Незавершений рукопис

1

Через чотири роки, грудень 2017

Ледве від’їхавши від бензоколонки, Квентін схопив із приладової панелі ультрасучасний мобільний телефон. Спробував його розблокувати, але для цього потрібен був відбиток пальця. Він вимкнув його, щоб не запеленгували за геолокацією, кинув на пасажирське сидіння і увімкнув радіо. На зміну класичній музиці з компакт-дисків залунала пісня Некфе «Кпини клонів», кислота аж полилася з динаміків.

Я вже не бачу нічого, крім клонів, це почалося у школі. Хто підставить тобі плече, щоб викрутитися із цього? Тут усі грають ролі, мріючи про мільйони євро. І я виріс, немов троянда у кропиві.

Троянда у кропиві. Саме так він почувався у тому місті. Хлопчина, що відрізнявся від усіх, не ображався на світ, хотів вивчитися на механіка і лагодити автомобілі. То була його мрія, він міг би все життя провести під капотами «феррарі», «порше», «ауді р8», якщо вже не було можливості сидіти в них за кермом, як оті цабе. Але місто загарбало його, проковтнуло, заглушило, мов та кропива, перетворило на клона покидьків. У нього навіть не було водійських прав. Злидні піймали його, мов спрут — якщо опинився в його мацаках, захлинувся у хмарі його чорнила, то годі вже вирватися.

Квентін утер піт на лобі, опустив блискавку ­свого бомбера і подивився в дзеркало. На дорозі — нікого. Тільки повороти, ніч і темні бескиди. Попри те, що недавно зробив, він почувався спокійним і вільним, і був у хорошому настрої. Йому подобалася ця атмосфера краю світу — далеко від бетону, гамору, криків, бійок. Невдовзі він поїде з цих гранітних джунглів і повернеться до свого жалюгідного помешкання в Еширолі, пиячитиме увесь день, куритиме косячки і гратиме на консолі до наступного разу. Театр його нікчемного життя, підсумований трьома діями.

Він зиркнув на купюри, що лежали на пасажирському сидінні під «береттою» і смартфоном. Звісно, не бо­зна-що, але настане день, коли він матиме чимало грошенят. І теж поїде геть, як його батько, тільки з інших причин. Він погладив хрестик, що висів на золотому ланцюжку, почепленому до дзеркала заднього огляду, і всміхнувся. Бог дбає про нього.

Блакитне сяйво проблискових маячків освітило його за крутим поворотом. У світлі його фар видно було чоловіка в помаранчевому жилеті, який вимахував сигнальним жезлом. На паркувальному майданчику стояла фура — її обнюхувала вівчарка малінуа, яку тримав на повідку собаковод.

Французька митниця.

Квентін вилаявся. Скоївши те, що скоїв, він з’їхав з автостради і поїхав звивистими гірськими дорогами, щоб уникнути подібної проблеми. Що роб­лять тут ці виродки о такій порі та ще й посеред парку Шартрез? Митники — це справжнісінька зараза, вони не задовольняються перевіркою документів, а обнишпорять весь автомобіль, залізуть рачки в багажник чи в салон і обнюхають усе своїми брудними носами. На якусь частку секунди він подумав було повернути назад, але дорога вузька, та ще й цей парапет, рів, то йому непросто було б утекти. Аж тут його побачив митник і подав знак зупинитися на узбіччі.

Глибоко вдихнути, не піддаватися паніці, подумати… П’ятеро чоловіків, три автомобілі, два з них триста восьмої моделі з прискорювачем. У нього була перевага від несподіванки, і він прийняв рішення; так чи так, вибору не було. Він удав, ніби, загальмувавши, паркується на узбіччі, й коли чоловік опинився біля відчиненого вікна з його боку, натиснув праву педаль. Почув, як митник заволав, і побачив, як іще двоє кинулися до свого автомобіля.

Квентін тиснув на газ, ішлося про його життя, його свободу. До в’їзду в Гренобль на нього чекав десяток кілометрів шалених поворотів. Жодної лазівки, тільки мчати і сподіватися вціліти в цьому асфальтовому пеклі. Його досьє й так переповнене, тож він дорого заплатить, якщо його допитуватимуть. Нема вже чого втрачати.

У кам’яній пустелі гір завила сирена. Квентін то наддавав ходу, то переходив на нижчі передачі, немов у відео­грі. Ті самі відчуття, ще один квиток у пекло. Першого разу він ледве уникнув парапету і мало не полетів у прірву. Задні колеса завищали, авто пішло зиґзаґом, але втрималося. Квентін заволав від люті, щойно відірвався від переслідувачів на п’ятдесят метрів. Як його віртуальний пілот на перегонах у Нюрбургрингу.

Коли та, що з косою, прокомпостувала його квиток через три повороти, остання його думка була про матір. Він не був пристебнутий паском безпеки. Тим-то, вгатившись об бетонні блоки балюстради, вибив головою лобове скло, верхня частина його тіла вилетіла на капот, а нижню затримала повітряна подушка. Автомобіль у хмарі іскор занесло ще метрів десять, потім він зупинився на краю рову. Миттєвий перехід від швидкості тридцять кілометрів за годину до нуля виявився не такий і різкий, тоненький ланцюжок із хрестиком навіть лишився висіти на дзеркалі заднього огляду, але Квентіна врешті викинуло із салону і жбурнуло з висоти понад сорок метрів, немов сірник, якого кидають у порожнечу. Спершу його черепна коробка розбилася об скелі, потім раптове гальмування призвело до розриву внутрішніх органів. Серце відірвалося від аорти, нирка лопнула.

Його існування, його вісімнадцятирічне життя, всі його спогади, сміх і сльози — усе це розбилося об скелі менше ніж за секунду на безіменній дорозі між Шамбері й Греноблем. Автомобіль уцілів, тільки шибки розлетілися на друзки, а лівий бік погнувся.

Водій триста восьмої, Марк Норез, який працював інспектором митного контролю двадцять два роки, викликав поліцію і пожежників. Той вечір мав бути спокійний, а скінчився жахіттям. Перед гонитвою біля шлагбаума він устиг побачити обличчя втікача. Від тих юнацьких рис залишилося тільки тіло без голови, яке було насилу видно у світлі потужного ліхтаря. Як шкода! Чому цей хлопець почав тікати? Чого він боявся? Що робив на цій глухій дорозі о такій пізній порі?

Норез поговорив хвилин п’ять зі своїм напарником, потім попрямував попід парапетом до колег, які щойно приїхали. З автомобіля вийшли й провідник з вівчаркою, і пес раптом неабияк стривожився. Він стрімголов кинувся до вцілілого багажника і став гавкати, а потім шкрябати пазурами фарбу кришки. Один із митників, тримаючи в руці пістолет, натиснув кнопку, яка відчинила багажник.

Він позадкував, побачивши всередині труп жінки.

У неї не було обличчя.