Незавершений рукопис

17

Було вже пізно, вітер надворі посилювався, жбур­ляючи у шибки пісок. Напередодні почалися великі припливи, яких давно вже не було. В такі періоди метеорологічні прогнози мінялися, ставали похмуріші, віщували буйний вітер, погіршення погоди. Весь Опало­вий берег, дамби, всі шляхи на узбережжі були затоплені кількаметровими бурунами. Вода так піднялася, що бухта Оті могла геть зникнути з краєвиду. Хвилі вже лизали підніжжя дюн усього за кільканадцять метрів від «Натхненниці».

Леана сиділа на дивані й порпалася в альбомах зі світлинами, зробленими під час відпустки, щоб знайти фото в банановому гаю, про яке казав Жуліан. Якщо простісінький гай із бананами міг нагадати той епізод із минулого, то, може, вигляд двоколірної шапочки й дотики до неї пробудять у ньому спогади про Сару? Може, чоловік навіть пояснить, що він робив із цією шапочкою, яка була на його дочці, коли її викрали?

Колен сказав, що таку двоколірну шапочку з помпоном можна придбати в багатьох крамницях, та Леана ніколи не бачила її в продажу: та шапочка була унікальна, тому що її сплела Сарина бабуся. Звісно, поліціянт забрав її для аналізу. Сподівався виявити на ній сліди ДНК на основі поту, лусочок шкіри і навіть волосин.

Леана гортала сторінки, шукаючи і свої приховані згадки. Неспроможна погодитися з думкою, що чоловік, якого вона знала двадцять років, міг бодай комусь завдати шкоди, хоч якій жінці, замкненій у багажнику. І взагалі ця шапочка тут і зараз не мала ніякого сенсу. Якщо вона належала Сарі, то чому опинилася в багажнику через чотири роки після її зникнення?

«ЖИВА». Леана не могла погодитися з цією гіпотезою. Її донька не могла бути живою. Дженсон викрав її, убив, закопав у лісі й раніше чи пізніше покаже місце, де лежить тіло. Не міг бути причетний до цього її чоловік.

Колен пообіцяв повідомити результати аналізів наступного ж дня, і якщо станеться неможливе, тобто виявиться, що шапочка належала її дочці, він відразу ж розпочне обшук у будинку, буде шукати речові докази, якщо вже не може допитати Жуліана.

Лишилося прожити останню ніч найжахливіших сумнівів.

Урешті вона натрапила на світлину, яка свідчила, що Жуліан не помилився. Він справді стояв у блакитних шортах посеред бананового гаю, вона була поруч. Гарний, засмаглий, він усміхався в об’єктив. Ті згадки вилізли крізь відчинене віконце в його мізках. Канарські острови. Перша їхня мандрівка, кохання, плани.

Якщо вона не могла пригадати цього епізоду з відпустки, то чи не було так і з цілою книжкою? Невже вона забула цей твір Мішеля Іствуда? Як могла вона забути прочитану книжку? Вона створила «Незавершений рукопис» з усіх шматків, пригадувала, як спадали їй на думку ідеї, світло, що спалахувало в її голові наприкінці роздумів. Немає сумніву: то був результат роботи її мозку.

І все ж таки вона почала шукати в інтернеті інформацію про плагіат, крадіжки ідей, забудькуватість. За пів години безрезультатних пошуків вона мало не здалася. Та потім натрапила на статтю, що висвітлювала явище, про яке вона ніколи й не чула — криптомнезію. Психічний феномен, який спонукає людину несамохіть при­власнювати чужі ідеї.

Леана не вірила своїм очам. У царинах мистецтва, кіно й літератури це явище можна пов’язувати з несвідомим плагіатом: утрачені спогади знову виринають у свідомості у вигляді творчої сили. Людина вважає, що ідея, про яку вона прочитала, яку вона побачила, десь випадково згадала,— її власна.

Утрачені спогади. Невже вона зіткнулася із цим явищем, з цим ментальним вампіризмом чужої праці? Невже вона справді могла забути цей роман, навіть гірше — вкрасти з нього елементи, щоб створити власний сюжет? Невже й вона втратила частину своєї пам’яті, як Жуліан? Неможливо.

Вона змусила себе повернутися до альбому і почала гортати його сторінки. Світлини були немов фрагменти пам’яті, вона могла майже детально відновити їхнє спільне життя, зі злетами, падіннями, моментами радості та смутку. Вона була щаслива із Жуліаном, кохала його, він завжди був поруч із нею, незважаючи на періоди труднощів. Час погасив пристрасть, але залишив місце для інших, так само сильних почуттів — довіри, ніжності, простої втіхи від того, щоб бути разом і ні про що не думати. Про те і могла свідчити ця колекція знімків.

І вона досі кохала його, незважаючи на прірву нещастя, що розділяла їх.

Подумала про те, як минатимуть ті дні, коли чоловік повернеться додому. Чи зможе вона відбудувати теперішнє життя з ним без Сари? Розпочати нове існування коло нього? Зробити з того життя незавершений рукопис і почати інше?

Взяла фотоальбом із нещодавніми знімками, з їхньою дочкою і втерла сльози в кутику ока. Адже Сари їй бракувало… Хіба ж можна й далі тішитися життям після втрати своєї дитини? Хіба ж можна подолати відсутність? У кращому разі задовольняєшся тим, що існуєш, як оце вона. У гіршому — поринаєш у відчай, як Жуліан.

