Незавершений рукопис

68

Четверо людей із команди Манзато розпочали наполегливі пошуки Люка Тома, який народився в Парижі 4 травня 1973 року. Немовлям його знайшли в смітнику, він мало не помер. У чотирнадцять років покалічив учителя фізкультури, щоб помститися за своїх товаришів по кімнаті, й щез, не подавши більше ніяких ознак життя.

У розпорядженні поліціянтів була ціла низка реєст­рів, завдяки яким сьогодні майже неможливо щезнути з поля зору. Завжди є адміністративні дані, що прив’язують людину до місця її народження, до міста, до структури. Досьє людей, що перебувають у розшуку, реєстри судимості, водійських прав, свідоцтв про володіння автомобілем, польотів авіатранспортом, надання доступу до інтернету і телефонного зв’язку. У вас немає мобільного? То ви, звісно, маєте автомобіль, а отже, і права? Ні? То маєте банківський рахунок і в цьому випадку залишаєте слід у Національному реєстрі банківських і асимільованих рахунків. І так далі.

Але з Моріарті було не так. Не було ніякого Люка Тома, якого бачили востаннє в інтернаті «Чорні скелі» тридцять років тому, 3 червня 1988 року. Жодної адреси, ані найменшого сліду інформації, жодного обличчя.

Вік уже кілька годин сидів у своєму кабінеті, голова була забита даними. Перечитував останній лист Дельп’єра Дженсонові. «Блискуче зникнення у всіх перед очима. Він справжній чарівник». Що він мав на увазі?

Вадим, що був не в найкращій формі, весь час телефонував. Потім розлютився й покинув.

— А нехай йому! Немає ніде! Цілковито випарувався!

Прибіг Етан Дюпюї з паперами під пахвою.

— Довелося трохи збити куряву, щоб знайти справу про зникнення Люка Тома, більшість жандармів, що вели ту справу, вже на пенсії. Але є два чи три цікаві моменти.

Він простягнув Вадимові ксерокопію. Вік устав із-за столу і сів коло них.

— Це робот-портрет, який виготовили за тієї пори, згідно з розповідями батьків. Він ні на що не схожий, віддаю його вам. Але нема нічого кращого.

Вік глянув на той малюнок, що складався з носа, лоба і щік, які запозичили з бази даних. Риси були неоковирні, очі намальовані дуже близько одне від одного, рот скидався на мигдалину. Про єдине можна було сказати напевно: Люк Тома був чорнявий, і очі в нього були темні. Принаймні за тієї пори.

— Очільник групи, Сімон Сорель, ніколи не кидав цієї справи. Ти ж знаєш, як переслідує тебе все життя нерозкрита справа? Поки він іще працював, то принаймні раз потурбував усі адміністративні органи Франції, щоб віднайти сліди тієї дитини. Безуспішно. У 2002 році, через чотирнадцять років після зникнення, прийшов до Марі-­Поль Тома з групою експертів і позбирав увесь одяг хлопчика, який потім порізали на клапті в лабораторії, щоб знайти ДНК. Це обійшлося дорого, але вони таки знай­шли біологічні сліди.

Вік поклав на стіл той портрет.

— Ти хочеш сказати, що в нас є ДНК Моріарті?

— Він давно існує в базі даних. Поки що безуспішно.

Висновки напрошувалися самі. Люк Тома, який уважається зниклим безвісти, ніколи не мав проблем із законом. Від самої втечі він жив потаємно.

— Загалом це все, що у нас є. Я розмовляв із Сорелем по телефону, він дійшов урешті висновку, що дитина померла. Коли я пояснив йому, що ми переслідуємо його, він страшенно здивувався, сердешний чоловік.

— А певно.

— Залишаю вам справу, в мене є копія.

Він попрощався і вийшов. Вік сів на місце і почав міркувати уголос.

— 1988 рік… Уяви собі, ти покидаєш «Чорні скелі», бажаючи, щоб тебе не знайшли. Не залишаєш після себе жодного фото. У тебе тільки невелика сумка з речами і, звичайно, трохи харчів. То що ти зробиш найперше?

Вадим підвівся і глянув у вікно. Сперся об радіатор опалення, заклавши руки за спину.

