Незавершений рукопис

37

Начальник дав добрячої прочуханки Вікові за те, що дістав мобільний телефон із шафи для речових доказів і розірвав опечатаний пакет. Погрози так і сипалися — догана, відсторонення, переведення в інший відділ… Але він знав, що занадто потрібен Аленові Манзато, особливо в цьому розслідуванні, аби той утілив погрози в життя. Вік уже звик: час зводити рахунки настане пізніше.

Після деякої адміністративної тяганини мобільник-­фан­том, що знайшли в Дельп’єровому автомобілі, той самий, який спершу вважали смартфоном Роза, отримав новий номер серед речових доказів. Потім, на вимогу прокурора і згідно з наказом експертної комісії, гаджет потрапив до експерта відділу цифрових технологій, що в лабораторії поліції Екюллі поблизу Ліона, з проханням провести його експертизу в першу чергу.

Напередодні Різдва Вік із Вадимом навідали Марена Трамбле, того самого фахівця із цифрових технологій. Експерт створив сім-картку за зразком оригінальної, вставив її в телефон і ввімкнув його.

— Ми побачимо все в тому стані, в якому було під час останнього використання. Тут налаштована ідентифікація за відбитком пальця, тож власник не встановив пін-код, це на одну перешкоду менше.

На розбитому екрані не було нічого видно, тому Трамб­ле підключив телефон до свого комп’ютера. За допомогою спеціальної програми він міг керувати мобільником із клавіатури. З’явилося меню із сім-картки. Вадим пильно вдивлявся в екран монітора.

— Ти мав рацію. Останнє, що робив Дельп’єр перед тим, як вкрали його автомобіль,— спілкувався повідом­леннями…

Експерт вивів на екран чат між Дельп’єром, він же Доктор Ватсон, і його контактом, що був записаний «П. М.».

— У нас уже є Доктор Ватсон, то, я закладаюся, тепер маємо ще Професора Моріарті! — сказав Вік.— Великий злочинець із романів Конан Дойля.

— Блазні, їй-богу…

Перше повідомлення на екрані датувалося днем, коли автомобіль викрали на автозаправці, 18 грудня 2017 року.

16:02:23 ПМ: Негайно. Зайди.

16:03:12 ДВ: Проблема?

16:03:52 ПМ: Чистка. Не став запитань. Надішли підтвердження, коли все буде ОК.

16:04:18 ДВ: Вважай, що все вже зроблено.

19:28:12 ДВ: Посилку одержано.

19:31:23 ПМ: ОК, підтвердиш після закінчення.

22:31:02 ПМ: То що? Де фото?

22:47:22 ПМ: Усе зроблено?

23:54:30 ПМ: Чому ти не відповідаєш? ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Марен Трамбле закрив вікно.

— Більше нічого.

Він пошукав у програмі, потім у списку контактів. Його чекало розчарування: «Моріарті» був єдиним контактом і, крім повідомлень, що їх прочитали поліціянти, ніяких інших у телефоні не було. Вадим крутив пачку цигарок у руці.

— Дельп’єр видаляв повідомлення після розмови. Тільки тоді, коли викрали його автомобіль разом із мобільником, він не зміг їх стерти.

— Майже напевно цей телефон він використовував лише для спілкування з Моріарті. Можна відновити повідомлення?

— Хтозна. Теоретично з пам’яті мобільника не зникає жодна літера, навіть якщо повідомлення стерто. Але, як би це простіше пояснити… Дані, які ми відновимо, будуть перемішані. Треба буде встановити картку, визначити кодування, структурувати інформацію. Одним словом, ураховуючи модель телефону й намагання виробників посилювати захист гаджетів, це потребуватиме часу. Принаймні тиждень, і я нічого не можу гарантувати. Якщо пощастить, дістанемо частину повідомлень цього Моріарті, але це все, що можна зробити без доступу до його телефону. Усі важливі дані зберігаються на картці…

Вік показав на перше повідомлення в розмові.

— Моріарті велів Дельп’єрові зайти. Можливо, на сайт?

— Це я і збираюся з’ясувати.

Трамбле двічі натиснув кнопку телефону й вивів на екран усі програми. Повідомлення, інтернет-браузер, відкритий на сторінці онлайн-продажу ливарного обладнання, і програма з логотипом у вигляді цибулини.

