Незавершений рукопис

23

Цього всього не могло бути.

Леані просто снився жах. Невдовзі вона прокинеться вдома, у своїй затишній квартирі в Парижі. Замотавши шарф довкола шиї, піде пити каву у свою кав’ярню на бульварі Ієна, читатиме газети й дивитиметься на людей, намагаючись створити наступну історію, новий трилер, що візьме за горло всіх читачів.

Але нову історію не треба вигадувати, вона зараз переживає її. Ключ від форту, знайдений у Жуліановій кишені, привів її до скутого кайданами чоловіка із закривавленим обличчям, який непорушно лежав перед нею, впершись у груди розтрощеним підборіддям. Як ото в Арпажона у її книжці, руки його були над головою, скуті кайданами і ланцюгами. Ліворуч, у кружалі світла, видно було смітник, відро, пляшки з водою, консервні бляшанки, все як у «Незавершеному рукописі». Жуліан прочитав цю книжку, в якій «хтось» обвів уривки, які тут втілено в реальності.

Леані стало недобре, вона мусила визнати очевидне: все свідчило про те, що той «хтось» — Жуліан. Проте вона все-таки відмовлялася в це вірити. Вірити в те, що він зробив таке, адже воно не узгоджувалося з людиною, якою був її чоловік. Навіть перебуваючи в занепаді, у відчаї, недужий, Жуліан не міг бути винний.

Не могло бути й мови, щоб стояти тут і нічого не робити. Вона кинулася до нещасного, і в ніс їй ударив гост­рий дух сечі. Він був босий, ноги розпрямлені, блідий, нігті чорні, великі пальці набрякли, мов кулі. Переламані, звичайно.

Вона притулила тремтячі пальці до горла, аж з-поміж непорушних вуст викотилася булька слини.

Він був живий.

Леана позадкувала.

Губи заворушилися, з горла вихопилося незрозуміле белькотіння. Звуки, які він знай повторював і повторював, поки вони перетворились на слова.

— Води.

Леана поклала ліхтар додолу і кинулася до невідкоркованої пляшки. Засвітила лампочку, що висіла під стелею, і вклякла навколішки перед тим чоловіком. Обережно притулила шийку пляшки до його порепаних вуст. Синій пухир заважав йому розплющити праве око. На чолі прилипло пасмо темного чуба, вилиці були гострі, зап’ястки грубі, мов у лісоруба. Кремезний, широкоплечий, вік від сорока до сорока п’яти років. Леану аж нудити почало від його запаху. Їй марно було порпатися в спогадах, цього чоловіка вона не знала.

— Ось так… Потроху.

Він випив третину пляшки, потім у грудях вибухнув страшенний кашель — немов літня гроза — і голова впала на груди. Леана знала, що така позиція рук завдає болю м’язам шиї, людина зазнає неймовірних мук. Її герой, Арпажон, був припнутий так само.

Вона дістала з кишені пакет носовичків, намочила декілька і обережно втерла щоки, надбрівні дуги і носа. На лобі була рана, що геть заплямувала кров’ю обличчя. Вона втерла його, як могла, і раптом побачила в стіні слід від кулі. Вогонь відкрили зблизька, напевне, зі зброї, знайденої в шухляді. З правого вуха того чоловіка цідилася кров.

Укривши його своїм пальтом, щоб він трохи зігрівся, вона випросталася і взялася за голову. Потім помітила знаряддя для тортур у кутку, як ото в її романі: черевик на гвинтах, який стискав ногу, коли його загвинчували. Їй насилу пощастило уявити собі те пекло, якого зазнав цей чоловік. Потрощити людині ногу означало завадити її втечі. Найкращий спосіб зламати її волю.

Вона дістала телефон, треба було зв’язатися з Коленом. Проте вона вагалася, чи набирати номер. Повідомити в поліцію означало прямісінько тицьнути пальцем у Жуліана. Він утратив пам’ять, не зможе захищатися. Його точно посадять. Його, Сариного батька, її чоловіка, кинуть за ґрати… Він сконає там.

Але вона не могла покинути цього чоловіка на смерть.

Нема мережі. Вона вже збиралася полізти вище, аж раптом чоловік благально простогнав:

— Допоможіть!..

Леана повернулася до в’язня. Він звів підборіддя і розплющив ліве око.

— Не кидайте мене…

— Я повернуся, треба знайти місце з мережею, щоб викликати допомогу.

Він кволо ворухнув ланцюгом.

— Ключ від кайданів… он там, у кутку, під каменем.

Наручники трималися на ланцюгу, прикріпленому до муру і замкненому на замок.

— Гаразд, гаразд.

Вона побігла у куток, підняла камінь, що лежав за пляшками води й консервами, і справді виявила там ключ. Він лежав на фотографії Сари, де вона позувала разом із батьком на березі бухти Оті з тюленями на задньо­му плані. Жуліан завжди носив цю світлину в гаманці. Обоє аж променіли. Леана взяла фото і прочитала на звороті: «Хоч що казатиме, він бреше». І нижче: «Дай мені сили ніколи не забути того, що він скоїв». То був почерк її чоловіка.

