Незавершений рукопис

74

Леана стояла над морем, у тій бухті, яку вона так любила. Сама, в теплій куртці, вона дивилася на обрій. На пінявій лінії прибою, внизу, походжали чайки з великими жовтими дзьобами і бекаси, які ловили маленьких сірих креветок або крихітних рибин, що залишалися в калюжах. Ходили вони туди й сюди і клювали, помітивши найменший порух. Потім, скінчивши свій величний балет, нишкли, ховаючись від хижаків. І знову й знову бралися за своє. Вічна боротьба за виживання.

Її погляд поринув ліворуч, на південь. За двісті кілометрів звідси завтра ввечері чекає на неї Етрет і його велетенські бескиди. Праворуч, на північ, за годину їзди, височів форт Амблетез. Жуліан уже був там. Він помиє і прибере те місце, де скнів і віддав богу душу Джордано. Наче кілька крапель хлорки можуть усунути жорстокість їхніх вчинків.

Горло її стиснулося, Леана ніяк не могла забути розмови з лікарем. Та вона залишалася дружиною, то була певна, що її чоловік не симулював. Вона тестувала його вранці. Жуліан терпіти не міг, коли залишали відкритою накривку смітниці, завжди біг туди і повертав її на місце. А тепер йому було байдуже до того. Від самого повернення з лікарні він спав не на тому боці. Він не реагував на імена, місця, які вона називала йому ніби між іншим. Очі його залишалися згаслими, коли вона показувала йому фотографію матері чи батька, в яких він сидів на колінах іще дитиною.

Але весь час, весь час поверталася вона до того нападу, який мало не призвів його до смерті. Усі ці приготування, які він так старанно розробив, оті фальшиві сліди. Її гризли сумніви, та свідомість у неї була вже не така ясна, щоб бути об’єктивною.

Задзеленчав телефон. То був поліціянт із Греноб­ля. Вона відповіла на його запитання, надала коди доступу до свого облікового запису в LocHolidays і завершила розмову. Здається, Гренобльський карний розшук потроху просувається. Може, ці поліціянти урешті дізнаються правду?

Обличчя її змерзло, вона повернулася до «Натхненниці». Своїми вогнями, формою, великими вікнами вона скидалася на океанський лайнер, що завмер на піщаних хвилях. Вистава з найгіршого трилера. Той, хто розповів би, чого зазнала Леана упродовж цих останніх тижнів, був би певен, що це найкраща історія року.

Проте цій історії ще бракувало кінця. Розв’язки. А Леа­на не могла знати, як усе скінчиться на скелях Етрета. У «Незавершеному рукописі» її героїню, Жудіту Модруа, пхнули в прірву.

У пітьмі, яка панувала в бухті, наповнюючи її екстремальною мертвотністю, з’явилася чиясь постать і попрямувала до Леани, рухаючись у безкрайньому просторі дикої природи, Манера, хода, пасмо рудого чуба, що вибивалося з-під берета і ця велика куртка, од якої він скидався на дядечка Мішлена… Колен. Леана втерла сльози, що виступили в очах від холоду, і пішла йому назустріч. Поліціянт тримав руки в кишенях.

— Я дзвонив. Потім побачив тебе саму…

Леана побачила сумку для комп’ютера, яка висіла в ньо­го на плечі.

— Жуліанові захотілося побути наодинці. Він вирішив проїхатися автомобілем уздовж берега. Він геть розгуб­лений, не здатен заповнити необхідних паперів після смерті свого батька. Він тяжко переживає все, що відбувається. Постав себе на його місце…

— Я, звісно, розумію… З усім цим украй нелегко впоратися, навіть для тебе. Ти знаєш, коли він повернеться?

— Поняття не маю. І до нього неможливо додзвонитися, ви ж не повернули йому мобільник. Ти хочеш його бачити?

— Так, хотілося б. Маю новини з приводу смерті Жака…

Вони попрямували до вілли. Леана склала руки, передчуваючи недобре. Колен видавався більше ніж просто стурбованим.

— Судмедексперт підтвердив утоплення. Токсикологіч­ні аналізи виявили високу концентрацію алкоголю, щонайменше три грами на літр крові. Цілком очевидно, що з таким показником він насилу міг втриматися на ногах і, зокрема, не усвідомлював небезпеки в бухті.

— Який жах!..

Вони мовчки ішли ще із сотню метрів.

— Я не повинен тут бути, Леано, не повинен розповідати тобі усе це, оскільки зараз тривають слідчі дії… Але…

Він подивився на неї поглядом, сповненим смутком і покори.

— …ми знайомі, я тобі довіряю… Ти сказала б мені, якби було щось таке, що я мав би знати?

— Звісна річ! Але… що відбувається?

Колен відповів не відразу. Що йому вдалося знайти? Леані здавалося, що довкола шиї затягується зашморг.

— Я повинен розповісти тобі про чоловіка, який сьогодні вранці прийшов у комісаріат. Орнітолог із Форт-­Маона, Беренже Аргу, він працює в парку Маркантер. Його ім’я тобі знайоме?

— Щось чула…

— Він сказав мені, що вони з Жуліаном добре знайомі, їх об’єднує зацікавлення тюленями. Аргу давно вже описує їх і вивчає їхнє переміщення в бухті. Ще недавно вони боронили колонію і мали через це конфлікт із рибалками.

— Авжеж, я щось пригадую.

— Аргу особливо цікавили великі припливи, він хотів знати, до якої міри вони впливають на колонію. Узбережжя Гроффльє — то його місце, один із найкращих спостережних пунктів за колонією, коли вона не зосереджена коло Берка. Удень він розглядає колонію в бінокль і робить фото, та коли западає темрява, тобто десь із п’ятої години вечора, він встановлює ширококутну інфрачервону камеру, добре заховану від очей випадкових перехожих. Ставить її на висоті, на одній із сосон поблизу в лісі, який облямовує бухту з північного боку. Знаєш, де це?

Леана кивнула. Колен часом нагадував їй павука, який плете своє павутиння. Вони дійшли до підніжжя дюн.

— Тільки учора пізно ввечері Аргу переглянув записи, зроблені увечері в суботу 23 грудня. Він показав… показав мені, Леано, що зняла його камера.

— Не кажи мені… що вона зняла, як потонув Жак…

Колен кивнув у напрямку «Натхненниці».

— І ще дещо дуже незрозуміле. Зайдімо досередини.