Незавершений рукопис

19

Сорокадворічний Фелікс Дельп’єр жив на верховинах Айон-ле-В’є, у глухому селі, розташованому в масиві Бож, за кільканадцять кілометрів од Шамбері.

Вік чекав оперативну групу чотири нескінченні години у своєму автомобілі на стоянці біля дороги місцевого значення D206. Весь час умикав і вимикав двигун, щоб зігрітися і розтопити кригу на лобовому склі. Почувався самотнім, як той доісторичний обеліск, біля цієї загубленої гірської дороги, за три дні до різдвяних свят. Подумав про дружину, що, попри все, теж потерпала, і про Коралі, адже на тендітні її плечі ліг тягар їхнього розлучення.

Сподівався він тільки одного: що вона не махне на все рукою в школі, що не зверне на манівці в тому просторі свободи, яким є ліцей. Усе видавалося йому таким складним. На запітнілій шибці автомобіля він написав пальцем: «Нікчема». Нікчема Вік… Невже перед шкільною будівлею дочка кинула на нього погляд, сповнений жалості? Отак вона думала про нього? Нікчема? Він скрушно похукав на скло — і літери розпливлися.

У дзеркалі заднього огляду він побачив чотири пари фар, що розтинали пітьму, то з’являючись, то зникаючи на поворотах. Поволі збавляючи швидкість, до нього наближалися броньовані автомобілі з шипованими шинами, один із яких — невідкладна допомога. З одного виліз Морель, який сів коло нього, вбраний він був як на велику холоднечу: чорна шапка, куртка з підтягнутим під горло замком, хутряні рукавички. Вони знову рушили дорогою, схожою на ковзанку, замикаючи колону.

— Довго ж вас не було!

Морель зубами стягнув рукавички і поклав на кермо світлину.

— Ось наш Шкуродер з обличчям. Гарний екземпляр, як бачиш…

У Фелікса Дельп’єра було високе чоло, а на маківці довгі пасма чорного волосся, що скидалися на пальмове листя. Очі, розділені тонким переніссям, були ідеально круглі, захищені густими віями. Вік тепер краще зрозумів, чому директор казав «замкнений». У Дельп’єра було обличчя людини, яка народилася в погребі.

— Інформація надійшла саме тоді, коли я ввійшов до кабінету. Ми вже маємо досьє на Фелікса Дельп’єра, він уже порушував закон. Було це сім років тому, але справу вели не ми.

— А хто ж за неї відповідав?

— Група Кравіка. Гаразд, коротко розкажу. Дельп’єр виріс на ізольованій родинній фермі, ми туди зараз прямуємо. З вісімнадцяти років він працює в моргах, похоронних закладах Гренобля і Шамбері, ні з ким не розмовляє, холодний, немов морозильник. Він не підлий, виконує роботу старанно і з пристрастю, без проблем і вчасно. Закінчив у анатомічній лабораторії медичної школи Гренобля, де дістав золоту посаду — працював препаратором. Словом, його обов’язком було різати трупи, щоб студенти могли вправлятися в хірургії. Не знаю, чи ти бачив, як це відбувається.

— Це як на різниці, там орудують сокирою або пилкою.

— Щось подібне. Уночі Дельп’єра зловили на тому, як він завантажував труп у багажник автомобіля… для власного вжитку.

— Для власного вжитку?

— Некрофілія, фетишизм і таке інше. Йому пощастило — він місяцями крав кінцівки, хребти, навіть голови, і ніхто не помічав цього. Вочевидь, контролю за трупами не було. Кравіковим хлопцям здалося, що вони прийшли до типа «Техаської різанини бензопилкою». Літо було в розпалі, вони виявили у смітнику в хліві гнилі рештки, там було стільки мух, що рота не можна було роззявити, щоб котрась не залетіла. Він рік провів ув’язнений в Бонвіллі, вийшов і відбув навчання з будівельного фаху. Три роки працює в «Деламбр деко», розташованій у горах, поза досяжністю поліційних радарів. Ми детально роздивились її в Google Earth. Він завжди жив на фермі, за два кілометри від Ейон-ле-В’є.

Морель дістав із кишені «зіґ-зауер» і перевірив обойму.

— Відколи ми захопили його автомобіль, Дельп’єр знає, що потрапив у пастку й що наш приїзд — тільки питання часу. Він повинен чекати нашого візиту.

Вік не відповів. Він схилився до лобового скла, спостерігаючи за вогнями останнього автомобіля оперативної групи. Перед ним гойдалися туди-сюди двірники, а сам він поринув у роздуми про химерність людської природи, про таємниці генетики. Там, де в нього були аномалії з пам’яттю, інші мали проблеми з найглибшими закутками психіки. Для людей на зразок Дельп’єра чи Дженсона, внаслідок неправильного сполучення кабелів у голові, викрасти якесь нещасне дівча чи зґвалтувати труп було таким самим звичайним ділом, як зіграти партію в нарди.

Будинки довкола траплялися дедалі рідше, гори стриміли, мов ікла, і за три кілометри вже не видно було жодної живої душі. Вік дивився на сніжинки, що кружляли у світлі фар, укриваючи ліси. Хто міг почути, як у цій скелястій пустці волає нещасна жертва? Якби той «форд» не розбився, то скільки ще часу безкарно діяв би Дельп’єр?

Автомобілі звернули на дорогу, що йшла схилом, поміж засніженими соснами, і зупинилися на узбіччі, де вже намело замети. Очільник, Ален Манзато, постукав держаком ліхтаря у шибку.

— Погаси фари. Далі пішки. Садиба за триста метрів. Підрозділ спецпризначення попереду, ми за ними. Відтепер ви дієте в парі, В&В, зрозуміло? І тримайся позаду, Альтране. Бракує тільки, щоб ти всадив собі кулю в ногу.

Отакий він був, Манзано, все вмів передбачити, Вік уже звик до цього. Жослен Манжматен і Етан Дюпюї, інші двоє колег із групи, супроводжували їх. Розтягнувшись, колона темних озброєних силуетів скидалася на вороняче крило. Вік ішов за чоловіком, на спині в якого було написано «Переговорник». Їх огортала тиша, яку порушували тільки скрип снігу під важкими підошвами черевиків спецпризначенців і надсадне сапання легень, що вдихали морозне повітря.

Завдання було таке: нейтралізувати Дельп’єра і врятувати вцілілих людей, якщо такі ще лишилися.