Леана присіла, відчувши, що ноги її підігнулися. Немов щось поглинало її на дні й жбурляло туди-сюди, не давало змоги випливти на поверхню. Вона глянула на невідомого, який стежив за нею, наполовину затулений купою провізії, і від того, що спало їй на думку, у неї аж кров похолола.

А що, як цей чоловік має стосунок до зникнення Сари? І якщо її чоловік відкрив якийсь попередній доказ, що змусив викрасти і катувати цього чоловіка? Може, тому й записав для неї повідомлення на автовідповідач за два дні до нападу? «Мені треба з тобою поговорити. Про Сару. Я розкопав дещо важливе». Вона приголомшено випросталася, стиснувши ключ у кулаці, цей шматочок металу, який здатний був звільнити одну людину і ув’язнити іншу. Невідомий дивився на неї, обличчя його було бліде, синюшне, сіряве, понівечене, порізане, і вона майже бачила, як у його очах з’являється проблиск надії.

— Дякую… дякую…

Леана присіла коло нього.

— Чому ви тут?

Він замовк, те раптове запитання, яке вона поставила так спокійно, заскочило його зненацька, та ще й ключ, який вона поклала долі поруч, адже він міг тільки розпалювати полиск його згаслого погляду. Він облизнув губи, щоб зволожити їх, і скривився, спробувавши поворухнути ногою.

— То ви з ним?.. Ви з тим хворим на голову… Що ж, гаразд…

— Скажіть мені тільки одне: чому ви тут?

Він дивився на неї і мовчав. Мури фортеці були такі грубі, що сюди не долинав ні гуркіт бурунів, ні квиління вітру. Справжнісінька могила. Чоловік зібрав сили, крутнув зап’ястками в кайданах і закричав:

— Я… та я нічого не знаю! Присягаюся, нічого не знаю! На мене напали, а потім я отямився в… в цій темниці!

— Якщо він викрав вас і катував, то була ж якась причина.

— Він геть схиблений, оце і причина. Він вважає… ніби я маю причетність до зникнення його дочки. Але я навіть не знаю, яка вона. Послухайте, я нічого не розумію, я більше не можу. Скільки… скільки часу він тримає мене тут? Скільки днів, ночей? Він… він не повернеться, гадаю… Я вже не знаю… Благаю, відімкніть цей замок!..

Він заплакав. У Леани аж серце стиснулося, коли вона побачила, наскільки зламаний цей чоловік, наскільки він розбитий. У неї було тільки одне бажання — звільнити його від пут. А що, як Жуліан мав рацію? І що, як цей чоловік міг сказати, де Сара? Де її тіло? Що він з ним зробив?

Леана взяла смартфон, знайшла селфі, яке зробила Сара у день зникнення — і показала невідомому цю світлину на екрані.

— Погляньте на це фото. Впізнаєте?

Його ліве око широко розплющилося, повіка правого ледве ворухнулася, і стало видно краєчок чорної зіниці. Він скривився у болісній гримасі.

— Чорт! Це ваша дочка… А ви… ви та жінка, еге? Романістка, про яку… про яку він мені казав… Мірор… То ви… ви не знали, що я тут? Не знали, що ваш чоловік позбавив волі невинного?

Леана не дозволила збити себе з пантелику. Вона й далі тримала телефон перед його понівеченим обличчям.

— То це вас було викрадено й замкнено в багажнику всюдихода? Ви дряпали там і написали «жива» на металі. Навіщо?

— Ви… ви така сама божевільна, як і він.

— А… а це у вас була шапочка моєї доньки, не в Жуліана. Тому він і викрав вас, еге? Що ви робили з тією шапочкою? Де Сара?

Він поворушив руками над головою.

— Не знаю, що… що сталося з вашим чоловіком… Не знаю… чому ви тут за… замість нього, але ви вочевидь не в курсі… цього всього… То ви…

Він кривився з кожним промовленим словом.

— Зателефонуйте негайно до поліції… і поясніть їм… Я розкажу їм усе… про все, що сталося… скажу всю правду. Що я вас бачу вперше… що… що ви не в курсі. І я…

Леана не слухала його. Частинки доміно падали одна за другою.

— Це пояснює, чому на нього напали увечері. Може, хтось знав, що мій чоловік утримує вас, і шукав вас. Хто це був? Змовник якийсь, мерзотник? Мій чоловік не випустив здобич із рук, то його побили і лишили вмирати на березі.

Чоловік засопів і тернув носом об плече.

— Не розумію… про що ви кажете… Ключ. Відімкніть нарешті.

Леана застромила руку до кишені його штанів і сорочки, що була заляпана кров’ю. Випросталася і заходилася порпатися в купі харчів. Нічого, ані папірчика. Повернулася до нього рішучою ходою.

— Скажіть мені, хто ви.

— Ви не можете зробити цього… Ви… ви станете його спільницею. Зателефонуйте до поліції або звільніть мене… але не залишайте отак.

— Чому ви не хочете назватися? Чому ви не кажете, що робили з шапочкою моєї доньки?

Вона кричала. Чоловік втягнув голову в плечі, насупив брови.

— Мене звати Грегорі Джордано. Я поліціянт.