінку, вчительку, яка підтримує стосунки з самотнім літнім письменником, чоловіком із бурхливим минулим, який живе у величезній віллі на бретонському острові Бреа й уже багато років не публікується.

— Жанусом Арпажоном.

— Так, Арпажоном. Він змушує Жудіту прочитати свій рукопис, у якого ще немає назви і про який він іще нікому не казав: то жахлива історія про зґвалтування та вбивства дівчаток-підлітків, які скоїв письменник Каяк Мебіус. Арпажону лишається написати останні десять сторінок і, передусім, указати копам у книжці місце, де поховані жертви Каяка. Жудіта вважає роман вигаданим, не знаючи, що насправді Арпажон змалював свою історію і що Каяк, головний герой тієї книжки, то він сам.

— Така собі белетризована автобіографія.

— Довга сповідь серійного ґвалтівника та вбивці, якого так і не спіймали і який на старості вирішує зізнатися у всьому, написавши роман. Коли Арпажон повідомляє, що збирається надіслати рукопис своєму давньому видав­цеві, Жудіті не терпиться дізнатися фінал, і вона вирішує ув’язнити письменника й катувати, аж поки той допише книжку.

— Як у «Мізері» Стівена Кінга. Ви читали цей роман?

— Авжеж, і я чудово розумію, що декотрі читачі теж дійдуть до цього зіставлення, як і ви щойно. Але мій підхід не має нічого спільного з романом Стівена Кінга. Це радше данина поваги, ніж щось інше.

— Тяжкі епізоди… Там є сцена страшного зґвалтування, скоєного Арпажоном у минулому. Ви також дуже детально змальовуєте виготовлення знаряддя для тортур, яке Жудіта використовує для того, щоб розтрощити ногу, надаєте навіть список матеріалів, який можна придбати в першому-ліпшому магазині. Пояснюєте, як знищити ДНК хлоркою, нагадуєте, що негашене вапно дає змогу поховати тіло, не залишаючи ні слідів, ні запаху, розкриваєте деякі методи поліції. Не боїтеся, що це може зашкодити роботі справжніх копів? Що зловмисники можуть скористатися ідеями з вашої книжки?

— Вічні суперечки… Ми, автори детективів, сприяємо зростанню насильства у світі, еге? Вважаєте, зловмисники тільки й чекають виходу мого роману, щоб узятися до діла? Що скористаються ним, як книжкою рецептів? Тими, що вдаються до насильства, керують інстинкти, ненависть, лють або ще якісь причини, що криються в дитинстві. Роман — лише привід чи, якщо хочете, тригер. Але повернімося до сюжету мого роману. Ми ж із цього починали, чи не так?

— Будь ласка.

— Арпажон не збирається коритися своїй поневолювачці й не хоче дописувати роман. Тоді Жудіта пострілом у голову вбиває його з пістолета марки «Зіґ Зауер», яким зазвичай користуються поліціянти, і позбувається тіла, використовуючи техніку, яку Арпажон змальовує в книжці: негашене вапно, викопана в лісі яма завглибшки півтора метра…

Леана ледве всміхнулася і провадила:

— Авжеж, знаю, це суперечить тому, що я допіру казала, мовляв, зловмисники не черпають ідей в художній літературі, але тут література в літературі, ви ж розумієте, вигадкою вона й залишається.

— Розумію.

— Гаразд, тоді далі. Жудіта знаходить розв’язок, який має вказати місце, де поховані жертви.

— Ага, вона сама пише фінал. Приблизно десять сторінок із п’ятисот, які налічуються в рукописі.

— Так, вона викручується, як може, їй доводиться робити вибір, ухвалювати рішення, до яких, можливо, не вдався б автор, але в неї виходить досить добре. Дає роману іронічну назву, «Незавершений рукопис», а потім надсилає книжку видавцеві, який її відразу ж публікує.

— Найбільша афера у видавничій справі. Опублікувати книжку, яку не сама написала, а вкрала в іншого…

— Атож, тільки це обертається проти неї. Звісно, вона здобуває славу, та ще й таку, що до неї приїздить поліція. Тільки одна особа знала, що змальовані там убивства було скоєно насправді — вбивця. Вона розуміє, що Арпажон був справжнісінький серійний убивця і описав своє життя. А вкравши його історію, вона займає його місце.

