Незавершений рукопис

52

– Нам треба вбити його, Леано.

Отак прозвучали ті слова посеред ночі. Жуліан випростався в темряві кімнати, постіль була зіжмакана на колінах. Леана не спала, широко розплющивши очі й утупившись у стелю.

— Може, я втратив пам’ять, але це не скасовує моїх вчинків. Я викрав його, прикував, бив. Ти знаєш мене, Леано. От скажи мені… Скажи мені відверто, хіба міг піти на таке, якби не знав, що він винен? Не маючи певності, що це зробив він?

Леана обернулася.

— До зникнення нашої доньки ти був м’якою людиною, але в тебе були переконання. Ти був ревним захисником колонії тюленів у бухті, умів чинити опір рибалкам, не застосовуючи насильства. Ти ненавидів насильство. Та коли зникла Сара, ти змінився, не вагався вже… вчиняти агресивні дії з людьми, з якими мав справу. Ти поринув, Жуліане. В лють, в алкоголь.

— То ти вважаєш, що я помилився? Що лють могла мене… засліпити?

— Ні. Це він, немає жодного сумніву. І я знаю, що ти це знав.

Вона відчула, як на її плече лягла тепла чоловікова долоня.

— Ти була б на моєму боці, якби ти знала? Підтримала б мене?

— Я завжди тебе підтримувала. Скільки дозволяли мені сили.

Вона почула, як він видихнув повітря, наче йому полегшало.

— Ми повинні подумати над тим, що діється зараз, і про те, що може статися, якщо нічого не робити… Не можна кидати його в цьому ненадійному форті. Це занадто ризиковано. Хтось урешті побачить нас, якийсь цікавий чоловік зуміє ввійти туди й знайде Джордано…

Леана слухала. У нього знайшлася сміливість висловити те, про що вона думала вже кілька днів.

— Поліціянти зрештою знайдуть ім’я цього Джордано. Вони вже приходили сюди, в наш дім, і вони ще повернуться. Відчиниш двері, а за ними Колен Бершерон… Крім того… Крім того, мій батько, який не подає про себе звісток…

Тиша. Відсутність. Долоня зникла. Жуліан не ворушився секунд із десять, аж знову озвався.

— Завтра поліція візьметься за пошуки мого батька, принаймні так мені сказали. Скрізь поліціянти. Джорда­но вже забрав у нас дочку. Я не хочу, щоб він забрав і свободу. Це йдеться про те, що він не винний чи ми маємо якісь сумніви в його вині. З його татуюванням па­м’яті не треба; ми маємо доказ, що він причетний, що він завдав лиха нашій дочці. Невже нам іще щось треба?

— Він воліє мовчати, а не розповідати, що він зробив… Якби був не винний, то він… він не реагував би так.

— Атож. Якщо ми хочемо викрутитися із цієї ситуації, то в нас нема вибору. Що дужче ми запізнимося, то складніше все буде.

У напівтемряві Леана вгадувала, що він дивиться на свої розтулені долоні.

— Я почуваюся готовим зробити це.

Леана підтягла коліна до грудей. Вона думала про Містику, про той фільм, де молода жінка дозволяла себе покалічити, про звіт Бартоломеуса. Коли вона писала «Незавершений рукопис», почувалася так, наче перебуває на місці своєї героїні, яка вбиває Арпажона. Вона пережила кожен етап убивства у своїй голові, гадала, ніби відчула те, що можна почувати в такій ситуації: задушити подушкою, загорнути тіло в пластик, щоб позбутися його, закопавши у землю, десь у лісі, або втопивши в озері. Але тут було інакше. Вона ж бо дивилася Джордано у вічі. Попри те, що він учинив, той чоловік залишався людиною з плоті й крові. Людською істотою.

— Я… я вважаю, треба зачекати ще трохи. Кілька днів, може, до тебе повернеться пам’ять, можливо, він заговорить.

— Ти добре знаєш, що ні. Та навіть якщо пам’ять повернеться до мене, то що це змінить? Уникати неминучого — це ні до чого.

— Зачекаймо ще трохи, прошу тебе. День чи два. Завтра я поїду. Є остання річ, яку я мушу перевірити.

— Яка?

— Скажу тобі, коли все це скінчиться. Нічого певного, але це слід, яким я не можу нехтувати. Я хочу дійти до кінця, перш ніж… щось вирішити.

— Чому ти нічого не хочеш мені казати? Я міг би тобі допомогти, я…

— Мені можуть допомогти тільки твої спогади.

— Як хочеш.

Їх охопило мовчання, що стусало у барабанні перетинки дужче, ніж гамувало. Леана відчувала, як вени пульсують на скронях. Жуліан, звісно, мав рацію: марно відтягувати неминучу мить, треба вирішити швидко. Джордано не заслуговує суду. На мить вона побачила його на волі, а їх із чоловіком — за ґратами. Що дужче вони запізняться, то гірший буде той сценарій.

Отак вона й лежала дві, три години, тієї ночі після Різдва, із заплющеними очима, не здатна міркувати, ще менше — спати. Знову перед нею кружляли обличчя. Кілька разів мізки її відключалися, приходив тяжкий сон і брав її, потім усе починалося наново. За повіками танцювали образи. Зарості зілля, що зветься тещині язики, перехняблені роти в піску дюн, поламані об метал нігті.

Коли нова хвиля огорнула її теплим коконом, якийсь шум сягнув її вушної раковини, поплив слуховим каналом і після аналізу в корі головного мозку визнаний був аномальним, навіть небезпечним.

Леанині очі вмить розплющилися. Будильник показував 3:22. Вона затамувала подих, тоді як Жуліан мирно сопів коло неї. Невже вона марила? Може, це вітер? Ні, вона добре чула грюкання дверцят надворі. Вона згадала, що не ввімкнула сигналізацію, подумала навіть, чи замкнені на ключ вхідні двері.

Пролунав інший звук, але цього разу не знадвору.

Цокання якогось знаряддя на першому поверсі.

Хтось увійшов у дім.