— Якби я не хотів попастися, то сів би у перший автобус або потяг, щоб заїхати якомога далі від регіону. У 1988 році не було всіх цих спостережних камер, інтернету, мобільників. Якби я розчинився у великому місті за сотні кілометрів звідси, то не було б жодних шансів мене знайти без фото.

— А потім? Як ти виживав би?

Вадим звів плечима.

— Не виживеш. Дитина чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, яка перебуває на вулицях чужого їй міста, неодмінно потрапить до рук поліції, до лікарні чи до соціальних служб. Якби він надав особисті дані адміністративним органам, то Сорель зі своєю командою його знайшли б.

— І що ти зробив би, щоб не надавати своїх персональних даних?

— Особисто я розігрував би німого, недоумкуватого. Такого, що нічого не розуміє. Як без документів можна дізнатися, хто я насправді, якщо я цього не кажу?

Вік згідно кивнув.

— Або ж такого, що нічогісінько не пам’ятає… Розігрував би безпам’ятного. Дитину, яка не знає ні хто вона, ані звідки. Просто відповідаєш «Я нічого не знаю» на всі запитання, які тобі ставлять.

— Як Жуліан Морган.

— Атож, у такому дусі. В цьому разі цілком можливо, що за якийсь час суддя з прав дітей видасть тобі нові документи. Нове ім’я, новий громадянський стан, нова дата народження. Тебе усиновить якась родина, в якій ти ростимеш, як у справжній своїй сім’ї, де ти набудеш ідентичності, яка подолає ту, що збереглася в твоїй пам’яті. Отак Люк Тома створив собі нове життя і цілком ухилився від контролю.

Вік покинув ручку, яку гриз.

— Дурнувата якась історія. Таке, наче Моріарті перебував на відстані простягнутої руки, та щоразу, як ми могли його загарбати, він вислизає від нас. Достеменно знаємо, хто він, якого віку, знаємо, де він ріс, маємо навіть його генетичний код, але він не має ні обличчя, ні персональних даних.

Він глянув на годинник, узяв куртку і попрощався з колегою. Вадим видавався враженим.

— Уже?

— Можеш думати що завгодно, але в мене теж є особисте життя…

За пів години він увійшов до лікарняної палати Аполліни у супроводі медсестри, що тихо зачинила за ними двері. Дівчина спала, вона була під’єднана до всіх систем і крапельниць. Її передпліччя були забинтовані. Тут сидів і батько, що згорбився на стільці. Він мовчки підвівся. Люк простягнув йому руку.

— Пане Ріна… я був серед співробітників поліції, які її знайшли. Як вона почувається?

Батько не потиснув йому руки.

— Як почувається? Два місяці… Два місяці вона була замкнена з хворим на голову, який відрізав їй руки, і ви питаєте, як вона почувається?

Його обличчя ще дужче скривилося.

— Знаєте що? Я телефонував учора вашим колегам у комісаріат Ансі. Той чоловік, що розслідує цю справу, він… у нього вихідний. Вихідний, уявляєте?

Він утупився у ліжко.

— Її ув’язнив психопат щонайгіршого штибу, а ви й далі сміялися, ходили в ресторани, в кіно. Я можу зрозуміти, що все це не заважало вам жити, й на вас особисто я не гніваюся.

— Послухайте, я…

— Вона мертва. Всередині вона мертва. Вона прокидається і кричить у цілковитій пітьмі. Вона не розуміє, чому не може відчувати своїх рук. Не може терпіти, коли до неї наближаються, коли її гладять. Ми навіть не знаємо, чи вона чує нас.

Він був у відчаї. Утер сльозу рукавом светра.

— Її мати вже кілька тижнів не встає з ліжка, перетворилася на зомбі через надмір транквілізаторів. Наш шлюб не витримає цього випробування. Як тепер буде рости наша донька? Поясніть мені, що з нею буде?

Вік дивився на Аполліну. Він теж залюбки погладив би її чоло, волосся, але він розумів батька. Він так його розумів.

— Знайте, ми зробили все, що…

— Так, я знаю. Але йдіть звідси. І не приходьте більше.

Вік понурив голову й повернувся до дверей. Коли він виходив із палати, наздогін йому пролунало:

— У вас є дочка?