Технік навів курсор на ту програму.

— Ваш Дельп’єр запустив браузер TOR. Шлюз у даркнет.

Вік із Вадимом знали, що це означає. Даркнет, підпільний інтернет… Прихований простір, невідомий звичайним смертним, електронний світ, яким пересуваються анонімно й отримують доступ до найгірших збочень. Там можна було абсолютно безкарно купувати й продавати наркотики та зброю, організовувати вбивства, розміщувати й переглядати педофільський контент. Терористи використовували його для зв’язку, виготовлення бомб і передачі інструкцій. Щоб отримати туди доступ, треба було встановити браузер TOR і, перш за все, знати конкретні адреси — випадкову послідовність цифр та літер, яку можна було отримати тільки через обізнаних людей, тіньові мережі… Вікові з Вадимом пощастило, що Дельп’єр не встиг закрити браузер, адже в ньому не залишається ні історії, ні точок входу, і коли відкриваєш його, то потрапляєш на порожню сторінку, яка вимагає адресу доступу.

TOR був відкритий на чорній сторінці з незрозумілою адресою і двома анімованими зображеннями посередині. З лівого боку — сокира, з леза якої крапає кров, а з правого — око, в якому то розширювалася, то звужувалася зіниця. Чистісіньке аматорство в дизайні сторінки, але тим, хто це створив, було начхати на естетику.

Експерт узяв аркуш і ручку.

— Я запишу вам адресу, перш ніж натисну на посилання.

— Не треба.

— Ви… ви впевнені?

Вадим кілька разів торкнувся пальцем скроні.

— Він запам’ятав цю адресу і зможе повторити її навіть на смертному ложі. Не намагайтеся зрозуміти цього, просто він такий.

Трамбле із цікавістю глянув на Віка й клікнув на анімованому оці. Відкрилася сторінка ідентифікації з вимогою ввести пароль. Експерт щось написав і клацнув «Відкрити», але марно.

— Недоступний.

— Ви знайдете спосіб увійти в систему?

— Без пароля це може забрати не один тиждень залежно від складності. Існують боти, які підбирають паролі, але вони повинні посилати запити й отримувати відповіді, перш ніж перейти до наступної спроби.

Він повернувся до головної сторінки і тепер вибрав сокиру. На мить з’явився напис: «Ідентифікація успішна». Потім система вивела нову сторінку, де було два написи: «Моріарті» й «Доктор Ватсон».

— Пощастило, що Дельп’єрова сесія була відкрита. З кого починаємо?

— З Доктора Ватсона.

Він натиснув на посилання. Відкрилася фотогалерея. Експерт сахнувся, наче побачене вдарило його. Дельп’єр помістив світлини розкладених на брезенті трупів із загорнутими в пластикові пакети головами. Кожна світлина зроблена біля ями, зі спалахом і, вочевидь, уночі, десь на природі. Він клав трупи часом горілиць, деколи долілиць, а часом у профіль, щоб не видно було тих час­тин тіла, з яких він знімав шкіру. Либонь, Дельп’єр не хотів, щоб Моріарті бачив, що він робив із ними, перш ніж привезти туди. Вік зітхнув.

— Отак наш «чистильник» надає Професорові Моріарті докази виконаної роботи. Він поміщає світлини трупів біля ям, у яких буде їх закопувати. Одноразові мобільники, даркнет, мінімальні контакти. Вони невидимі й дуже добре організовані. Не аматори.

— Вісім похованих трупів. Дев’ятий лежав у багажнику. Він мав його знайти й позбутися. Ось чого чекав Моріарті в ту ніч. Щоб Дельп’єр виклав фото тіла біля могили.

Запало довге мовчання. Крім тих знімків, там більш нічого не було. Ні дат, ні особових даних. Трамбле знову взявся за мишку.

— Скину фото собі на хард, завтра перешлю вам.

Експерт повернувся на попередній екран, коротко глянув на поліціянтів і клікнув на посиланні «Моріарті». Відкрилася чорна сторінка з єдиним білим написом:

Чистка потрібна в шале «Едельвейс», окремо розташованому з правого боку в кінці дороги на пагорбі Сер-Бо, Ла-Шапель-ан-Веркор.