Незавершений рукопис

53

Леана струсонула Жуліана, а потім вискочила з ліжка, мов пантера. Кинулася до шафи і дістала з-під одягу пістолет. Чоловік прокинувся.

— Що за…

Вона повернулася до ліжка і хутко вбрала нічну сорочку.

— Цить… Здається, хтось до нас заліз. Я чула шум.

Жуліан випростався у темряві. Він побачив зброю в неї в руці, але дружина приклала пальця до вуст. Звуки були тихенькі, непомітні. Віддалений скрип дверей, що міг бути майже нечутним через сильні пориви вітру. Жуліан спритно, з котячою грацією, надів штани.

— Де твій телефон? Треба викликати поліцію.

— Унизу…

Леана тихенько підкралася до вікна. Наприкінці дороги, коло дюн, темніла якась тінь. Вона примружила очі, їй здалося, наче помітила рух у салоні автомобіля, можливо, там хтось сидів. Їй кортіло заволати, запалити світло у всіх кімнатах, кричати, що зараз викличе поліцію, замкнутися із Жуліаном у кімнаті, але ця зброя в руках, а особливо бажання зрозуміти не давало їй цього зробити. Паразит, грабіжник, нападник,— або ж усі троє вкупі,— мабуть, повернувся сюди.

Вона прокралася в коридор. Відправивши Жуліана до лікарні й побачивши, що нема автомобіля, паразит подумав, що він сам у домі. То він знову цмулитиме їхнє віскі, діставатиме їжу з холодильника? Мов привид, вона босоніж дійшла до бетонних сходів, наставивши перед собою пістолет, і спустилася вниз. Жуліан узяв статуетку з рожевого мармуру і йшов за нею на одну сходинку вище.

«Цокання металу… Це бряжчали ключі…» — подумала собі Леана.

Звідти, де вона стояла, видно було, як від шибки відбився і відразу зник вузький промінь ліхтарика. Притулившись до стіни, Леана обернулася до чоловіка.

— Він спустився у підвал.

Вона не дала страхові знесилити себе. Почувши, як відчинилися двері гаража, збігла сходами і постала в приміщенні, де стояв джип і її автомобіль. Якийсь силует закінчував ламати дверцята, коли вона націлилася в нього і крикнула:

— Якщо поворухнетеся, стрілятиму! Клянуся, я заб’ю вас, мов пса!

Потім усе сталося дуже швидко. Зблиск фар надворі, гуркіт двигуна, невідомий автомобіль рвонув з місця і помчав звідси без свого спільника. Жуліан кинувся на закляклу постать, повалив її додолу і заходився гамселити кулаками, аж невідомий почав благати пощади, затуливши обличчя руками.

Леані довелося відтягувати чоловіка від його жертви. Жуліан тяжко сапав, очі були налиті кров’ю.

— Облиш! Ти ж уб’єш його!

Жуліан урешті відступив, звівши руки. Він сапав, мов бугай. Злодій перевернувся і, стогнучи, звівся на ноги. Притулився до стіни. Тримаючи його під прицілом, Леа­на увімкнула світло і замкнула гараж. Повернулася до невідомого, кинула на нього оком. Плескате лице, мов у групера, ніс як хобот, із нього цебенить кров, хлопцеві ще немає і двадцяти років. Дурнувате обличчя, якого вона ніколи не бачила.

Жуліан узявся до діла. Згріб хлопчину за комір бомбера і притиснув до стіни.

— То це ти? Ти побив мене і відправив до лікарні, мерзотнику? Хто ти? Що тобі тут потрібно?

Хлопець витріщив очі, глянув спершу на Жуліана, потім на Леану, наче не тямив, що відбувається.

— Та ж… дідько, та це ж ви! Ви попросили мене вдарити вас!