Незавершений рукопис

69

Пекло. Дощ шалено шмагав по лобовому склу на паркувальному майданчику крамниці різного знаряддя за тридцять п’ять кілометрів од Берка. Вогні вивісок, що розсипалися червоними і блакитними іскрами. Сидячи на пасажирському сидінні джипа, Леана бачила тільки тіні крізь шибки, сірі розмиті постаті, що скидалися на полотна Мунка. Вона здригнулася, коли Жуліан відчинив задні дверцята і поклав садові інструменти, куплені задля того, щоб замаскувати придбання трьох мішків негашеного вапна, оплаченого готівкою. По тому він, мокрий, сів за кермо і ввімкнув запалювання.

Під час їзди вони і словом не перекинулися. Лінії дорожньої розмітки пливли під автомобілем, помалу віддаляючи їх від цивілізації. Світло навігатора, фар, вогнів позаду, повороти, страх дорожнього контролю, аварії, най­меншої халепи, що могла безповоротно запроторити їх до в’язниці. Невдовзі обабіч шляху до них підступив ліс.

Жуліан звернув на багнисту дорогу і проїхав два кілометри. Запаковане тіло гойдалося в багажнику, грюкало в перегородку з кожним поштовхом автомобіля. Моторошні звуки! Леана відчинила дверцята, і її знудило. Жуліан поклав їй долоню на плече.

— Нічого, невдовзі усьому кінець…

Він пошукав найгустіші чагарники, в які нелегко було добитися. За п’ять хвилин зупинив автомобіль поперек дороги, розігнавши світлом фар сутінки і освітивши облуплені стовбури та голі гілляки дерев. Оддалік лиснів ставок.

— У мене ліхтар. Коли я почну копати, погасиш фари. Знадобиться певний час.

Він вийшов надвір. Леана побачила, як він тягне між деревами синій брезент. Ось уклякнув навколішки у пошуках кращого місця біля води, без коріння і камінців. Хоч було холодно, він знову вдягнув жовтий комбінезон рибалки, натягнув капюшон, узув чоботи, взяв із багажника вапно і подав їй знак. Леана втупилася у пітьму, вона бачила тільки лампу, що лежала долі, й тінь свого чоловіка, який заходився несамовито копати землю, орудуючи заступом. Вона заплющила очі, щоб уникнути того видовища, але бачила під повіками тільки трупи, що волали. Образ оточеного водою Жака Моргана уже не покидав її. Вона бачила, як він тоне у хвилях, широко роззявивши рота. Чому він вдався до такого відчайдушного вчинку? Що спало йому на думку, чому він поклав край своєму життю?

Двадцять третя година. Нескінченна мука, він увесь у грязюці, обличчя спотворене болем і виснаженням, дощ, який ускладнює роботу, вона, що спостерігає за ним, загрузнувши у темряву, як ото він у землю, бачить жахіття своїх книжок і всі ці смерті довкола, мертвотний хоровод стражденних облич. Як уціліти в такій темряві? Як можна сподіватися видряпатися із цього? Вона подумала про Моріарті, того, що все знищив, того, хто нарешті відкриє невдовзі своє обличчя на Етрета, мов епілог поганого роману. Розв’язка має бути тільки трагічна. Для неї, для нього… Кінець історії.

У кишені завібрував мобільник. Повідомлення.

Доброго вечора, Леано, це лікар Ґжесковяк, із лікарні Берка. Перепрошую за це пізнє повідомлення, але я довго розмовляв сьогодні з логопедом, який повідомив мені, що Жуліан не приходив на сеанс учора й сьогодні. Після тієї розмови я уважно вивчив його справу. Дещо вразило мене в його пам’яті. Я хотів поговорити безпосередньо з вами й не по телефону. Чи не могли б ви прибути до лікарні завтра, сама? Не кажіть нічого Жуліанові.

Леана зойкнула, коли чоловік відчинив багажник, щоб укинути заступ, порожні мішки і брезент. Вона була на грані істерики. Хутко стерла повідомлення. Жуліан скинув брудне вбрання і, згорнувши його, поклав у пакет. Повалився на сидіння, обидві руки були в крові. Його тіло парувало, наче старий бойлер.

— Жах, та й годі… Але він глибоко похований.

Він вдихнув повітря на повні груди і опанував себе.

— Гаразд… Дощ розмиє землю, за кілька годин ніщо вже не свідчитиме, що там копали. Ніхто сюди не загляне. Ми викинемо заступ, брезент і мішки на смітник і повернемося додому. Я ретельно помию автомобіль і завтра, коли буде відплив, подамся до форту і все поприбираю.

Він торкнувся її обличчя. Його пальці були холодні, мов смерть.

— Кінець. Джордано вже не існує. Цей мерзотник горить у пеклі під пластами землі.

— Скажи мені, що він був мертвий, коли ти прийшов у форт. Що ти не вбив його.

— Я вбив його, Леано, від тієї миті, коли замкнув у форті. І ти це знаєш.

Він відчув, як вона затрусилася. Він дістав світлину з кишені й уклав їй у долоню. Чорнило вже побігло на Сарине обличчя, але ще можна було прочитати: «Дай мені сили ніколи не забути про те, що він зробив».

— Я, може, і забув, та сили зберіг. Усе, що ми накоїли, ми зробили заради нашої доньки, назавжди це затям. Ми будемо удвох, згода? До кінця.

Вона кивнула.

— До кінця…

Він рушив із місця.

— Я його не вбивав.

Він щоразу гладив її обличчя, коли була змога.

Що ж повідомлять їй про Жуліанову пам’ять?