Вона здригнулася, побачивши, що в альбомі багато порожніх сторінок. Світлини її та Жуліана на місці, а Сарині знімки всі зникли. Вона обшукала всі шухляди, та не знайшла їх, і подумала про те дивне пограбування, що сталося, як сказав Жуліан, два місяці тому. Невже ті світлини викрали разом із примірниками її романів і речами у ванній кімнаті?

Вона пішла до чоловікового кабінету, вирішивши розібратися. Що він приховував? Що робив на самоті в цьому будинку останніми тижнями? Невже він поринув у напад божевілля, у параною, пройнявшись підозрою до всього світу? Вона увімкнула ноутбук, щоб переглянути електронну пошту та історію переглядів. Але нічого не вдалося, всі дані було стерто.

Та Леана не збиралася здаватися. Повезла ноутбук до міста, віддала Максимові Перу, давньому колезі й доброму другові, якому завжди довіряла, справжньому хакерові. Вони випили по склянці віскі, Максим був радий її бачити. Вона пояснила, що на Жуліана напали, і попросила проаналізувати ноутбук. Максим пообіцяв узятися до роботи одразу ж, як за нею зачиняться двері.

Вона повернулася назад і заходилася шукати далі, зокрема в шафі у кабінеті. Жуліан нотував усі свої пошуки і зачіпки, складаючи папери свого приватного розслідування у товстих підшивках. Але шафа була порожня. Де ж поділися папери? Що він із ними зробив? Вона згадала про купу попелу в каміні, яким вони ніколи не користувалися. Невже він спалив свою роботу? Звідки взялося це жахливе прагнення усе знищувати? Вона зіп’ялася навшпиньки і, провівши долонею нагорі шафи, виявила забутий пакет.

То були скопійовані ксероксом сторінки роману, який вона відразу впізнала, «Незавершений рукопис». Вона надіслала ту копію чоловікові за місяць до виходу книжки, щоб він висловив свою думку, як завжди робив. Він не зателефонував їй, але прочитав-таки, це напевно: обвів ручкою ті епізоди, де вона змальовувала найгірші муки або колекцію знарядь із дерева чи металу, якими можна ламати ноги.

Їй захотілося поїхати до лікарні й бити його, аж поки заговорить. Та думка жахнула її.

Леана повинна була зрозуміти таємниці, які ховав цей дім під час її відсутності. Вона вбрала пальто і, взявши ліхтар, пішла до повітки із сухопутними вітрильниками, дерев’яної халупи, що була за кільканадцять метрів від будинку. Жуліан зберігав там знаряддя і вряди-годи щось майстрував. Як він щось і виготовив на основі її писанини, то зробив це саме там.

На східну стіну намело стільки піску, що здавалося, ніби халупа нахилилася. На дверях висів здоровезний замок, начебто, новий. Вона повагалася, набралася натх­нення і розбила єдину шибку держаком ліхтаря. Пови­ймавши уламки скла з рами, залізла досередини.

Вітрильники на колесах стояли в кутку, вітрила були згорнуті й заховані в чохол. Повітряні змії висіли на бантинах, погойдуючись і відкидаючи похмурі тіні на стіни, де стояли вудилища. У повітрі здійнялася курява, і Леана чхну­ла. Той пил ішов од верстата, де лежала циркулярна пилка, цвяхи і шурупи. Вона схилилася. Під молотком лежав накреслений на папері план знаряддя для ламання ніг. Самого пристрою не було. Лишилися тільки стружки і тирса.

Значить, він змайстрував його. Виготовив знаряддя для тортур, змальоване в її книжці, й завіз його кудись.

«ЖИВА».

Її охопило непереборне бажання втекти звідси. Насилу зводячи дух, вона освітила жовтий дощовик із каптуром і непромокальні рибальські штани з підтяжками, що висіли ліворуч від верстата. Долі стояли брудні гумові чоботи, з яких набігла ціла калюжа води, яка вже встигла замерзнути. Жуліан нещодавно користувався цим одягом, надворі, звичайно, і не для того, щоб збирати мідії. Вона оглянула дощовик, освітивши кожен його квадратний сантиметр, понишпорила в кишенях штанів. У грудях стиснулося, коли її пальці намацали старовинний ключ.

Леана роздивилася його на світлі. Вона вже бачила такий ключ, коли Жуліана допитувала поліція чотири роки тому. Майже певна була, що це один із ключів від форту Амблетез, розташованого за шістдесят кілометрів.

Навіщо йому цей ключ? Наташа Дамбрін, що була колись його коханкою, покинула той край уже бозна-коли, і, згідно з останніми новинами, форт був замкнений, а доступ до нього заборонений, бо вважався надто старою і небезпечною спорудою. Вона знала, що Жуліан покинув вивчення того форту через щільність валів і наявність у них скелястого ґрунту, але роботи повинні були знову розпочатися навесні. То навіщо тримав він ключ у кишені свого мокрого одягу?

За десять хвилин Леана вирушила автомобілем до Ам­блетеза. Вона думала про сліди від пилки, про цвяхи, про пістолет, про кров, про шапочку в багажнику поза­шля­ховика. Цей ключ відімкне набагато більше, ніж ґрати занедбаного форту.

Він відімкне двері пекла.