У журналістки, яка записувала її слова, був нерозбірливий почерк.

— І вона потрапляє в пастку. Чудова ідея, поворот наприкінці, треба визнати, дуже вдалий.

— Дякую.

— Я щиро кажу. Це також чудова нагода зазирнути в глибину вашого ремесла. Ви, романістка, що розповідає історію письменника, Арпажона, який розповідає історію письменника, Каяка Мебіуса. І всі ці герої, нанизані шарами, страждають. Це занурення в підсвідомість людської істоти, у певному розумінні, в лабіринт її духу, у найглибші її пласти. Образ Каяка Мебіуса цілісний, він звір, хижак, уособлення інстинкту насильства. Арпажон має багато півтонів, пронизаний страхами й нав’язливими ідеями. Трохи схожий на вас, так?

— Я не знаю, я… У мене таке враження, що без цього я не могла б нічого писати. Мені потрібно, щоб герої страждали. Це… коли пишу, воно як спалахи. Наче удари ножем у мене в голові.

Журналістка зиркнула на пресаташе і відкашлялася.

— Це має стосунок до вашого минулого?

— Я мене було щасливе нормальне дитинство, якщо хочете знати. Не варто вбачати в авторах трилерів людей, яких колись катували, або психопатів.

— Існують часом приховані спонуки, що змушують писати, але рухаймося далі. Кінцевий епізод розгортається на скелях Етрета, біля пішохідної зони і скелі Голка, яку ви називаєте Пустою Голкою. То це данина ще й Морісові Лебланові?

— Морісові Лебланові, Конан Дойлеві, Агаті Крісті… Данина поваги загалом усім авторам детективних романів, літературі, яка дала поштовх. Але не розповідайте про фінал у своїй статті, будь ласка.

— Авжеж. Перейдімо до іншого. Коли контактуєш із поліцією, як оце буває в мене, трохи цікавишся кримінальними справами, то неважко знайти спільні риси почерків убивці з вашого роману й Енді Дженсона, якого аж ніяк не назвеш віртуальним.

Леанині пальці стиснули склянку.

— Може, я надихаюся і сучасними подіями. Та й що?

Жеральдіна Скордель поклала ручку, скинула окуляри і потерла очі.

— Послухайте, не буду ходити манівцями. Ось я ді­зналася з надійного джерела, що така собі Сара Морган стала однією із жертв Вояжера, хоч серійний убивця і досі не показав, де сховане тіло. Знаю, що процес іще не розпочався, що справа делікатна, тож не ризикну написати про це в статті, хіба що ви надасте мені свою версію того, що сталося. Знаю, що ви волієте лишитися анонімною, але уявіть собі таке: Анаель Мірор — насправді жінка, і вона ділиться трагедією, якої зазнала,— зникненням дочки чотири роки тому,— і тим, що сталося потім, аж до арешту два роки тому серійного вбивці Енді Дженсона.

Вона обернулася до пресаташе.

— Це вже буде не розворот, я гарантую вам матеріал на шість сторінок. Якщо ми зробимо таку публікацію, то і в нас, і у вас стрімко зросте кількість читачів. Гарантований успіх.

Коли вона обернулася до Леани, та вже стояла, спершись кулаками на стіл.

— А про моє життя ви подумали? Ідіть під три чорти! Тільки одне слово про моє справжнє ім’я чи про цю справу — і я подам у суд на вас і ваше видання за поширення неправдивої інформації та втручання у приватне життя.

Вона вбрала пальто, взяла сумочку і, навіть не озирнувшись, вийшла із кав’ярні.

Памела наздогнала її на тротуарі.

— Мені шкода, Леано. Я не знала, що вона зайде так далеко.

— Ти була у змові з нею, так?

— Та нізащо в житті! Ти що, вважаєш мене здатною на це? Ти ж знаєш Скордель, вона фахівець. Я все залагоджу, вона не писатиме про все це, якщо ти так хочеш. Але якщо…

Леана зупинила таксі.