Вік обернувся.

— Її звати Коралі. Вона майже такого віку, як і Аполліна.

Чоловік зціпив зуби.

— То треба було б, щоб і вас таке спіткало. Ви тоді краще зрозумієте, що можна відчувати. Даремно ви прийшли сюди зі своїм фальшивим співчуттям, це не ваша скорбота.

Утупившись у порожнечу, Вік спустився сходами. Апол­лінин батько мав рацію. Як збагнути те, чого сам не пережив? Йому так бракувало Коралі, він аж занедужав, але ж вона була жива. То як уявити біль тих, хто все втратили?

Він уже боявся повернення до кімнати в третьорядному готелі. І водночас не міг просто вештатися вулицями. Повернутися до місця роботи? Може, й так, якщо подумати. Опинившись надворі, побачив табличку «Пологовий будинок» і, не роздумуючи, увійшов туди. У таких місцях він не бував від народження Коралі. Мовчки дивився крізь вітрину на новонароджених у їхніх кувезах, на їхні маленькі рожеві рученята. Йому кортіло погладити те нове життя, побачити усмішки на обличчях, почути, як плаче немовлятко.

Бачив щасливі пари, наляканих батьків, дбайливих ма­терів. Звісно, пологовий будинок — це одне з найкращих місць на землі, мандрівка у країну щастя. Він заплющив очі, опустився на стілець і почав згадувати кожну секунду народження своєї доньки. Він, переляканий до смерті, в блакитному комбінезоні, Наталі, що стискає його руку, вся в сльозах, лікар в окулярах у черепаховій оправі, бурі плями на обличчі в акушерки, стрілки, що рухаються в такт із цокотінням годинника, час, який він міг згадати до найменших подробиць.

Боже милий, який він був щасливий! І щастя було там, у його голові.

Хвилин із десять він був там, у пологовій залі, з усміш­кою на вустах, аж поки задзеленчав телефон, вирвавши його з минулого й повернувши до світу, в якому все валилося.

То був Манзато.

— Дві речі, Альтране. Перша: ДНК крові на сторінці книжки щойно заговорила. Вона ідентична тій, що вже є в базі даних, що на сто відсотків зі ста підтверджує, що Люк Тома з вісімдесятих років — це Моріарті, якого ми розшукуємо… Це що там, дитина кричить?

— Ох, це жінка позаду, в пекарні. А друга новина?

— Найкраща: готово, ми зможемо допитати Дженсона, але це станеться в центральному корпусі. Перевезення у приміщення судової поліції Ліона забрало б іще один, додатковий тиждень разом з усіма паперами та заходами безпеки. У нас буде менше часу для допиту, але ми можемо діяти негайно.

Вік зупинився на сходовому майданчику, тримаючи долоню на перилах.

— Дженсон знає причину допиту?

— Ні. Він і не підозрює, що це пов’язане з Дельп’єром. Не знає нічого з того, що знаємо ми, ані того, що сталося з Дельп’єром, ні того, що він міг би нам відкрити. Це буде гра в кота й миші. Ми спробуємо від самого початку пошити його в дурні. Дати йому змогу відчути свою вищість, повірити, ніби він домінує над нами. Цілком можливо, що він заговорить про Аполліну і вкаже нам місце, де начебто утримує її. А тоді ми завдамо йому удару. У нас є три години, щоб змусити його викласти все, що він знає про Моріарті, і не більше.

Мовчання. Вік спускався сходами.

— Альтране?

— Слухаю.

— З ліонською командою ми про все вже домовилися, ви з Вадимом долучаєтеся до неї. Тобі до щонайменших подробиць відомі різні справи, ти у привілейованих стосунках із цим збоченцем, і треба визнати, що досі ти непогано працював. Якщо він заговорить, то завдяки тобі.

Вік відчув, як по спині йому пробігли дрижаки.

— Дякую.

— Не дякуй. Щодо Вадима, він при нагоді зуміє підлити олії у вогонь і не дати Дженсонові взяти над тобою гору. О сьомій проведемо коротку нараду з ліонською командою. О десятій ви почнете роботу з ним, маючи на меті вибити його із сідла, загнати в куток, щоб він нам нарешті сказав, під якою личиною ховається Моріарті.