— Авжеж, я так хочу! І ніяких «якщо», Памело! Це не підлягає обговоренню. Не для того я приховувала десять років своє справжнє ім’я, щоб усе зруйнувати в такий мерзенний спосіб. Ніколи більше не торкаймося цієї теми! Крапка.

— Як хочеш. А що ж тоді з інтерв’ю для «Лібе» о 18:20?

— Його не буде.

— Не можна так робити.

— Ні, можна, і ось доказ. І подбай, щоб не було розголосу, інакше я вважатиму, що ти причетна.

Романістка сіла в автомобіль, назвала водієві адресу і відкинулася на сидінні. Оце жах! У глибині душі вона чекала чогось подібного. Раніше чи пізніше добре поінфор­мований журналіст мусив торкнутися цієї теми. Успішна романістка, що пише про зґвалтування, вбивства, викрадення і водночас переживає трагедії зі своїх книжок — звісно, це ще й як продаватиметься.

Таксі привезло її на проспект Президента Вільсона в шістнадцятому окрузі, за сто метрів від Токійського палацу і Музею сучасного мистецтва. Опинившись у своїх шістдесяти квадратних метрах, вона механічним жестом увімкнула радіо й налила собі келих білого вина. Вже знала, що поки ляже спати, вип’є ще два. Випивка була найкращим способом упоратися із жахливою порожнечею її вечорів. Вона ненавиділа прийняття, коктейлі, зустрічі, куди люд приходив, щоб похизуватися. Блиск, фальш — не її стихія. Навіть ця квартира, Париж із його вогнями видавалися їй чужими.

Попри втому Леана ввійшла у свій обліковий запис на фейсбуці, зареєстрований на Анаеля Мірора, вісімдесят тисяч підписників, передовсім жінок. На світлині профілю, яку видавець придбав у банку фотографій, Анаель був чорнявий, сіроокий, із коротким чубом, років сорока, зовні схожий на Клінта Іствуда. У Леани були світлі хвилясті коси до пліч, тонкий задертий носик, блакитні очі, що мінялися залежно від освітлення.

З приводу крадіжки особистих даних журналістка не помилилася, проте Леані потрібна була Анаелева шкура, вона хотіла відчути його мужність, його певність. Часом як Леана вона зазнавала якоїсь непоясненної тривоги перед чистим аркушем. Коли западала ніч, якась хижа рука сягала до її горла, не давала дихати, душила. Наче Анаель Мірор був ув’язнений у ній і намагався вийти на волю.

Вона посиділа в соціальних мережах, сама посеред сили-силенної віртуальних друзів, потім загорнулася у вовняну шаль і пішла випити склянку вина на терасу. Сарі сподобався б цей краєвид — міські дахи, мерехтіння вогнів Ейфелевої вежі, сріблясті блискітки Сени. Леана цінувала це шалене місто лише за те, що воно заважало поринати в думки. Париж знеболював, мов краплі абсенту на кубику цукру.

Її мобільник задзеленчав, і вона зітхнула, побачивши ім’я на екрані: Колен Бершерон… Не відповіла поліціянту і подумала про свого чоловіка. Вона тут, він там, учепився за північне узбережжя, як мідія за скелю. Майже два місяці без зв’язку, якщо не брати до уваги повідомлення, яке надійшло напередодні, де він сповіщав, що має важливу інформацію. Леана кілька разів намагалася зателефонувати йому, але марно. Це в його стилі: закинути гачок — і далі нічого не казати.

То Жуліан іще глибше поринув у параною? Шукав, попри очевидні докази, тіло їхньої доньки? Леана боялася моменту, коли їм доведеться офіційно оформити свій розрив і подати на розлучення. За ті півтора року, коли вона мешкала тут, вони фактично перестали бути подружжям. Ще одне горе. Проте на дні її душі все-таки жевріла надія. Давній вогник, що спалахнув двадцять років тому, не згасав.

Поліціянт лишив повідомлення, і вона змусила себе прослухати його.

Леано, це Колен. Вибач, що турбую так пізно, але на твого чоловіка напали. Він у лікарні в Берку, більше поки що не знаю. Щойно отримаєш це повідомлення, зателефонуй.